75 років тому на псевдособорі у Львові Сталін ліквідував Українську греко-католицьку церкву. Хроніка «невдалої імпрези»

Львів – 8 березня 1946 року у Львові у церкві Святого Юра розпочався так званий «Львівський собор», який ліквідував Українську греко-католицьку церкву. Цей захід тривав три дні. УГКЦ називає його неканонічним. Інструкцію про ліквідацію УГКЦ особисто затвердив Йосип Сталін. Підготовкою і проведенням керували офіцери НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, а з 19 березня 1946 року – Міністерство внутрішніх справ). Після цього почались масові репресії проти духовенства і вірян УГКЦ. Церква почала свою підпільну діяльність.

27 липня 1944 року в Галичину вдруге прийшла радянська влада, а з нею і чергові репресії проти українців, греко-католицького духовенства і вірян. У цей час провідник УГКЦ, митрополит Андрей Шептицький, важко хворий. У жовтні владика захворів, і його стан погіршився. 1 листопада 1944 року глава церкви відходить у вічний світ. Одразу ж почалась кампанія проти Греко-католицької церкви, зокрема поширюється неправдива інформація про смерть митрополита, а пропагандистська машина запускає низку матеріалів проти покійного митрополита Андрея Шептицького.

«КГБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного митрополита. Тоді отець Климентій Шептицький мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікаря, що покійний митрополит помер природною смертю, щоби нотар це потвердив», – написав у своїх спогадах архиєпископ УГКЦ Йосиф Сліпий.

– 12 листопада 1944 року відбулася інтронізація митрополита Йосифа Сліпого. Отець Климентій Шептицький (брат митрополита Андрея) іменований архимандритом студитського монашого чину.

– 1 грудня 1944 року отець Климентій Шептицький із делегацією прибув до Москви і вручив документ про те, щоб «Греко-католицькій церкві в межах СРСР забезпечити вільне виконання її церковної влади, богослужінь і вільного завідування, володіння і користування майном», «Церква буде вільно спілкуватися з Апостольським престолом», «архиєпископів і єпископів буде призначити Апостольський престол». Делегація зустрічалась із агентами НКВС. 28 грудня 1944 року виїхала з Москви.

– 16 січня 1945 року вийшла інструкція НКВС «Про активізацію агентурно-слідчої роботи по римо-католицькому духовенству та уніатах».

– У березні 1945 року Йосип Сталін особисто затвердив інструкцію №58 «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Російської православної церкви, використання старокатолицької церкви для створення опозиції Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Російської православної церкви за кордоном».

– 11 квітня 1945 року кордоном НКВС і міліції було оточено Святоюрську гору і собор. Арештували п’ятьох греко-католицьких єпископів – Йосифа Сліпого, який очолював УГКЦ, Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина, Івана Лятишевського.

– 28 травня 1945 року «Ініціативна група» на чолі з отцем Гавриїлом Костельником звернулась до Сталіна з проханням об’єднати Греко-католицьку церкву з РПЦ.

– Кінець червня 1945 року: священники, які об’єднались довкола отця Климентія і не погоджувались із діяльністю Гавриїла Костельника, підписались під листом до В’ячеслава Молотова, заявивши про свій протест проти нищення Церкви і вимагаючи звільнення єпископів з-під арешту. Під листом були підписи отця Климентія Шептицького і 61 греко-католицького священника.

– 21 вересня 1945 року Польська комуністична влада вперше арештувала єпископа Йосафата Коциловського, а вдруге – 25 червня 1946 року.

– 18 грудня 1945 року народний комісар держбезпеки УРСР, генерал-лейтенант Сергій Савченко затвердив «План скликання «загальногалицького» собору греко-католицької церкви для кінцевого возз’єднання її з Російською православною церквою». Один із пунктів – виселити отця Климентія Шептицького і його оточення з митрополичих палат.

– 24–25 лютого 1946 року у Києві єпископами висвячені агенти НКВС отець Антоній Пельвецький і отець Михаїл Мельник.

