Тут безпечно, поки не скажуть «фас!». Історія українки, яка зазирнула за зворотний бік Північної Кореї

Північну Корею називають найбільш закритою країною світу, побачити справжнє життя якої практично неможливо не тільки журналістам, а й простим туристам.

Спецкореспондент Радіо НВ Богдан Амосов поговорив з українкою, котра прожила в КНДР кілька років і зуміла зазирнути за фасад офіційного Пхеньяна.

Після Другої світової війни Корейський півострів, який понад три десятиліття перебував під японським володінням, опинився розділеним на дві частини: південну контролювали Сполучені Штати Америки, північну — Радянський Союз. Домовитися про об’єднання двох Корей не вдалося — натомість на розділеному півострові спалахнула війна. Забравши півтора мільйона життів та спустошивши територію Кореї, конфлікт завершився перемир’ям у липні 1953 року.

З тих пір на південь від демілітаризованої зони розташовується Республіка Корея — капіталістична розвинена світська держава з однією із найбільш передових економік світу; на північ — затиснута санкціями бідна диктатура з офіційною державною ідеологією, яка є найбільш закритою країною світу.

Протягом майже півстоліття — з 1948-го по 1994 рік — Північною Кореєю правив Кім Ір Сен. Офіційна біографія розповідає, що за часів японської окупації він був партизаном і воював проти японців разом із радянськими підрозділами. Хоча насправді життєпис першого північнокорейського лідера сповнений такою кількістю легенд та міфів, що зрозуміти, що в ньому правда, а що вигадка, доволі складно.

Саме Кім Ір Сен і запровадив у КНДР ідеологію чучхе — такий собі корейський варіант сталінізму чи маоїзму. Ця північнокорейська філософія складається з націоналізму та соціалізму й має під собою принцип відданості вождю.

Караул біля монумента Кім Ір Сену / Фото: Roman Harak via Flickr

Марія Зубарєва потрапила у Північну Корею на початку дев’яностих — наприкінці правління Кім Ір Сена.

— Мій чоловік був фахівцем, і по [дипломатичній] лінії ми потрапили в Північну Корею [на термін] з 1992-го до 1995 року. Жили ми в центрі, поруч з на той час найдорожчим і розкішним готелем Корьо.

Марія викладала у школі при посольстві. Розповідає, що за іноземцями у КНДР постійно наглядають: не важливо, чи це заїжджий турист; чи людина, яка постійно живе у Північній Кореї – неподалік тебе завжди буде працівник спецслужб. Утім Марія запевняє, що особливого дискомфорту через це не відчувала:

— Безумовно, за мною завжди хтось ходив. Це було ненав’язливо — вони не дихали мені в спину, але я розуміла, що [на відстані] 30−40 метрів мене « супроводжували» в будь-якому разі. Це абсолютно безпечна країна, якщо не буде команди.

• Кім Ір Сен запровадив у КНДР ідеологію чучхе — такий собі корейський варіант сталінізму чи маоїзму

— Команди « фас!». Пам’ятаєте, як із цим американцем, який зривав плакати? Він порушив певні правила і «отримав». Якщо ти не порушуєш правил, то живеш у 100%-й безпеці. Але якщо ти порушуєш правила… Так, звичайно — це диктатура.

А от із пересічними корейцями іноземці розмову мати не можуть. Для звичайного громадянина такий діалог може завершитися підозрою у шпигунстві.

— Якщо підійти до корейця і поприколюватися: корейською запитати « Котра година?» — видно його безпорадні очі, він одразу збирає навколо себе свідків і просто благає, щоб від нього відійшли, бо не можна розмовляти сам на сам. Я іноземка, я не можу говорити з корейцем.

Тож незважаючи на те, що Марія прожила у КНДР кілька років, дізнатися про життя пересічного громадянина найбільш закритої країни світу з його ж власних уст їй щастило не часто. Раз на рік у гості до сім’ї жінки заходив перекладач. Він вітав родину із Новим роком і приносив символічний подарунок. В цей час жінка намагалася розговорити свого гостя.

