Демидів: як живе село, яке стало водним рубежем для ворога

Підрив дамби був потрібний на державному рівні, щоб зберегти столицю від ворога. Але тут, на місцевому рівні, теж триває життя.

“Ось туточки русня сиділа з Хабаровська, бухала. Казали, що Путін нам тут все відбудує. А поруч їхнє БМП стояло. А потім як в село почала вода прибувати, бо ж греблю підірвали, то їх забрали, і вони з технікою поїхали”, – власне в оцій короткій фразі симпатичного пенсіонера села Демидів з вулиці Ірпінської вся суть того, що відбулося у перші дні війни на шляху до Києва.

Це був найкоротший шлях наступу на столицю, ворог міг просто пройти через три села і опинитися в Києві на вулиці Богатирській, поруч з якою стоїть мій будинок. 25 лютого 2022 року українські війська підірвали дамбу на в’їзді у Демидів, біля села Козаровичі, та міст через річку Ірпінь, щоб зупинити ворога. Протягом години військові принесли на дамбу кілька тонн вибухівки, підірвали її та унеможливили прохід ворога та перекидання понтонів через річку Ірпінь. Все має свою ціну. Село Демидів затопило, але оті всі кадрові російські військові з обіцянкою солодкого путінського життя, їхнє БМП не змогло сунути на Київ. Бо затоплення села стала по факту ще одним рубежем (водним) для ворога.

В ОКУПАЦІЇ КОРОВА ВІКТОРІЯ НАРОДИЛА ТЕЛЯТКО

Від того самого дня, коли військові висадили на дамбу, минув рік. І ми приїхали в Демидів подивитися, як живе село, згадати, як то було: у перші дні окупації.

– Тут були луки, раніше худоба паслася. – Григорій Дзюба пенсіонер з вулиці Ірпінської, яка зазнала найбільшого підтоплення, робить мені маленьку екскурсію насипом, за яким майже повноводна водойма, і добре видно споруди дамби, – там військові зробили підрив, там де насоси стоять, щоб росіяни не йшли тим луком. Наші пробили заслонку, і сюди пішла вода з Київського водосховища. Але ота наволоч ані мостом, ані по луками вже не могла йти на Київ.

– Ви розуміли, що буде підтоплення, не злякалися? – питаю жителя.

– Ми розуміли, що дамбу підірвуть, розуміли для чого, але не очікували, що води буде стільки. Коли вода почала прибувати, я з хати до сараю на плоті плив. Корова була тільна, я мав її порятувати від потопу, підняв в сараї підлогу, накидав тюки сіна, стелажі, дошки. Вона була на сухому, стояла спокійно всю окупацію, телятко народила на День звільнення Київщини. То я корову відтоді називаю Вікторія, бо ж перемога. А тепер як будете писати, то попросіть, щоб нам дозволили карасів ловити безкоштовно у цій новостворений водоймі. Ми багато терпимо.

ЯК ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ НА ЧОВНАХ ЕВАКУЮВАЛИ ТИСЯЧУ ЛЮДЕЙ

Перед тим, як заїхати на вулицю Ірпінську до жителів, ми під’їждаємо до керівника Димерської громади Володимира Підкурганного. Власне Демидів наче продовження Димера – між ними п’ять кілометрів. Володимир Підкурганний був головою цієї громади і перед вторгненням, і під час окупації. У нього свої згадки про цей час.

– Я дізнався, що війна, о п’ятій ранку, всі, хто мав стосунок до управління громадою, зібралися тут. Приїхав військовий підрозділ. Справ багато: є купа повісток призовників. Військових. Повивозили особові справи, печатки. На ту сторону річки Ірпінь приїхали військові на броні. Ми везли пальне, комунальну техніку. 24-го вдень військові почали мінувати міст. Ви бачили цей міст, як їхали з Києва, ви його проїжджали. Зліва та справа там вода. А тут ще була вузька дорога, її підірвали 26-го, – голова громади схематично малює на листку паперу сухопутні дороги до столиці, міст, Київське море та дамбу, яку підірвали військові. – Водосховище ось тут, підірвали дамбу тут, це село Козаровичі. Я до 10 березня був тут.

