Фотони

Відомі усім досліди з інтерфенції і дифракції доводять, що світло — це хвиля. Ньютон, намагаючись пояснити скінченну швидкість поширення світла, припустив, що розжарене тіло випромінює частинки — корпускули, які передають світло. Але при цьому йому не вдалося пояснити явища інтерференції і дифракції, і корпускулярну теорію було надовго забуто.

Хвильова природа світла, яку всебічно дослідив Френель, здавалася абсолютно переконливою. У 1873 році Джеме Клерк Максвелл пророкував, що світло, як і будь-яка інша хвиля, потрапляючи на поверхню, повинна чинити на неї тиск. Світловий тиск дуже малий і виміряти його експериментальним шляхом надзвичайно важко. Але цей блискучий експеримент здійснив Петро Миколайович Лебедев. Він виміряв світловий тиск не тільки на поверхні твердого тіла, але й на гази, і після його дослідів здавалося, що будь-які інші додаткові докази хвильової природи світла позбавлені сенсу — настільки переконливими були прояви того, що світло — це хвильовий процес. Генріх Герц, який експериментально довів хвильову природу електромагнітного випромінювання й справедливість теорії Максвелла, писав через два роки після свого відкриття: “З часів Юнга й Френеля ми знаємо, що світло — це хвильовий рух. Сумніватися в цих фактах більше неможливо: спростувати ці факти фізик неспроможний. З погляду роду людського хвильова теорія є очевидністю”. Торжество хвильової теорії було очевидним, а теорія світлових корпускул Ньютона була надовго забута.

Нагадаємо, що Планк, пояснюючи закономірності теплового випромінювання, змушений був увести квантування енергії випромінюючого осцилятора (наприклад, електрона, що коливається відносно положення рівноваги в атомі). Але на поширення світла його ідеї дискретності не поширювалися й вважалося, що випромінювання й поширення світла відбувається у вигляді електромагнітної хвилі. Планк увів свій квант дії так, щоб не зашкодити хвильовій оптиці, створеній та апробованій протягом двох століть. Але, як писав Ейнштейн, “Планк посадив у вухо фізикам блоху”. У 1905 році Ейнштейн опублікував роботу “Про евристичну точку зору на виникнення й перетворення світла”, в якій уперше було висунуто гіпотезу світлових квантів і відкрито наступну важливу сторінку у квантовій фізиці. У цій роботі він писав:”. Напрошується питання: чи не є закони виникнення й перетворення світла такими, начебто світло складається з таких же квантів енергії?”. Таким чином, Ейнштейн поширив планківську ідею квантування осциляторів на електромагнітне випромінювання. Із цього погляду, планківський осцилятор змінює свою енергію, випромінюючи або поглинаючи відповідний квант світла. Ці кванти світла пізніше одержали назву “фотонів”. Термін “фотон” запропонував Дж. Льюїс у 1926 році, і цей термін відразу прижився. Фотон став повноправною елементарною частинкою.

Висунуту ідею світлових квантів-фотонів Ейнштейн спочатку застосував для пояснення явища фотоефекту.

Уперше фотоефект спостерігав Генріх Герц, досліджуючи результати приймання електромагнітних хвиль. Він виявив, що при освітленні розрядного проміжку приймального резонатора світлом електричної дуги (він містить велику частку ультрафіолетового випромінювання) пробій виникає набагато легше, що може бути пов’язано з іонізацією повітря. Фотоефект, як і рентгенівські промені й радіоактивність, було відкрито випадково. Але історія науки показує, що подібні “випадки” випадають на долю тільки першокласних експериментаторів.

У 1887 році О. Г. Столетов досліджував фотоефект більш детально й виявив, що освітлення металевої пластини спричинене потоком негативно заряджених частинок (електрон ще не був відомий — його відкрив Томсон лише в 1897 році), причому величина електричного струму пропорційна інтенсивності опромінення.