– 8–10 березня відбувся так званий «Львівський собор» з участю 216 представників місцевого духовенства і делегації з Москви. На ньому «ліквідували Берестейську унію 1596 року» і «возз’єднались з РПЦ». УГКЦ ліквідували, тобто заборонили діяльність, почалися масові репресії проти духовенства й вірян, забрали все майно УГКЦ.

Агентура

Проведенню так званого «Львівського собору» передувала велика агентурна операція НКВС, про що свідчать розсекречені архівні документи з архіву СБУ.

Заступник директора Інституту історії церкви Українського католицького університету Роман Скакун днями під час конференції, присвяченій псевдособорові 1946 року, наголосив, що влітку 1944 року у Львів прибула численна агентура НКВС, яка мала контакти із церковними колами.

За його словами, чекіст, підполковник НКВС Сергій Карін приїхав до Львова під маскою уповноваженого у справах культів. Регулярно інформував органи безпеки про ставлення церковного керівництва до нової влади, насамперед про позицію митрополита Андрея Шептицького, про їхні лояльні чи, навпаки, антирадянські висловлювання, настрої чи вичікування. У цей період Греко-католицьку церкву трактували більш-менш у тому самому ключі, що й інші легальні конфесії. Ставлення до Греко-католицької церкви дуже швидко змінювалося у гірший бік. Збирали все більше даних про тісну пов’язаність греко-католиків із підпіллям ОУН і УПА. Новий митрополит Йосиф Сліпий обіцяв видати послання проти бандерівців, але довго з цим зволікав, потім, коли послання з’явилось, то було дуже в обтічних висловлюваннях. Агентура доносила, що у приватних розмовах митрополит і решта духовенства співчувають підпіллю, сподіваються на перелом у ході війни (війна ще тривала).

Патріарх Йосип Сліпий (1892–1984) – український церковний діяч, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ)

У січні 1945 року у звітності і директивах НКВС починають звучати дуже характерні ідеологічні нотки про «зрадницьку і профашистську діяльність Греко-католицької церкви», про те, що «унія чужа українському народові». Наприкінці лютого 1945 року Сергій Карін спільно з начальником 2-го управління НКДБ УРСР Павлом Медведєвим підготував і подав на розгляд наркома Сергія Савченка план ліквідації Греко-католицької церкви як «чужої нам щодо впливу легальної резидентури Ватикану і активно діючої української націоналістичної організації на нашій території». Ця ліквідація мала відбутися шляхом об’єднання з православною церквою, і серед греко-католиків мали відшукати певну кількість прихильників православ’я і створення «Ініціативної групи з возз’єднання». Тоді вже передбачалося, що її очолить Гавриїл Костельник.

12 березня 1945 року спеціальною шифровкою з Москви нарком Меркулов дав санкцію починати кампанію проти УГКЦ, яка передбачала, насамперед, масові арешти, а на її основі розгортання репресій, вербування агентури і агітації за православ’я.

27 квітня 1945 року, без особливого опору, на співпрацю з НКВС погодився отець Михаїл Мельник, він же Іванов, вікарій частини Перемиської єпархії, яка опинилася у межах Дрогобицької області. Труднощі були з підбором агента від Станіславівської єпархії. Успішною була аж третя спроба, завербували отця Антонія Пельвецького, як агента Шевчука, зауважив дослідник Роман Скакун.

«Ініціативна група» була сформована 29 травня 1945 року з участю Гавриїла Костельника, Михаїла Мельника і Антонія Пельвецького. Відтак почались проведення зібрань по деканатах – «соборчики», на яких греко-католицькі священники мали висловлюватись за возз’єднання з РПЦ, тобто з Москвою.

Як каже Роман Скакун, підготовка полягала в залякуванні священників, викликах в НКВС, вербовках агентури з-поміж священників, проводилась агітація, відбувалися арешти противників православ’я. Агентура була присутня на місцевих «соборчиках» і створювала вигляд, що духовенство підтримує православ’я.

