Не до кінця 2023 року: Відомо, коли відкриють міст через річку Случ у Сарнах

На початку серпня у Сарнах почали ремонтувати міст через річку Случ.

Планувалося, що роботи мають завершити до кінця 2023 року. Однак через затримку фінансування міст, який коштуватиме майже мільярд гривень, планують здати до кінця 2024 року. Відповідні зміни вже внесли у тендер.

Нагадаємо, що на час ремонту для місцевих жителів організували об’їзд. По тимчасовому монтажному мосту можна проїжджати у такі години:

Також об’їзд можливий автомобільними дорогами:

Т-18-11 через с. Гранітне, с. Вири, с. Ясногірка, с. Чабель, с. Лінчин, с. Михалин, м. Березне, с. Кам’янка, с. Антонівка – протяжністю 64,5 км;

Н-25 через с. Яринівка, с. Малушка, с. Катеринівка, м. Сарни – протяжністю 38 км.

Сарата, Саратський район, Одеська область

Сарата — селище міського типу, центр однойменного району, залізнична станція. Розташована на правому березі річки Сарати, що впадає в озеро Сасик. Відстань до обласного центру —141 км, до Ізмаїла — 134 км. Населення 5,4 тис. чоловік.

На околиці селища в розкопаному кургані знайдено поховання часів трипільської культури (III тисячоліття до н. е.). Виявлені також поселення епохи бронзи (II тисячоліття до н. е.) та черняхівської культури (II—V століття н. е.).

Засновано Сарату в 1822 році на місці колишнього татарського поселення Гура-Курудер. Першими поселенцями були колоністи — 60 сімей з Вюртемберга й Баварії. Кожна з них одержала від царського уряду по 60 десятин землі. Крім того, колоністам видавалося 50 тис. крб. для спорудження жител і господарських приміщень, придбання худоби і реманенту. Одночасно вони звільнялися на 50 років від сплати податків та рекрутської повинності.

Одержавши такі пільги, колоністи широко використовували найману працю. В їхніх господарствах здебільшого працювали українці й росіяни, що тікали від кріпацького гніту на малозаселені землі цього краю. Проте тут їх чекала невтішна доля. Щоб не вмерти з голоду, вони змушені були йти в найми до колоністів, які використовували їх на тяжких роботах. За рахунок експлуатації цієї категорії селянства колоністи швидко багатіли. В 1827 році тут проживало 100 сімей, що мешкали в 77 кам’яних будинках. Колоністам належали 100 виноградних плантацій і садів, 170 коней, 1144 голови великої рогатої худоби і 38 овець.

Розвиток вільного фермерського землеробства неминуче призводив до класового розшарування. Вже в першій третині XIX століття з’явився значний прошарок бідноти і серед самих колоністів. У 1836 році з 572 родин, що жили тоді в Сараті, 72 не мали свого господарства і працювали в наймах або займались дрібним ремеслом. На 1853 рік кількість безземельних перевищувала 20 проц. господарств.

Буржуазна реформа 1861 року хоч і не поширювалася на землеволодіння колоністів, проте з розширенням загальноросійського ринку вона сприяла ще інтенсивнішому розвиткові їх господарств. Розбагатілі колоністи Сарати почали спеціалізуватися на вирощуванні озимої пшениці, що користувалася великим попитом на зарубіжному ринку, розводили худобу, фруктові сади, культивували кращі сорти винограду. Господарства їхні були досить прибутковими, оскільки вони застосовували найновішу сільськогосподарську техніку: т. зв. саксонський плуг, 36-зубові металеві борони, культиватори, молотарки та інші знаряддя й машини. Більшу частину вироблюваної продукції багаті колоністи продавали на базарах і торгах Сарати, Акермана, Тарутиного, Тузлів, Татарбунар. В той же час майже половина родин ледве зводила кінці з кінцями. В маловрожайні або неврожайні роки вони голодували. Так, у 1882 неврожайному році з 200 саратських сімей 96 змушені були звернутися за матеріальною допомогою до Акерманської повітової управи. В наступному році 58 родин знову не мали чим засіяти ниву, оскільки весь урожай довелося віддати управі за позички.