Пізніше фотоефект вивчали багато дослідників. Докладний опис явища розпочав у 1902 році Філіпп Ленард. У1905 році він одержав Нобелівську премію за дослідження катодних променів. Він установив дивний факт: енергія електронів, які вилітають при фотоефекті, зовсім не залежить від інтенсивності випромінювання, однак значною мірою залежить від його частоти: зі зменшенням частоти (збільшенням довжини хвилі) енергія електронів зменшувалася, а якщо довжина хвилі перевищувала певне критичне значення — фотоефект узагалі припинявся. Це був той самий Ленард, який пізніше здобув славу Герострата, ставши офіційним главою фізики в гітлерівській Німеччині й очоливши боротьбу з теорією відносності.

Отримані результати, однак, ніяк не узгоджувалися із загальновизнаною хвильовою теорією світла. Метал, як відомо, містить електрони, на які повинна діяти сила з боку електричного поля хвилі. Якщо ця сила досить велика, вона з успіхом могла б виривати електрони з металу. Але із цього погляду випливає, що цей так званий фотоелектричний ефект не відбудеться без джерела сильного світла. Якби світло було дуже слабким, то й електричне поле, пов’язане з ним, було б теж слабким, і слабких електричних сил було б недостатньо, щоб перебороти сили притягання, які звичайно утримують електрони всередині металу. Ми могли 6 також припустити, що якщо збільшувати інтенсивність світла, то швидкість, з якою вилітають електрони, зросте, оскільки вони вириваються більшою силою. Нарешті, ця залежність могла 6 не бути простою, але в цілому ми могли б припустити, що світло більшої частоти повинно бути менш ефективним. Якщо сила змінює свій напрямок за надзвичайно короткий період, то перш ніж електрон вийде з металу, сила змінить свій напрямок і буде штовхати його назад.

Експеримент дав, однак, зовсім інші результати.

Цю суперечність і вирішив А. Ейнштейн. Тут виявилася чудова особливість Ейнштейна — він більше довіряв інтуїції і фактам, а не загальноприйнятій думці. У явищі фотоефекту він побачив не прикре виключення з правила, а сигнал природи про існування ще невідомих законів. Просто спочатку були вивчені хвильові властивості світла, а в явищі фотоефекту проявилися нові, раніше невідомі властивості.

Впровадивши уявлення про кванти світла, Ейнштейн застосовує його до явища фотоефекту. Він звернув увагу на те, що результати дослідження фотоефекту повністю збігаються з гіпотезою про світлові кванти. Якщо світло складається зі світлових квантів, що мають енергію (h — стала Планка), то, коли такий квант потрапляє на поверхню металу, він може бути поглинутим, тобто вибути зі світлового пучка, таким чином енергія кванта стає активною. Якщо ця кількість енергії h • потрапляє на електрон, електрон може завдяки цьому вивільнитися з металу (на це витрачається енергія А, яка дістала назву роботи виходу електрона), й набуде до того ж деяку швидкість, тобто електрон дістане кінетичну енергію:

Це твердження можна записати у вигляді простого рівняння:

Якщо прийняти шо гіпотезу, то явище фотоефекту відразу стане зрозумілим. Якщо частота світла (і відповідно енергія кванта) мала ( ), то електрони не можуть вибиватися з металу. Якщо ми перейдемо в зону великих частот (з червоної частини спектра у фіолетову чи ультрафіолетову), то енергія кванта зросте настільки, що її буде достатньо для вибивання електронів ( ). При цьому швидкість вибитих електронів буде залежати тільки від енергії кванта (частоти світла) і не залежатиме від їхньої кількості (інтенсивності світла).

Застосувавши свою теорію світлових квантів до явища фотоефекту, Ейнштейн не відразу знайшов прихильників. Навіть Планк, рекомендуючи запросити Ейнштейна на роботу в Берлін, просив “не занадто сильно докоряти” йому гіпотезою щодо явища фотоефекта. Навіть після експериментів Міллікена, метою яких була перевірка рівняння Ейнштейна, гіпотеза світлових квантів не викликала у фізиків довіри. У 1913 році Планк, Нернст, Рубенс і Варбург висунули Ейнштейна в члени Прусської академії наук. У заключній частині рекомендації вони писали: “У цілому можна сказати, що навряд чи існує яка-небудь з важливих проблем сучасної фізики, у вирішення якої Ейнштейн не зробив би вагомого внеску. Те, що він іноді не потрапляє в ціль, як, наприклад, у випадку з гіпотезою світлових квантів, не можна вважати негативним аргументом, оскільки неможливо висунути нову ідею, навіть у найбільш точній науці, без деякої частки ризику”.

