Зміст:
«Коли стріляли танки»: спогади жителів Чернігова про перші дні повномасштабного вторгнення Росії
Від кордону до Чернігова 24 лютого 2022 року російські війська дійшли буквально за лічені години. Вже о 7-й ранку жителі обласного центру почули звуки обстрілів. На заправках утворилися довжелезні черги, в магазинах люди розбирали з полиць увесь товар, а хтось поспіхом виїжджав із міста. Ті, хто такої можливості не мав, почали готуватися до найгіршого: клеїли скотч на вікна, зносили в підвали ковдри, подушки, запаси продуктів та питної води. Радіо Свобода записало спогади чернігівців про те, що довелося пережити.
Того дня Ольга прокинулася о 5-й ранку. Чомусь не спалося.
«Мила посуд на кухні. Вирішила наготувати млинців своїм дітям. Чомусь так мені захотілося, – – Мию посуд і раптом чую вибух. Я ще подумала: «О, у когось десь колесо в машині хлопнуло». В квартирі гуділа газова колонка, і не дуже було зрозуміло масштаб цього вибуху. Я ще подумала: «Може це війна?» Але я ту думку одразу відкинула. Ні, не може бути. За кілька хвилин я вже закінчила мити посуд, вимикаю колонку, і знову – вибух. І тоді я зрозуміла: «Війна!», – розповідає чернігівка Ольга про ранок 24-го лютого 2022 року.
В цей час її чоловік Ольги говорив по телефону з родичами, які живуть у Сосницькому районі області, поклав слухавку і сказав: «Почалася війна».
На плиті затишно смажилися ранкові млинці, а люди ніби скам’яніли.
Що робити? Куди бігти? До чого готуватися? З чого починати? Безліч питань виринало тоді в голові, згадує Ольга.
«Єдине, що було чітко зрозуміло – діти в школу не йдуть, – розповідає жінка. – Але чоловік на роботу поїхав. Я почала дзвонити мамі, знайомим. Всі підтверджують – так, війна почалася, навкруги всі чують вибухи»
Чоловік Ольги дуже швидко повернувся з роботи. По дорозі він встиг заправити машину та навіть заповнити газовий балон про всяк випадок.
Далі – похід в магазин. Потрібно було поповнити запаси продуктів.
«Черги були вже дуже великі, – згадує Ольга. – Люди панічно гребли все підряд. Я просто дивилася, спостерігала за цими кошиками… Кожен набирав по своїх можливостях, але деякі гребли просто аби щоб гребти. І величезні черги були на кожну касу. Ми скупили основне, що нам потрібно було на той момент»
Повернувшись додому, родина прийняла рішення тимчасово виїхати у заміській будинок. Вони його будували у передмісті, і хоч він був ще не до кінця облаштований, проте їм здалося, що там буде безпечніше деякий час.
«Там буде простіше, ніж у місті. Треба їхати туди», – сказав чоловік, і Ольга погодилася.
Їхня квартира в місті – на 5-му поверсі багатоповерхівки, тож залишатися там під час обстрілів було небезпечно.
Зібравши документи та необхідні речі, родина з дітьми виїхала за місто. Це було в перший день повномасштабного вторгнення.
Зі стелі сипався пісок, асфальт летів шматками…
Приїхавши в село, Ольга з чоловіком в першу чергу обладнали погріб. Зробили все так, щоб там можна було перебувати під час обстрілів.
У самому ж будинку для проживання була готова лише одна кімната. Там було ліжко, матраци, а головне – електричні конвектори, які давали тепло. Принаймні, поки була електрика.
«Ми чули, що відбувається навкруги – і в селі, і в місті, – згадує Ольга той страшний перший день. – Ми чули сирену, ми бачили де що палає. Інтернет тоді ще працював, читали новини. Єдине, що дуже лякало – у нас поряд, метрів за 500 від будинку, стояли наші танки. Ми бачили, як по вулиці Кільцевій йде техніка. Техніка йшла в сторону міста. Потім рухалася назад. Це все ми бачили, чули».