У другій половині XIX століття Сарата набирає рис невеликого буржуазного містечка, де було кілька приватних підприємств, багато крамниць, поштова станція і два училища. Збільшується кількість населення. Якщо на початку 70-х років тут налічувалося 943 жителі, то наприкінці XIX століття їх кількість зросла до 2,5 тис. У 1874 році один з багатих колоністів побудував паровий млин, що протягом року переробляв зерна на 20 тис. крб. У 1886 році введено в дію механічний завод, де працювало 140 робітників. Тут вироблялися жниварки, лобогрійки, сінокосарки, кукурудзяні молотарки, виноградні преси. Хоч завод і входив до семи найбільших підприємств Бессарабської губернії, все ж він залишався тим підприємством, де переважала ручна праця. За рівнем технології виробництва подібними до нього були чавуноливарний завод і фарбувальні майстерні, на яких за мізерну плату працювали безземельні селяни Сарати і навколишніх сіл.

У кінці XIX—на початку XX століття посилювався процес розорення селянських господарств. В той же час зміцнювалися позиції заможної верхівки. Особливо це стало помітним після столипінської земельної реформи. Користуючись підтримкою царського уряду, куркулі скупили або взяли в оренду велику кількість землі. Внаслідок цього найбагатші куркульські господарства використовували по 100—150 десятин землі. На цих землях працювали знедолені і розорені селянські родини не тільки з Сарати, але й з сусідніх сіл — Плахтіївки, Сатунового (тепер Новоселівка), Камчика (тепер Зоря) та інших.

Більшість населення, що зазнавала соціального гніту, була неписьменною. Відкриту ще в середині XIX століття т. зв. вернерську школу з німецькою мовою викладання, а згодом і гімназію відвідували лише діти багатих колоністів Сарати та інших населених пунктів. Сільське училище, засноване в середині другої половини XIX століття, і церковнопарафіяльна школа, що почала діяти ‘з 1912 року, могли вмістити тільки незначну кількість дітей шкільного віку. Так, церковнопарафіяльна школа була розрахована лише на 70 учнів.

Ще гіршим було становище з медичним обслуговуванням. Відкрита в 1863 році в Акермані при в’язниці лікарня на 5 ліжок була єдиною на весь повіт. Лікарню, що мала обслуговувати населення повіту, в т. ч. й Сарати, відкрили в Акермані лише 1905 року.

Становище населення значно погіршало в роки першої світової війни. Вона ще більше поглибила класове розшарування села. Загострилася класова боротьба. Трудящі Сарати в лютневі дні 1917 року вийшли на вулиці з червоними прапорами і вітали повалення самодержавства. Відбувались мітинги, демонстрації. В боротьбі за остаточну перемогу над експлуататорами брали участь і солдати 321-го тилового табору румунського фронту і 6-го кавалерійського корпусу, розташованих тоді в Сараті. Виступивши проти реакційного офіцерства, 14 вересня 1917 року вони створили Саратський гарнізонний комітет. На об’єднаному засіданні солдатських і робітничих представників, що відбулося 24 вересня, було обрано Саратську Раду солдатських і робітничих депутатів. Того ж дня на засіданні Ради за участю представників від селян утворено Раду солдатських, робітничих і селянських депутатів. До її складу від солдатів обрали Таберка, Байкова, М. Феоктистова, Савицького, Абросєва, Гераськова, Свєташова, Фадеева, Миханєва, від робітників — І. І. Беоббахера, І. І. Бірюкова, ПІтейлера, Келлера, від волосного комітету селян — Шнайта і Беннера. Головою Президії Ради став Таберко, товаришем голови обрали Шнайта, секретарем — М. Феоктистова. Вживалися заходи для того, щоб здобути повну перемогу над силами контрреволюції. З метою згуртування робітників всіх підприємств у бойовий і міцний колектив, Саратська Рада добилася їх об’єднання в профспілки. При Раді почали працювати 3 комісії і військова секція. Остання в складі Таберка, Байкова, Садовського, Савицького, Свєташова і Миханєва провадила агітаційну роботу серед солдат. Для цього було організовано читання лекцій. На засіданні секції, що відбулося 27 вересня, Савицький запропонував організувати школу агітаторів з числа солдат гарнізону, яка незабаром розпочала свою роботу. Плідно діяла освітня комісія, створена 8 жовтня. В її роботі, крім депутатів, брав участь лікар 450-го госпіталю Бекман. Вона багато зробила для відкриття загальноосвітніх шкіл у військових підрозділах.

У жовтні 1917 року в Сараті обирається постійний склад президії Ради. Головою став Таберко, товаришами голови — Г. І. Лаггер і Байков, секретарями — М. Феоктистов і К. Еккерт. На цьому ж засіданні обрали виконавчий комітет Ради, засідання й робота його проходили в будинку № 39 по вулиці Леніна (колишній Англійській).

Після встановлення наприкінці грудня 1917 року Радянської влади в Акермані вся місцева влада в Сараті перейшла до рук Ради.