Голосів декана і 2–3 агентів вистачало, щоб переламати ситуацію. Якщо декан був супротивником возз’єднання або місцевий орган не підготував агентурну базу для проведення «соборчика», то він зривався, як у Золочеві, Рава-Руській.

Після того, як «Ініціативна група» залучила достатню кількість духовенства, постало питання, як має відбутися «возз’єднання». У документах це не було приписано. Москва схилялася до того, що священники повинні індивідуально переходити у православ’я.

Схоже, що ідея «собору» народилася у колах «Ініціативної групи», вперше прозвучала від отця Костельника. У кінці вересня 1945 року, коли членів групи було 811 осіб, з’явився план «вирішення уніатського питання», який передбачав, що на «соборі» має бути 60–70% перевіреної агентури. Секретний апарат по лінії Греко-католицької церкви становив 279 агентів і 475 інформаторів, серед них було 250 священників. На початку 1946 року руками «Ініціативної групи» провели реорганізацію деканатів, щоб усунути деканів, які не підтримали групу. На посади деканів висували агентуру або лояльних священників. Від кожного деканату на «соборі» мав бути декан і один священник.

У Львові для прийому агентури під час собору виділили 10 явочних квартир. Були відряджені оперативники з областей, які мали курувати своїх агентів. Перед виїздом агентура діставала на руки 80–1000 карбованців.

До початку «собору» все було давно вирішено, рішення відредаговані і затверджені в НКВС. «Собор» показує, як організовувалися такого роду публічні псевдоколегіальні заходи, каже дослідник Роман Скакун.

Спогади

Єпископ УГКЦ Юліан Вороновський (1936–2013 роки) закінчив духовну семінарію у роки підпілля церкви і прийняв чернецтво у радянський час, висвячений на єпископа у 1986 році. На Всеукраїнському форумі у 1991 році у Львові з нагоди роковин псевдособору 1946 року він наголосив, що до 1945 року на території Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей православних храмів майже не було. У Львівській області була одна православна церква святого Георгія у Львові (нині УПЦ (Московського патріархату)), яка вільно функціонувала.

Владика Юліан Вороновський тоді розповів конкретну історію, яку знав від очевидців подій 1946 року: «До декана Рави-Руської отця Іллі Блавацького у 1945 році приїжджають член «Ініціативної групи» отець Гавриїл Костельник у супроводі капітана НКВД. Сідають за стіл. Капітан демонстративно кладе на стіл пістолет. Отець Костельник ставить питання про перехід у православ’я. На відповідь отця Блавацького: «А якщо я не захочу», отець резюмує: «То зогниєте в тюрмі». Подібна розмова і за подібних умов відбулася між отцем Костельником і секретарем митрополита Андрея Шептицького отцем Володимиром Грицаєм».

Єпископ УГКЦ Филимон Курчаба також залишив свідчення, які оприлюднив Інститут історії Церкви УКУ, про підготовку до Львівського псевдособору.

«Вони їхали групою, такий був уповноважений по культах, кагебіст, один або двоє, і Костельник, їхали на «соборчики», тобто в кожний деканат. Декан мав скликати всіх, і там Костельник викладав ті потреби; заявляв, що от ми є в більшості, ми навіть, як це зробимо, то врятуємо Церкву нашу, і це не буде жадний злочин, жадне відступство, бо від Бога не кажуть нам відлучатися, тільки заступника Ісуса Христа, тільки папу не згадувати, відкинути, але ви собі в серцях тримайте, що хочете. Звичайно, на перший той візит священники відказувалися, не хотіли, але опісля, коли Костельник видів, що священники не хочуть годитися, тоді викликали кагебіста. Він також своє слово мав. Розуміється, дуже не грозив, тоді ще хотіли якось так толерантно, цивілізовано поступати. Але після його промови тоді Костельник другий раз зачинав говорити: «От бачите, він то вам сказав, але якщо ви не хочете, то всі тоді підете так, як ваші владики, а ви то зробіть для форми, то в совість вас не зобов’язує», – і такими підступними, лестними словами наговорював, так що дуже багато йшли на те і так робили», – пригадував він.