А потім почалося справжнє пекло, розповідає жінка. Постійні обстріли околиць Чернігова, навколишніх сіл, звуки вибухів, пожежі.
Особливо обстрілювали сусіднє село. Там вже гинули люди.
«Коли стріляли танки, у нас зі стелі сипався пісок. З 27-го на 28-ме число були дуже сильні обстріли. Ми чули, як стріляють наші танки. Прямо здригалася земля біля будинку. Це все сипалося. Майже півночі ми з дітьми провели в погребі. 28-го числа був сильний «приліт» десь в район центральної дороги. Летів асфальт шматками».
Електрика в селі зникла вже 28-го лютого. Обігріватися не було чим. Щоправда, лишався ще газовий балон, на якому можна було готувати їжу. Ще був варіант – розводити багаття у дворі.
Але було вже дуже страшно. До того ж навколо зовсім не було людей: порожні ділянки, порожні хати.
Ольга почала вмовляти чоловіка повернутися до Чернігова.
Містика поряд
Ольга почала вмовляти чоловіка повернутися до Чернігова.
«У мене тоді була тільки одна думка – їхати на місто, – каже Ольга. – Чоловік опирався. Він дуже боявся за будинок, що з ним може щось статися, що він може згоріти. І цей страх був сильний. Він вже затягнув на горище декілька каністр з водою. Це був запас на випадок пожежі. А я відчуваю, що потрібно їхати. Я вже зі сльозами почала просити – поїхали! Мені просто треба було їхати звідти. Потрібно було повернутися у місто. Там були люди. А тут ми самі»
Врешті-решт чоловік здався. Знову зібрали речі, склали все в машину.
«Сіли в машину, заводимо, а вона не заводиться! Чутно, як обстріли поряд ідуть, а машина не заводиться…» – розповідає Ольга.
«Може вертаємося?» – запитав чоловік. Він все ще хотів лишитися.
Ольга в розпачі вигукнула: «Господи, якщо ми маємо звідси виїхати, дай знак! Ми маємо жити».
І саме в цей момент машина завелась. Родина поїхала назад в рідний Чернігів.
«Ми приїхали, піднялися до себе на 5-й поверх. І я заспокоїлась. Є поряд люди. Цілий будинок людей. І навколо будинки. Що б не сталося, тут ти можеш хоч до когось звернутися»
Інтуїція не підвела Ольгу. Вони виїхали з села дуже вчасно. Саме на їх подвір’я, в їх будинок незабаром був серйозний «приліт».
В який саме день це сталося – господарі не знають. Снарядами рознесло всі будівлі – будинок, погріб, сарай. Посередині двору – вирва від вибуху.
Від будівлі, де вони провели кілька ночей лишилися тільки рештки стін. Від вогню поплавилося навіть товсте скло у вікнах.
Спали на підлозі, їжу варили на вогнищі у дворі
Чернігів вже на початку березня почали сильно обстрілювати. Особливо діставалося району, де жила родина Ольги. Лишатися в квартирах на верхніх поверхах багатоповерхівок було вкрай небезпечно.
«В підвал спускатися, я розуміла, недоцільно. Це панельний будинок. Складеться як карткова хатинка, і там ти і залишишся – під цими завалами. Краще або вулиця, або хоча б нижній поверх. І ми спускалися до сусідів на перший поверх. Ми гарно спілкувалися з ними, діти в одному класі навчалися. А потім, коли дві ночі тут дуже сильні обстріли були, ми вже переїхали до сусідів жити постійно. Чоловік, щоправда, лишився в нашій квартирі на 5-му, а я з дітьми внизу»
Спати доводилося на підлозі в коридорі. Намагалися дотримуватися правила «двох стін».
А тим часом обстріли ставали все більш сильними. Люди майже не виходили з укриттів.