Я розумів, що головна проблема буде з медикаментами для жителів, які залишаються у підтопленому й окупованому селі. Тому що виникла проблема як доставити. З Луцька нам передали на 2 млн гривень медикаментів. І ми доставляли їх човнами. З Толокуня (він показує точку вже на карті комп’ютера) завозили човнами. І вивезли човнами до тисячі людей з Демидова. Хлібу дали десять тисяч буханок. Кожного дня возили продукти. На підірваному мості своєрідні переправа. На окупованій території стояли представники Червоного хреста, які це все отримували.

– Як пролягав водний маршрут?

– Ось дивіться. От Димер. Ось Толокунь. Ось з Толокуня Київським водосховищем ми веземо ліки. Ось сухопутний шлях. Росіяни вже тут, блокпости на виїзді поставили, тут не пройдеш. Залишалася вода. Знайти людей, які візьмуться за кермо човна, було непросто. Але в громаді такі люди знайшлися. Я і сам також у перші рази і їздив, і возив. Одного разу забракло пального, човен зупинився. Ми дві години чекали, нас бовтало, якось дрейфували до берега, а нарешті нас помітив інший човен та допоміг нам. Я після звільнення зайшов сюди з першими військовими. Зараз рівень води суттєво зменшили. Але подальше пониження рівня води поки що не відбувається, через те, що військова загроза існує. Це проблема не рівня громади, а загальноукраїнська. Ну але сьогодні понтон привезли, все буде відновлюватися.

ЧОМУ В ДЕМИДОВІ НЕ ПОСТРАЖДАЛИ АТОВЦІ?

Поговоривши з головою, ми таки їдемо на підтоплену вулицю Ірпінську. Я бачу на тротуарі стареньку бабцю, пані Марійку.

– В кіно мене не показуйте. Що тут гарного – вісімдесять два роки.

– Пані Марійко, мужність та вік завжди гарно, – заперечую я жительці.

– Ох, дві війни пережила. А німці то кращі були, ніж росіяни. Ці біди наробили, я через них мусила через вікно з хати лазити, бо двері не відчинялися, води по пояс. І тепер все підтоплено, вода у підвалах стоїть. На городах люди не працюють, бо там все гниє, тож вода. Але пішов дурний кацап, і слава Богу.

Пані Марійка втомлюється від недовгої розмови, а я йду далі вулицею. Заходжу в наступний будинок, де мене зустрічає житель Сергій Балій.

– Тут моя родина прожила і окупацію та потоп, – розповідає він. – Мама та дружина могли виїхати, але ми не могли залишити бабцю після трьох інсультів. Ми вирішили залишитися. Вода підходила поступово. Встигли прийти росіяни, я був в АТО, учасник бойових дій, думав, що взнають про мене. Нічого не взнали, навіть не знаю як. Потім ми всі були налаштовані якось справлятися із потопом. Але образи чи злості за це не було. Бо краще жити у воді, ніж з орками під боком. Після окупації помпами почали воду відкачувати. Але це напівзаходи, бо городам це не допоможе. (Сергій показує мені спочатку підвал, де стоїть вода, потім замулений город). Давайте, я покажу вам дорогу та дамбу.

Я знову йду насипом, на місці городів великі вирви від снарядів. З одного боку дороги заболочені городи, з іншого водойма, в яку за помпується вода з вулиці.

Насипом ходять діти, бачу жінку на велосипеді, яка погоджується поговорити.

