Попервах ніхто не думав, що більшовики переможуть – історик про Жовтневий переворот
Сто років тому – 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 року – в Петрограді очолювані Володимиром Леніним більшовики повалили Тимчасовий уряд і захопили владу. Цю подію називали по-різному: переворотом, повстанням, революцією. Зрештою, навіть самі більшовики спочатку казали про повстання, а згодом почали вживати благозвучніший термін «революція».
Про тогочасні події у Петрограді, а також про те, як на зміну влади в російській столиці відреагували в Києві, Радіо Свобода розмовляло з істориком Геннадієм Єфіменком.
– Завдяки чому більшовики порівняно легко захопили владу? Адже навіть організаційну структуру перевороту – Військово-революційний комітет Петроградської ради – створили буквально за тиждень до повалення Тимчасового уряду.
– Ще з самого початку Російської революції, після повалення самодержавства, виникло двовладдя: влада Тимчасового уряду і влада рад. Найвпливовішою якраз була Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Більшовики висунули гасло «Вся влада радам!».
Після Корніловського заколоту – коли військові на межі серпня-вересня 1917 року намагалися встановити диктатуру – більшовики допомогли Тимчасовому уряду придушити цей виступ. Їхній вплив значно зріс. І вже з вересня Петроградську раду, як і чимало інших рад, контролювали більшовики. Тож, їхня влада була і так більш впливовою у самому Петрограді, ніж влада Тимчасового уряду.
– Але у керівництві більшовицької партії ледь не до самого 25 жовтня (чи то 7 листопада) тривали доволі жорсткі суперечки – чи треба захоплювати владу? Проти Леніна виступали такі впливові партійці як Зінов’єв і Каменєв.
– Вони навіть публічно, через пресу, висловили свою незгоду із курсом на збройний переворот. Але цей курс був ухвалений ще у середині жовтня, за старим стилем. У есерівських та більшовицьких газетах постійно говорилося, що буде збройний переворот.
– Чому ніхто особливо не намагався протидіяти більшовикам? У спогадах різних людей про ті події є лейтмотив: більшовики захопили владу, але більш як три тижні вони не протримаються. Чому попервах ніхто всерйоз їх не сприймав?
Першому з’їзді рад у червні 1917 року Микола Чхеїдзе говорив, що немає такої партії, яка б самотужки взялася за розв’язання проблем. Але Ленін відповів, що «є така партія!». Тоді усі сміялися з цих його слів та, як виявилося, дарма сміялися
– Люди зі здоровим глуздом вважали, що покращити ситуацію і вирішити тогочасні проблеми може лише спільна робота різних політичних сил. Ще на Першому з’їзді рад у червні 1917 року Микола Чхеїдзе говорив, що немає такої партії, яка б самотужки взялася за розв’язання проблем. Але Ленін відповів, що «є така партія!». Тоді усі сміялися з цих його слів та, як виявилося, дарма сміялися.
– Олександр Жуковський, який невдовзі після цих подій став міністром оборони УНР, у ці дні якраз у Петрограді – в Генеральному штабі, який неподалік від Зимового палацу. Він згадував, як у Генштабі біля вікна курили офіцери і реготали з жіночого батальйону, який захищав Зимовий палац. Чому вони так байдуже ставилися до того, що відбувалося? Адже невдовзі більшовики дали їм «прикурити».
Ніхто не думав, що більшовики матимуть таку силу, зможуть так усе зорганізувати і залучити на свій бік велику частину активних мас
– Знову ж таки, ніхто не думав, що більшовики матимуть таку силу, зможуть так усе зорганізувати і залучити на свій бік велику частину активних мас.
А головне, згадаймо знамениту фразу Леніна: «Вчора було рано, завтра буде пізно, треба діяти сьогодні». Справа у тому, що якраз тоді з’ясували небажання виконувати накази Керенського у військовому гарнізоні. Тоді вирішили здійснити обмін: той гарнізон, який був у Петрограді, відправити на фронт, а надійні частини – до Петрограда. Будь-яка мотивація виконувати накази Керенського зникла. І військові зіграли вирішальну роль, але вже не як активна сила, а як сила, яка самоусунулась.
