Період феодальної роздробленості

Період феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) характеризується поглибленням процесу феодалізації давньоруських земель. Ставала дедалі відчутнішою необхідність підвищення рівня виробництва, зміцнення економічних та інших зв’язків між окремими територіями. Формування відносно незалежних князівств не призвело до цілковитого політичного розладу держави. Специфікою давньоруського феодалізму було те, що представники пануючого роду Рюрикович і в нерідко претендували на новий князівський стіл, котрий міг перебувати на досить значній відстані від старого. Тому вони та їхнє найближче оточення переміщувалися із одного центру до іншого і відчували себе спадкоємцями великих східноєвропейських володінь.

Зміцнення феодального способу виробництва покликало до життя не тільки імунні права, а й надзвичайно розгалужену систему васальних зв’язків. Соціальна верхівка давньоруського суспільства XII—ХШ ст. являла собою складну феодальну ієрархію, верхні щаблі якої посіли представники згаданого князівського роду, а нижчі — бояри, дружинна знать, дворяни.

Князі — засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє становище в окремих землях, увійшли в тісний контакт із земським боярством, великою земельною знаттю, конче заінтересованою в мирному господарюванні у своїх вотчинах. !з часом, однак, між князями і місцевим родовим боярством виникли серйозні суперечності, що нерідко переростали у збройні конфлікти. Тож у цій боротьбі володарі земель мали спиратися на постійну дружину, розташовану поблизу від столиці князівства й готову щомиті вирушити в похід на супротивника. Так у XII ст. в кожній із земель починає формуватися нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство.

Невід’ємним елементом державного розвитку Русі була православна церква, її організація багато в чому нагадувала світську владу. На чолі церкви стояв митрополит “Київський і всієї Русі”. Єпархіями, у XII—XIII ст. територіально наближеними до князівств, управляли єпископи (переважно вихідці з київського духовенства). їх поставляли митрополит разом із великим князем київським. Важливою складовою церковних організацій були монастирі, розташовані як у великих містах, так і поза ними. Нерідко вони ставали й заміськими резиденціями окремих представників давньоруського князівського роду.

Політична історія XII—XIII ст. з її складною й заплутаною системою міжкнязівських взаємовідносин, нескінченними усобицями та об’єднавчими з’їздами, постійною половецькою загрозою і походами руських дружин у Степ засвідчує федеративну форму управління на Русі, де провідну роль відігравав київський стіл. Традиційна роль Києва — головного міста країни, її культурного та релігійного центру, економічна могутність, честь і право старшинства великокнязівської влади, високий авторитет “матері міст руських” і в XII— XIII ст. робили його заповітною мрією багатьох честолюбних князів. А політичне суперництво окремих князівських династій близько середини XII ст. покликало до життя систему дуумвірату: одночасного правління у Києві князів із двох найсильніших князівських ліній;

Протягом XI—XII ст. на Русі з’явилося майже півтора десятка великих земель-князівств, із яких п’ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське та Галицьке — розмішувалися переважно в межах території сучасної України. Та удільні князівства також не були монолітними й самостійними державами: у другій половині XII — першій половині ХШ ст. процес політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Виникло безліч малих князівств-васалів, а кожна земля в мініатюрі повторювала політичну систему всієї Київської Русі.

Важливе місце в політичній структурі Русі періоду феодальної роздробленості посідали Київ і Київська земля. Втративши реальну політичну силу, Київ, однак, залишався церковним центром усіх давньоруських земель, організатором боротьби проти зовнішніх ворогів. Аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичного старшинства було володіння київським столом (рис. 15).

Рис. 15. Стародавній Київ (реконструкція її. П. Голочка)

А сама Київська земля — давнє політичне й територіальне ядро Русі, на думку П.П. Толочка, на відміну від більшості територій, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.

Формування території цієї землі в основному завершилося у другій половині XI ст. , коли стару “Руську землю” було поділено між Києвом, Черніговом і Переяславом. Географічно Київська земля обіймала частини двох ландшафтних зон — Полісся та Лісостепу, що позитивно позначилося на її економічному розвитку. Одночасно з формуванням основної території визначилися її межі. На Дніпровському Лівобережжі Київ володів лише вузькою смугою завширшки 10—15 км, а основним регіоном стало Правобережжя Дніпра.

У період феодальної роздробленості Київська земля була однією із найрозвинутіших й густозаселених областей. Тут, згідно з писемними та археологічними джерелами, налічувалося близько 80 міст. Найбільшими з них (окрім самого Києва) були Вишгород, Білгород (нині с. Білгородка), Василів (нині м. Васильків), Юр’їв (нині м. Біла Церква), Овруч.