Негативне ставлення фізиків до гіпотези світлових квантів позначилося навіть на формулюванні Нобелівського комітету. Ейнштейн одержав Нобелівську премію 1921 року (її було вручено йому в 1922 році) “за внесок у теоретичну фізику й особливо за відкриття закону фотоефекту”. Про відкриття квантів електромагнітгіого поля — ні слова!

Як пояснити таке вперте неприйняття цієї гіпотези? На це є дві причини. Перша — очевидна — неможливість на той час узгодити гіпотезу квантів з добре перевіреними властивостями світла — інтерференцією і дифракцією. Друга пов’язана з тим, що, на відміну від відкриттів Планка і Бора, ця гіпотеза не приводила до настільки докладних і точних передбачень.

Світлові кванти перестали бути гіпотетичними частинками тільки в 1923-1924 роках після досліджень, які виконав А. Комптон. Він вивчав проходження рентгенівських променів (тобто електромагнітного випромінювання з довжиною хвилі порядку атомних розмірів або коротше) через речовину й проаналізував розсіяне випромінювання. Сам по собі процес розсіювання хвилі — саме те, чого і слід було очікувати відповідно до старих уявлень. Електромагнітна хвиля діє на електрони в атомах, змушуючи їх швидко коливатися; такі електричні заряди, які швидко осилюють, діють

як маленькі передавачі електромагнітних хвиль і тому спричинюють випромінювання у всіх напрямках. Однак ми повинні були 6 сподіватися, що частота розсіяного випромінювання буде такою ж, як і частота пучка, що потрапляє на поверхню. Однак Комптон зробив відкриття, що довжина хвилі розсіяного випромінювання більша, ніж того випромінювання, яке потрапляє на поверхню, і збільшення довжини хвилі залежить від кута, під яким спостерігається розсіяне випромінювання (розсіяні промені “червоніші” від первинних!).

Чудо це можна зрозуміти, якщо згадати гіпотезу Ейнштейна про кванти світла, яку він запропонував для пояснення явищ фотоефекту. “Фотон ударився об електрон” — така ідея теорії Комптона для пояснення результатів, які він спостерігав. Взявши за основу його твердження, замість рентгенівських променів з довжиною хвилі і частотою – потрібно уявити собі потік часток-квантів з енергією й імпульсом . Зіштовхуючись з електронами атомів мішені, вони пружно (як більярдні кулі) взаємодіють з ними, віддають їм частину своєї первинної енергії і розсіюються з меншою енергією ‘ і меншою частотою (тобто збільшується довжина хвилі). Результати виконаних нескладних обчислень добре узгоджуються з даними спостережень; ми переконуємося, що гіпотеза світлових квантів набуває тепер ще більш конкретної форми. Ми повинні уявляти їх як деякі частинки, що переносять не тільки енергію, але й імпульс, і здатні зіштовхуватися з електронами, подібно до того, як один електрон може зіштовхуватися з іншими електронами. Можна спостерігати не тільки розсіяне випромінювання, але також і електрони, які повинні викидатися при розсіюванні рентгенівських чи гамма-променів; такі електрони (їх називають електронами віддачі) були виявлені насправді. Вимірювання швидкостей цих електронів віддачі, що вилітають у даному напрямку, знову повністю підтверджують пророкування теорії.

Не слід вважати, що ефект Комптона — це щось штучне, придумане тільки для того, щоб зміцнити позиції теорії світлових квантів. Ми щомиті зіштовхуємося з результатом подібного, але зворотного ефекту — розсіювання швидких електронів на фотонах малої енергії (зворотний ефект Комптона). Електрони високих енергій, які генерують зірки в процесі термоядерних реакцій, що відбуваються в них, взаємодіють з фотонами міжзоряного простору і, втрачаючи енергію при пружних зіткненнях з фотонами, передають їм свою енергію. У результаті виникає могутнє космічне рентгенівське випромінювання, дії якого зазнає і Земля.

Підсумуємо деякі наші міркуванням про світлові кванти-фотони.

Усі факти, викладені в цьому розділі, є, здавалося б, переконливим доказом справедливості квантових (корпускулярних) уявлень про природу світла. Однак не слід забувати, що є не менш вагомі аргументи на користь того, що світло є хвильовим процесом (інтерференція, дифракція світла). Так що ж таке світло?

