10 удивительных превращений диких растений в культурные виды

Огурцы, помидоры, персики, кажется, были всегда такими, какими мы их знаем. Однако некоторые дикие предки современных привычных овощей и фруктов далеко не так приятны на вид и вкус и, порой, даже ядовиты. Agrotrend.ru собрал десять интересных историй селекции – от огурца до банана. Зеленая колючка Современный огурец родом из Индии. История его выращивания теряется в глубине веков, ученые определяют возраст этой культуры от 4 до 6 тысяч лет. Дикий предок современного огурца – огурец Хардвика. Плети этого растения и сейчас можно найти в джунглях. А в деревнях ими украшают заборы. Длинные стебли усыпаны маленькими зелеными колючими плодами. Есть из совершенно невозможно не только из-за колючек. На вкус они горькие. Тем не менее, нашим предкам удалось разглядеть в этом растении полезные свойства и путем длительной селекции получить освежающий овощ. В Европу огурец попал, скорее всего, в эпоху греко-персидских войн 500 до нашей эры. Римляне и греки стали разводить огурцы в парниках и открыли их полезные качества. Оказалось, огуречный сок обладает целебными и косметическими свойствами. Дикий огурец Источник фото Соленые плоды Дикие предки современных культурных томатов росли гроздьями и были величиной с ягоду красной смородины. При этом они имели солоноватый вкус. Происходят томаты из Южной Америки. Так что первыми селекционерами были индейцы. Они отбирали самые крупные экземпляры и за несколько веков вывели культуру, похожую на современные томаты. При этом стремление индейцев получить плоды побольше привело к полезным побочным эффектам. Томаты стали пресными, соленый вкус ушел. Кроме того, растение стало лучше защищаться от засухи. Современные ученые установили, что благодаря селекции индейцам удалось преобразовать генную структуру помидора. Ген CSR, который отвечает за размер плодов, оказался поврежденным. Именно такая версия этого гена присутствует практически у всех современных помидоров. Так могли выглядеть дикие томаты Источник фото Бешеное «яблоко» Далекий предок привычного нам баклажана происходит из Юго-Восточной Азии. С торговлей растение распространилось в Китай, Японию, Северную Африку, в Египет и на Кавказ. Эта культура относится к семейству пасленовых и вообще-то является ягодой. Пасленовые же нередко обладают токсичными свойствами. Так было и с диким баклажаном. Древние римляне и греки считали баклажаны «яблоками бешенства» и думали, что этот овощ приводит к сумасшествию. Секрет был в том, чтобы употреблять в пищу только недозрелые плоды. Со временем баклажан накапливает вредное вещество «соланин». Путем селекции за века вывели современные баклажаны, которые избавлены от этого недостатка. Дикий баклажан Источник фото Горький корень
Морковь, которую знают, любят и широко используют в пищу в Европе и России, и появилась изначально на просторах Евразии. Только дикорастущий овощ представлял собой тонкий корень, который был жесткий, горький и к тому же неприятно пах. В пищу такое растение употребляли при отсутствии другой еды, так что в Срeдние века о нем благополучно забыли. Возвращение в Европу состоялось уже в 12-13 веках с Вoстoкa, из Афганистана, где и смогли вывести современные сорта моркови. Правда, в то время мoркoвь былa самых рaзных цвeтoв — oт бeлoй дo фиoлeтoвoй. Привычные нам oрaнжeвыe сoртa с тoлстыми и слaдкими кoрнeплoдaми вывели уже в 16-17 вeкaх в Гoллaндии. Дикaя мoркoвь Источник фото Пьянящие листья По легенде колыбелью современного винограда является Армения. История его появления уходит в библейские времена. Когда после всемирного потопа Ной пристал на своем ковчеге к горе Арарат, он выпустил на берег козу. Та в поисках пищи пришла к красивому вьющемуся кустарнику и наелась его сочных листьев. Вдруг коза захмелела и начала подпрыгивать, громко блеять. Тут кустарником заинтересовался Ной и развел небольшую плантацию этого растения. Он и вывел виноград, похожий на современный. Ученые во-многом согласны с легендой, они считают родиной виноградной лозы Закавказье и восточное побережье Средиземного моря. Как выяснилось в ходе исследований, в результате селекции люди получили культурный виноград с измененными генами. У культурного винограда, в отличие от