Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат
Була собі лисичка, зробила хату та й живе. Прийшли холоди; лисичка змерзла та й побігла в село вогню добувать, щоб витопить. Прибігає до одної баби та й каже:
– Здорові були, бабусю! Позичте мені вогню, я вам одслужу.
— Добре, — каже, — лисичко-сестричко. Сідай, погрійся трохи, поки я пиріжечки повибіраю з печі.
А баба макові пиріжки пекла. От баба вибіра пиріжки та на столі кладе, щоб прохололи, а лисичка за пиріг та з хати. Виїла мачок з середини, а туди напхала сміттячка, стулила та й біжить.
Біжить ото, а хлопці товар женуть до води.
— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
— Де ж таки проміняти бичка за пиріжок!
— Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!
Таки найшла одного, — проміняв.
— Тільки, — каже, — не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс.
Кинулись хлопці до пиріжка, — аж там сміттячко.
От прибігла лисичка до своєї хати, прив’язала бичка до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та приказує:
— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде…
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
— Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
— Підвези ж і мене, лисичко-сестричко!
— Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш.
— Ні, не поламаю, — я тільки одну лапку покладу.
От вовк і положив лапку. Проїхали трохи, вовк і каже:
— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
— Е, вовчику-братіку, — ти мені санки поламаєш.
Вовк і поклав. Їдуть та й їдуть, — коли це — трісь!
— Ой лишечко, — каже лисичка, санки тріщать!
— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма, — їдуть… А вовчик знову:
— Положу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
— Та ні, чого б вони ламалися?
Тільки положив, а саночки знову — трісь трісь!
— Ей, вовчику, — саночки тріщать! Злазь бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать? Що бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішка розкусив.
— Ой, лисичко-сестричко, сяду я увесь!
— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сісти!
— Та я зобгаюсь так, що помістюсь.
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу? — Таке й вигадала, — чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомився. Я злегенька.
Тільки сів вовк, а санки — трісь-трісь-трісь. та й розпались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
— А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюгане! Що це ти мені наробив.
Лаяла його, лаяла, а тоді: „Іди ж тепер рубай дерево на санчата!“
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю якого дерева?
— А, вовцюгане! як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні… Кажи: рубайся, дерево, криве й праве! рубайся, дерево, криве й праве!
Пішов вовк. От увійшов у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево, криве й криве! рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула — аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок.
Давай вона його знову лаяти:
— На що ж ти такого нарубав?
— А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
— Та я ж так саме й казав: рубайся, дерево, криве й криве.
— Ну й дурний же ти та недотепний. Сиди ж тут, а я сама піду нарубаю.
Пішла вона. А вовк сидить сам собі та так йому хочеться їсти. Обшукав він скрізь все в саночках, нема ніде нічого. Думав, думав… „Ззім бичка та й утечу. Проїв дірку, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув; поставив бичк під деревом, палічкою підпер, а тоді навтіки. Приходить лисичка, до бичка, аж у його з боку віхоть стремить. Лисичка хап за той віхоть, звідтіля горобці — хррр. Вона за палічку, тільки прийняла її, а бичок — гуп — і впав!
— Ну, стривай же ти, вовцюгане! Я тобі згадаю!
Та й побігла шляхом. Біжить, — коли це їдуть чумаки з рибою. Вона впала серед шляху й ноги одкидала, — притаїлась, мов нежива. Чумаки дивляться — аж лисиця.
— Візьмім, — кажуть, дітям шапочки будуть.
Скинули її на останній віз та й поїхали.
Ідуть, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, — та все кида по рибці на дорогу, все кида… От як накидала вже багато, то й сама нишком зскочила з воза. Чумаки ж поїхали собі далі, а вона позбірала рибку, сіла під копицею та і їсть.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
— Та як же я наловлю, коли не вмію!
— Ну, як знаєш, а я не дам ні кісточки!
— Так хоч навчи, як наловить.
— Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку, потихеньку води та й приказуй: ловися, рибко, велика й маленька! То вона й наловиться. — Ну, спасибі за науку!
Прибігає вовк до ополонки, встромив хвіст в ополонку…
— Ловись, каже, — рибко, велика та все велика!
— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!
А вовк: „Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?“
— Та то ж я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— А ну й я так: ловися, рибко, та все велика!
А мороз на дворі такий, що аж шкварчить.
Ворухнув вовк хвостом, важко вже. А лисичка:
— Ото вже рибка почала чепляться. Трохи згодом: „А ну, вовчику, тягни!“
Вовк потяг, а хвіст прикипів до ополонки. — не витягне. А вона його ще й лає.
— А, капосний вовцюгане, що ти наробив? бач, казав: ловися, рибко, все велика та велика, от велика начепилася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі поміч дати, — побіжу покличу.
Та й побігла на село. Біжить селом та гука:
— Ідіть, люде, вовка бить! Ідіть, люде, вовка бить!
Як назбігалося людей. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони вовка періщити.
А лисичка тим часом ускочила в одну хату — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла, умазала голову у тісто, та в поле… Коли дивиться, — вовк насилу лізе, — добре дали йому сердешному. Побачив її вовк. — А, — каже, — така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
— Ой, вовчику-братіку, — хіба ж то я? Хіба ти не бачиш, що з мене й мозок тече, — так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братіку, підвези мене!
— Та в тебе ж тільки пів-хвоста нема, а мені й голову провалили. Ой, ой, ой, не дійду додому…
— Та сідай уже, — нема чого з тобою робити.
Повіз її вовк, а вона їде та все приказує:
— Битий небиту везе! битий небиту везе!
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то я кажу: битий биту везе. А сама знов нищечком: „битий небиту везе!“..
Вона тоді плит з вовка та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів схопити її зубами, а вона в хатку та й зачинилась. Не влізе вовк в хатку. А лисичка визирає з віконечка та ще й дражнить:
Тупцявся, тупцявся вовк коло лисиччиної хатки, — не влізе.
— Ну й клята лисичка. оттак піддурила!
А лисичка живе та курей ловить.
Лисичка-сестричка і вовк-панібрат
Б ули собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, аж хлопці товар женуть до води.
— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
— Де ж таки бичка за пиріжок!
— Та він такий солодкий, що аж-аж-аж.
Таки найшла одного, проміняла.
— Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко.
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:
— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
— От, де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду!
— Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш!
— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
— Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже:
— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це — трісь!
— Ой лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать!
— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма… Їдуть. А вовчик знову:
— Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
— Та де ти її кластимеш! Ти мені зовсім санки поламаєш!
— Та ні, чого б вони ламалися?
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.
— Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
— Та вже сідай, нема де тебе діти.
От він убравсь зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
— А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив.
— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата.
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева.
— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не те що на полозок. Давай вона його знову лаяти:
— А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
— Ні, я так саме й казав: рубайся, дерево, криве й криве!
— Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка доглянь, а я сама піду нарубаю. Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в саночках,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З’їм бичка та й утечу. » Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і паличкою підпер. Тоді сам на втіки. Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить… Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці — хрррр. Вона за паличку, тільки прийняла її, а бичок гуп — і впав!
— Ну, стривай же ти, капосний вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива. Чумаки зараз її й побачили:
— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають.
— Треба взяти — дітям шапочки будуть.
Кинули її на задній віз й знову рушили.
Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає. Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибку, сіла та й їсть.
Зирк — аж і вовк-панібрат біжить.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
— Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддам йому? Піди, сам собі налови!
— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
Побіг вовк мерщій на річку, та до ополонки, та хвіст в ополонку.
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— А, ну й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
— Ото вже рибка почала чіплятися.
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, — не витягне. А вона його ще й лає:
— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, побіжу покличу.
Та й майнула на село. Біжить селом та гукає:
— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!
Як назбігалося людей. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху-вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле. Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки тюпає, стогне. А вовк побачив її.
— А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
— Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
— Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому.
— Та сідай уже, нема чого з тобою робити.
Вона вилазить йому на спину, вмощується та так стогне.
От вона їде та все приказує:
— Битий небиту везе! Битий небиту везе!
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то я кажу: битий биту везе.
Вона тоді плиг з вовка та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
— Ну й клята ж лисичка. От так піддурила!
А лисичка живе та курей ловить.