– Я евакуювалася до окупації, – розповідає Ольга Прилипко, – вся моя родина поїхала. Повернулася 5 квітня, коли й інші люди верталися. Звісно, вода була у мене в погребі, у всіх на вулиці Ірпінській стояла вода у більшій чи меншій мірі. Ми надувними човнами возили по цій поймі людей на екскурсію. Але після початку окупації почали відкачувати. Дуже б здалося ще знизити рівень води. Ми свідомі того, що підрив був обов’язковий, що ми мали зберегти столицю, бо доля столиці, це доля країни. Але тут на нашому рівні теж триває життя. І треба, щоб люди вдихнули, бо можливості обробляти городи нема. На початку зими піднявся рівень води. Тепер грунтові весняні води. Помпа відкачує зранку і ввечері, але зазирніть у колодязь і ви побачите рівень води. Я свій город віддала обробляти тим, у кого там стоїть вода. Сусід пішов добровольцем, і інші сусіди з його дозволу взяли його город обробляти. Такий собі колообіг городів у селі, але це ще ненормальне життя.

Заходжу в магазин, де мені наливає каву пані Люба. Вона також прожила окупацію, розповідає, як село згуртувалося, як всі одне про одного дбали, і згадує, як допомагав жителям колишній голова сільради Василь Дідок. Вона бідкається, що Демидів підтоплений – село-захисник, то про нього всі знають, – а є ще багато сіл менш відомих, але теж постраждалих.

Я йду в будинок, який був колись сільрадою і заходжу в кімнату Червоного Хреста, якою керує той самий Василь Дідок. Ми знайомимося, і пан Василь показує мені ідеально складену книгу, як вони допомагали жителям під час окупації.

– Я завжди цікавився історією села, я служив йому і служу, тож я розумів, що буде війна, і що сюди можуть прийти росіяни, – розповідає пан Василь. – Більше того, я знав, що під час Другої світової тут були розстріляні наші військові, на яких німцям видали картотеку. Тож, усвідомлюючи загрозу, я ще 22 лютого, як колишній голова сільради, запропонував старості провести маленькі збори тих, хто керував селом до централізації. А 24 лютого я зайшов в кабінет, бо інші керівники були або з військовими, або в центрі громади, і разом з трьома людьми частково знищив, частково сховав картотеку із іменами військовослужбовців, призовників, учасників АТО. Я сховав у бідоні частину архіву, і заборонив людині, яка ховала бідон казати комусь де він. І що ви думаєте, перше, що спитали окупанти, коли прийшли: де картотека. Ми сказали, що не знаємо. Далі було налагодити виживання громади. Росіяни згодилися, що існує Червоний Хрест. Щоправда попередили, що якщо ви будете щось передавати, або якщо хтось з вас перейде на той бік (підконтрольний Україні), то розстріляємо всіх. Так ми і працювали. Брали ліки, які нам передавали на півзруйнованому мості. До мене з нашого села та сусідніх приходили, я видавав і фіксував у журналі. Я ж досвідчений бюрократ.

Пан Василь розповідає, як його дивом помилувало під обстрілом, і він хоче поставити храм ПЦУ на честь сорока Севастійських мучеників. А я думаю, що порівняно невелика кількість жертв окупації в селі має ще одне чітке пояснення, синергія двох небайдужих керівників, колишнього голови сільради, який точно прогнозував події та відчував небезпеки для села, і нового старости Олександра Мельниченка, який перші години війни проводив або з ЗСУ, або в центрі громади в Димері, але ухвалював певну активність та кроки попередника. Мій телефон задзвонив, і я чую голос Мельниченка, який саме звільнився і готовий зустрітися.

Олександр, який був в окупації в Димері (виїхав туди 26-го, коли захворіла його дитина – немовля – і вимушений був залишитися, бо дороги назад вже не було, тобто вона могла привезти до полону), розповідає, як у перші дні війни допомагав українським військовим окопуватся, а потім в Димері в окупації примудрялися також надавати допомогу нашим бійцям, якщо вони могли вдягнувши цивільне, не видавши себе, дістатися до лікарні. Певний хаос в окупантів та зв’язки допомогли Олександру провести час окупації плідно, а після відходу росіян він повернувся до Демидова.

– Ми багато змогли. Звісно , що головна проблема – підтоплення, але у нас постійно працюють чотири електричні помпи, а на випадок блекаутів є ще дві дизельні. Ми відкачуємо воду через захисні споруди у природну пойму Ірпіня. Ми відновили школу, тут є капітальне укриття. Понад півсотні вікон та батарей відновили. Поремонтували п’ять багатоповерхових і сім приватних будинків. Ви бачите, що для Демидова – весна, але остаточно ми вирішимо питання після перемоги.