«Я пам’ятаю, одна така ніч була, дуже сильно обстрілювали. Ми коли потім вийшли на подвір’я, то за півтора метра від будинку побачили снаряд ГРАДу… Тоді дуже здригнувся будинок. А ще дуже лякав звук літака! Це був такий страшний гул! Коли мені було дуже складно, я просто сідала в коридорі спиною до стіни, обіймала коліна руками і починала хитатися. І ось в такому легкому коливанні знаходилася. Психологи кажуть – це поза ембріона, називається «сам себе захисти». Оце в такому стані я сиділа, заспокоювала себе»
За кілька днів в будинку почалися перебої з газом, з водою. А вже з 10-11 березня ці «блага цивілізації» зникли зовсім. Мешканці вийшли готувати їжу на подвір’я. Люди облаштовували собі невеликі вогнища, на яких варили найпростішу їжу.
«Вийшли сусіди, і ми просто палили багаття, – згадує Ольга. – Спочатку було одне вогнище, потім два. Ми просто варили на багатті їсти. По черзі або дві родини разом, поряд. Варили в основному картоплю. У когось лишалися ще напівфабрикати, які розмерзалися, бо ж електрики не було. Щось доварювалося – якісь пельмені, макарони. Ми ще навіть юшку умудрились якусь зварити!»
Якщо під час приготування їжі починалися обстріли – люди кидали все і тікали в найближчий під’їзд. Потім знову поверталися до вогнищ.
«Потрібно було їсти, щоб мати сили жити, – розповідає чернігівка Валентина Миколаївна. – Що нам було робити? Сиру вермішель же не будеш гризти?! Найскладніше було тим, у кого малі діти. Ото була морока те малятко прогодувати. Воно ж ще не все їсть, кашки хоче тепленької. А її нема і купити ніде».
Все, що залишилося від будинку жительки Чернігова Марії. Понад місяць російська армія щоденно обстрілювала і бомбила місто. Фото 6 квітня 2022 року
Чому не тікали з міста?
«Навіть думки такої не було! Я навіть не знаю чому. Я мала бути тут», – щиро відповідає Ольга на це запитання.
В їх багатоповерхівці з кожним днем лишалося все менше людей. Всі, хто міг та хотів – виїжджали з міста.
Ольга і не могла, і не хотіла.
По-перше, пояснює жінка, вони не змогли б забрати з міста всіх рідних – маму, брата. А лишати близьких людей самих в небезпеці для неї було неприйнятно.
По-друге, мама Ольги має складне захворювання, яке потребує постійної медичної допомоги та підтримки родини.
По-третє, інтуїція підказувала жінці, що потрібно лишатися тут.
«Моя бабуся навчила мене колись в дитинстві молитві. І я її знала, і завжди читала, коли було страшно і потрібно було себе захистити. Вона казала – це для захисту. І от я пробувала її згадати під час обстрілів, я її пам’ятала завжди… а тут наче відшило. І я прокручую – три рядки пам’ятаю, а далі ні. А потім мені сниться сон. Підходить бабуся, обіймає за плечі і каже: «Заспокойся, все буде гаразд». Я прокидаюся зранку і цю молитву згадую повністю – всю, до єдиного слова. І я розумію – це є знак, що все буде гаразд. Щоб не було навколо – зі мною і моєю родиною все буде добре. І після того я заспокоїлася».
Найбільший страх
Найбільший страх усіх жінок Чернігова тоді був за дітей. Ольга – не виняток.
«Що буде, якщо зайдуть в місто?! Боялася не за те, що можуть вбити. Не за те, що можуть поранити. Не за те, що не буде нічого їсти. Я боялася за доньку. Це був найбільший страх. Я це усвідомила пізніше, коли закінчилися бойові дії, і я ходила до психолога».
Одним з найскладніших днів під час облоги Чернігова був день, коли доньці стало зле, згадує Ольга. У дівчини заболів живіт. І все б нічого, якби за кілька днів до вторгнення дитина не лежала в лікарні з підозрою на апендицит. Тоді її виписали, бо начебто все минулося.