У січні 1918 року румунські бояри розпочали окупацію краю. В березні 1918 року вони захопили Сарату і відновили старі порядки. Трудящі були позбавлені всяких політичних прав. Заборонялося проводити мітинги, збори і демонстрації. В школах запроваджено навчання румунською мовою.

Буржуазний румунський уряд оберігав інтереси німців-колоністів. За подану допомогу боярській Румунії в окупації Бесарабії генерал кайзерівських військ Манензен одержав від неї гарантію в тому, що за німецькими колоністами будуть збережені всі привілеї. Румунські бояри зі свого боку були також зацікавлені в тому, щоб позиції заможних колоністів зміцнювались, оскільки вони являли собою ту реакційну силу, яку можна було використати для боротьби проти революційного руху. Після т. зв. аграрної реформи, що була проведена 1918—1924 рр., за німцями-колоністами залишилися ті землі, які їм належали до 1918 року. Внаслідок цього 16 куркульських господарств мали по 50—100 га землі, 10 — по 40—50, 21 — по 30—40, 58—по 20—30 і 112 —. по 10—20, в той час як 98 господарств мали по 3—10 га землі. Колоністи широко використовували в своїх господарствах найману працю.

Промислові підприємства також належали місцевій буржуазії, переважно вихідцям з німецьких колоністів. У 1928 році в Сараті працював ливарний завод Шнайба, механічні майстерні Лайєра, цегельний завод і олійні Освільда і Вюрха, суконна фабрика і 3 млини Еккерта, Ганзена і Вагнера, шкіряний завод і банк Гальперина й Люблінського. Багатіям належали бакалійні крамниці тощо.

Медичне обслуговування населення залишалося поза увагою офіційних властей. Тут працював лише фельдшерський пункт з фельдшером-самоуком. Плата ж за медичну допомогу була настільки високою, що не кожен міг лікуватись. Наприклад, за хірургічну операцію видалення апендициту треба було платити 1,2 тис. лей, тоді як середня заробітна плата робітника не перевищувала 400—500 лей на місяць.

Зміцнення приватно-власницьких позицій німців-колоністів використовувалося боярською Румунією проти переважної більшості трудового населення, що боролося за соціальне і національне визволення. З цією метою на випадок селянського повстання проти окупантів в Сараті був створений куркульський загін т. зв. самозахисту. Так, під час Татарбунарського повстання озброєні куркулі виступили проти революційного загону, який під командуванням члена ревкому Кольцова (Бежана), вирушив з Татарбунар, щоб перетяти залізничний шлях, по якому румунське командування перевозило війська для придушення повстання2. До загону, що спочатку налічував 50 чол., приєдналися селяни Акмангіта (тепер Білолісся) і він виріс до 180 повстанців. 16 вересня 1924 року, коли загін наближався до Сарати, біля села Камчика (тепер Зоря) його зустріли вогнем з гвинтівок куркулі й поліцаї Сарати, Гроденталя та інших німецьких колоній. Бій тривав кілька годин і закінчився поразкою контрреволюціонерів, рештки яких втекли до Сарати. Серед озброєних колоністів почався розлад. Середняки, обманом залучені до загону, перейшли на бік повсталого народу. Однак командування королівської Румунії, підтягнувши війська до району повстання, 17 вересня почало наступ з двох боків — з села Чишми (тепер Струмок) і Сарати. Повстанці не змогли протистояти чисельно переважаючим регулярним військам і відступили до Татарбунар.

Реакційна роль заможних верств Сарати виявилася також в період фашизації Румунії та Бессарабії, яка почалась відразу з приходом до влади Гітлера й Антонеску. За безпосередньою участю гітлерівских емісарів тут була створена озброєна фашистська організація типу гітлерівських штурмовиків. Керував нею саратський землевласник Вагнер. Він підтримував постійний зв’язок з гітлерівцями в самій Німеччині. Туди він не раз виїздив, одержував фашистські інструкції. Нацистські зборища спершу відбувалися в будинку місцевого багатія Вінклера, а в 1939 році для них побудували клуб. Тут існувала районна організація націонал-соціалістичної партії, центр якої містився в Тарутиному. Її активно підтримував профашистський уряд Румунії. Сюди часто приїздили фашисти з сусідніх німецьких колоній. Сарата стала свого роду їх центром на півдні Бессарабії. Фашисти часто влаштовували погроми. Внаслідок цього частина населення змушена була залишити Сарату. Так, у 1932 році до міста Галаца переїхала Ш. А. Герцензон. Найнявшись там на канатний завод робітницею, вона розгорнула антифашистську пропаганду, стала активною комуністкою, за це її неодноразово заарештовувала поліція.