У. Брегг, один з тих, хто вперше здійснив дифракцію рентгенівських променів на кристалі, писав: “Невже ми повинні вважати, що світло складається з корпускул у понеділок, вівторок і середу, поки ми проводимо досліди з фотоефектом і ефектом Комптона, і уявляти собі його у вигляді хвиль у четвер, п’ятницю і суботу, коли ми працюємо з явищами дифракції й інтерференції?” Це питання можна перефразувати так: що таке світло — неперервні електромагнітні хвилі, які випромінює джерело, чи потік дискретних фотонів? Необхідність вдаватися в різних ситуаціях до різних, вза-ємовиключних понять видається штучною.

Такі подвійні властивості світла, однак, є тільки одним із проявів корпускулярно-хвильового дуалізму. Світло одночасно має властивості і хвилі, і частинки. Просто в різних експериментальних ситуаціях ми фіксуємо або хвильові, або корпускулярні властивості світла. У прояві тих чи інших властивостей є певна закономірність.

Щодо коротких хвиль (хвиль великих частот), то більш чітко виявляються його корпускулярні властивості: із цим пов’язане існування червоної межі фотоефекту й фотохімічних реакцій; хвильові властивості короткохвильового випромінювання виражені слабо — дифракцію рентгенівських променів удалася виявити тільки після того, коли як дифракційні ґрати було використано природний кристал. Для довгохвильового випромінювання квантові властивості виражені слабо, а основну роль відіграють його хвильові властивості. Саме в цій частині спектра спостерігаються явища інтерференції і дифракції.

Зараз ми не будемо детально обговорювати ситуацію, пов’язану з неоднозначністю властивостей світла — з його корпускулярно-хвильовим дуалізмом, і відкладемо обговорення цього питання в більш узагальненому вигляді.

Фотон

З давніх часів було відомо про явища відбиття і заломлення світла. Суть цих явищ, їхня справжня природа офіційній науці не ясна досі, все побудовано на теорії ймовір ності.

У сучасній науковій літературі фотоном іменується квант електромагнітного поля, імовірно елементарна частинка, яка у світлі сучасних теорій представляється як переносник електромагнітної взаємодії. Хоча за фактом під сучасним найменуванням «фотон» мають на увазі всього лише процес спостереження – найменші «порції», «пучки» світла, що складають хвилі електромагнітного випромінювання, у тому числі видиме світло, радіохвилі, рентгенівські промені, лазерні імпульси тощо.

Поняття фотона (від давньогрецького слова «φωτός» (фотос) – «світло») було введено у 1926 році американським хіміком Гілбертом Ньютоном Льюїсом. До речі, він вважав фотони «нестворюваними і незнищуваними» (це подібно історії введення поняття атома хіміком Джоном Дальтоном, який засновував свої міркування, спираючись на древні знання про неподільні частинки).

Сьогодні фотон позначається у фізиці символом грецької букви гамма ‒ γ. Таке позначення пов’язане з відкриттям у 1900 році гамма-випромінювання, що складається з високоенергетичних фотонів. Воно було зроблено французьким фізиком Полем Вілларом у процесі дослідження випромінювання радію в сильному магнітному полі. Згодом англійський фізик Ернест Резерфорд, той, хто найменовує раніше два типи радіації урану альфа- і бета-променями, встановив те, що новий вид випромінювання, який відкрив Віллар, має велику проникальну здатність. Він дав найменування даного випромінюванню «гамма-промені».

«У науковій статті в 1926 році Гілберт Льюїс пише: «Висловлюю гіпотезу, що тут ми маємо справу з новим типом атома, неіндентифікованим об’єктом, нестворюваним і неруйнованим, який виступає як носій енергії випромінювання і, після поглинання, зберігається як основний компонент атома, що поглинув його, до тих пір поки не виходить знову, маючи нову кількість енергії. Беру на себе сміливість запропонувати для цього гіпотетичного нового атома, який не є світлом, але відіграє важливу роль у всіх процесах випромінювання, назву “фотон”». Цікавий той факт, що Гілберт Льюїс вважав фотон саме «переносником енергії випромінювання/радіації», а не самою цією енергією (нині фізики розглядають фотон як переносника електромагнітної сили). Відтоді слово «фотон» швидко увійшло в ужиток.