– До речі, у складі Військового-революційного комітету, який повалив Тимчасовий уряд, на провідних позиціях були вихідці з України. Наприклад, комітет очолював лівий есер Павло Лазимир – уродженець Полтавщини. А реальні важелі впливу належали трьом більшовикам: Троцькому, Подвойському та Антонову-Овсієнко. Всі вони – з України! Троцький – уродженець Херсонської губернії, двоє інших – з Чернігівської. Це у складі комітету був Микола Скрипник, який згодом став одним із локомотивів українізації. Тобто, це ж усе «наші люди»!
– Наші люди, але, як згодом зазначав Троцький, основну роль в організації цього повстання мали він і Ленін. Ленін як ідейний організатор – людина, яка створила модель повстання, а Троцький як практичний організатор, він очолював Петроградську раду. Він давно був революціонером і не можна сказати, що він себе якось пов’язував із долею України.
– А інші?
Більшовики, як тоді всіма визнавалося, – це «партія російська, українців у ній немає»
– Подвойський і Антонов-Овсієнко добре знали Україну. В 1919 році завдяки цьому вони змогли Україну досить швидко опанувати. Але вони вважали себе більшовиками, а більшовики, як тоді всіма визнавалося, – це «партія російська, українців у ній немає».
– Але ж Скрипник потім був провідним українізатором.
– Це вже потім. У Скрипника десь це все було, але він не був серед тих, хто брав участь в українських мітингах 1917 року в Петрограді, не виступав з промовами на користь українців до Жовтневого перевороту.
– Отже, більшовики порівняно легко захоплюють владу в Петрограді. У Москві почалося антибільшовицьке повстання. Як за таких умов повела себе українська влада в Києві?
– На той час в Українській Центральній Раді переважали українські соціал-демократи та українські есери (соціалісти-революціонери). А на чолі Київської ради робітничих і солдатських депутатів стояв більшовик П’ятаков. Та більшість рішень приймались з урахуванням позиції українських соціал-демократів. Тобто, там були більш-менш лояльно налаштовані до України. Це перший момент. Другий момент – відносини Тимчасового уряду з Центральною Радою були дуже напружені. Існувала реальна загроза арешту членів Генерального секретаріату – українського уряду.
Було несхвалення насильницького захоплення влади. Але при цьому категорично заперечували можливість відрядити війська на допомогу Тимчасовому уряду. Українським есерам та соціал-демократам Тимчасовий уряд вбачався більшою небезпекою, ніж більшовики
Спочатку в Києві був сформований Комітет захисту революції, щоб не допустити до влади більшовиків. Було несхвалення насильницького захоплення влади. Але при цьому категорично заперечували можливість відрядити війська на допомогу Тимчасовому уряду. Українським есерам та соціал-демократам Тимчасовий уряд вбачався більшою небезпекою, ніж більшовики.
– Отже, з одного боку, засудили більшовиків, а з іншого – вирішили не підтримувати Тимчасовий уряд?
– Так, підтримки Тимчасовому уряду не було. А щодо більшовиків – тут не стільки засудження, скільки несхвалення. Пізніше більшовицький Раднарком визнали як суто російський уряд, але заперечили їхні претензії на загальноросійську владу.
Слухач: Чому ви не згадали про німецьке фінансування Жовтневого перевороту? Яку роль це зіграло?
Фінансування без відповідних масових настроїв і передумов не може відіграти головну роль
– Як ми бачимо навіть за деякими сьогоднішніми прикладами, фінансування без відповідних масових настроїв і передумов не може відіграти головну роль. Але фінансування було, наскільки мені відомо. Це була практична потреба тієї ж Німеччини, щоб ослабити супротивника на війні. Але більшовики брали ці гроші не для прославлення кайзера, а на свої потреби.
Слухач: Чув, що штурм Зимового палацу здійснив німецький спецназ.
– Ця версія нічим не підтверджена. Між іншим, тоді газета монархічна «Кієвлянін» часто робила подібні, також нічим не підтверджені, закиди на адресу Грушевського.