«Це був десь початок березня, вона каже: «Мамо, так само, як минулого разу, болить живіт». І у мене все стиснулося всередині, бо я не знаю, куди з нею, якщо щось. Що робити в такому випадку? Я медик за освітою і розумію, що тут треба реагувати вчасно, а ти не знаєш куди і як. Я кажу – заспокойся. Дала їй «Ношпу». На щастя, все минулося. Десь, мабуть, вона перенервувала».
І знову рятівний переїзд
З кожним днем в районі, де мешкала Ольга з родиною, жити ставало дедалі важче.
Постійні обстріли, літаки, вибухи стали невід’ємною частиною існування. За кілька тижнів люди навчилися розрізняти хто стріляє – наші чи ворог, куди летить, який снаряд.
Вже розуміли, коли обстріл незначний і можна пересидіти в квартирі, а коли потрібно терміново бігти в підвал чи бомбосховище.
Магазини вже не працювали, бо всі продукти там давно розкупили, а нових ніхто в місто не завозив. Чернігів був у облозі.
Фахівці Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) прибирають нерозірвану російську бомбу з місця падіння, очищаючи територію в Чернігові, 21 квітня 2022 року
Аптеки відкривали де-не-де, коли не було обстрілів. Про час відкриття та номер закладу напередодні писали в місцевих телеграм-каналах, щоб люди знали, де можна придбати життєво необхідні медикаменти.
На той час в більшості районів міста вже зникло світло, газ, опалення та вода. Але лишалося кілька вулиць, де якимось дивом ще був, наприклад, газ. В одному з таких районів жив родич Ольги з сином. Ближче до середини березня він запросив їх родину до себе.
І знову Ольга послухала свою інтуїцію, яка підказувала, що треба їхати.
І знову це рішення врятувало її родину.
Буквально через кілька днів після переїзду в їх багатоповерхівку, саме в їх під’їзд, в сусідню квартиру був «приліт».
«Добре, що нас там вже не було тоді, – згадує жінка. – Квартиру пошкодило вибухом – то не проблема. Головне, що мої рідні живі».
В школі поряд з будинком повилітали всі вікна.
За двісті метрів від багатоповерхівки Ольги ворожі снаряди вщент знищили три приватні будинки.
На новому місці теж все було непросто. Одна з великих переваг – був газ та періодично світло. Щоправда, вода зникла майже одразу, як тільки родина Ольги переїхала. Але вони встигли зробити запаси – набрали повну ванну технічної води та заготовили в пляшках питну.
В новому районі поряд з будинком було спеціалізоване бомбосховище. Там цілком безпечно можна було перечікувати обстріли. Єдина проблема – воно було переповнене. Багато людей взагалі переїхали туди жити. Тому коли Ольга з дітьми прибігала в укриття, то могла собі дозволити тільки постояти або посидіти в коридорі.
Та попри всі негаразди, Ольга була налаштована оптимістично.
«У мого племінника день народження був у березні. Ми навіть торт йому спекли, святкували. Що б не відбувалося навкруги, з нами все було добре!»
Як дізналися про відступ росіян
«Найстрашніше – це була тиша. Коли день – нема обстрілів. Коли другий день нема обстрілів… Ніби все гаразд… Це ж класно, просто все спокійно, а всередині напруження! Ти чекаєш коли. Коли буде? І ти ніби в цьому стані очікування – коли почнуться знову обстріли. День-два немає, тиша. Потім обстріли. Це так уже під кінець, після 20-го березня було. Вже навіть чоловіку подзвонили і він почав виїжджати на роботу. І вже тиждень тиша, а все одно не віриться, що то надовго. Тиша, але може щось бути», – розповідає про кінець облоги Чернігова Ольга.
Люди почали виходити на вулицю все частіше. Багато хто перебрався з підвалів та укриттів назад до своїх квартир. В місті почали роздавати гуманітарну допомогу, згадують очевидці.
Ще були серйозні проблеми з подачею електроенергії та води, бо росіяни майже вщент знищили об’єкти критичної інфраструктури.