Література: Lewis, Gilbert N. The conservation of photons Nature 118, 1926. P. 874–875; Lewis, Gilbert N. The nature of light. Proceedings of the National Academy of Science 12, 1926. P. 22-29; Roychoudhuri, Chandra, Kracklauer, A.F., Creath, Kathy. The Nature of Light: What is a Photon? CRC Press, 2008.

Відкриття фотона значно стимулювало розвиток теоретичної та експериментальної фізики, у тому числі фізичної хімії (фотохімії), квантової механіки і так далі. Люди стали приблизно розуміти і використовувати прояви таких фізичних явищ, як електричний струм, потік фотонів. Але знання про найдрібнішу структуру цих явищ приблизні, тому що досі офіційна наука не може пояснити з чого саме складається той же електрон або сам фотон (хоча ці знання про справжню природу мікросвіту були в глибокій давнині).

Природа фотона залишається загадкою для вчених. Але навіть спираючись на ті результати досліджень, які зафіксовані в процесі спостереження, завдяки експериментам, були зроблені відкриття, які знайшли широке застосування в житті суспільства. Винайдені різноманітні технічні пристрої, принцип роботи яких пов’язаний із використанням фотонів. Наприклад, комп’ютерна томографія, квантовий генератор (мазер), лазер тощо. Лазер знайшов саме широке практичне застосування в промисловості, медицині, побуті, починаючи від створення високоточних фізичних приладів ‒ сейсмографів, гравіметрів, лазерних скальпелів, що застосовуваються у мікрохірургії, до створення технологічних процесів зварювання, різання металів, побутових лазерних принтерів і так далі. Фотони використовуються і в спектральному аналізі (вивченням спектрів електромагнітного випромінювання атомів займається атомна спектроскопія). Завдяки вивченню фотонів вчені з’ясували, що атоми кожного хімічного елементу мають строго певні резонансні частоти. Саме на цих частотах вони випромінюють і поглинають світло (фотони). Тобто подібно до того, як кожна людина має індивідуальні відбитки пальців, так і кожен хімічний елемент має свій унікальний спектр випромінювання і поглинання. І все це тільки початок вивчення такої унікальної структури, як фотон, яка бере активну участь у різних силових процесах і взаємодіях у природі.

Вся теоретична фізика елементарних частинок побудована на теорії ймовірності. Однак аналіз об’єктивних підстав теорії імовірності активно обговорювався хіба що в період створення квантової механіки. Зараз природу імовірності фізики обговорюють не так жваво. З одного боку всі визнають, що вона входить в основи мікропроцесів, а з іншого боку ‒ у ході самих досліджень про неї мало що йдеться, наче вона відіграє другорядну роль. Особливо це стосується фізики елементарних частинок, де при характеристиках внутрішніх станів і властивостей елементарних частинок уявлення про імовірність здебільшого замовчуються. Як сказав один із творців квантової електродинаміки американський вчений Річард Фейнман: «Скільки б ми не старалися винайти розумну теорію, що пояснює, як фотон «вирішує», проходити йому крізь скло або відскакувати назад, передбачити, як буде рухатися даний фотон, неможливо. Ось умова, яка призводить до різних результатів: однакові фотони летять в одному напрямку до одного шматка скла. Ми не можемо передбачити, чи потрапить даний фотон в А чи в В. Все, що ми можемо передбачити ‒ це те, що зі 100 фотонів, що вилетіли, у середньому 4 відіб’ються від поверхні. Чи означає це, що фізику, науку великої точності, звели до того, щоб обчислювати ймовірність події, і не передбачати точно, що станеться? Так. Так воно і є». До речі, згадана задача про фотони досі залишається невирішеним питанням хіба що для офіційної науки. Але для вчених ALLATRA SCIENCE воно давно вирішене.

Література: Філософські проблеми фізики елементарних частинок (тридцять років потому). Від. Ред. Ю.Б. Молчанов. М., 1994; Фейнман Р. КЕД ‒ дивна теорія світла і речовини. М., 1988.