— Я йому кажу: «Будеш їсти?». Він погодився, вітає нас, ми пригощаємо. Я ніколи не бачила, щоб людина стільки їла — вона ж не може це винести… Він з’їв блюдо холодцю, салатницю олів’є — мені ж не шкода, я просто боялася, що у нього буде нетравлення шлунка. І звісно ж, поки він їв, я намагалася його розговорити. Мені було цікаво. Я говорила: «Кіме, дивись, ну ось це не так, ось це не так — немає достатку, суспільство поділене. Коли ви вже побудуєте цей „комунізм“ нарешті?». Він каже: «Ну дивіться, ми ж його будуємо? Я думаю, що коли-небудь, в один день ми прокинемося — і настане наш комунізм».

Буквально через кілька місяців після того, як Марія залишила КНДР, у країні спалахнув сильний голод, який, за деякими оцінками, забрав більше життів, ніж Корейська війна. Проте Марія згадує, що для багатьох дефіцит харчів у Пхеньяні відчувався завжди:

— Навесні просто видно було, як люди виходили в парки, збирали якісь корінці, якусь травичку. У той же час в селі, в провінції, жили набагато краще, тому що у них все-таки була можливість щось виростити, зібрати. Це не Камбоджа, не червоні кхмери, — тобто загалом якесь своє присадибне господарство можна було вести. Службовці отримували пайок кімчі ( це пекінська капуста спеціального гострого засолу) і рис — це основна їжа корейця. У магазинах неможливо було що-небудь купити: там стояв оцет, горілка, якась олія — загалом, те, з чого сфабрикувати якусь їжу неможливо. Військовослужбовці, можливо, ще отримували в пайок трохи м’яса. Вони жили краще.

У ті роки в Кореї ходила різна валюта, згадує Марія Зубарєва. Гроші для корейців та іноземців відрізнялися за кольором. Сині північнокорейські вони випускали для іноземців «капіталістичного світу» — за них можна було купити все, та їх міняли на долари за курсом « один до двох».

Червоні вони призначалися для користування громадянами країн соціалістичного табору. Сім’я Марії намагалася поміняти сині вони на червоні, адже за них було набагато дешевше купувати продукти в місцевому магазині. Третя валюта — сірі, «народні» вони. Один долар прирівнювався до 120 таких вон.

— Зарплата корейця становила десь близько 120 сірих вонів. На базарі можна було купити живу курку за 20−30 сірих вонів, картоплю — якісь копійки це все коштувало…

Всередині Північної Кореї: “Ми застрягли тут в очікуванні смерті”

Протягом кількох місяців ВВС таємно спілкувалася з трьома жителями Північної Кореї. Вони одними з перших розповідають про катастрофу, яка розгортається у країні відтоді, як понад три роки тому уряд закрив кордони.

Голод, жорстокі розправи та жодного шансу втекти. Ми змінили їхні імена, щоб захистити їх.

Мьон Сук згорбилася над телефоном, відчайдушно намагаючись продати ще одну партію ліків. Вправна бізнес-леді, вона таємно продає мізерні кількості контрабандних медикаментів тим, хто їх відчайдушно потребує.

Цих продажів їй вистачає, щоб прожити ще один день. Одного разу її вже спіймали, і вона ледве відкупилася хабарем, щоб не потрапити до в’язниці.

Вона не може дозволити собі, щоб її знову спіймали. Але будь-якої миті у двері можуть постукати. Вона боїться не лише поліції, а і своїх сусідів. Довіряти зараз не можна майже нікому. Раніше так не було. Колись медичний бізнес Мьон Сук процвітав.

Але 27 січня 2020 року Північна Корея різко закрила свої кордони у відповідь на пандемію, зупинивши в’їзд не лише людей, але й їжі та товарів. Її громадяни, які і раніше не могли виїжджати з країни, тепер не могли переміщатися за межі своїх міст.

Гуманітарні працівники та дипломати зібрали речі і поїхали. Прикордонники мають наказ стріляти в усіх, хто навіть наближається до кордону.

Найбільш ізольована країна світу стала інформаційною чорною дірою.

Під тиранічним правлінням Кім Чен Ина жителям Північної Кореї заборонено контактувати із зовнішнім світом. За допомогою організації Daily NK, яка керує мережею джерел всередині країни, ВВС вдалося поспілкуватися з трьома простими людьми.

Вони хочуть розповісти світу про катастрофічні втрати, які завдало їхнім життям закриття кордону. Вони розуміють, що якщо уряд дізнається, що вони спілкуються з нами, їх, швидше за все, вб’ють.