Радянський уряд, стурбований фашизацією цього краю, постійно вимагав розв’язання бессарабського питання. Внаслідок переговорів у червні 1940 року Бесарабія була визволена і влилася в сім’ю радянських народів.

Почалися соціалістичні перетворення. Сарата стала районним центром Ізмаїльської області УРСР. Для налагодження нового життя в Сарату було направлено 12 комуністів і кілька комсомольців. У 1940 році засновується сільська парторганізація на чолі з С. Н. Биваліним. Комсомольську організацію очолила О. Потапенко. За їх допомогою створювались органи Радянської влади, впроваджувались радянські закони. Передусім було проведено націоналізацію куркульської землі і майна. Оскільки колоністи переїхали до Німеччини, в Сарату переселилось чимало селян з західних областей України, які відразу об’єдналися в колгосп «Червоний жовтень». Створена артіль одержала від держави значну допомогу: 45 коней, 90 голів великої рогатої худоби, 280 овець, 26 свиней, 500 штук домашньої птиці, насіння зернових, трав, соняшнику, картоплі тощо. За допомогою організованої в Сараті МТС було успішно проведено першу посівну кампанію 1941 року. Це сприяло господарському розвиткові колгоспу, до якого вступали місцеві селяни.

На радянських засадах почали працювати націоналізовані підприємства: ливарно-механічний завод, млини, суконна фабрика та інші.

В 1940 році відкрито середню школу, організовано роботу культурно-освітніх установ, клубу та районної бібліотеки. Почала працювати районна лікарня.

Життя трудящих в умовах радянської дійсності було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини. З першого ж дня Великої Вітчизняної війни трудящі Сарати разом з усім народом стали на захист Батьківщини. Відбувалися збори й мітинги, на яких вони з обуренням засуджували агресора. Військовозобов’язані організовано з’являлись на призовні пункти, багато приходило в райвійськкомат добровільно. Лише протягом перших двох днів війни подали заяви 75 добровольців.

22 липня 1941 року німецько-румунські війська окупували Сарату. Знову почався період фашистського лихоліття. Чимало людей було заарештовано й ув’язнено, інших — розстріляно.

Трудящі Сарати не мирилися з окупаційним режимом. В селищі почали створюватися партійні й комсомольські підпільні групи. В партійну групу увійшло 9 чол.; з Сарати, зокрема, до неї входили У. Тищенко, Р. Омельченко, С. М. Руденко, І. О. Статейчук, С. С. Поржицький та інші. Керівником комсомольської групи була О. Потапенко. Житель Сарати Ф. Мальцев в роки окупації працював в Акермані продавцем у приватному магазині. Він був учасником підпільної молодіжної групи, яка складала радіоприймачі, слухала передачі з Москви і розповсюджувала рукописні листівки зі зверненням Радянського інформбюро. Через Ф. Мальцева група налагодила зв’язки з саратськими підпільниками.

Фашистські окупанти пограбували майно колгоспу, МТС, школи, лікарні, вивезли з Сарати 10 тракторів, майже весь причіпний інвентар, металообробні і деревообробні верстати, електромотори, зруйнували громадські й виробничі приміщення. Вони також зруйнували ливарно-механічний завод, 3 млини, суконну фабрику, олійню, вивели з ладу телефонну станцію, районну контору зв’язку, вивезли з лікарні медичне обладнання, постільну білизну, ковдри, матраци. Вартість майна, пограбованого і знищеного окупантами, обчислювалася 71 050 крб. Крім цього, вони нещадно грабували населення, обкладаючи його різними податками, штрафами.

Сарату визволили війська 3-го Українського фронту 23 серпня 1944 року. На братській могилі воїнів, що полягли в боях за Сарату, трудящі спорудили пам’ятник. На високому постаменті встановлено статую радянського воїна з автоматом в руках, як символ могутності й непереможності героїчної Радянської Армії.

Після визволення районний комітет партії на чолі з секретарем В. Г. Цурихіним, райвиконком (голова С. Н. Бивалін), селищна Рада (голова К. Ф. Завиженець), згуртовуючи навколо себе актив, мобілізовували трудящих на відбудову зруйнованого господарства. З 4250 га наявної орної землі 1500 га селищна Рада передала створеному в 1944 році виноробному радгоспові «Більшовик», 2330 га — селянам і 420 га — приміським господарствам саратських підприємств: лікарні, школі та іншим установам і організаціям.