дикого, изменился метаболизмом углеводов. Более того, в процессе одомашнивания виноградные лозы из раздельнополых превратились в гермафродитов, то есть пестики и тычинки вырастают в одном цветке, может происходить самоопыление. Гроздья увеличились в размерах, ягоды также стали больше и слаще. Так мог выглядеть дикий виноград Источник фото Зеленые кустики В диком виде такого овоща нет, так что в процессе селекции и скрещивания предки цветной капусты изменились до неузнаваемости. К единому мнению, откуда пришла цветная капуста, ученые прийти не смогли. По одной из версий вывели ее в Китае, по другой – на Кипре или в Сирии. Основой для выведения цветной капусты стала листовая капуста. Путем скрещивания и селекции люди добились появления растений со сросшимися между собой, укороченными, недоразвитыми цветочными стеблями с деформированными зачатками соцветий. Они бывают белого, зеленого, желтого, фиолетового цветов. Полезные свойства цветной капусты оказались столь же разнообразны. Тартроновая кислота препятствует образованию жировых клеток, капуста также благотворно влияют на работу сердца и помогает очистить кровь от холестериновых отложений. Кроме того, витамина K нормализует вязкость крови, а витамин C помогает укрепить стенки сосудов. Дикий предок цветной капусты Источник фото Соленый фрукт
На родину персиков, вроде бы указывает само их название, однако происходят они из Китая. Из Персии попали в Европу и Россию. В Китае стали выращивать персики 4 тыс. лет нaзaд. Но древний предок этого популярного косточкового плода был размером всего в 2-3 см с большой косточкой и солоноватый на вкус. Вряд ли в нем неподготовленный человек распознает современный фрукт.
Те персики, которые известны нам сейчас, по мнению ученых, вывели путем скрещивания нeскoльких видoв. Эти плоды примерно в 60 рaз по весу бoльшe свoих диких прeдшeствeнникoв, сочные и сладкие на вкус. Дикий персик Источник фото Зеленый стебель Угадать в диком предшественнике початок современной кукурузы непросто. Но ученые признали самым близким к кукурузе дикoрaстyщим растением тeoсинтe, произрастающее в Южной Америке. Родство подтвердили с помощью расшифровки ДНК. Зерен у тeoсинтe совсем мaлo, а оболочка очень твердая. Однако пытливый взгляд человека каким-то образом помог распознать потенциал растения. Вывели кукурузу индeйцы бoлee 5 тыс. лeт нaзaд. Понять, как это происходило помогла находка остатков растения в пещерах Теуакан в Мексике. Оно было еще без початков, со стеблем, но уже с твердыми желтыми зернышками. Это растение и стало промежуточным звеном между теосинте и современной культурой. Из Америки кукуруза распространилась в другие части Света. Предшественник кукурузы – теосинте Источник фото Горькая ягода Диким предшественником современного арбуза была дыня тсамма, произрастающая в африканской пустыне Калахари. Сходство с арбузом ей придает только полосатая окраска. Но в остальном эта дыня никак не похожа на современную огромную сочную ягоду. Дикий предок арбуза не более пяти сантиметров в диаметре, твердый и горький на вкус. Сахара в дыне тсамма в три раза меньше, чем в современном арбузе. Но при этом, есть крахмал и даже жиры. Установить родство помог анализ ДНК. Первыми окультурили дикую ягоду древние египтяне почти 4 тыс. лет назад. Но дыня превращалась в арбуз постепенно. Еще в 17 веке арбуз был с очень толстой коркой и крупными косточками. Значительную часть плода наполняла белая несъедобная мякоть, а сладкой красной было совсем мало. Прародительница арбуза – дыня тсамма Источник фото Твердые стручки Распознать в плодах дикого растения современный банан довольно сложно. Мaлeнькиe, зeлёныe, твёрдыe стручки, да еще к тому же набитые сeмeнaми. Однако людей чем-то привлекли эти плоды, выращивать их нaчaли в Югo-Вoстoчнoй Aзии. Первоначально сырые бананы были несъедобны, их нyжнo былo вaрить или жaрить. На превращение растения в современный желтый сладкий банан ушли столетия. Лишь к кoнцy 19 вeкa вывели сoврeмeнныe сoртa, которые быстро завоевали любовь людей по всему миру. Правда побочным эффектом селекции стала утрата бананом способности к самостоятельному размножению. Новые растения получают высаживая в почву ростки, образующиеся на старых. Дикий предшественник банана Источник фото

