Зигзаг долі. Акценти глядача на фіналі Ліги чемпіонів
На мою особисту думку, це був один із найкращих фіналів, які довелося спостерігати за довгий час останніми роками. З погляду гри у футбол та й боротьби за результат. На щастя, у ньому не було надмірностей, що надають грі штучного ажіотажу – пенальті, вилучень, сумнівних суддівських рішень та додаткового часу. Натомість був власне футбол.
Я навіть пошкодував, що з віком дещо втратив гостроту сприйняття і не можу передати той спектр емоцій, який неминуче відчув би від такої вистави в юності. Безперечно, зіграло свою роль і те, що напередодні в моєму районі загинули люди. Так, у цей страшний час подібне відбувається щодня. Але так близько війна підібралася вперше.
Вкрай рідко наважуюсь на прогнози, але цього разу чомусь був упевнений у тому, що переможе “Інтер”. Точніше, досягне результату тим чи іншим чином. Якось перейнявся кармою “Ман Сіті” Гвардіоли чи що. Футболісти називають це чуйкою, і в таких випадках чомусь забувається, що прогнозист із мене ніякий.
Якщо перший тайм когось і розчарував, то другий окупив усе з лишком. Особливо остання чверть матчу, коли з’ясувалося, що у футбол у цій парі виявляється вміє грати і “Інтер”. Він був явно сильнішим і цікавішим у цей конкретний відрізок часу, але матеріалізувати свою перевагу не зумів.
При тому, що мої симпатії спочатку були на боці “Ман Сіті”, повинен визнати: результат не по грі – тут виглядала нічия, і команда Індзагі очевидно “награла” на м’яч у відповідь. Останній шанс забити його упустив Гозенс вже перед фінальним свистком. Точніше кажучи, його “з’їв” Едерсон – головна Особистість фіналу.
Взагалі цього вечора в Стамбулі в центрі уваги були воротарі. Але Онана, за моїми спостереженнями, записав на свій рахунок на один важливий сейв менше. Едерсон же робив це три-чотири рази як мінімум. Особливо запам’яталося те, як він парирував удари Мартінеса – невдовзі після перерви, при 0:0, Лукаку – через п’ять хвилин після голу Родрі, і цей останній яскравий штрих на останній хвилині.
Слід наголосити, що команді Гвардіоли ще й пристойно щастило. Пропустивши, “Інтер” міг вирівняти становище вже через три хвилини, але Дімарко пробив у перекладину. Ймовірно, можна віднести на рахунок Фортуни і те, як вдало “промахнувся” по своїх воротах Діаш, до якого несподівано відскочив м’яч, який скоріше інстинктивно відбив Едерсон на 88-й хвилині.
Ще раз озираючись на поєдинок, зазначив би, що футбольна доля викреслила тут хитромудрий зигзаг. Першим знаковим епізодом стала травма де Брюйне. Він залишив поле після того, як перед цим саме він протягом трьох хвилин двічі створював гостроту біля воріт “Інтера”. Крім промаху Сілви в дебюті, це було все, що вартувало уваги в першому таймі.
Здавалося, атака “Ман Сіті” затихла. Мимоволі згадалася фраза з колись культового фільму: “А водилу втратити не боїшся?” У наступні півгодини склалося відчуття, що машина Гвардіоли втратила керування та їде “без керма”. Але доля зробила другий поворот: у середині другого тайму було забито доленосний гол Родрі. Без участі найяскравіших персонажів сезону, але із шикарним пасом Сілви.
Цього разу, у протилежний бік хитнуло різко й одразу. Команда Індзагі осоромила “хавчиків”, які передбачали їй фіаско з банальною “грою до голу”. У час, що залишився, вона обрушила на ворота суперника шквал своїх атак, і мінімум тричі вони мали всі шанси завершитися успіхом. Затисався між ними і прорив “заступника Де Брюйне” – Фодена у зворотному напрямку на 77-й хвилині.
Але рахунок залишився незмінним. Шофер, чиє місце насправді довелося зайняти воротарю, мертвою хваткою вчепився за бублик, і, не без допомоги згори, таки вирулив. О, сюжет!
Я радий тому, що виграла команда, яка таки грає у футбол, а не в шахи. Але найбільше втішило те, що у футбол зіграли обидві команди. Нехай одній з них і довелося для цього опинитися в ролі наздоганяючої. Ми побачили справжній фінал, яким він має бути, а не примітивно-мудре перетягування каната, на яке часто він перетворюється в новому столітті.
Не можу не відзначити третю невдачу італійських клубів із трьох можливих фіналів. Цікаво, а чи бувало таке в історії раніше – відколи почали проводитися три єврокубки ще в двадцятому столітті? Ну, це нехай статистики колупаються. Однак такий, як ви кажете, епічний требл, куди цікавіший, не знаходите? А якщо він ще й унікальний.
І останнє. Якщо вам здасться, що автор перебрав із компліментами, зробіть поправку на те, що перед фіналом Ліги чемпіонів йому довелося переглянути обидва плей-офф за право грати в УПЛ. Але про це у свій час.
Ужгородські шахісти переїхали в новий клуб
Кілька років завдяки підтримці братів Юрія та Сергія Мошаків ужгородські шахісти мали комфортний шаховий клуб на базі колишніх спартаківських тенісних кортів. Та життя диктує свої закони — на місці спорткомплексу заплановано будівництво нового об’єкту, тому виникла нагальна потреба шукати новий клуб. І рішення проблеми не забарилося. Міську шахову федерацію в цьому питанні підтримав проректор УжНУ Федір Шандор. Отож відтепер цитаделлю шахового життя міста став студентський центр дозвілля «Ювентус» (колишній кінотеатр «Комсомолець»), що на вулиці Мукачівській. Саме тут минулої неділі відбулося відкриття нового клубу – скромно, без помпезності, які в реаліях сьогодення, мабуть, не дуже і доречні.
У змаганні взяли участь 20 спортсменів, в т. ч. 9 кмс. Ветерани змагалися зі швидких шахів. Тут успіх сприяв мукачівцю Олександру Бабенку. «Срібло» і «бронзу» поділили Анатолій Прокопчук та Олександр Швець. Кращий коефіцієнт віддав перевагу 78-річному А.Прокопчуку. А от шахісти молодшого віку надають перевагу блискавичній грі за її швидкоплинність та драматизм боротьби. У бліц-турнірі фінішну стрічку з однаковим результатом 8 очок з 9 можливих перетнули Олександр Подгорнов та Юрій Ісак. Перемога в особистій зустрічі віддала перше місце Юрію. Третє місце, продемонструвавши потужну гру, посів ветеран Віктор Шталь – 6,5 очка. Призери змагання отримали заохочувальні грошові призи та шахову літературу.
Що ж, попри економічні, а останнім часом й політичні, негаразди, шахове життя в місті над Ужем триває.