Віряни на подвір’ї собору Святого Юра перед оголошенням ліквідації УГКЦ

8–10 березня 1946 року. Як це було?

У бібліотеці імені Василя Стефаника у Львові зберігається оригінальне видання президії «собору» у Львові 1946 року «Діяння собору Греко-католицької церкви у Львові 8–10 березня 1946». У ньому подано хронологію подій, як відбувався псевдособор, є перелік усіх учасників, тексти виступів, звернень, вітальні телеграми на адресу «собору» і від його учасників компартійцям у Москву і Київ, а також рішення.

Згідно з цим радянським виданням, ініціатором скликання цього «собору» була «Ініціативна група» з участю отців Гавриїла Костельника, Михаїла Мельника і Антонія Пельвецького. «Перше возз’єднання» відбулось у Києві 24 і 25 лютого 1946 року. 19 лютого делегація зі Львова виїхала у столицю. Автобусом делегатів перевезли у готель «Київ». Урочистості почались приєднанням до Російської православної церкви всієї делегації зі Львова. Православними єпископами висвятили агентів Михаїла Мельника і Антонія Пельвецького. «Якби отець Костельник не був одружений, то мав би бути львівським єпископом», – мовиться у хроніці тих подій. Тому ним залишився архимандрит Почаїської лаври, холмщак Макарій (Оксіюк), який від квітня 1945 року був Львівським і Тернопільським єпископом.

Священники з західних областей у Києві в Свято-Володимирському соборі

Для делегатів «Львівського собору» були резервовані кілька готелів, передбачені талони на харчування. 8 березня, у п’ятницю першої неділі Великого посту, два автомобілі і два автобуси перевозили делегатів до церкви Святого Юра. Прибули 216 делегатів-духовних осіб і 19 світських, також і представники РПЦ. Задзвонив дзвін «Кирило» Успенської церкви. О 10:30 почався молебень «О прізванії Святого Духа». Першу доповідь виголосив отець Пельвецький, другим виступав Костельник, а потім священники, які погодились перейти на православ’я.

Риторика усіх промов була однакова – про «зло Берестейської унії», «про вину Ватикану у знищенні православних церков», «про рідне православіє для українського народу», «про потребу звільнення від римського поневолення духу», звучали хвалебні слова подяки генералісимусові Сталіну.

Делегати «собору» проголосували за рішення «про ліквідацію постанови Берестейської унії 1596 року, про відхід від Римської (Папської) церкви, повернення до прадідівської православної віри і возз’єднання з РПЦ».

9 березня, у суботу, «собор» він був присвячений «церковно-канонічному оформленню рішення про возз’єднання з православною церквою». Всі делегати «собору» сповідались і причащались. А ще відправили панахиду за митрополита Андрея Шептицького. Учасники надіслали звернення Московському патріарху Алексію І (Сергій Симанський), Йосипові Сталіну, Микиті Хрущову.

У третій день «собору» у неділю було богослужіння в церкві Святого Юра з участю вірян. Люди почули у церкві офіційне повідомлення про ліквідацію Греко-католицької церкви. Після служби гості й делегати псевдособору зібрались у готелі «Брістоль» (будівля на проспекті Свободи) на обід.

«Довгождані радісні дні прийшли зі сходу…» – прозвучали у Святоюрському Соборі російською мовою слова православного митрополита РПЦ Йоана.