Найбільшим за площею князівством Південної Русі було Чернігівське. Процес його формування завершився в XI ст., коли Ярослав Мудрий передав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, вятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань на Таманському півострові. Засновником місцевої династії став син великого князя київського Святослав. До цієї землі на початку XII ст. входили землі аж до Оки. Літописне Посем’я з центром у Курську займало проміжне положення між Чернігівщиною і Переяславщиною.

Географічне розташування Чернігівської землі сприяло тому, що тут рано почали осідати вихідці з іранського і тюркського світів, а пізніше половці. В економічному плані Чернігівське князівство було одним із найбільш розвинених. Серед його центрів виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Стародуб. Політичний розвиток цих територій у XII—ХШ ст. був тісно пов’язаний із діяльністю Ольговичів та Давидовичів. У період феодальної роздробленості тут виникло більш як півтора десятка невеликих уділів.

Переяславське князівство склалося як одна із трьох частин давньої “Руської землі” ще до її поділу між синами Ярослава. Проте в XII—XIII ст. воно, на відміну від інших князівств, фактично втратило політичну самостійність і цілковито залежало від Києва. На його території, що межувала зі Степом, осідали численні групи тюркомовних племен. Довкола самого Переяслава розміщувалися князівські феодальні двори, села і замки. Інших великих міст на цій території не існувало. Самі переяславські князі брали активну участь, а нерідко й очолювали походи на половців. Смерть місцевого князя Володимира Глібовича, що сталася під час походу на степняків у 1187 p., відгукнулася тугою по всій Переяславщині. “И плакашася по нем вси Персяславци. о нем же Оукраина много постона”, — зазначав літописець.

Волинське князівство являло собою відносно невелику територію на окраїнних землях Києворуської держави (межувало із землями західнослов’янських “ляхів”). Залежність Волині від Києва, а потім Галича зумовила певну невизначеність її політичних кордонів. Території між Західним Бугом і Віслою неодноразово ставали предметом незгоди між Руссю і Польщею. Земля дістала назву від свого давнього центру — міста Волинь на Бузі. Однак уже на початку XI ст. він поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Святославичем. Серед інших міст у цій землі вирізнялися Луцьк, Холм (сучасний Хелм), Белз, Дорогобуж, Пересопниця.

До середини XII ст. Волинське князівство не мало власної династії: воно або безпосередньо управлялося з Києва, або ж на місцевому столі сиділи князі — ставленики. Лише за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго закріпилася за його родом.

Ще одне західноруське князівство — Галицьке — почало формуватися наприкінці XI ст. Остаточно цей процес завершився лише в 40-ві роки наступного століття. Як і Волинь, Галичина була відносно невеликим за розмірами князівством. Основні центри — Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне с. Крилос). Швидке піднесення останнього зумовлювалося зручним географічним розташуванням на Дністрі, а також тим, що в околицях міста добувалася “стратегічна” сировина середньовічної епохи — кам’яна сіль.

Наприкінці XII ст. Галичина і Волинь об’єдналися. Так виникло Галицько-Волинське князівство, правителем якого став Роман Мстиславич. Оволодівши потім Києвом, він, по суті, сконсолідував усю Південну Русь в одній державній структурі. Гідним спадкоємцем цього князя на галицькому столі став Данило Романович Галицький, який досяг помітних успіхів у політичній стабілізації західноруських земель.

З перипетіями буття в даний історичний період пов’язана ще одна наукова проблема: наявність чи відсутність єдиної східнослов’янської етнічної спільноти — так званої давньоруської народності. Деякі дослідники обстоюють її існування, інші — заперечують. І ті, й інші вдаються до архітектурно-археологічної аргументації. Але й це не допомагає вирішити проблему. З одного боку — спільні риси у церковному будівництві в різних районах Русі, а з іншого — відмінності в особливостях керамічних виробів навіть Галицько-Волинської Русі (тобто на території одного об’єднання). Можливо, істину треба шукати десь посередині. На рівні роду Рюриковичів та їхнього оточення (носіїв елітарної культури), мабуть, існувало відчуття певної єдності, адже вони нерідко переходили із одного князівського столу на інший. А серед маси сільського люду переміщень і контактів практично не було — їхні “світи” були набагато меншими. Навряд, щоб селянин десь під Галичем відчував свою єдність із “колегою” під Псковом.