Важкою була перша післявоєнна посівна кампанія. Не вистачало тягла, реманенту, насіння. Райвиконком організував допомогу одноосібним господарствам насінням, створив спеціальну районну комісію, яка налагоджувала ремонт інвентаря, збруї, очистку насіння. Допомагала одноосібникам і Саратська МТС. Токар Н. Ф. Остап’юк, слюсар І. В. Аркуша, трактористи С. Колесник, М. Харченко, В. Кармишенко, С. Колев на чолі з директором А. Г. Курбацьким становили ядро першого післявоєнного колективу МТС. Із зібраних частин вони склали 6 тракторів, 6 комбайнів, 6 тракторних плугів, кілька культиваторів і сівалок.

Багато довелося потрудитись, щоб відновити в Сараті занедбане під час окупації виноградарство. В радгоспі «Більшовик» створювалися спеціальні бригади, які розводили кращі європейські сорти винограду, розширювалися площі під посадками, вживалися заходи для знищення шкідників плантацій.

Долаючи труднощі періоду відбудови, населення Сарати допомагало своїй армії-визволительці. На сільських зборах, що відбулися 7 січня 1945 року, вирішили організувати збирання коштів у фонд перемоги. Ініціативу жителів райцентру підтримали навколишні села. Трудящі району внесли 300 тис. крб. і передали їх на будівництво бронекатера «Саратський патріот». У березні 1945 року бронекатер включено в діючий підрозділ Червонопрапорної Дунайської військової флотилії.

Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни населення Сарати поповнювалось за рахунок демобілізованих воїнів, а також переселенців з Румунії і Болгарії, які одержували від держави грошові позички для того, щоб завести господарство. Так, 11 лютого 1945 року з Болгарії прибув селянин І. І. Карапуарли з дружиною і трьома дітьми. Йому дали будинок з надвірними будовами, наділили землю, позичили насіння, забезпечили одягом, взуттям. З міст і сіл країни прибували вчителі, лікарі, партійні і радянські працівники, спеціалісти народного господарства, На 25 травня 1945 року в селищі налічувалося 1152 жителі. Серед них було 54 комуністи, які очолювали найважчі ділянки роботи.

В 1944—1945 рр. почалось відродження промислових підприємств, зокрема чавуноливарного заводу, який під час окупації знову прибрав до рук Шнайб. На відбудові підприємства добре попрацювали кадровики разом з директором С. Л. Піддубним. Особливо відзначились робітники М. Н. Грибков, І. В. Санін, М. Денисенко, К. Бойко, М. Ф. Караваєв. В уцілілій невеличкій вагранці вони почали виплавлювати метал, з якого відливали деталі для сівалок. Спершу провадили одну-дві плавки на тиждень, а з 1946 року, коли завод почав постачатись чавунними плитами, перейшли на щоденні плавки. На базі механічних майстерень по виготовленню сільгоспмашин організовано винозаводоуправління. Вже в перший рік винороби переробили 650 тонн винограду. Було налагоджено роботу телефонної станції, млина, харчокомбінату, промислового комбінату райспоживспілки з гончарним, ковальським, шорним, столярним, вапновим та іншими цехами.

Спочатку значну роль у відбудові зруйнованого господарства та налагодженні матеріального забезпечення трудящих відігравали жінки. Було створено жіночу Раду, яка мала 16 уповноважених на місцях. Рада відкрила в Сараті дитячий садок, дбала про забезпечення сімей військовослужбовців, піклувалася про багатодітних матерів, брала участь в організації суботників тощо.

1 вересня 1944 року відкрилась семирічна школа. Перший навчальний рік був важким. Школа не мала палива. Деякі учні не приходили на заняття тому, що їхні батьки були так пограбовані окупантами, що не могли придбати своїм дітям навіть взуття та одягу. Селищна Рада разом з громадськістю потурбувалася про матеріальне забезпечення багатьох учнів, а також і вчителів.

У перші ж місяці після визволення в Сараті відкрито районну лікарню з дитячим відділенням і поліклініку, будинок малюка та ясла. В справу налагодження охорони здоров’я багато праці вклали завідуюча районним відділом Н. Ф. Світлякова, головний лікар Є. Я. Зайцев.

.Вживалися заходи для впорядкування села. В 1945 і 1946 рр. побудовано лазню, замощено вулицю Леніна, обладнано колгоспний ринок, обсаджено вулиці деревами, введено в дію радіовузол. Методом народної будови в 1948—1949 рр. споруджено великий став. В 1949 році держава збудувала в Сараті кінотеатр на 350 місць. На громадські кошти побудовано стадіон, а в 1951 році закладено парк культури і відпочинку.