– Українська влада несхвально поставилася до методів більшовиків, також не мала наміру захищати Тимчасовий уряд. Але в Києві були війська, які визнавали владу Тимчасового уряду та були місцеві більшовики. В якийсь момент між ними почалися сутички…
– Невдовзі після подій у Петрограді була прийнята резолюція Малої Ради – органу, який постійно діяв між сесіями Центральної Ради – про несхвалення дій більшовиків. Після того з Малої Ради вийшли троє більшовиків, які були в її складі. Й один із них – П’ятаков – сказав, що вони залишають Раду, але якщо переможе Тимчасовий уряд і прийде усіх арештовувати, то ми будемо першими, хто стане на захист Центральної Ради. І це сприйняли оплесками.
– Отже, в якийсь момент у Києві почалися сутички між військами, що зберігали вірність Тимчасовому урядові й силами більшовиків. Як у цей момент повела себе українська влада?
– Українські керманичі певний час вичікували, а потім, спираючись на власні сили, просто взяли Київ під власний контроль. На певному етапі більшовики сильно й не перешкоджали цьому. Вони навіть спочатку визнали Центральну Раду за центральноукраїнський уряд, але при цьому сказали, що на місцях влада має належати місцевим радам депутатів. І навіть після Третього Універсалу, який 20 листопада 1917 року проголошував Українську Народну Республіку, консенсус певний час зберігався. Хоча вже згадуваний «Кієвлянін» тоді передрікав, що рано чи пізно українці й більшовики посваряться.
В українському керівництві усі були великими й переконаними федералістами від самого початку Української революції. Навіть Четвертий Універсал, коли відбулося проголошення незалежності УНР, для багатьох став вимушеним кроком
– Діаспорний історик Іван Лисяк-Рудницький в одній зі своїх праць писав, що мовляв Третім Універсалом могли проголосити незалежність, але не зробили цього, що зрештою мало дуже негативні наслідки. Третій Універсал проголошував Українську Народну Республіку в межах Російської республіки. Чому тоді в українського керівництва не визріла ідея незалежності?
– В українському керівництві усі були великими й переконаними федералістами від самого початку Української революції. Навіть Четвертий Універсал, коли відбулося проголошення незалежності УНР, для багатьох став вимушеним кроком.
Оскільки вони були великими прихильниками федералізму, то більшість з діячів Центральної Ради потім або співпрацювали з Радянським Союзом, як Винниченко, або навіть туди повернулись згодом, як той же Грушевський.
Дмитро Шурхало
Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».
Україна і більшовики. Хто і як створював СРСР?
95 років тому – влітку восени 1922 року – верхівка більшовицької партії інтенсивно міркувала над тим, як їм оформити свою владу. Підсумком партійних обговорень та суперечок стало створення Радянського Союзу. Про те, як відбувався цей процес, Радіо Свобода розмовляло із істориком Геннадієм Єфіменком.
Історична Свобода | Як 95 років тому створювали СРСР
No media source currently available
– Давайте спершу згадаємо, як, починаючи із 1917 року і до 1922 року регламентувалися відносини між російським більшовицьким урядом і більшовицькими урядами інших республік.
Геннадій Єфіменко: Це був шлях експериментів. На українському зразку багато в чому формувалася модель поведінки стосовно інших республік. Цікаво, що Росія ще себе не встигла проголосити федеративною, як радянський (ще не більшовицький, але радянський) уряд України, який було утворено в Харкові наприкінці грудня 1917 року проголосив, що Україна буде складовою Російської Федерації.
– Саме Російської?
Геннадій Єфіменко: Перед тим Російська Імперія існувала і Російська Федерація була її наступницею. Але вже у березні 1918 року радянська Україна була змушена проголосити незалежність. Якщо Центральна Рада проголосила незалежність УНР 22 січня 1918 року, то незалежність радянської України проголосили на Другому всеукраїнському з’їзді рад, який відбувся в Дніпрі, тодішньому Катеринославі, 17-19 березня того ж року.
– Через 2 місяці. Але чи зберігалася ця формальна незалежність?
Геннадій Єфіменко: Була така ситуація, що український радянський уряд після відновлення своєї діяльності наприкінці 1918 року вважав, що – зберігалася. Але в Росії часто забували про це.
– Наскільки ця формальність дотримувалася, що український радянський уряд – незалежний? Тобто, до цього ставились серйозно чи вважали якоюсь формальністю, на яку можна й не зважати?