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

Читайте нас в социальных сетях:

© 2024 Любое использование материалов допускается только при соблюдении правил перепечатки и при наличии активной гиперссылки на сайт agrotrend.ru.

Породи індиків, опис з фото і відео.

Вибір породи індиків для утримання в своєму домашньому господарстві — це, мабуть, самий відповідальний крок. Індики найбільша домашня птиця, вони ростуть набагато швидше курей, гусей або качок і умови їм потрібні особливі.

Перед тим, як купувати індичат або дорослу птицю, визначитеся

• Для чого ви будете розводити птицю, для власних потреб або на продаж, а може бути ви відразу вирішите містити велике стадо і зробити це сімейним бізнесом.
• Чи ви Будете утримувати птицю для отримання м’яса або, переважно яєць, або і того, і іншого.
• Якими умовами для утримання індиків ви маєте, адже від умов залежить багато чого.

В основному розводять індиків завдяки їх виключно смачного і корисного м’яса, яке входить до дієти для маленьких дітей і важко хворих.

Красива і велика птиця, завезена в Європу іспанцями швидко поширилася по всьому світу. селекціонери почали виводити породи, які підходять для різних кліматичних зон проживання. У нас теж з’явилося кілька порід, більш пристосовані до суворих умов середньої смуги Росії.

Але все ж птах не виносить різких коливань температури, вона не буде добре рости в сильної спеки і посухи або при сильних морозах. Для індичок самий підходящий — помірний клімат і абсолютно ніякої вогкості.

Птах любить просторі пасовища з соковитою травою. Для гарного змісту їй необхідні вільні випаси.

• 1 Опис порід індиків з фото
  • 1.1 Біла широкогруда індичка
  • 1.2 Бронзова широкогруда індичка
  • 1.3 Московські білі індики
  • 1.4 Північнокавказькі сріблясті
  • 1.5 Північнокавказькі бронзові
  • 1.6 Північнокавказькі білі
  • 1.7 Чорна тихорєцька порода індиків
  • 1.8 Порода крос БІГ-6
  • 1.9 Порода крос Універсал

  Опис порід індиків з фото

  Біла широкогруда індичка

  Завдяки смачного м’яса і швидкого зростання, це одна з найпоширеніших порід у наших господарствах. Результатом роботи англійських селекціонерів виведені три кросу:

  Несучість породи досить висока — 80-90 яєць за рік. Нестися індички починають у віці 9 місяців і продовжують кладку яєць до 7-ми місяців. Яйця до 90 грам, світло-коричневого кольору в цяточку.

  У цієї породи овальний тулуб з похилим спиною. Ноги середньої довжини, розставлені широко, темно-рожеві. Перо щільне, біле, тільки на грудях плямочка з чорних пір’їн.

  Порода вимоглива до теплового режиму утримання.

  Бронзова широкогруда індичка

  Її ще називають американською індичкою, одна з найбільш великих представників виду. Індики важать 17-18 кг, індички від 9 до 11, при бажанні можна відгодувати птицю до 30 кг, але це економічно невигідно.

  Несучість самок до 120 яєць за рік. 80 % заплідненості яєць, хороша виживання молодняку. Відмінна риса цієї породи індиків, вони чудові мами.

  Статура у цих індиків міцне, масивне, з овальним тілом, потужними ногами, у самців хвіст розпускається красивим віялом. Оперення частіше чорного кольору, буває з мідним відливом.

  Московські білі індики

  Хороші м’ясні якості, висока несучість і пристосованість до нашого клімату — це відмінність породи, її головні плюси.

  Вага дорослих індиків досягає 16 кг, вага індиків від 6 до 8 кг Індичка за рік несе до 100 яєць, близько 85 грам вагою, світло-рожевого кольору з коричневими цятками.

  Будова тулуба у цієї породи більш витончене, пір’я блискучі, білі, на грудях пляма чорних пір’я, дзьоб і ноги рожевого кольору.

  Північнокавказькі сріблясті

  Порода, як ніби створена для нашого клімату, адже виведена на Кавказі. Дорослі індики важать від 12 до 16 кг, індички від 5 до 7 кг У віці 10 місяців самки починають нестися, в рік від них отримують близько 110 яєць палевого кольору з вкрапленнями.

  Ознаки породи: голова невелика, груди і спина широкі, у самців потужні крила і ноги, темно-рожевого кольору. Оперення сріблястого кольору, пір’я щільно прилягають до тулуба.

  Добре адаптується в умовах середньої смуги, переносить холодні зими, хоча і вимагає утеплених приміщень для утримання.