В повоєнний час у житті трудящих Сарати сталися величезні зміни в галузі освіти. До 1940 року дві третини населення залишалися неписьменними й малописьменними, не було жодної людини з середньою освітою. Навіть у 1944—1945 рр. в районі налічувалося 5238 малописьменних підлітків. Для ліквідації неписьменності на початку листопада 1947 року почали працювати при школах групи лікнепу. До викладання, крім учителів, залучалася сільська інтелігенція і навіть школярі старших класів. Уже на 1949 рік залишилось 196 малописьменних. У 1951 році роботу по ліквідації неписьменності завершено. В цій благородній справі особливо відзначилися викладачі середньої школи Н. С. Коконосова, Л. Н. Пойманова та завідуюча дитячим відділом бібліотеки М. І. Вовк.

В п’ятдесяті роки трудящі Сарати досягли нових успіхів. Слідом за відбудовою проведено реконструкцію промислових підприємств. Невпізнанним став ливарно-механічний завод, де піднялися нові виробничі корпуси з досконалим устаткуванням. Підприємство почало виробляти запасні частини до тракторів, автомобілів, різних сільськогосподарських машин, а також арматуру для опалювальних печей. На 1953 рік обсяг продукції заводу збільшився, в порівнянні з 1946 роком, в 4 рази. Одночасно виросли висококваліфіковані кадри.

Значне місце в розвитку сільського господарства посідала Саратська МТС. У 1950 році вона мала 44 трактори останніх випусків, 17 комбайнів, великий набір причіпних машин та іншу техніку. Тут же побудували нафтобазу на 100 тонн пального, ремонтні майстерні. МТС мала 16 тракторних бригад, де працювало 146 механізаторів. Очолювала колектив первинна парторганізація з 14 комуністів.

Великими темпами росло виробництво виноматеріалів, борошна, масла. Лише з 1954 по 1958 рік середньорічний приріст виробничих потужностей на переробці винограду становив 61 проц. Подвоїв випуск продукції протягом 1950—1956 рр. маслозавод. Замість трьох відсталих у технічному відношенні млинів побудовано механізований комбінат хлібопродуктів, який заготовляв, зберігав і переробляв на муку і крупу зерно. На 1950 рік це підприємство мало складських приміщень на 13 тис. тонн, зерноочисну башту, сепаратор для очистки кукурудзи продуктивністю 100 тонн на годину. Тут вперше в області була введена в дію потокова лінія для приймання і очищення кукурудзи з пропускною спроможністю 400 тонн качанів на добу. Комбінат щодоби виробляв 700 тонн борошна, яке надходило на хлібні заводи південних областей України і на експорт. Обслуговували підприємство 80 чоловік.

Протягом семирічки і в перші роки п’ятирічки трудящі Сарати досягли значних успіхів. На ливарно-механічному заводі введено в дію новий механічний цех. Валова продукція заводу за 1956—1966 рр. збільшилась у 3,5 раза. Майже все ливарне виробництво переведено на нову прогресивну технологію з застосуванням кокілю.

Його продукція надходить до торговельної мережі Одеської, Херсонської, Миколаївської областей. На заводі працює дружний колектив з 118 робітників, інженерів, техніків. Він щорічно поповнюється молодими кадрами з технічних училищ і загальноосвітніх шкіл.

За роки семирічки Сарата перетворилася на один з найбільших виноробних пунктів області. Стали до ладу нові цехи, де застосовуються тепло, холод, ультразвук. Розширився асортимент столових і марочних вин з гібридних і європейських сортів винограду, міцні вина — вермути, біле, рожеве, різні кон’яки, шампанське. Виробничі фонди винозаводоуправління за цей час виросли в 11 раз. У 1965 році тут перероблялося в 25 разів більше винограду, ніж в 1944 році.

Помітне місце в економіці селища посідає продукція підприємств винозаводоуправління, де працює понад 260 робітників. Розгорнувши змагання на честь 50-річчя Радянської влади, винороби значно знизили собівартість виробів, одержали додатково десятки тисяч карбованців економії, виробили продукції вартістю понад 12 млн. крб. Це дало змогу виділити для преміювання від надпланового прибутку 6,55 тис. крб., а на житлове будівництво — 38,9 тис. карбованців.

Великий обсяг будівельних і ремонтних робіт виконує районне відділення «Сільгосптехніка». Тут працює 310 робітників, інженерно-технічних працівників і службовців. Серед них багато передовиків. Так, слюсар Г. Я. Штрахов нагороджений орденом Леніна, слюсар І. В. Аркуша — орденом Трудового Червоного Прапора, токар А. А. Кожухар — медаллю «За трудову доблесть». Спрямовує роботу колективу одна з найбільших первинних партійних організацій райцентру, яка налічує в своїх рядах 24 комуністи.