Щоб захистити їх, ми можемо розкрити лише частину того, що вони нам сказали. Але їхній досвід дозволяє побачити, що відбувається всередині Північної Кореї.

Мьон Сук

“Ситуація з їжею ніколи не була такою поганою у нас”, – каже нам Мьон Сук. Як і більшість жінок у Північній Кореї, вона є головною заробітчанкою в родині.

Мізерні зарплати, які чоловіки отримують на обов’язковій державній роботі, майже нічого не варті. Це змушує їхніх дружин шукати творчі способи заробляти на життя.

До закриття кордону Мьон Сук організувала контрабандний вивіз із Китаю вкрай необхідних ліків, у тому числі антибіотиків, які вона продавала на місцевому ринку. Їй потрібно було підкупити прикордонників, цей хабар з’їдав понад половину її прибутку, але вона прийняла це як частину гри. Це дозволило їй жити комфортним життям у своєму місті на півночі країни, вздовж великого китайського кордону.

Обов’язок забезпечувати свою сім’ю завжди викликав у неї певний стрес, але тепер усе стало складніше. Дістати медикаменти для продажу стало майже неможливо.

Одного разу у відчаї вона сама намагалася провезти ліки, але її спіймали, і тепер за нею постійно стежать. Натомість вона спробувала продавати північнокорейські ліки, але навіть їх важко знайти тепер, а це означає, що її заробіток зменшився вдвічі.

Тепер, коли її чоловік і діти прокидаються, вона готує їм сніданок із кукурудзи. Минули ті часи, коли можна було їсти звичайний рис. Її голодні сусіди почали стукати у двері з проханням поїсти, але вона змушена їх відганяти.

Чан Хо

У прикордонному містечку Чан Хо завзятий будівельник, переживає неприємний ранок.

“Я хочу, щоб люди знали – я шкодую, що народився в цій країні”, – каже він.

Він знову встає вдосвіта, щоб допомогти своїй дружині зібратися на ринок, а потім вирушити на будівництво. Він сумлінно несе її продукти і завантажує їх на прилавок, цілком усвідомлюючи, що тільки завдяки її бізнесу він досі живий.

Тих 4000 вон, які він заробляє на день, – приблизно 4 долари США – уже недостатньо, щоб купити один кілограм рису. Минуло так багато часу, відколи його сім’я отримувала державні продовольчі пайки, що він забув про них.

За його словами, ринки, де більшість північнокорейців купують продукти, зараз майже порожні, а ціни на рис, кукурудзу та приправи різко зросли.

Північна Корея не виробляє достатньо їжі, щоб прогодувати свій народ, і тому вона покладається на імпорт. Закриваючи кордон, уряд припинив постачання життєво важливих продуктів харчування, а також добрив і техніки, необхідної для вирощування сільськогосподарських культур.

Спочатку Чан Хо боявся, що може померти від ковіду, але з часом він почав хвилюватися, що помре з голоду, особливо коли спостерігав, як помирають люди навколо нього.

Першою сім’єю, яка померла від голоду в його селі, була жінка з дітьми. Вона стала надто хворою, щоб працювати. Її діти підтримували її життя скільки могли, випрошуючи їжу, але врешті всі троє померли.

Наступною була мати, яку засудили до каторжних робіт за порушення правил карантину. Вона та її син померли від голоду.

Зовсім недавно одного із синів його знайомої звільнили з армії через недоїдання. Чан Хо пам’ятає, як його обличчя раптово роздулося. За тиждень він помер.

“Я не можу заснути, коли думаю про своїх дітей, яким доводиться жити у цьому безнадійному пеклі”, – каже він.

Чі Йон

За сотні кілометрів звідси, у відносно заможній столиці Пхеньяні, де вздовж міської річки стоять багатоквартирні будинки, Чі Йон їздить на роботу на метро. Вона виснажена після чергової безсонної ночі.

У неї двоє дітей і чоловік. Вона утримує їх на копійки, які заробляє у продуктовому магазині. Раніше вона виносила з магазину фрукти та овочі, щоб продати їх на ринку. Вона також продавала сигарети, які її чоловік як хабар отримував від своїх колег. За ці гроші вона купувала рис.