Ми сідаємо в машину. Їдемо. І на виїзді з села я зупиняюсь, щоб поглянути на залиті поля. Несподівано підходять селяни і починають перемовлятися, обговорюючи, чи прийметься на заболочених городах картопля. А я з якоюсь ніжністю дивлюся на ці зіпсовані землі, які мали стати непрохідними болотами, через який не пройшов би російський танк на вулицю Богатирську, що неподалік від мого будинку.

Лана Самохвалова, Київ

Краще потоп у хаті, ніж москаль. Як підрив дамби та затоплення села Демидів зірвали наступ росіян на Київ

Розстріляний власник магазину будматеріалів у сусідньому Димері та ще кілька вбитих цивільних не рахуються.

– Не переживайте, через пару дней мы пойдем дальше, возьмем Киев, и все у вас будет хорошо, – казали чужинці, розгортаючи мінометні розрахунки.

Якось у хвіртку на вулиці Поштова постукали. Людина в пікселі з росвійськторгу великодушно запропонувала мариноване м’ясо в герметичній упаковці.

“Макарів, Бучанський район, Київська область” – було написано на етикетці ординського трофею.

– Я взяла, – зізнається Тетяна Самойленко й одразу ніби виправдовується: Боялася з ними сперечатися. То м’ясо лежало в мене декілька днів. А потім я все ж таки його приготувала. Воно ж із Макарова, наше…

Після підриву мосту в Демидові та греблі в Козаровичах місцеві опинилися в ізоляції. До проблем із продуктами, ліками, електрикою та зв’язком додалися затоплені шістдесят дворів.

Велика вода з Київського водосховища пішла у заплаву річки Ірпінь. Накрила луки, якими до війни бродили у пошуках підніжного корму корови.

Знайшовши лазівку в зруйнованій гідроспоруді, Дніпро потік далі, дістався крайніх вулиць Демидова, подолавши близько двох кілометрів. Залив городи, льохи та хати.

Тетяну Самойленко від повені врятував будинок, який давно мав зникнути під товщею Київського моря, ще у 60-х роках минулого століття. Але пережив і радянську індустріалізацію часів будівництва ГЕС, і варварську навалу епохи путінізму.

– Я в цій хаті живу 20 років. Вона дерев’яна, але обкладена кірпічом. Вона з села Бірки. В цій хаті жили мій дід, бабуся, в ній народилася моя мама.

Коли робили водосховище (1964–1966 роки – УП), Бірки затопили. Будинок перенесли сюди, в Демидів, – розповідає господиня.

Дід Тетяни розумівся на катаклізмах. Але навряд чи міг передбачити, що захищатись доведеться від росіян.

– Осьо, бачите? – показує жінка. – Він з бабою зробив фундамент високий, бо розуміли, що таке повінь. І це мені допомогло.

Коли моя мама дізналася, що військові дамбу підірвали, відразу успокоїла, що в хаті води не буде. Знала, що вона надійна.

Жаби

– Що ви тут забули? – намагалися зрозуміти мешканці Демидова, що було в головах окупантів.

– Не волнуйтесь! Бандеровцев всех на запад выгоним, сделаем границу, проведем референдум, и заживете. Скоро у вас будет, как у нас: много алмазов и нефти, – несли нісенітницю росіяни, тримаючи палець біля спускового гачка “калаша”.

Якось, прокинувшись на світанку, Наталя Биховченко з вулиці Садової за пів години нарахувала в небі чотирнадцять літаків. Вони прилетіли з боку Білорусі.

– Тут я під шифером стояла, ніби це може мене захистити. Такий страх був! Обратно, сюдой вони не поверталися, – згадує Биховченко.

Атаки на столицю України захлинулися. На підльоті до Києва ворог втратив багато повітряних бортів.