У вересні 1958 року в селищі виникла міжколгоспна будівельна організація, де працює понад 200 робітників. За 2—3 роки створено комплекс будівельних підприємств: черепичний цех з пропарувальною камерою та шістьма агрегатами для виготовлення черепиці (продуктивністю 200—250 тис. штук на рік), лісопильний цех з двома пилорамами, ковальсько-слюсарна майстерня та інші допоміщні підприємства. З 1961 по 1967 рік міжколгоспбудівці спорудили в колгоспах 36 корівників, 16 свинарників, 5 птахоферм, 4 вівчарні, 2 зерносховища, а також 3 школи, дитячий садок, багато житлових будинків тощо.

Колектив робітників «Міжколгоспбуду» багато зробив у справі колгоспного будівництва. Його не раз заносили на районну Дошку пошани. Протягом останніх 10 років підприємство очолює учасник Великої Вітчизняної війни, відзначений багатьма урядовими нагородами, комуніст І. І. Капришанський. Бригаді столярного цеху (бригадир С. П. Буюклі), присвоєно звання колективу комуністичної праці. Добре працюють теслярі бригади І. І. Вустяного. Кожен член бригади перевиконує денні завдання і заробляє не менше 200 крб. на місяць.

Провідну роль у господарському і культурному житті Сарати відіграють комуністи. За роки, що минули після жовтневого (1964 р.) Пленуму ЦК КПРС, до лав партії в селищі вступило близько 100 чоловік. В первинних партійних органі-

за діях тепер 304 члени партії; 16 комсомольських організацій налічують 360 членів ВЛКСМ. Комуністи очолюють соціалістичне змагання робітничих колективів, виступають ініціаторами нових починань. Так, пропозиція майстра ливарного цеху комуніста І. В. Саніна відливати телефонні люки з допомогою кокіля знайшла гарячу підтримку в колективі. Вона полегшила тяжку працю формувальників, допомогла механізувати транспортування рідкого металу. Пізніше було розроблено проект модернізації ливарного цеху. Серед переможців змагання в ювілейному 1967 році почесне місце посів колектив комбінату хлібопродуктів. Керує ним комуніст Г. І. Сіренко. Його нагороджено орденом «Знак Пошани».

Багато життєво необхідних проблем вирішує селищна Рада, до якої обрано понад 50 депутатів. Створені при ній постійні комісії займаються питаннями народної освіти, охорони здоров’я, торгівлі, благоустрою селища тощо. В повоєнні роки тут споруджено 400 житлових будинків. Лише до 50-річчя Радянської влади заселено 7 багатоквартирних будинків. У селищі прокладено 6 вулиць, інші — озеленені, забруковані або заасфальтовані, бетонними плитами обкладаються кювети, закінчується монтаж вуличного освітлення. Через Сарату щодня проходить 16 комфортабельних автобусів з Одеси, Ізмаїла, Білгорода-Дністровського та багатьох інших міст і сіл. Озеленення селища, розпочате ще в 1950 році, змінило його зовнішній вигляд. Лише за 4 роки лісозахисна станція за допомогою населення посадила дерева навколо Сарати на площі 400 га. В 1954 році створено лісництво, яке заліснило 1000 га, переважно непридатних для хліборобства земель. Припинилася ерозія грунтів, поліпшився мікроклімат, дерева перетяли шлях суховіям.

Партійні й радянські органи Сарати приділяють багато уваги справі обслуговування трудящих продовольчими і промисловими товарами. В селищі відкрито спеціалізовані магазини по продажу тканин, меблів, музичних інструментів, продовольчих і господарських товарів, попит на які весь час зростає. Якщо на початок 1962 року в користуванні населення міста було більше ста телевізорів, то тепер його придбала майже кожна сім’я. В новозбудованому приміщенні відкрито комбінат побуту з кількома цехами — по ремонту побутової техніки, хімчистки, по виготовленню шерстяних жіночих і дитячих кофточок та чоловічих світерів, в’язальний цех та інші.

За роки Радянської влади в селищі добре налагоджено медичне обслуговування, яке здійснює 24 лікарі. Тут є поліклініка і лікарня з хірургічним, терапевтичним, інфекційним, пологовим і дитячим відділеннями та рентген-кабінетом. Введено в дію нове приміщення лікарні. Доброю славою серед населення користується хірург О. П. Карло, який своєю кваліфікованою допомогою врятував життя багатьом людям. Виявляючи повагу й довір’я до лікаря, трудящі обрали О. П. Карло депутатом селищної Ради. Діти трудящих виховуються в дитячих яслах і дитячому садку.