Геннадій Єфіменко: Радянська Україна себе постійно позиціонувала як одна із республік, які утворились на теренах колишньої Російської Імперії. Формально, в 1919 році був проголошений курс на зближення, але до жодної форми не прийшов. У підручниках пишуть, що був воєнно-економічний союз – насправді, його не було. Був проголошений лише намір його створити.
Вже після відновлення радянської влади в Україні, яке відбулося в грудні 1919 року й на початку 1920-го, про реальну незалежність України говорити не доводилось. 27 січня 1920 року було видано постанову, що діяльність основних наркоматів Росії та України об’єднуються. Це було урядове рішення під тиском Кремля.
– Але ж коли укладали Ризький мир із Польщею, то окремо укладала радянська Росія й окремо радянська Україна.
28 грудня 1920 року було перше формальне визнання радянською Росією незалежності радянської України
Геннадій Єфіменко: В 1920 році стало зрозуміло, що Україні вже для зовнішнього вигляду потрібно зробити якусь формальну суб’єктність. Ще наприкінці березня 1920 року було утворено наркомат зовнішніх справ Радянської України, а в кінці 1920 року під впливом переговорів із Польщею і прелімінарного миру, який був укладений в жовтні, Україна та Росія уклали перший договір між собою як начебто незалежні держави. Саме 28 грудня 1920 року було перше формальне визнання радянською Росією незалежності радянської України.
– Якщо говорити про літо-весну 1922 року, більшовики виграли російську громадянську війну, встановили свою владу майже на всій території колишньої Російської імперії, і от тепер вони думають, як цю владу їм оформити. Кілька років тому ми спілкувалися із Вашим колегою Станіславом Кульчицьким. Він казав, що було два погляди на цей процес: Сталін пропонував автономізацію республік і приєднання їх до більшовицької Росії, а Ленін натомість наполіг на створенні союзу республік.
«Станіслав Кульчицький: Сталін, дійсно, був прибічником автономізації. І він навіть озвучував постійно це гасло, тому що він був одночасно не тільки генеральним секретарем, а й наркомом у справах національностей. Але хочу підкреслити, що всі в центрі були також прибічниками автономізації»
– Тоді виходить, що республіки перемогли центри у цій дискусії?
Станіслав Кульчицький: Ленін усіх переміг, а Ленін був авторитетом. Він створив партію, він створив державу, він створив доктрину. Коли Ленін озвучив свою ідею, ця ідея не могла прийти в голову нікому, ні Сталіну….
– А яка саме ідея?
Ленін назвав цю Федерацію Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Потім відпало «Європа і Азія»
Станіслав Кульчицький: Ідея створити федерацію другого поверху. Ось, є Російська Федерація – це Федерація першого поверху. Є Закавказька Федерація, вона була створена з трьох республік якраз у 1922 році – це теж Федерація першого поверху. І ще окремі незалежна Україна і Білорусь. І ось Ленін запропонував усі ці чотири республіки перетворити в союз, щоб усі вони зробили федерацію другого поверху. І він назвав цю Федерацію Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Потім відпало «Європа і Азія» і утворилася та назва, яку ми всі знаємо і ця назва Леніна».
– Наскільки інтенсивною і масовою була ця дискусія довкола автономізації або створення федерації?
Україна наполягала на тому, щоб ту формальну незалежність, яку Росія визнала в 1920 році, наповнити реальним змістом
Геннадій Єфіменко: Справді, не було такої ідеї від початку – створити федерацію другого поверху. Питання про те, як далі розвиватись, постало ще на початку 1922 року. Було декілька конфліктів між Україною та Росією щодо повноважень. В березні 1922-го Україна наполягала на тому, щоб ту формальну незалежність, яку Росія визнала в 1920 році, наповнити реальним змістом. Мало того, в травні була утворена українсько-російська комісія, яку скликав Фрунзе – відомий радянський воєначальник – на той час він був заступником голови Раднаркому УРСР.
– Тобто, він був наче віце-прем’єр міністром?