Отці Антоній Пельвецький, Гавриїл Костельник, Михаїл Мельник на псевдособорі

У цей час «торжества» під пильним наглядом НКВС греко-католицькі єпископи, отці, віряни, які не зрадили Греко-католицькій церкві, своїй вірі, сиділи по тюрмах і перебували у важких умовах на засланні. Сотні віддали життя за віру, бо зрада для них була неприпустимою. Отець Климентій Шептицький, який проживав в Унівському монастирі, перед проведенням псевдособору їздив до отців і просив їх не брати участи у цьому неканонічному заході. Чимало священників-підпільників розповідали, що делегатів на псевдособор супроводжували озброєні енкаведисти. По отців приїжджали озброєні солдати, садили їх у вантажівки і везли у райони, а потім у Львів.

У січні 1947 року комуністична влада Польщі ліквідувала Перемиську капітулу УГКЦ. Отця Гавриїла Костельника вбили двома пострілами неподалік його помешкання і Преображенської церкви 20 вересня 1948 року. Радянські органи одразу ж стверджували, що це справа рук «буржуазних націоналістів», але люди у це не вірили; чимало дослідників вважають, що це була провокація НКВС і саме радянські органи організували і вчинили вбивство.

За інформацією Інституту історії церкви, протягом 1945–1946 років були арештовані понад 800 греко-католицьких душпастирів на термін від 10 до 25 років таборів у Мордовії, Сибіру, Казахстані.

Процес реабілітації не відбувся

Глава УГКЦ Святослав Шевчук, говорячи про історичні події 1946 року, наголосив, що не було процесу реабілітації УГКЦ, не було чітких правових актів з боку української держави, які б симетрично заперечили львівський псевдособор, під час якого ліквідовано УГКЦ.

«Більше того, донедавна, а саме за часів президента Віктора Януковича, були спроби узаконити паралельні фейкові греко-католицькі структури, проти чого ми мусили боротися. Тобто нам ще багато належить зробити, аби та несправедливість, яка нам завдана, могла бути виправленою. Найкраще про «Львівський собор» сказав патріарх Йосиф Сліпий – «невдала імпреза». Замість історії в СРСР була пропаганда і неправда. Нині також бачимо, як існує культура брехні. Так от, цей «собор» був одним із тих, як ми сьогодні кажемо, фейків, дуже сильним фейком. Безпристрасна наукова методологія допоможе сьогодні звільнитися нам від тієї брехні, по справжньому усвідомити ту подію, яка до нині нам болить нас усіх», – сказав глава УГКЦ Святослав Шевчук.

УГКЦ зберегла свою віру й ідентичність у роки підпілля, хоча дуже багато агентів проникали у церкву в ті роки, влаштовуючи провокації. У період із 1945 до 1989 років у таємних умовах висвячені 15 єпископів, десятки священників.

29 жовтня 1989 року, після 43 років підпілля греко-католики повернули собі Преображенський храм у Львові. Відтак почався процес відродження церкви.

Фотолистівка 1989 року, присвячена подіям 17 вересня 1989 року у Львові. Цього дня, за різними даними, від 150 до 200 тисяч людей взяли участь у ході і богослужінні Української греко-католицької церкви, яка була заборонена за радянського часу

Операція «Ліквідація». Після вбивства єпископа Ромжі МГБ СРСР взялося за інших священників Закарпаття

Галина Терещук

В ефірі Радіо Свобода – з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Маю досвід роботи на телебаченні і в газеті.

Собор «під омофором» НКДБ: як ліквідовували УГКЦ

75 років тому, 8–10 березня 1946 року, у Львові відбувся церковний псевдособор, на якому оголосили про ліквідацію Української греко-католицької церкви шляхом її приєднання до Російської православної церкви. Далеко не всі греко-католики визнали цей собор легітимним. Відтак УГКЦ на тривалий час пішла в підпілля, ставши катакомбною церквою.

Більше про Львівський собор, його причини і наслідки «Історичній Свободі» розповіла співробітниця Інституту історії церкви Українського католицького університету Світлана Гуркіна.

Історична Свобода | Собор «під омофором» НКДБ: як ліквідовували УГКЦ

No media source currently available

– Звідки йшла ініціатива щодо проведення собору, на якому й було ухвалене рішення про ліквідацію УГКЦ шляхом її приєднання до РПЦ?