«Але в місті стало спокійніше, с розповідає пенсіонерка Параскева Макарівна. – Магазини почали відкриватися потроху. Ми з дідом хоч запаси поповнили».
Звільнення Чернігівщини через об’єктив кореспондентів Радіо Свобода
Повернення додому
Ольга з родиною повернулися у свою квартиру 18-го квітня 2022 року.
Але поки триває війна – жити спокійно неможливо.
З’явилося чимало страхів, яким треба якось давати лад. Жінка звернулася за допомогою до психолога.
З чоловіком вони за цей час розлучилися.
Сьогодні, запевняє Ольга, вона вже почуває себе психологічно краще.
Щоправда, ще деякий постійно робила запаси води. А ще досі здригається від кожного звуку, який нагадує вибух.
Будинок під Черніговом завдяки благодійним фондам та власним коштам вже відбудували майже до того стану, в якому він був до вторгнення.
Перші години масштабної війни. Чому ЗСУ прийняли бій, але відступили?
Медик з «Азову» розповів, як вижив в Оленівці, працював у шпиталі на «Азовсталі» і про перші дні війни
Перші дні масштабної війни: Олександр Павлюк про ракетний удар по аеродрому Росії, оборону на Донбасі та втрату Маріуполя
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Сталева кіннота. Якими танками воює українська армія
Бо тільки Польща, Туреччина, Україна та Російська Федерація зберегли хоч якусь можливість масштабно застосовувати бронетанкову техніку в регіоні.
У Британії (на секундочку – родоначальника цього роду військ) аж 227 танків Challenger 2.
У Італії – 200 машин Ariete. Бундесвер має 222 Leopard.
Італійський танк C1 Ariete
Щоправда боєготовними на 2019 рік було близько 60%.
Отака нова реальність – у невизнаних “республіках ДНР і ЛНР” важкої бронетехніки більше, ніж у топ-5 економік ЄС, включно з Німеччиною і Францією.
Танки у війні на Донбасі
Автор фото, Міноборони України
Тому Україні доводиться нарощувати витрати на сектор безпеки до 5,7% й активно займатися модернізацією танкової техніки. Адже на понад 400-кілометровому фронті навіть одна-дві танкові роти можуть бути тією соломинкою, яка зламає хребет верблюдові.
Прикладів за час неоголошеної війни на Донбасі вистачає.
Той же рейд “вовків” 1-ї окремої танкової бригади з Гончарівського через Спартак до Путилівського мосту (епізод боїв в районі Донецького аеропорту в січні 2015 року з проривом на околиці Донецька і підривом мосту, “вовк” – старий символ 1-ї танкової бригади. – Ред.).
Тоді всього чотири машини пройшли оборону супротивника, як ніж масло, знищили велику транспортну розв’язку і шляхопровід, розстрілявши три танки противника на перезарядці й один – в зустрічному бою.
Успішна лобова атака в секторі, де все було сильно заміноване, перекопане протитанковими ровами й пристріляне – і противник втратив можливість перекидати важку техніку в напрямку Авдіївки та нарощувати тиск на укріплений район в Пісках-Опитному.
Автор фото, Міноборони України
А під час боїв за Логвинове у районі Дебальцевого вже Україні не вистачило буквально взводу “мішок” (“Мішка” – сленгова назва танку у ЗСУ. – Ред.), щоб деблокувати “дорогу життя”.
Тоді танк Т-64БВ з 30-ї мехбригади йшов на допомогу “Булатам” 1-ї танкової бригади й напоровся на міну біля ЛЕП. На тому ж мінному шлагбаумі потім підірветься і Т-72Б3 проросійської “5-ої бригади ДНР”.
Втративши можливість підтримувати війська на плацдармі через “Хрест” (Стратегічне перехрестя у центрі Дебальцевого. – Ред.) і населений пункт Миронівський, українським силам довелося прориватися через Нижнє Лозове під обстрілами ворога з висоти 307.9.