Тепер її сумки ретельно обшукують, коли вона йде з магазину, а чоловік більше не отримує хабарі. Ніхто не може дозволити собі щось віддати.

“Вони зробили неможливим будь-який побічний заробіток”, – засмучено каже жінка. Чі Йон приховує, що вона їсть лише раз на день. Голод вона витримає. Але вона не хоче, щоб люди знали, що вона бідна.

Її переслідують спогади про тиждень, коли вона була змушена їсти пулюк – кашу з овочів, рослин і трав, схожу на пасту. Ця страва асоціюється з найпохмурішим періодом в історії Північної Кореї – періодом страшного голоду, який спустошив країну у 1990-х роках, убивши щонайменше три мільйони людей.

“Ми виживаємо, плануючи їжу на 10 днів вперед, потім ще на 10, думаючи, що якщо ми з чоловіком помремо від голоду, то принаймні нагодуємо своїх дітей”, – каже Чі Йон. Нещодавно вона прожила два дні без їжі.

“Я думала, що помру уві сні й не прокинуся вранці”, – каже жінка.

Попри власні труднощі, Чі Йон піклується про тих, хто у гіршому стані. Тепер жебраків стало більше, і вона зупиняється біля людей, які лежать на вулиці, але зазвичай виявляє, що вони мертві.

Одного разу вона постукала у двері сусідів, щоб дати їм води, але ніхто не відповів. Коли влада зайшла всередину через три дні, вони виявили, що вся родина померла від голоду.

“Це катастрофа, – каже вона. – Без поставок з-за кордону люди не знають, як заробляти на життя”.

Нещодавно вона почула, що люди вбивають себе вдома, а інші йдуть в гори, щоб померти там. Вона шкодує про те, що люди більше не відчувають жалю.

“Навіть коли хтось помирає поруч, ти думаєш лише про себе. Це безсердечно”.

Автор фото, NK News

Жителі Пхеньяна у масках під час пандемії ковіду чекають на потяг

Протягом місяців ширяться чутки про те, що люди помирають від голоду. Це викликає побоювання, що Північна Корея може опинитись на межі нового масового голоду. Економіст Пітер Ворд, який вивчає Північну Корею, називає ці звіти “дуже тривожними”.

“Якщо люди з вашого близького оточення помирають від голоду, це означає, що ситуація з продовольством дуже серйозна. Серйозніша, ніж ми думали, і гірша з часів голоду наприкінці 1990-х”, – каже він.

Голод у Північній Кореї став переломним моментом у відносно короткій історії країни, спричинивши розпад її жорсткого соціального ладу.

Держава, яка була не в змозі прогодувати людей, дала їм трохи свободи робити те, що їм потрібно для виживання. Тисячі людей втекли з країни та знайшли притулок у Південній Кореї, Європі чи Сполучених Штатах.

Тим часом розквітли приватні ринки і жінки почали продавати на них усе, від сої до вживаного одягу та китайської електроніки.

Народилася неформальна економіка, а разом з нею й ціле покоління північнокорейців, які навчилися жити без допомоги держави – капіталістів, які процвітають у репресивній комуністичній країні.

Автор фото, NK News

Виснажена дитина під час масового голоду 1990-х років у Північній Кореї

Коли наприкінця дня ринок порожніє, Мьон Сук підраховує свої мізерні доходи, вона хвилюється, щоб держава не забрала й ці копійки.

На її думку, пандемія стала лише приводом для влади відновити контроль над життями людей.

“Вони справді хочуть розправитися з контрабандою та зупинити втечу людей, – каже жінка. – Тепер, якщо ви навіть наблизитеся до річки на кордоні з Китаєм, на вас чекає суворе покарання”.

Будівельник Чан Хо також на межі. Це найважчий період, який він коли-небудь переживав. Голод був важким, але тоді не було цих жорстких розгонів і покарань.

“Якщо люди хотіли втекти, держава тоді мало що могла зробити, – каже він. – Тепер один неправильний крок, і вам загрожує страта”.

Син його друга нещодавно був свідком кількох страт, здійснених представниками влади. У кожному випадку вбили по три-чотири людини. Їхнім злочином була спроба втекти.