Та всі політичні, економічні, етнічні, культурні процеси значною мірою припинилися у першій половині XIII ст. Катастрофа була викликана монголо-татарською навалою. Уперше загони нових завойовників з’явилися в північно-причорноморських степах у 20-х роках XIII ст. На київському з’їзді князів (1223 р.) було вирішено не чекати, доки грізний ворог з’явиться на кордонах країни, а зустріти його на чужій території. Того ж року сталася трагічна для руських дружин битва на р. Калка. Однак після цієї перемоги монголо-татари дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Середньому Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь (спочатку на її північні землі). У 1239 р. загарбники здобули Переяслав та Чернігів, у 1240 р. — Київ, у 1241 р. — Володимир-Волинський та Галич. Дещо пізніше хан Батий припинив свій похід на території, розміщені на захід від Русі. А ще пізніше була створена держава Золота Орда, котра вплинула й на подальшу долю східних слов’ян.

Тема 1. Феодалізм

Наприкінці VIII ст. Карл Великий, король франків, об’єднав великі території Західної Європи та проголосив себе імператором. Проте після його смерті імперія була розділена на три королівства. У ІХ-Х ст. вони зазнали численних нападів норманів, мусульман, угорців. Тому монархи зобов’язували представників знаті, які мали власні озброєні загони, брати участь в організації оборони від цих нападів.

Король надавав земельні наділи — феоди представникам знаті та духовним особам. В обмін на право спадково володіти своїми феодами ці знатні люди складали клятву вірності — омаж, згідно з якою зобов’язувалися служити королю, перш за все збройно. Віднині король для них був покровителем — сеньйором (від лат. senior — старший; синонімом також було французьке слово «сюзерен»), а вони ставали його васалами (від лат. vassus — слуга). Дрібні землевласники, шукаючи порятунку від спустошливих набігів ворогів, почали переходити під захист сильних покровителів. Вони теж давали васальні клятви більш знатним і могутнім феодалам — «слугам» короля. Цей процес став початком феодалізму.

Васалітет — система взаємин між феодалами, яка полягає у залежності одних феодалів від інших.

Феод — земельне володіння, яке сеньйор надавав васалові як плату за службу.

Феодалізм — соціально-економічний і політичний лад, що панував за часів Середньовіччя.

Феодальна драбина (феодальні сходи) — система ієрархії феодалів, базована на відносинах «сеньйор — васал». На вищому «щаблі» перебували найбільші, на нижчому — середні, ще нижчому — дрібні феодали.

Васальний договір укладався при свідках і вважався непорушним. Сеньйор, надаючи васалові у користування феод, тим самим обіцяв йому своє покровительство і спадкове право на цей земельний наділ. Якщо сеньйор не дотримувався клятви, його васали мали право звернутися за допомогою до рівних за статусом феодалів, які могли колективно звільнити васала від клятви і таким чином дати можливість обрати собі нового сеньйора.

У середні віки слова «феодал» і «феодальне суспільство» не використовувалися. Їх стали вживати значно пізніше, у XVII—XVIIІ ст. Спочатку вони мали лайливе значення та позначали відсталий суспільний лад і тих людей, що його захищали. В історичній науці ці слова стали використовуватися ще пізніше, але набули широкого вжитку. Проте єдиного розуміння, що таке «феодалізм», не існує.

Головною ударною силою військ у середньовічних королівствах були важкоозброєні вершники — лицарі. Феодал роздавав частину власної землі таким воїнам, узявши з них васальну клятву. В обмін на це лицарі зобов’язувалися зброєю служити сеньйору. Так одна людина була одночасно васалом короля і сеньйором свого лицаря.

Отже, король надавав земельні володіння знатним особам в обмін на їхню службу, а ті, своєю чергою, надавали частину з цих земель своїм васалам. Таким чином складалися взаємини між сеньйорами і васалами. Ці відносини нагадували драбину або піраміду. На вершині цієї драбини був король, його васалами були знатні особи: герцоги та графи, які мали своїх васалів — маркізів та баронів. Але король не міг нічого наказати, наприклад, васалові герцога, а лише самому герцогові. У середні віки це правило звучало так: «васал мого васала — не мій васал».

2. Середньовічне суспільство

У середньовічному суспільстві все населення поділялося на нерівні за обсягами прав та обов’язками групи — стани. У саму добу Середньовіччя вважалося, що є всього три стани: «ті, хто працюють» (селяни, ремісники та ін.), «ті, хто моляться» (священники і монахи) та «ті, хто воюють» (першочергово — лицарі, але загалом до цього стану зараховували всю знать). Людина народжувалась і залишалася належною до одного стану протягом усього життя. Соціальний статус успадковувався від батька до сина.

Суспільні стани — це великі групи людей, які різняться правами, привілеями, родом заняття і становищем у суспільстві.