Колони, які відходили, побували і під так званою “танковою каруселлю” (Безперервний вогонь танків, які змінюють один одного. – Ред.) – не дуже приємний досвід.
Тож добре озброєні, маневрені, захищені динамічною бронею танки однозначно відчутно вплинули на оперативний рівень конфлікту.
Автор фото, Міноборони України
А додані на окремі блокпости танки часто повністю змінювали тактичний малюнок битв: той же бій на опорному пункті “Сергій” (важкі втрати “групи Вагнера”), утримання висоти на виступі біля Слов’яносербська (загибель “комбата ЛНР”) або контратака силами двох машин 17-ї танкової бригади під взводним опорним пунктом “Саша” (знищення взводу бойовиків).
З огляду на протяжність лінії зіткнення та східного кордону України, можна впевнено заявити тільки одне – забагато танків у України не буде ніколи.
Попри проблеми із запчастинами, уніфікацією, темпами модернізації – альтернативи бронетанковій техніці у найближчі чверть століття немає.
Скільки танків у ЗСУ?
На зиму 2021 року у ЗСУ в 11 механізованих і гірських бригадах значиться 330 танків Т-64Б, Т-64БВ і Т-72АВ.
Крім того, 6 батальйонів у кадрових танкових бригадах (17-й та 1-й ОТБР) – ще 186 танків.
З танковими частинами “корпусу резерву” є питання: чи зможуть вони виставити тут і зараз хоча б по одному батальйону, чи доведеться чекати 40-60 діб після початку мобілізації? Але в будь-якому випадку, це ще мінімум 4 батальйонних групи (від 3-ї, 4-ї, 5-ї і 14-ї танкових бригад резерву).
Також є 2 танкові батальйони у Корпусі морської піхоти – 35-ї і 36-ї бригад.
У Десантно-штурмових військах танкові роти не у кожній бригаді, у мотопіхотних бригад є по роті, але подекуди вже розгорнули і до батальйону. І ще є “трьохсотий” навчальний полк в Десні (який курсанти жартівливо називають “Зоополком”) та 12-й окремий танковий батальйон, сформований для захисту півночі Чернігівської області та взаємодії з єгерями з 61-ї бригади.
Ось так і набігає в українській армії під 30 танкових батальйонів – цифра між 800 і 900 машин є цілком реальною.
Тож активних танків в України більше ніж у Британії, Італії та Німеччини разом узятих.
У порівнянні зі ствольною артилерією або БМП, які стрімко відпрацьовують свій ресурс, з бронетанковою технікою все йде об’єктивно непогано.
Перевага бойовиків
Перше, з чим зіткнулися танкісти ЗСУ на Донбасі, – технічна перевага кадрових російських частин на модернізованих танках.
(Москва продовжує наполягати, що її кадрові військовослужбовці на Сході України не воюють, а вся техніка проросійських формувань – трофейна українська, хоча СММ ОБСЄ та Bellingcat неодноразово фіксували танки та іншу бронетехніку, яка ніколи не була на озброєнні ЗСУ, як, наприклад, модернізовані Т-72Б3).
Російські Т-72БЗ активно застосовувалися під Многопіллям, Іловайськом, у боях за горловину виступу в Дебальцевому, на півночі Луганської області – одну з машин захопили українські бійці під час боїв у Секторі “Д”.
Автор фото, TWITTER ARTO PULKKI
Bellingcat також фіксував використання Т-90 136-ї бригади ЗС РФ під Новосвітлівкою у боях за Луганський аеропорт.
У чому полягала їхня технічна перевага?
Навіть банальний динамічний захист “Контакт-5” непогано витримував влучання більшості пострадянських протитанкових засобів, а з ефективнішими тандемними боєприпасами у ЗСУ в 2014-у ситуація була не дуже гарна.
А ще були захищений цифровий зв’язок, всепогодні нічні танкові приціли “Сосна-У”, датчики вітру, можливість застосовувати керовані ракети – все це давало відчутну перевагу.