– Собор попервах не стояв у завданнях радянських органів держбезпеки, які вже в лютому 1945 року поставили собі за мету ліквідувати УГКЦ, яку вони – цитую – характеризували так: «Греко-католицька уніатська церква в тому вигляді, як вона існує в нинішній час, є чужою нам щодо впливу легальною резидентурою Ватикану і активно діючою українською націоналістичною організацією на нашій території».

– Це що за документ?

Сталін затвердив у березні 1945-го так звану «Інструкцію №58» – загальні плани боротьби проти Ватикану

– Це План оперативних заходів Народного комісаріату державної безпеки УРСР стосовно УГКЦ. Цей план запропонували підполковник Сергій Даниленко-Карін – уповноважений у справах релігій, а також начальник Другого управління НКДБ УРСР полковник Павло Медведєв. Це Друге управління відповідало за релігійні справи. Адже в сталінській тоталітарній державі більшість релігійних питань вирішували органи держбезпеки.

– Ініціатива йшла від київських співробітників держбезпеки, від львівських чи з Москви?

Даниленко-Карін, досвідчений чекіст, мав досвід ліквідації УАПЦ в міжвоєнний період. Тепер його скерували вирішувати питання УГКЦ

– Йосип Сталін затвердив у березні 1945-го так звану «Інструкцію №58» – загальні плани боротьби проти Ватикану, де багато різних заходів передбачалося, серед яких перший розділ стосувався ліквідації УГКЦ. То можемо сказати так – з Москви через Київ. І до Львова були прислані з Києва співробітники спеціальні, а саме, підполковник Сергій Даниленко-Карін, досвідчений чекіст, який мав досвід ліквідації Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в міжвоєнний період. Тепер його скерували вирішувати питання УГКЦ.

– Усе-таки, як виникла ідея провести Львівський собор?

Зганяли людей на збори, залякували священника, і мало не під дулами пістолетів кожен мав підписатися під заявою про перехід у православ’я

– У липні 1945 року виникла ідея, що треба такий собор провести. До цього в НКДБ була ідея возз’єднувати окремі парафії. Робили це досить публічно. Зганяли людей на збори, залякували священника, і мало не під дулами пістолетів кожен мав підписатися під заявою про перехід у православ’я. Але дуже швидко від тієї ідеї – навертати в православ’я окремими громадами – відмовилися. Тому що це обурювало людей. У 1945 році на території Галичини йшов досить активний збройний опір зі сторони УПА, і органам радянської влади хотілося стабілізувати ситуацію.

Використали методику, якою вже ліквідовували на території Російської імперії єпархії унійної Київської митрополії

Ідея провести собор виникла вже в процесі підготовки «возз’єднання»: використати методику, якою вже ліквідовували на території Російської імперії єпархії унійної Київської митрополії. Справа в тому, що Галицька митрополія належить до традиції Берестейської унії 1596 року. У XVIII столітті вона опинилася на території габсбурзької Австрійської імперії. Натомість на території Російської імперії поступово були знищені всі унійні єпархії. І був такий собі митрополит Йосиф Семашко, який іще перед тим, як стати єпископом, запропонував цю ідею ніби «возз’єднання». І потім на так званому Полоцькому соборі у 1839 році пройшло це «возз’єднання». Очевидно, Даниленко-Карін, і не тільки він, наводили історичні довідки.

Компромату назбирали майже на кожного. Навіть на отця Гавриїла Костельника було компромату більш ніж достатньо

Ідея провести собор з метою легітимізувати це так зване «возз’єднання» виникла в середовищі ініціативної групи десь у липні 1945 року, коли вже почалася активна діяльність представників цієї групи на місцях. І тому саме на греко-католицьке духовенство був націлений головний удар. У згаданому лютневому плані НКДБ було розписано, що потрібно на місцях виявляти греко-католицьких священників, які хотіли б возз’єднатися з православною церквою, і водночас виявляти та збирати компромат на всіх тих, хто проти цього виступав. Компромату назбирали майже на кожного. Навіть на отця Гавриїла Костельника, який був обраний цілеспрямовано на голову цієї ініціативної групи «возз’єднання», було компромату більш ніж достатньо. Але вирішили, що він, як авторитетний священник, мав би впоратися з роллю «нового Семашка». І вони в ньому не помилилися.