Геннадій Єфіменко: За великим рахунком, можна і так сказати. Ця комісія була створена під гаслом, що зберігається незалежність Української республіки. Ленін обіцяв виступити на підтримку збереження незалежності. Тобто, реально йшлось про наповнення цієї форми змістом. Але в Леніна невдовзі стався перший напад хвороби…
– Але ж його лінія перемогла.
Геннадій Єфіменко: Його лінія перемогла трохи пізніше. Адже в серпні була створена інша комісія на чолі зі Сталіним, яка об’єднувала вже всі радянські республіки. Основним напрямом цієї роботи був курс на автономізацію. Це ініціював Сталін – він вважав, що невідповідність між формою, чим була незалежність, і змістом, потрібно будувати за змістом, бо реально говорити про незалежність радянських республік не доводилося.
– Тобто, Ленін сказав, що ми робимо союз республік, а Сталін повернувся до автономій?
Геннадій Єфіменко: Ні, Ленін тоді ще не казав. Він тоді хворів.
– То коли Ленін втрутився в дискусію?
Геннадій Єфіменко: Вже після того, як він трохи відійшов від удару. Наприкінці вересня на початку жовтня Ленін втрутився і згадана федерація другого поверху була ініційована саме в жовтні 1922 року.
– Ви говорили про українських більшовицьких лідерів – Раковський, Скрипник і Фрунзе.
Геннадій Єфіменко: Це ті троє були основою.
– Скрипника ще можна зрозуміти. Але Раковський був болгарином, Фрунзе – молдаванином. Звідки в них такий український хист?
Раковський за один рік перетворився із централіста на прихильника автономії України і навіть розвитку української мови
Геннадій Єфіменко: Раковський мав досвід 1919 року. Його посилали в Україну як великого централіста – як того, хто мав привести Україну в об’єднану республіку. Але він був освіченою людиною, він бачив, що відбувається в Україні. Зрештою, він був щирим інтернаціоналістом. За один рік він перетворився із централіста на прихильника автономії України і навіть розвитку української мови.
– А Фрунзе – це такий професійний революціонер, який став професійним військовим. Він як в Україні з’явився?
Геннадій Єфіменко: Фрунзе прибув наприкінці 1920 року. Він займався боротьбою із повстанством і дуже добре бачив настрої, які були в Україні та розумів: що могло завадити міцному встановленню більшовицького режиму, а що могло сприяти.
Слухач: «Питання щодо здоров’я Леніна. Чи правда, що у нього була якась венерична хвороба?»
Геннадій Єфіменко: Є багато різних байок, але кожну байку потрібно чимось підтверджувати. Наразі це просто одна із версій.
– Ленін казав: «Приняли ли мы с достаточной заботливостью все меры, чтобы действительно защитить инородцев от истинно русского держиморды?». Він при цьому теж із інтернаціоналізму виходив чи з яких міркувань?
Ленін був суперцентралістом, але він розумів, що показне існування цих російських держиморд насправді не сприяє централізації, а посилює відцентрові тенденції
Геннадій Єфіменко: Ленін був суперцентралістом, але він розумів, що показне існування цих російських держиморд насправді не сприяє централізації, а посилює відцентрові тенденції. Він був реально практичний політик. У рішеннях ХІІ з’їзду ЦК РКП(б) про курс на коренізацію була цікава думка про те, що великодержавний шовінізм є небезпечним не сам по собі, а як такий, що посилює відцентрові тенденції.
До речі, хочу підкреслити, що Радянський Союз було створено 6 липня 1923 року.
– Загальновідомо, що Радянський Союз створили наприкінці грудня 1922 року.
Геннадій Єфіменко: Наприкінці грудня 1922 року відбувся заздалегідь узгоджений І з’їзд рад, який вибрав навіть Центральний виконавчий комітет Рад Союзу, який так і не став постійно діючим. Його основна функція була в майбутньому проголосити створення Радянського Союзу.
Питання та дискусії навколо договору про створення Радянського Союзу відбувалися включно до червня 1923 року
Питання та дискусії навколо договору про створення Радянського Союзу відбувалися включно до червня 1923 року. І лише тоді, фактично під тиском центру, Ленін вже не міг тоді ні на що впливати, було укладено договір. Щоб ви зрозуміли різницю: у проекті договору, який було ухвалено 30 грудня 1922 року, було 26 статей. А у договорі, який став чинним документом, про що оголосив ЦВК, 13 липня 1923 року, було 72 пункти.