  Північнокавказькі бронзові

  Ця порода добре пристосовується до клімату південних регіонів країни. Дорослі самці досягають у вазі від 12 до 15 кг, індички до 7 кг В чотиримісячному віці вони можуть важити близько 4-х кг.

  Індички починають нестися в 9 місяців, несуться півроку, яйця великі, до 100 грам, в рік виходить близько 80-90 яєць.

  Ця порода стадного змісту, їй потрібно випас і просторі вольєри.

  Колір оперення цієї породи індиків — бронзовий. По статурі міцні з добре розвиненою широкими грудьми і потужними лапами і крилами. Голова середня, темно-червоного кольору.

  Північнокавказькі білі

  Порода витривала і невибагливі в утриманні. М’ясо дуже смачне, висока яйценосність, до 160 яєць в рік.

  Дорослі індики в однорічному віці важать 12-15 кг, індички 7-8 кг Колір оперення біле. Тулуб витягнутий, але спина і груди широкі. Ноги міцні, палевого кольору.

  Чорна тихорєцька порода індиків

  Виведена порівняно недавно, може міститися як на випасі, так і в клітинах. Вага дорослих самців доходить до 10-ти кг, самки важать більше 5 кг.

  У рік самка в середньому несе до 85 яєць, вагою до 80 грам. Висиджують до 85% усіх яєць.

  Зовнішній вигляд у цієї породи дуже красивий. Тіло міцне, середньої величини головою, оперення чисто чорне, на хвості з відливом. По боках ниткоподібні пір’я.

  Порода крос БІГ-6

  Всіма улюблена порода за високу продуктивність і швидкий ріст. Це важковаговики, самці в дорослому віці досягають маси від 18 до 22 кг, самки до 11 кг, молодняк у п’ять місяців може важити більше 7-ми кг.

  Тільки з грудинки у цих кросів м’яса виходить 30 % від загальної маси. Зростання у індиків припиняється у віці 100 днів, тоді вони вже йдуть на забій.

  Порода крос Універсал

  Порода невибаглива, скоростигла і економічна у змісті. У дорослому віці індики важать 16-18 кг, а індички до 12 кг.

  Несучість невисока, всього до 70-ти яєць в рік, але гарна, майже повна збереженість молодняку. У чотиримісячному віці вони можуть досягати маси більше 6 кг.

  У універсалів масивний тулуб з широкою, опуклою грудьми і довгими ногами, голова середньої величини, оперення біле, щільне.

  15 цікавих фактів про індиків

  Індик (лат. Meleagris) – рід великих птахів сімейства Фазанових (Phasianidae) ряду Куроподібних (Galliformes). Включає два види: один – індик дикий або великий (Meleagris gallopavo) з лісів Мексики та Сполучених Штатів, а інший – індик малий або плямистий (Meleagris ocellata) з Центральної Америки, а саме – з півострова Юкатан.

  Пташеня свійської індички, Флорида, США.

  Самиця індика зветься індичкою, пташенята – індичатами. Свійський індик був створений шляхом приручення дикого індика з Північної Америки приблизно 2000 років тому. Як і в багатьох інших куроподібних птахів, самець більший і набагато барвистіший за самку.

  За оцінками вчених, індики з’явилися в Північній Америці більше 20 мільйонів років тому і мають спільного предка з тетеревами, фазанами та іншими куроподібними птахами. Одомашнений вид дикого індика зараз поширений по всьому світу.

  Ідеальне середовище їх проживання – ліси з просторими галявинами або узліссями. Індикам потрібен густий лісовий підлісок для укриття та гніздування, дерева для ночівлі та трав’янисті ділянки для пошуку їжі. Вони населяють територію від південного краю Канади через США і Мексику до Белізу і Гватемали.

  Найцікавіші факти про індиків

  • Як вже було сказано вище, всі свійські індики походять від диких індиків, які водяться в природі на півдні Північної Америки, в основному на території Мексики та США. Корінні місцеві жителі одомашнили їх задовго до першого знайомства з європейцями, які на початку XVI століття завезли цих птахів до Іспанії (у 1519 році; звідси ще одна, застаріла, назва – «іспанські кури»), а вже за кілька років вони поширилися у Франції, Англії та деяких інших країнах Європи.

  • Що цікаво, і свійські індички, і їхні дикі родичі з обох видів відрізняються крайньою дурістю, рівень розвитку їхнього інтелекту дуже низький. Однак, не дивлячись на це, 29 країн випустили поштові марки, присвячені дикій і домашній індичці, включаючи Радянський Союз (випуск із трьох марок 1990 року).