“Якщо я буду жити за правилами, я, ймовірно, помру з голоду, але, просто намагаючись вижити, я боюся, що мене можуть заарештувати, назвати зрадником і вбити”, – каже нам Чан Хо.

“Ми застрягли тут в очікуванні смерті”.

До закриття кордону понад тисяча втікачів з Північної Кореї щороку прибували до Південної. Але з тих пір відомо лише про кілька випадків, коли людям вдавалося потрапити у безпечне місце на півдні.

Супутникові зображення, проаналізовані неурядовою організацією Human Rights Watch, показують, що влада протягом останніх трьох років будувала численні стіни, паркани та охоронні пости, щоб укріпити кордон і унеможливити втечу громадян.

Навіть просто зв’язатися з кимось за межами країни стає все небезпечніше. Раніше мешканці поблизу кордону могли потайки телефонувати за кордон, підключаючись до китайських мобільних мереж, за допомогою китайських телефонів, ввезених контрабандою у країну.

Тепер на кожній зустрічі громади, каже Чан Хо, кожному, хто має китайський телефон, наказують здатися. Нещодавно знайомого Мьон Сук спіймали за розмовою з кимось у Китаї та відправили на кілька років у в’язницю для перевиховання.

Знищуючи контрабанду та зв’язок людей із зовнішнім світом, держава позбавляє своїх громадян можливості піклуватися про себе, каже Ханна Сонг з Північнокорейського центру баз даних з прав людини (NKDB).

“Коли їжі вже не вистачає, ми повністю усвідомлюємо шкоду, яку це завдасть”, – каже вона.

Проте ці суворі заходи контролю не змогли вберегти від коронавірусу. 12 травня 2022 року, майже через два з половиною роки від початку пандемії у світі, Північна Корея підтвердила свій перший офіційний випадок.

Не маючи можливості зробити людям аналізи, всіх, у кого була лихоманка, фактично закривали вдома на 10 днів. Їм і всій їхній родині було заборонено виходити на вулицю. Коли хвороба почала ширитися, цілі вулиці і навіть міста заблокували, іноді на понад два тижні.

У Пхеньяні Чі Йон бачила зі свого вікна, як деяким з її сусідів, у яких не вистачало їжі, щоб витримати карантин, приносили під двері овочі. Але поруч із кордоном такої допомоги не було.

Мьон Сук запанікувала. Вона вже давно жила одним днем, не маючи запасів їжі. Ось тому вона і взялася таємно торгувати ліками, переконана, що краще ризикнути підхопити вірус, але заробити грошей, ніж очікувати голодної смерті.

Чан Хо каже, що п’ять сімей були “при смерті”, коли їх звільнили з карантину. Вони вижили, лише тому, що після настання темряви виходили на таємні пошуки продовольства. “Ті, хто не міг вийти з дому, загинули”, – каже він.

“Люди кричали, що вмирають з голоду, і тоді уряд відкрив на кілька днів трохи рису зі своїх запасів”, – каже чоловік. Були повідомлення, що у деяких районах карантини скасували раніше, коли стало ясно, що інакше люди не виживуть.

Ті, хто підхопив вірус, не могли покладатися на лікування в занедбаних лікарнях країни. Там закінчилися навіть базові ліки.

Офіційна порада уряду полягала в тому, щоб використовувати народні засоби для полегшення симптомів. Коли сама Чі Йон захворіла, вона відчайдушно телефонувала своїм друзям, щоб отримати поради. Їй порадили випити окріп, настояний на коренях зеленої цибулі.

За словами Чі Йон, від коронавірусу померло багато людей похилого віку та дітей. Експерти в галузі охорони здоров’я кажуть, що у Північній Кореї, на відміну від інших країн, діти хворіють на ковід, адже майже 40% населення, за даними ООН, недоїдає.

Один із міських лікарів сказав Чі Йон, що під час спалаху помирала приблизно одна людина з 550 у кожному районі Пхеньяна.

У такій пропорції на всю країну могли померти 45 тисяч людей – у сотні разів більше, ніж офіційна кількість смертей – 74. Але, як їй пояснили, у кожному випадку причина смерті була іншою – туберкульоз чи цироз печінки.

У серпні 2022 року, через три місяці після спалаху, уряд оголосив про перемогу над вірусом, заявивши, що в країні його ліквідували. Проте багато карантинних заходів і правил все ще діють.