– Тобто, за півроку істотно розширили. Чи відбулося щось суттєве між груднем 1922 року та липнем 1923 року?
Геннадій Єфіменко: Додали те, проти чого Сталін був спершу категорично проти – Палату національностей. Фрунзе у лютому 1923 року на пленумі ЦК РКП(б) зміг переконати всіх учасників і самого Сталіна, що така палата просто необхідна.
– Це була власна ініціатива Фрунзе?
Геннадій Єфіменко: Він відчував підтримку Леніна, але формально він виконував саме постанову вищих керівних органів Комуністичної партії України.
Слухач: «Чи є в юридичному плані на сьогоднішній день Україна правонаступницею Української Народної Республіки?»
Геннадій Єфіменко: Якщо врахувати, що сам президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав свої повноваження Кравчуку, то так. Але одночасно є і правонаступницею радянської України.
– До речі, минулого року Володимир Путін звинуватив Леніна в тому, що, створюючи Радянський Союз, він одночасно заклав під нього бомбу:
Володимир Путін: «В підсумку, ця думка призвела до розпаду Радянського Союзу. Там було багато таких думок: автономізація і так далі. Заклали атомну бомбу під будівлю, яка називається Росією, і вона вибухнула потім».
Геннадій Єфіменко: Справа в тому, що на той час це було порятунком єдиної держави. Якби цього не було, наступ на автономізацію відбувся, хто знає, що б там далі було. Це був варіант створення централізованої держави, який знімав оті великі суперечності, які могли вибухнути щомиті.
– То якби не це, то бомба вибухнула би раніше?
Геннадій Єфіменко: Могла б.
Репродукція мапи України, яку використовували на Паризькій мирній конференції у 1919 році
– До речі, у той самий час, як створювали СРСР, відбувалося узгодження кордону між радянськими Україною та Росією. Наскільки цей процес був суперечливим?
Українська сторона порушила питання, що треба Україні передати повіти і території з українською більшістю населення, які прилягають до України. Але, вийшло так, що в 1925 році значно більше передали від України до Росії, в тому числі Таганрог і Шахти
Геннадій Єфіменко: Цей процес не пов’язаний зі створенням Радянського Союзу як такого. Здебільшого, формування кордонів закінчився в 1919-1920 роках. Але після створення Радянського Союзу, коли начебто закінчились всі війни і всі проблеми, постало питання про приведення кордону до проголошених раніше принципів. Це був етнічний принцип. І тому українська сторона порушила питання про те, що треба Україні передати повіти і території з українською більшістю населення, які прилягають до України. Але, замість отримати більшу територію, вийшло так, що в 1925 році значно більше передали від України до Росії, в тому числі Таганрог і Шахти. А Україні передали лише невеличкі ділянки на Слобожанщині…
– А як же національний принцип? Чи раптом виявили, що там українців немає?
Навіть у рішеннях Комінтерну пролунало, що Україна об’єднує навколо себе території з українською більшістю населення
Геннадій Єфіменко: Справа в тому, що національний принцип був забутий на користь політичного. Хоча продовжував проголошуватися національно-етнічний принцип. Навіть у рішеннях Комінтерну пролунало, що Україна об’єднує навколо себе території з українською більшістю населення. Але коли справа дійшла до реалій, то від цього відмовились.
– Як українські радянські керманичі до цього поставились?
Таганрог і Шахти забирали в України, але віддавали Путивльський повіт і деякі волості Курщини та Вороніжчини
Геннадій Єфіменко: Вони тривалий час були проти. Лише з приїздом Кагановича, який очолив українську Компартію та під його тиском це було узгоджено, і в жовтні 1925 року відбулася зміна кордонів: Таганрог і Шахти забирали в України, але віддавали Путивльський повіт і деякі волості Курщини та Вороніжчини.
– На національне питання тоді зважали?
Геннадій Єфіменко: Ні. Бо Путівльський повіт був, фактично, найбільш зросійщеним із тих повітів, які Україна хотіла приєднати до себе. Там, насамперед, йшлося про випрямлення кордонів.
Дмитро Шурхало
Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».