Але що насправді являють собою фотон і електрон, із чого саме складаються ці структури? За рахунок якої своєї складової фотон є стабільним та бере участь у силових взаємодіях? Чому ця так звана в сучасній фізиці «безмасова елементарна частинка» не має електричного заряду? Чому фотон є однією з найменших і найпоширеніших елементарних часток у Всесвіті? Зараз на ці питання офіційна наука відповісти не може, оскільки фотон досі, незважаючи на багатий накопичений експериментальний матеріал, залишається для неї загадковою елементарною частинкою. Але цю ситуацію легко виправити. Знаючи основи СПОКОНВІЧНОЇ ФІЗИКИ АЛЛАТРА, відповіді на ці питання зможе знайти навіть школяр.

НАСПРАВДІ ФОТОН, якщо його розглядати як істинну елементарну частинку, складається з фантомних частинок По. Фотон може існувати в двох станах: ФОТОН-3 (γ3) і ФОТОН-4 (γ4). Більшість фотонів складаються з 3-х фантомних частинок По (фотон-3). Проте кожен із цих фотонів при певних умовах може перетворюватися в фотон, що складається з 4-х фантомних частинок По (фотон-4), а фотон-4 перетворюватися в фотон-3. Відповідно до свого стану, фотон може виконувати або функції силової частинки (фотон-3), або «інформаційної» частинки (фотон-4), тобто в останньому випадку виступати як носій інформації про елементарну частинку, з якою відбувається його взаємодія. Примітно, що у фотона, який рухається по езоосмічній решітці, спіралеподібне обертання його фантомних частинок По більш прискорене, ніж у фантомних частинок По багатьох інших елементарних частинок. Завдяки таким прискореним «завихренням» структури фотона його швидкість руху більша порівняно зі швидкістю руху багатьох інших елементарних частинок.

Фотон-3 і фотон-4 рухаються, як правило, в одному енергетичному потоці, причому фотонів-3 в ньому завжди багато разів більше, ніж фотонів-4. Наприклад, від сонця йде потік фотонів, де більшість з них ‒ це силові фотони (фотони-3), відповідальні за енергетичні, силові взаємодії, але серед них є й інформаційні фотони (фотони-4), що несуть інформацію про сонце. Потоки фотонів-3 не несуть тепло, вони його створюють при руйнуванні частинок, з якими стикаються. Чим більше потік фотонів-3, спрямованих під прямим кутом до матеріального об’єкту, тим більше утворюється тепла. Завдяки інформаційним фотонам (фотонам-4) людина, наприклад, бачить очима світло від сонця і саме сонце, а завдяки силовим фотонам (фотонам-3) вона відчуває на собі тепло від сонця тощо. Тобто завдяки фотонам-3 забезпечується енергетичний потік (а також різні силові взаємодії у матеріальному світі), а завдяки фотонам-4 забезпечується доставка інформації в цьому енергетичному потоці (тобто участь у процесах, що дозволяє, наприклад, людині бачити навколишній світ).

ФОТОН-3 складається з трьох фантомних частинок По, а точніше — із двох фантомних частинок По, з’єднаних між собою однією аллатівською фантомної частинкою По. Саме входження до складу аллатівської фантомної частинки По робить фотон унікальним, стабільним, а також активним учасником силових взаємодій. До речі,аллатівська фантомна частинка По ніколи не буде знаходитися на місці першої головної фантомної частинки По у будь-якій елементарній частинці, яка має її у своєму складі. Вона буде завжди розташована всередині елементарної частинки між фантомними частинками По, як силова основа даної частинки.

Фотон-3 може перетворюватися в фотон-4, а фотон-4 переходити в стан фотона-3. Як відбувається цей процес? Фотон (мається на увазі і фотон-3, і фотон-4) має унікальну будову, яка відрізняє його від будь-якої іншої елементарної частинки. Зокрема, він має незвичайну першу (головну) фантомну частинку По. Якщо в езоосмічній комірці виникають відповідні умови, за яких у неї одночасно входять із різних сторін дві головні фантомні частинки По (одна з яких належить фотону, а друга ‒ інший елементарній частинці) і відбувається їх максимальне зближення, то відбувається наступний процес.