Коли Кім Чен Ин закрив кордон у такий екстремальний спосіб, він здивував міжнародну спільноту. Північна Корея через виробництво ядерної зброї перебуває під жорсткими санкціями багатьох країн світу.

Їй заборонено продавати свої ресурси за кордон і вона не може імпортувати паливо, необхідне для функціонування. Багато хто запитує, чому країна, економіка якої зруйнована, добровільно заподіює собі стільки болю?

“Я думаю, що лідери злякались, що ковід може вбити багато людей або, принаймні, тих людей, які їм були потрібні”, – каже Пітер Ворд, маючи на увазі військових та еліту, які утримують сім’ю Кім при владі.

З огляду на одну з найгірших систем охорони здоров’я у світі, недоїдаюче та нещеплене населення, було розумно припустити, що багато хто помре.

Але, за словами Ханни Сонг з NKDB, ковід також дав Кім Чен Ину ідеальну можливість відновити контроль над життями людей.

“Це те, що він таємно хотів зробити протягом дуже довгого часу, – каже вона. – Його пріоритетом завжди була ізоляція та контроль над своїми людьми, наскільки це можливо”.

Приготувавши та з’ївши свою крихітну вечерю, Чі Йон миє посуд і прибирає будинок вологим рушником. Вона рано лягає спати, сподіваючись краще відпочити. Вона має можливість спати більше, ніж Чан Хо. Він зараз працює так багато, що часто залишається спати на будівництві.

У відносній тиші свого прикордонного містечка Мьон Сук бере хвилинку, щоб відпочити зі своєю родиною перед телевізором. Він працює від акумулятора, який вони зарядили протягом дня.

Їй особливо подобаються південнокорейські телесеріали, хоча вони заборонені. Їх контрабандою перевозять через кордон на картках памʼяті і продають таємно.

Останній серіал, який дивилась Мьон Сук, був про K-pop-зірку. Після закриття кордону в країну майже не потрапляють нові телешоу, каже жінка. Крім того, репресії так посилилися, що люди стали обережнішими.

Вона має на увазі Закон про відмову від реакційної ідеології та культури, ухвалений у грудні 2020 року. За законом, тих, хто контрабандою ввозить іноземні відео в країну та поширює їх, можуть стратити.

Чан Хо називає це “найстрашнішим новим законом з усіх”. Простий перегляд відео може призвести до 10 років в’язниці. Метою закону, згідно з копією тексту, отриманою інформаційною організацією Daily NK, є запобігання поширенню “гнилої ідеології, яка розбещує наше суспільство”.

Вважають, що єдине, чого Кім Чен Ин боїться понад усе, – це те, що його люди дізнаються про процвітаючий і вільний світ, який існує за межами їхніх кордонів, і прокинуться від брехні, яку їм продають.

Чан Хо каже, що після ухвалення закону іноземні відео майже зникли. Дивитися їх наважується лише молоде покоління, що викликає у батьків безмірне занепокоєння.

Чі Йон розповідає про недавній публічний суд у Пхеньяні. Місцеві лідери зібралися, щоб судити 22-річного чоловіка, який поширював південнокорейські пісні та фільми. Його засудили на 10 років і три місяці таборів. До 2020 року, за словами Чі Йон, це був би тихий суд, можливо, із роком ув’язнення.

“Люди були шоковані суворістю покарання, – каже вона. – Страшно, наскільки вони націлені на молодь”.

Рю Хен У, колишній дипломат КНДР, який втік від уряду в 2019 році, каже, що закон запровадили, щоб виховати лояльність у молодих людях, тому що вони виросли зі ставленням, яке відрізняється від ставлення їхніх батьків.

“Ми виросли, отримуючи подарунки від держави, але за Кім Чен Ина країна нічого не дала людям”, – каже він. Тепер молоді люди ставлять собі питання, що країна взагалі для них зробила.

Щоб забезпечити дотримання закону, уряд створив групи, які безжально розправляються з усім, що вважається антисоціалістичним, каже Чі Йон. “Люди не довіряють одне одному. Страх великий”.

Саму Чі Йон також викликали на допит, повʼязаний з новим законом. Після цього вона більше нікому не висловлює свою думку. Тепер вона боїться людей ще більше.