ЗСУ збиває російський вертоліт Ка-52 під Козаровичами

Одна з підбитих “вертушок” впала на околицю сусідніх з Демидовим Козаровичів, зруйнувала два будинки. Люди тоді не постраждали. У вогні авіаційного палива, що розлилося по землі, згоріли кілька кішок.

– В перші дні було дуже “весело”, гупало сильно. Якось вони поставили блокпост на нашій вулиці. Он там били з мінометів у сторону моря (Київського водосховища, на березі якого були українські позиції – УП), – вказує напрямок Наталія.

Вода, що прийшла після підриву дамби, перетворила город і двір на болото. Там, де вже можна з’явитися грядкам із картоплею, квакають жаби.

– Вранці дуже гарно – така музика! Будемо тепер замість картоплі рис вирощувати, – сміється хазяйка.

Биховченко: “Ми закупили резинові чоботи. Зараз у нас в сім’ї вони у кожного, це стало необхідним атрибутом життя”

На подвір’ї Наталії два будинки. Вода зайшла до одного з них. Другий, який теж перенесли сюди із затопленого села Бірки у 60-х, стихія пощадила.

– В полу рівень впал, ями з’явилися, – проводить жінка всередину. – Ось двері не відчиняються, кухня покосилась.

Все мокро тут до сих пір. Сирість, запах б’є дуже по носу. Чекаємо вже на спекотні дні, щоб воно все посохло.

На тлі природно-військового лиха приводів для радості у родині Биховченків більше, ніж сумних: ніхто з рідних не загинув, ворог утік. А потоп дозволяє відчувати причетність до великої справи.

– Не прикро вам, що Київ уцілів завдяки вашому дому? – питають у Наталії.

– Ні, все нормально. Я дуже оптимістично дивлюсь на життя. Треба було, значить, чимось пожертвувати, щоб врятувати столицю.

Пастка

“Оксана, Коля, Каріна, Діма, Захар. Випуск 1992. Випуск 2004”.

Написи на бетонних плитах на південній околиці Козаровичів нагадують про минуле мирне життя. Місце, яке у селі називають “парапетами” – типова точка збору молоді. У лютому 2022-го воно стало однією з ключових ділянок оборони Києва.

– З тієї сторони Київське водосховище, з іншої – пойма річки Ірпінь. Між ними – захисна дамба з насосами, які качають воду в “море”.

Прямо – шлях на Київ через Петрівці, Лютіж та Вишгород. Зправа – Демидів, – показує Андрій Дзюба, співробітник Димерської громади.

Наступ росіян забуксував, коли ЗСУ спочатку підірвали міст у Демидові, а потім і частину гідроспоруди у Козаровичах. Дніпро пішов через дамбу, затопивши все довкола, та відрізав “червонозоряних” від вишгородського напрямку.

– Бої були серйозні. На тій стороні стояли наші.

Під час окупації у Вишгороді навмисно довго не скидали весняне водопілля, щоб рівень води у Київському водосховищі був високим. Це було потрібно, щоб затопити пойму Ірпеня. Щоб річка на цьому участку якомога ширше розлилася, – пояснює Дзюба.

План захисників столиці спрацював. У березні, коли українські бійці зміцнили позиції у районі водосховища, слуги Путіна намагалися організовувати переправи у районі Мощуна, де річка менш повноводна. Але й там отримали відсіч.

– Менше ніж за сутки росіяни, які йшли 24-го з Білорусі, були вже в Демидові. А далі, коли підірвали міст і дамбу, вони розгубилися. Не знали, що робить.

На той стороні наших у перші дні була невелика кількість, але вони давали відсіч.

Спочатку росіяни взагалі пішли на Козаровичі, але там вперлись у Київське море. Не знаю, як вони приїхали так воювать – з картами паперовими, б**дь! – римує своє здивування Андрій Дзюба.

Кинута російським десантом техніка на річці Ірпінь

Неприкаяні

Якби не війна, розлив Дніпра міг дати Тетяні Самойленко відчуття затишного курорту просто на літній кухні.