Головна фантомна частинка По фотона за рахунок своєї більшої швидкості щодо швидкості руху головної фантомної частинки По іншої елементарної частинки швидко провертається. Таким чином, вона дозволяє силовій частинці фотона (аллатівській фантомній частинці По), що йде за нею, захопити у зустрічної елементарної частинки її головну фантомну частинку По, яка є носієм всієї інформації про цю елементарну частинку.

Фотон-3, захоплюючи головну фантомну частинку По іншої елементарної частинки, приєднує цю інформаційну частинку до своєї структури. У підсумку фотон-3 перетворюється в фотон-4, що складається з чотирьох фантомних частинок По. При цьому та елементарна частинка, у якої було вилучено головну фантомну частинку По, зазнає руйнування, внаслідок якого вивільняється енергія. В цілому, такий процес захоплення інформації фотоном відбувається тільки у випадку, якщо через цю езоосмічну комірку проходить головна фантомна частинка По елементарної частинки, а не інші фантомні частинки По, що входять до складу елементарної частинки.

Коли фотон-3 вибиває головну фантомну частинку По з елементарної частинки, він перетворюється із «загарбника» в «транспортера», тобто переносника інформації (фотон-4). Повертаючись до асоціативного прикладу з потягом і вагонами, це подібно до того, як потяг із трьох вагонів, рухаючись на повному ходу, захоплює у зустрічного потяга локомотив. Таким чином, він стає потягом із двома локомотивами, одним дипломатичним вагоном і одним простим вагоном доти, поки не виникнуть умови, за яких він зможе звільнитися від захопленого до свого складу локомотива. Решта вагонів зустрічного потягу, позбувшись локомотива, розформовуються у депо (в езоосмічній мембрані).

ФОТОН-4 складається з чотирьох фантомних частинок По: унікальної головної фантомної частинки По, «чужої» головної фантомної частинки По (інформаційної частинки), аллатівської фантомної частинки По і завершальної фантомної частинки По. Саме входження цієї «чужої» головної фантомної частинки По до складу фотона-4 робить його інформаційно наповненим, тобто несе інформацію про цю («чужу») елементарну частинку. А в цілому, коли таких фотонів багато ‒ вони несуть інформацію про той чи інший предмет, об’єкт, явище і так далі. Фотон існує в такому своєму стані (фотон-4) до тих пір, поки знову не виникають подібні умови в езоосмічній комірці, за яких він звільняється від «чужої» головної фантомної частинки По, тобто відбувається процес «інформаційного скидання». При цьому головна фантомна частинка По фотона знову провертається, і завдяки участі в цьому процесі аллатівської силової частинки По, відбувається виштовхування «чужої» головної фантомної частинки По в межі власного септонного поля зустрічної головної фантомної частинки По елементарної частинки. Сам же фотон, перетворюючись у стан фотон-3, йде з езоосмічної комірки. Звільнена головна фантомна частинка По скидає інформацію у власне септонне поле реальної частинки По і головної фантомної частинки По елементарної частинки, що проходить, (тим самим збагачуючи їх внутрішній потенціал новою інформацією) і безповоротно йде в езоосмічну мембрану.

Після скидання (передачі) інформаційної «чужої» головної фантомної частинки По фотон-4 знову перетворюється на фотон-3, тобто переходить у свій початковий стан, в якому йому притаманна багатоваріабельність різних дій. Наприклад, фотон-3 може брати участь в інших взаємодіях, входити до складу елементарних частинок тощо. Він може зникнути (завдяки езоосмічній мембрані) в одному місці і з’явитися в іншому місці, тобто здійснити практично миттєвий перехід в езоосмічній решітці на великі («космічні») відстані. Звичайно, це всього лише коротка інформація про фотон, призначена для первинного ознайомлення. Крім цього, є багато унікальної інформації, що отримана в ході досліджень, щодо закономірностей і парадоксів поведінки фотона в різних середовищах, особливостей його хвильових властивостей, взаємодій з іншими елементарними частинками, алгоритмів управління поведінкою фотона і багато що інше.