Докорінно змінився культурний рівень населення Сарати. У повоєнні роки виросло молоде покоління освічених людей. У селищі повністю здійснено закон про загальне обов’язкове восьмирічне навчання. Середню школу відвідує 780 дітей, школу робітничої молоді — 125 учнів, дитячу музичну школу з семирічним навчанням — 100 дітей. З 289 випускників середньої школи 102 закінчили вузи, 14 працює медичними сестрами, 34 — техніками з різних спеціальностей, понад 60 випускників навчаються в різних учбових закладах.

Для відпочинку створено ряд культурно-освітніх установ, споруджено стадіон. При районному Будинку культури працюють різні гуртки художньої самодіяльності — драматичний, естрадний, танцювальний, художнього читання, духовий оркестр. Колектив аматорів художньої самодіяльності налічує 140 чол. Особливою популярністю користується хор вчителів середньої школи, який посів перше місце на районному огляді художньої самодіяльності вчительських колективів. Крім того, в селищі працюють 3 робітничі клуби, Будинок піонерів. В Будинку культури і клубах демонструються кінофільми, читаються лекції на теми з громадсько-політичного життя, науки, техніки, медицини тощо. Користується популярністю усний журнал «Хочу все знати», перший номер якого був присвячений роз’ясненню рішень XXIII з’їзду КПРС. Перед слухачами часто виступають старі більшовики — В. В. Козлов та його дружина А. М. Козлова, організовуються вечори зустрічі з передовиками виробництва, ветеранами праці та Великої Вітчизняної війни.

Любителі літератури і початкуючі письменники збираються на вечори, де обговорюють свої та твори сучасних письменників. Організатором таких вечорів є місцевий поет Микола Костюк.

При саратській музичній школі протягом останніх 6 років працює будинок пропаганди музики, роботу якого спрямовує спеціальна рада. До неї входять досвідчені педагоги і керівники самодіяльних колективів. Пропагандистами класичної та радянської музики стали викладачі музичної школи — Н. Г. Радян і Н. Дитюк.

На турботу Партії і Уряду трудящі Сарати відповідають ударною працею і разом з усім народом будують комунізм.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Міст у Сарнах на трасі Київ — Ковель відкрили для водіїв: коли та кому можна ним їхати

У місті Сарни Рівненської області відкрили рух важливим мостом, який знаходиться на трасі Київ-Ковель-Ягодин (так звана “варшавка”). Міст через річку Случ закрили на капітальний ремонт ще влітку минулого року, що викликало незручності для водіїв та необхідність накидати зайві кілометри в об’їзд.

Як об’їжджали Сарни раніше

Наприкінці грудня технологічний міст відкрили для руху автотраспорту, проте за графіком, розповів депутат Рівненської обласної ради Микола Драганчук. Він уточнив, що на свята технологічний міст працював без обмежень, проте зараз через відновлювальні роботи на ньому рух дещо обмежений.

“Без будь-яких обмежень міст у Сарнах працює з 6 до 8 години ранку та з 18 до 21 години ввечері. Але це не означає, що в інший час проїхати не можна – рух відбувається якщо це не заважає проведенню ремонтних робіт, наприклад, не працює кран. В той же час проїзд завжди відкритий для військових, силових та спеціальних служб, наприклад, медиків, транспорту, що везе хліб і т.д.”, — наголосив співрозмовник “Телеграфа”.

Переїхати через Случ в об’їзд Сарн

За словами Миколи Драганчука, окрім технологічного мосту через Случ є ще два об’їзні шляхи – через село Обірки та Зносичі. Однак у першому випадку переправлятися доведеться через дерев’яний міст, а в другому – через понтонний, що не надто зручно та забирає більше часу. Також функціонує “офіційний” об’їзд через селище Березне, проте він додає до маршруту приблизно 80 км.

Загалом, як пояснив Микола Драганчук, на грудневій сесії облради у Службі відновлення та розвитку інфраструктури на Рівненщині пообіцяли завершити ремонт основного мосту до кінця березня, для чого ремонтні роботи йдуть у три зміни. З початку ремонту більшість водіїв автотранспорту обирають альтернативні варіанти — не в об’їзд “варшавкою”, а через Рівне — трасою Київ — Чоп.

Як обіхати Сарни через Рівно

Тим часом у Києві розслідують ремонт мосту через Дніпро, на якому було вкрадено 24 мільйони гривень.