– Тут у нас п’ятачок на вулиці, на якому вода стояла. Сижу, смотрю в окно, а там вітер та волни. Ну, море! Красиво, канєшна, – сміється жінка.

У Демидові окупанти діяли за відпрацьованою на Донбасі схемою.

– Темніє, під’їжджають до нас з мінометами на колесах, стріляють та швидко-швидко летять назад, – згадує Самойленко. – А якщо б наші у відповідь сюди гатили?

Тетяна не має дітей, але має багато домашніх тварин. Каже, що під час обстрілів боялася загинути, бо годувати кішок та собак було б нікому

У селі бачили, як по ЗСУ відпрацьовувала чужа авіація, скидала бомби. На якийсь час звуки боїв затихали. Ця тиша пригнічувала ще більше.

– Не вірилось, що наші хлопці можуть вижить після такого, – пояснюють місцеві. – А потім ми там знову чули постріли: слава Богу – значить, живі. Там, у лісі старий дот є (з часів Другої світової – УП). Може, вони там ховались?

– Були такі дні, що в мене вже отчаяніє було, – зізнається Тетяна Самойленко. – Казалось, що все – кінець світу! Що ми не виживемо. Обстріли, літаки літають, і вода ще к нам прийшла.

Один (російський військовий – УП) мені сказав, що вони Київ так будуть бомбить, що в живих залишаться лише ті, хто в метро сховається. А його товариш йому каже: “Не треба їм таке розповідати!”.

Найстрашніше – коли не розумієш, що відбувається. Найбільш лячно було худобі.

Корови Мілка та Фроська з бичком Борькою під час обстрілів божеволіли.

– Кричали, всю огорожу в сараї порозвалювали, – розповідає Самойленко. – Не знала, що з ними робити. Давала багато їсти, щоб заспокоїти. Через місяць вони вже якось привикли, й молоко після стресу стало більше з’являтися.

На початку квітня росіяни пішли. До Демидова повернулися лелеки.

На подвір’ї Тетяни залишилися звичний гомін від дев’яти собак та шести котів. Тепер тут майже все, як і раніше. Крім одного.

– Мені завжди тут подобалось. Край села – тихо спокійно. Відчуваєш себе свободною людиною. Але зараз вже надто свободні.

Чесно, вже руки чешуться! В селі картоплю садять, грядки роблять, а у нас тут вода! Ходимо наче неприкаяні.

Мої корови тепло чують, хочуть туди, на пасовисько. Але зараз там все затоплено, – зітхає хазяйка.

Мудрість

На початку травня з вікон підтопленого будинку Наталії Биховченко зникають хрести, зроблені зі скотчу. Боятися, що стекла розлетяться на друзки, вже не потрібно.

Поки онуки Наталії акуратно здирають липкі смужки, здалеку долинають вибухи – на полігоні працюють сапери.

Найнеспокійніше від них рудій таксі на ім’я Дана. Її підібрали та привезли до родини Биховченків звідти, де йшли запеклі бої.

У погляді Дани не видно спокою. Те, що довелося побачити, залишиться з нею назавжди.

– Довго ми ще будемо вичищати нашу землю, – каже Андрій Дзюба з Димерської сільської громади. – З того розливу, що утворився після підриву дамби, треба ще багато води перекачувати в море. Коли вона спаде, там ще розмінування потрібне. Перед тим, як річка розлилась, наші мінували територію.

Мине час, про війну в Демидові мало що нагадає. Рятувальники знайдуть та знищать останній боєприпас. Ями від розривів снарядів на трасі Р02 залатають.

На місці згорілих магазинчиків з’являться нові. Розбиту багатоповерхівку на узбіччі дороги на Київ реконструюють. Або знесуть.

Залиті Дніпром луки висушать. Корови знову вийдуть на пасовища.

Щоб не втратити зв’язок часів та пам’ять про те, що сталося, потрібно зовсім небагато. Достатньо зберегти для майбутнього українського фольклору лише одну мудрість, кинуту жителькою Демидова в розмові з західними репортерами:

“Краще потоп в хаті, ніж москаль”.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман – УП