В цілому, узагальнюючи викладені вище відомості, можна сказати, що основна функція фотона-3 ‒ енергетичні взаємодії, які в основному пов’язані з процесом руйнування матерії і вивільнення енергії, а фотона-4 ‒ інформаційні взаємодії, пов’язані з перенесенням інформації. Знаючи функції та особливості фотона, принципи його взаємодії з іншими елементарними частинками і особливо септонним полем, можна зрозуміти багато процесів макро- і мікросвіту, в яких він бере безпосередню участь. Завдяки цим знанням можна знайти відповіді на більшість питань. Наприклад, як людина насправді сприймає зорову інформацію? Що таке насправді є тінь, тепло або холод, якщо розглядати ці процеси на рівні езоосмічної решітки? Внаслідок яких первопричин відбувається руйнування речовини, яка знаходиться під тривалим впливом сонячних променів? Які особливості зв’язку фотона з гравітаційним і електромагнітним полем? І багато що інше. Знання про фотон допомагають зрозуміти первопричини тієї або іншої дії, що здійснювалась завдяки участі в ній фотона, і виконати точніші розрахунки фотонних взаємодій без використання дорогого обладнання і техніки.

В одному з ключових філософських трактатів даосизму під назвою «Ле-цзи» (I-III ст. н.е.) є такі рядки про абсолют, про те, як той, що отримав ім’я світ, походить з неіменованого абсолютного цілого.

«Спочатку була Велика Простота,
потім з’явився Великий Початок,
потім з’явилася Велика Основа,
після чого з’явилася Велика Речовинність.
У Великій Простоті ще не було дихання.
Великий Початок був початком дихання,
Велика Основа була початком усіх форм,
Велика Речовинність – початок всіх речей.

Дихання, форма і річ ще не розділилися, що і називається Хаосом. Вдивляйся – і не побачиш, вслухайся в нього – і не почуєш. Назва цьому – «Простота». Просте не має ні форми, ні кордонів. Зазнавши перетворення, воно стало Єдиним, а з Єдиного перетворилося на Сім, Сім же перетворилося на Дев’ять. На цьому перетворення вичерпуються і знову приходять до Єдиного. А це Єдине є початок перетворень усіх форм. Чисте й легке піднялося вгору і утворило Небо, брудне і важке опустилося вниз і утворило Землю, а подих, що пронизав те й інше, породив людину. Ось так Небеса і Земля вмістили в собі сім’я усього живого, і усе суще набуло життя».

У давньокитайському трактаті «Дао Де Цзін» (глава 42) є такі рядки: «Дао створило одне. Одне – два. Два три. А три – всі речі. Будь-яка річ носить на собі інь і містить в собі ян».

Література: Чжуан-цзи. Ле-цзи. Переклад Малявіна В. В. Філософська спадщина. У 3-х томах. – М: Думка, 1995; Дао-Де цзін: Книга про Шлях життя / уклад. і переклад В. В. Малявіна. – М.: Феорія 2010; Werner, Edward T.C. Myths and Legends of China. George G. Harrap & Co. Ltd. London Bombay Sydney, 1922.

Зміст

• СПОКОНВІЧНА ФІЗИКА АЛЛАТРА
• Історія
• Про доповідь
• Атоми
• Про ефір
• Елементарні частинки
• Людське сприйняття
• Про нематеріальне начало
• Визначення СПОКОНВІЧНОЇ ФІЗИКИ АЛЛАТРА
• Езоосмічна решітка
• Езоосмічна комірка
• Езоосмічна мембрана
• Септонне поле
• Реальна (стаціонарна) частинка По
• Фантомна частинка По
• Основні відмінності реальнихі фантомних частинок По
• Eзоосмос
• Процес Езоосмосу
• Передача і розподіл енергії та інформації
• Вільна енергія
• Асоціативні приклади процесу езоосмоса, передачі і розподілу енергії та інформації
• Структура елементарних частинок
• Аллат
• Фотон
• Нейтрино
• Eлектрон
• Перевірка відомих формул і реакцій
• Склад ядра атома. Розрахунок протонів і нейтронів
• Форми запису ядерних реакцій
• Формули реакцій, що лежать в основі керованого термоядерного синтезу
• Формули реакцій протон-протонного циклу (pp-цикл)
• Формули реакцій вуглецевого циклу (CN-цикл)
• Формули фотоядерних реакцій
• Формули ядерних реакцій за участю нейтронів
• Реакції за участю α–частинок
• ЗАКІНЧЕННЯ