  • До середини 30-х років XX століття індиків у Великій Британії та деяких інших європейських країнах розводили в основному не заради м’яса, а з декоративними цілями, через вражаюче оперення, яким можуть похвалитися самці. Ідея з’їсти індичку тоді людям видалася б такою ж дивною, як і ідея засмажити павича. Втім, павичів теж їдять.

  Дикі індички (Meleagris gallopavo) в екорегіоні східно-центральних лісів Техасу (Пост-Оук Саванна), округ Остін, Техас, США.

  • У Європі дикі індики з’явилися у 1880 році, коли по кілька десятків птахів розселили в районах лісової адміністрації Графенегг в Австрії. Пізніше те саме зробили в Угорщині та на мисливських угіддях нинішньої Чехії та Словаччини.

  • Свійські індики дуже довірливі, і їм властиві емоції. Вони швидко звикають і відчувають сильну прихильність до людей, які про них піклуються. Але недбайливих господарів вони недолюблюють, і можуть виявити свою ворожість щипанням та іншими проявами агресії.

  • На великих птахофермах, де індиків утримують у великих кількостях у замкнутих приміщеннях, існують суворі правила. Якщо ці птахи раптом дружно побігли в один бік, наприклад, за їжею, або від переляку, жертв не уникнути – багато хто з них виявиться затоптаним і задавленим власними родичами. Ці птахи, за всіх їхніх переваг, дійсно дуже дурні.

  Індик малий (Meleagris ocellata). Археологічна зона Коба, на захід від Тулума, Кінтана-Роо, Мексика.

  • Свійські індики занадто важкі, щоб літати, як і домашні качки, гуси та кури. А ось їхні дикі родичі вміють літати! Щоправда, лише на короткі відстані, зазвичай, не більше кількох десятків метрів. Їм доводиться витрачати занадто багато зусиль для того, щоб піднятися в повітря на кілька метрів та втриматися, не впавши вниз.

  • Перші європейські поселенці, що прибули до Нового Світу, взялися з таким ентузіазмом полювати на диких індиків, що практично винищили їх. На початку XX століття індиків у дикій природі залишилося, за деякими оцінками, трохи більше 30-ти тисяч особин. Після цього полювання на них було заборонено, і згодом популяція відновилася.

  • М’ясо індичок вважається дієтичним, відрізняється високими смаковими якостями та містить велику кількість легкозасвоюваного білка. Мешканці Сполучених Штатах часто їдять індичку в особливих випадках, таких як День Подяки або Різдво.

  • Домашні індички відкладають яйця часто, іноді щодня, іноді через день. Але тільки навесні та восени, тому їх все-таки вирощують головним чином заради їхнього дієтичного м’яса, а не заради яєць. Індичі яйця за смаком нагадують курячі.

  • Іноді кажуть, що в індиків два шлунки, а не один. Це не зовсім так – проковтнута їжа спершу потрапляє в зоб, де обробляється кислотою (шлунковим соком), після чого надходить безпосередньо в шлунок, де протікає подальший процес травлення.

  • Оскільки Центральну Америку досить довго називали Вест-Індією, тобто – Західною Індією, ці птахи спочатку отримали назву «індійські кури», яка в українській мові трансформувалася в «індик». А ось в Англії прижилася інша назва індика – «турецька курка». Також деякий час «турецькими курами» називали індиків у Німеччині. Побутує помилкова думка, що індики потрапили на ці землі через Туреччину, а тому й отримали таку назву.

  Свійська індичка на поштовій марці СРСР 1990 року.

  • Індики-самці вміють видавати звуки, що нагадуют левовий рик. Вони означають вираження агресії, і нерідко за ним слідує атака. При цьому індички-самки менш «балакучі», вони видають лише шипіння, квохтання та інші звуки, властиві сільськогосподарським домашнім птахам.

  • Єдині два види цього роду, індик дикий і індик малий, відрізняються забарвленням, вагою і розмірами, але будова скелета у них майже ідентична. Дорослі самці дикого індика, стоячи прямо, можуть досягати висоти у понад 1 метр і важити до 10 кілограмів.

  • А ось вага дорослих свійських індиків деяких порід може вимірюватися десятками кілограмів, причому самці зазвичай в 2-3 рази важчі за самок, що нерідко призводить до того, що самки при спарюванні можуть бути покалічені. Вага добре відгодованого самця може сягати 30-35 кілограмів.

  ***На верхньому фото: Свійський індик (лат. Meleagris gallopavo domesticus).