Кожному стану належав певний набір обов’язків та, якщо пощастить, привілеїв. До привілейованих належали «ті, хто моляться» та «ті, хто воюють», а третій стан — «ті, хто працюють», до якого належали селяни, ремісники та купці, мав сплачувати численні податки та виконувати повинності на користь двох привілейованих станів.

В ідеальному середньовічному суспільстві знатне походження, багатство та могутність були синонімами. На практиці королі ж нерідко позичали гроші у заможних купців, а лицарі харчувалися гірше, ніж селяни. Проте в очах тогочасного суспільства найостанніший лицар, який не мав нічого, крім іржавого меча та шкапи, стояв набагато вище, ніж найуспішніший селянин, ремісник чи купець.

3. Лицарі та знать

Система васалітету (залежності) скидалася на драбину чи піраміду, вершиною якої був король. Він уважався намісником Бога на землі. Місією монарха було мудро правити підданими свого королівства відповідно до норм християнської моралі. Король виконував обов’язки головного воєначальника, верховного судді, а також встановлював розміри та види загальнодержавних податків. В управлінні та ухваленні рішень королю допомагала Королівська рада. Вона складалася з представників знаті та духівництва.

Територія королівства складалася із земель монарха (королівський домен) та володінь тих, хто приніс йому васальну клятву. Ранньосередньовічні королівства не мали постійних столиць. Король у супроводі свого почту переїздив з одного замку до іншого. До королівського почту входили його родичі, друзі, радники та воїни. Королівський почет також називають королівським двором.

Головним заняттям знатних людей у Середньовіччі була військова справа. За винятком церковнослужителів, усі вони належали до стану «тих, хто воює». Вони не сплачували податків, але були зобов’язані займатися військовою справою. Хлопці знатного походження з раннього віку навчалися їздити верхи та володіти зброєю. З 14 років і до повноліття вони були зброєносцями — кінними озброєними слугами лицаря. У 21-річному віці вони давали лицарську клятву.

Завданням лицаря було насамперед захищати власні земельні володіння та землі свого сеньйора, а також брати участь у військових походах, які той організовував. За вірну службу лицарі отримували від нього нові наділи, коштовні речі, привілеї. Взагалі будь-який лицар мав багато привілеїв: на відміну від селян та ремісників, він не працював, не сплачував податків і мав право носити зброю.

Битва. Книжкова мініатюра XIII ст.

Ієрархія знатних людей, організована у вигляді так званої феодальної драбини

Лицарський турнір (сучасний малюнок)

У головній залі замку (сучасний малюнок)

Лицар був не просто озброєним вершником, а самостійною бойовою одиницею. Для захисту лицар носив кольчугу — сорочку зі скріплених між собою металевих кілець. Згодом її замінили ковані лати, що захищали лицаря з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому було зображено герб — розпізнавальний знак його роду. Озброєння лицаря складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці).

Лицарі прагнули воїнської слави. Здобути її можна було на війні або під час лицарських турнірів — змагань у силі та вправності. На війні лицарі намагалися не вбити суперника, а взяти його у полон і потім звільнити його за викуп.

Замок був одночасно і фортецею, і житлом для феодала, його сім’ї, лицарів та слуг. Під час небезпеки там ховалося населення навколишніх сіл та містечок. У замку сеньйор приймав васалів, вершив правосуддя, сюди звозили податки його підданих у вигляді грошей та продуктів.

Серцем замку був донжон — центральна, найкраще захищена вежа, де жив його господар із сім’єю. Її підвали пристосовували для зберігання припасів.

Навколо донжона добудовували численні господарські приміщення: комори, кузню, пекарню, стайні, хліви тощо. Все це обносилось захисними спорудами: до XI ст. переважно дерев’яним частоколом, а пізніше — кам’яними стінами з вежами та укріпленими воротами.

• Що вважалося головною місією монарха на землі?
• Яку роль відігравали лицарські турніри у середньовічному суспільстві?

4. Духівництво

До стану «тих, хто молиться» належали монахи та священники. Їхнім головним завданням було піклуватися про спасіння християнських душ. Це заняття в уяві людей того часу було важливішим за будь-які земні справи.

Середньовічне суспільство протягом століть залишалося бідним, люди часто голодували. І все ж, не рахуючись із витратами, силою і часом, європейці будували величезні собори і численні церкви, віддавали духівництву десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земельні володіння. Навіть більше, суспільство віддавало Церкві найбільш здібних й освічених синів, які присвячували своє життя служінню Богу. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і значна частина письменників і поетів, художників, музикантів, належали до духівництва. Церква відігравала величезну роль у житті людини. Тому одним із найстрашніших для неї покарань було відлучення від Церкви (інтердикт (лат. interdictum) — заборона), яке проголошувалося Папою Римським або єпископами.