Модернізовані танки активно діяли на ключових ділянках фронту, перетискаючи не тільки кількістю, але і якістю.
Українські модернізації Т-72 і Т-80
Україна ж робила регулярні обіцянки закуповувати для армії “Оплоти”, але на практиці пішла шляхом модернізацій.
Просто тому, що замість одного батальйону нових танків можна отримати три-чотири модернізованих за той же рік.
Один “Оплот” коштуватиме 150 млн гривень, а 30 машин обійдуться в 4.5 млрд грн – це при тому, що весь бюджет армії на ремонт і закупівлю техніки становить 22,7 млрд. Тому не можна витрачати чверть цієї суми лише на один підрозділ. .
Але питання не тільки в грошах.
Ключовий момент ще у потужностях заводів та їхніх спеціалістах. Проміжні ремонти та обслуговування, виїзні бригади, моторесурс двигунів – все це нудна математика війни, яка краще діє для модернізацій.
31 модернізований танк Т-72АМТ, який минулого року отримала 24 бригада – це лише початок.
Автор фото, Міноборони України
Модернізовані танки Т-72АМТ, які передали 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила
Всі машини Т-72, як перебувають на зберіганні, за планом модернізації отримають нічний приціл, динамічний захист “Ніж” та можливість вести вогонь керованими ракетами “Комбат”.
Але переозброюють так тільки танки Західного оперативного командування, щоб було дешевше і швидше обслуговувати їх на Київському та Львівському бронетанкових заводах, а не катати її через половину України.
А морпіхи і Десантно-штурмові війська отримали модернізовані Т-80БВ. Тепер нетривіальна задача для цих машин – забезпечити їх запчастинами і техніками.
Т-80БВ на Харківському бронетанковому заводі
Втім, такі ж проблеми і у турків, і у поляків – три різних типи танків на озброєнні армій, ще й не тільки за модифікаціями, а й за моделями і поколіннями. Їм також доводиться займатися нескінченними модернізаціями і паралельно готувати різних технічних фахівців.
Основний танк: Т-64
Але основний бойовий танк в Україні на найближчі 25 років -Т-64.
Мова про модернізацію Т-64БВ зразка 2017 року – з тепловізором від компанії “Трімен”, оновленою навігаційною системою і динамічним захистом “Ніж”.
Автор фото, Міноборони України
Модернізований танк Т-64 зразка 2017 року – основний “бойовий кінь” ЗСУ
Ще розробляється глибока модернізація Т-64 з шифром “Краб”.
Це машини з новим двигуном 6ТД2, новим полегшеним захистом “Ніж” розробки 2017 року і вже згаданими керованими ракетами “Комбат”.
Плюс перероблені ходова частина і трансмісія, та встановлений прилад нічного бачення не тільки у навідника, а й командира танка.
А що ж “Оплоти”?
Автор фото, Мыноборони України
“Оплот” – гордість українського оборонпрому. Проблема у тому, що він занадто дорогий
“Оплоти” з’являться тоді, коли витрати на закупівлю техніки перевищать 700 млн доларів на рік.
Минулого року, за відкритими джерелами, ЗСУ отримали понад 80 модернізованих Т-64БВ, Т-80БВ і Т-72АМТ.
Але тільки трохи більше третини українського танкового парку пройшли через сито поліпшень.
А основне завдання на сьогодні – це протистояння не тільки “корпусам народної міліції ДНР і ЛНР”.
Треба враховувати, що і російська армія провела в останні роки модернізацію своїх майже 1200 машин.
Відмовившись при цьому від “Армат”, “які не мали аналогів”, на користь удосконалення всіх своїх танків Т-72 (до рівня Т-72Б3) і Т-90 (до Т-90АМ).
Навіть теоретична можливість їхнього масового застосування – це вже серйозний важіль тиску на Україні. Може це статися чи ні, але ЗСУ мають бути технічно здатними протистояти цьому величезному танковому парку.
Тож “танкова гонка” буде продовжуватися.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!