Це знищення довіри між людьми насторожує професора Андрія Ланкова, який вивчає Північну Корею протягом 40 років.

“Якщо люди не довіряють одне одному, немає відправної точки для опору, – каже він. – Це означає, що режим КНДР може стабілізуватися й існувати у такому вигляді ще багато років і десятиліть”.

У січні 2023 року уряд ухвалив іще один закон, який забороняє людям використовувати слова, пов’язані з південнокорейським діалектом.

Порушення цього закону може, у крайніх випадках, також призвести до страти. Чі Йон каже, що зараз багато законів, про які треба пам’ятати, і що часто людей забирають за порушення, про які вони навіть не знають. Коли вони запитують, прокурори просто відповідають: “Вам не потрібно знати, який закон ви порушили”.

“Те, що розповідають ці троє людей, підтверджує страшні підозри, що Північна Корея є ще більш репресивною та тоталітарною, ніж будь-коли раніше”, – каже Сокіл Парк із організації “Свобода у Північній Кореї”, яка допомагає північнокорейським втікачам.

“Там розгортається страшна трагедія”, – каже він.

Нещодавно з’явилися ознаки того, що влада може готуватися до відкриття кордону. Мьон Сук і Чан Хо, які живуть поряд із кордоном, кажуть, що більшість мешканців їхніх міст мають щеплення від ковіду – можливо, китайською вакциною.

У Пхеньяні, за словами Чі Йон, багато людей отримали два щеплення. Крім того, дані митниці показують, що країна знову пропускає деяку кількість зерна та борошна через кордон із Китаєм, можливо, намагаючись зменшити дефіцит і запобігти голоду, якого всі так бояться.

Автор фото, Getty Images

Студентки на вулиці Пхеньяна червень 2023 року

Чі Йон згадує, як Кім Чен Ин зустрівся з президентом Трампом у 2018 році, щоб домовитися про відмову від ядерної зброї. Вона пригадує, що була сповнена надії, сподіваючись, що незабаром вона зможе подорожувати за кордон.

Переговори зірвалися, і з того часи лідер КНДР продовжує витрачати свої обмежені фінанси на вдосконалення ядерного арсеналу, відкидаючи всі дипломатичні пропозиції міжнародної спільноти. У 2022 році він провів рекордну кількість випробувань ракет.

“Нас обдурили, – каже Чі Йон. – Це закриття кордону повернуло наші життя на 20 років назад. Ми почуваємося зрадженими”.

“Люди ніколи не хотіли цієї нескінченної розробки зброї, яка приносить труднощі поколінням за поколінням”, – нарікає вона.

Чан Хо звинувачує міжнародну спільноту.

“США та ООН виглядають недоумками”, – каже він, запитуючи, чому вони все ще пропонують вести переговори з Кім Чен Ином, коли цілком зрозуміло, що він не віддасть зброї. Натомість будівельник хоче, щоб США напали на його країну.

“Тільки з війною і позбувшись усього керівництва ми зможемо вижити, – каже він. – Давайте покінчимо з цим так чи інакше”.

Мьон Сук погоджується. “Якби була війна, люди б відвернулися від нашого уряду, – каже вона. – Це реальність”.

Але Чі Йон сподівається на щось простіше. Вона хоче жити в суспільстві, де люди не голодуватимуть, де її сусіди живі, і де їм не доведеться шпигувати одне за одним. І вона хоче їсти рис три рази на день.

Останній раз, коли ми з нею звʼязувались, у неї не було, чим прогодувати дитину.

Ми передали наші висновки уряду КНДР. Представник посольства КНДР у Лондоні сказав: “Інформація, яку ви зібрали, не є цілком правдивою, оскільки вона походить зі сфабрикованих свідчень сил, які виступають проти КНДР. КНДР завжди ставила в пріоритет інтереси народу навіть у важкі часи та непохитно віддана добробуту людей”.

“Добробут людей є нашим головним пріоритетом, навіть попри випробування та виклики”.

BBC дякує Лі Сан Йонг та команді Daily NK за допомогу в зборі цих інтерв’ю. Ми також хотіли б подякувати Чон Син Йону та команді NK News за допомогу у перевірці деяких наших висновків і за надання нам фотографій, зроблених у Північній Кореї.