Президія «Львівського собору»: отці Антоній Пельвецький, Гавриїл Костельник, Михаїл Мельник (зліва направо)

– Власне, а якою була роль отця Гавриїла Костельника, який головував на цьому соборі? Якими були його мотиви? Адже він ані статків, ані кар’єри великої на цьому не зробив.

Полковник МДБ (на час тих подій був підполковником НКДБ) Сергій Даниленко-Карін

– Була спеціальна розробка його ще у 1940–1941 роках. Тоді заарештували його наймолодшого сина. І це мало бути приводом, щоб він звернувся до органів держбезпеки. Тоді й починали з ним розмову, пропонували йому очолити цей рух на розрив із Ватиканом. Чому? Тому що він був відомим «восточником» – прихильником східного обряду, і відповідно мав певні конфлікти: його виключили з викладачів Львівської духовної семінарії й академії. Він залишився на парафії та викладав катехитику в гімназії.

Костельник конфліктував, бо він був чоловіком досить амбітним. Саме на амбіціях і зіграли співробітники органів держбезпеки. Вони дуже детально проробляли, як говорити з тими чи іншими особами, враховуючи їхні інтереси і специфіку. Наприклад, в опублікованих документах з архіву СБУ є довідка-план, як говорити з митрополитом Андреєм Шептицьким, яку виконував Даниленко-Карін. Він приїхав до Львова в 1944 році, коли митрополит Андрей ще був живий, і мав із ним чимало бесід. І той же Даниленко-Карін знав про амбіції Костельника… А Костельник у грудні 1944 року в складі офіційної делегації УГКЦ відвідав Москву. І на включенні його кандидатури до складу цієї офіційної делегації наполягали представники радянської влади.

Як випливає з розсекречених архівів, з 216 учасників дві третини, тобто 140 осіб, мали бути агенти НКДБ

– Наскільки представницьким був Львівський собор?

– Собор, з точки зору влади, мав би бути представницьким. Тому що на ньому були від кожного деканату по двоє осіб. Але знову ж таки, як випливає з розсекречених архівів, з 216 учасників дві третини, тобто 140 осіб, мали бути агенти НКДБ. І на кожного з них складалася довідка. Тож усе мало пройти без ексцесів. Але не вдалося все так зробити, тому що несподівано виступив отець Василь Лесюк і запропонував вважати собор попередньою нарадою, після якої кожен міг би порадитися зі своєю совістю і з парафіянами. Але його відразу зацитькали. Натомість отець Гавриїл Костельник зразу встав і почав проголошувати постанови цього так званого «собору»: розрив з Римом, ліквідація Берестейської унії 1596 року і «возз’єднання» з Російською православною церквою Московського патріархату.

Делегація «Львівського собору» в Москві після його завершення: Гавриїл Костельник, Антоній Пельвецький, патріарх РПЦ Алексій I (Симанський), Михаїл Мельник (зліва направо)

Дружина і теща не ходили на богослужіння до церкви свого чоловіка і зятя, і священник був змушений відкликати своє «возз’єднання», за що був репресований

– Як реагувало духовенство і миряни?

– Мирян старалися не втаємничувати в ці речі. Ті греко-католицькі священники, які дали згоду на приєднання до ініціативної групи, а потім дуже неохоче, але переходили в юрисдикцію московського патріарха – залишалися на своїх парафіях зі своїми парафіянами. Вони й далі правили так, як і раніше: використовували ті ж самі богослужебні книги, що й раніше. Тобто на місцях люди майже не помічали різниці.