• Розгляньте зображення. Монастир — це одна будівля чи їхній комплекс?
• Чому монастирі мали самостійно забезпечувати себе всім необхідним? Як це впливало на облаштування монастиря?

У містах і країнах, на які наклали інтердикт, закривалися храми, заборонялося здійснювати християнські обряди — хрещення, вінчання, поховання тощо.

Церква була величезною політичною, економічною і духовною силою. Поступово вона стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки Церкви нічим не відрізнялося від життя світських феодалів. Духівництво вже не обмежувалося у своїй діяльності лише церковною службою та молитвами. Воно здійснювало правосуддя, брало участь в управлінні державою, виконувало функції феодалів, навчало в школах та університетах.

У середні віки центрами релігійного життя були монастирі. У монастирях жили монахи — священнослужителі, які давали обітниці безшлюбності, послуху та бідності.

Через велике значення християнства і Церкви у тогочасному суспільстві на монастирі не нападали під час численних феодальних міжусобиць. Монастирі не сплачували податків, не страждали від свавілля феодалів, мали власні земельні угіддя, тому людей, які прагнули стати монахами, не бракувало.

Головним обов’язком (послухом) монахів була молитва. В інший час вони мали виконувати різні роботи, наприклад, у монастирському господарстві. Одним із найважливіших послухів було переписування старих книг і написання нових. Монахи трудилися у скрипторіях — спеціальних приміщеннях для переписування. Крім того, монастирі надавали притулок подорожнім, утримували лікарні, допомагали бідним, удовам та сиротам.

У середні віки існувало чимало жіночих монастирів, де жінки займалися як господарством, так і наукою. Однією з найвідоміших середньовічних монахинь-учених стала Хільдегарда з Бінгена (1098-1179) — абатиса монастиря в німецьких землях. Вона створила численні наукові трактати з природознавства, медицини та богослов’я. Її медичні спостереження були підтверджені сучасними лікарями. У 2012 р. вона була канонізована як свята та отримала титул Вчителя Церкви.

Монахи у скрипторії (сучасне зображення)

Середньовічне суспільство було строго ієрархізованим. Це означає, що кожна людина протягом життя належала до певного стану, який визначав коло її прав та привілеїв, а також можливих занять. Всього станів було три: «ті, хто моляться», «ті, хто воюють» та «ті, хто працюють».

Закріпимо знання та вміння

Перевірте себе

1. Хто такі сеньйор та васал? Накресліть схему, яка відображає взаємовідносини між сеньйором та васалом. 2. Дайте визначення поняттю «феод». 3. Хто такі лицарі? Яким було їхнє основне заняття? 4. Чи багато лицарів гинуло під час війн? Чому? 5. Поясніть значення слів «донжон», «турнір», «десятина», «інтердикт». 6. Назвіть заняття монахів у монастирях.

Опрацюйте разом

1. Якими були права та обов’язки кожного з трьох станів? 2. У парах складіть перелік причин, чому сини селян або ремісників прагнули перейти у стан «тих, хто молиться». 3. У малих групах обговоріть роль Церкви у середньовічному суспільстві. Свої висновки запишіть. 4. Поміркуйте, хто у середні віки мав виняткове право носити зброю. 5. Поясніть, як пов’язані поняття феодалізму та васалітету. 6. Зазвичай королі були проти того, аби їхні васали будували власні замки. За допомогою умовлянь або погроз королі примушували господарів руйнувати уже збудовані. Спробуйте пояснити, чому королі виступали проти такого будівництва.

Хто не входив у феодальні сходи (феодальну ієрархію)

В курсі історії особлива увага приділяється питанню феодальної драбини середньовічного суспільства. Схема феодального суспільства включала представників станів, які володіли землею або «феодом». Така ділянка території передавався сюзереном своїм васалам разом з селами та селянами.

Якщо намалювати феодальні сходи, то на чолі неї стояв король, потім розташовувалися в порядку значущості:

• герцоги;
• маркізи;
• графи;
• віконти;
• барони;
• лицарі;
• безземельні лицарі.

Селяни землею не володіли, тому в окремий стан не виділялися і в феодальну драбину не входили.

Проте селяни мали право захищати своє життя, майно та сім’ю. Пану (сеньйору) заборонялося без суду стратити, продавати або обмінювати своїх підданих. Вони могли поскаржитися королю, якщо феодал порушував це право.

Попри відсутність у селян землі, вони за положенням в суспільстві перебували вище лицарів. Вони були бідними та могли стати власниками феода за умови постійного несення служби королю. Після смерті лицаря земельна ділянка поверталася до королівського земельного фонду.