Мотивації були дуже різні: думали, що буде третя світова війна, що це тимчасово, що «ми рятуємо церкву, щоб сюди не прийшли чужі»

Хоча були такі випадки, більше як винятки, коли тих «возз’єднаних» священників бойкотували найрідніші. Був такий випадок, що дружина і теща не ходили на богослужіння до церкви свого чоловіка і зятя, а натомість їздили за кілька кілометрів в сусіднє село на літургію до священника, який не «возз’єднався». Відтак цей бойкотований своїми найріднішими священник був змушений відкликати своє «возз’єднання», за що потім був заарештований і репресований. Так що, дуже по-різному, але загалом – старалися не афішувати.

Мотивації були дуже різні: думали, що буде третя світова війна, що це тимчасово – мовляв, перші «совіти» були два роки, і ці так само довго не протривають. Була також мотивація, яку пропагував отець Гавриїл Костельник та інші члени ініціативної групи: «ми рятуємо церкву, щоб сюди не прийшли чужі», «щоб не закрили церкви». І це так само допомагало декому йти на компроміс зі своїм сумлінням.

– А як у такому разі відбувалося становлення структури катакомбної УГКЦ?

– Структура підпільної церкви формувалася так само в цей період, до 1950 року…

– Чекайте! Ви ж кажете, що сприймали як формальність.

Органи держбезпеки ще з 1945–46 років мали агентуру в церкві. Слідкування ніколи не припинялося

– Це духовенство, яке «возз’єдналося». Але було так само багато арештованих. І на тих парафіях, де не стало священника, люди самі збиралися, або до них приїздили ті священники, яким влада заборонила відправляти службу. Тим священикам, які не «возз’єдналися», влада просто забороняла служити на парафіях. Їх виганяли і викидали з помешкання, де вони жили. Тому ті, хто не хотів переходити у православ’я, шукали якусь світську роботу. Багато хто переїздив до Львова, але потім вже неофіційно вони їздили по тих парафіях, де люди їх приймали: або до своїх верталися парафіян, або їздили на інші парафії, де не було священника. І таким чином потрошку формувалися ці структури катакомбної церкви. А вже в 1950-х роках повернулися до Львова і Станіславова раніше заслані єпископи. Хоча у Станіславові вже був підпільний єпископ у цей час.

– А чому радянська влада, органи держбезпеки дозволяли всю цю підпільну діяльність? Чи у них сил не вистачало все контролювати?

Після хрущовської кампанії антирелігійної багато хто з «підписаних» священників намагався повернутися назад

– Знаємо з документів, що органи держбезпеки дуже добре знали структуру підпільної церкви. Тому що вони ще з 1945–1946 років мали свою агентуру, через яку довідувалися, що відбувається в церкві. Тобто слідкування ніколи не припинялося. Але підготовка нових священників, їхнє висвячення – ось це намагалися зберігати в більшій таємниці. І тому в 1980-х, як Михайло Горбачов проголосив перебудову і гласність, вже почався рух за вихід із підпілля.

– Переформулюю питання: наскільки органи держбезпеки контролювали катакомбну церкву і те, що в ній відбувалося?

– Вони старалися контролювати. І навіть були спроби розколу Церкви. Один розкол старалися зробити по лінії «восточники – западники». Друга лінія розколу – ставлення до тих священників, які підписали православ’я, їх ще називали «возз’єднані». Але після хрущовської кампанії антирелігійної, коли закривали храми і переслідували за релігійні переконання, багато хто з тих «підписаних» священників намагався повернутися назад. І таку політику повернення назад, коли священник далі залишався на парафії, але ставав таємним греко-католицьким священником, підтримував підпільний греко-католицький єпископ Василь Величковський. Багатьом це не подобалося, і КДБ старалося, звичайно, по цьому незадоволенню провести розрив.

Але бачимо вже з подальшого розвитку подій, коли Церква вже виходила з підпілля наприкінці 1980-х років, багато тих священників, які були православними, переходили в юрисдикцію митрополита УГКЦ Володимира Стернюка, і він їх приймав.