Тифлопсихологія

4.2. Види відчуттів та їх особливості при сліпоті та слабозорості

Сенсорна система визначається як система органів відчуття або аналізаторів, яка дозволяє людині здійснювати чуттєве пізнання, отримувати інформацію про оточуючий світ.

Зір, слух, нюх та інші види чутливості входять в склад чуттєвого пізнання у вигляді відчуттів, сприймань і характеризують його структуру. Оскільки кожен аналізатор, входячи в систему, несе на собі вплив діяльності усієї системи, порушення зору або повна його втрата змінюють їх взаємодію та міжаналізаторні зв’язки.

У людей, які мають залишковий зір, та у слабозорих розвиток зорового сприймання удосконалюється при введенні додаткових незорових стимулів, які допомагають зору в утворенні повноцінного образу.

Дослідження взаємодії дотику та зору в процесі сприймання експериментального матеріалу дітьми з нормальним зором показали кращі результати, ніж при сприйманні окремими аналізаторами. Аналогічні досліди, проведені зі сліпими та глухими дітьми, показали, що при виконанні різних видів діяльності зір та дотик впливають один на одного якісно своєрідно. Дослідження, проведені А. Крогіусом, Ю.О. Кулагіним, Л.І. Солнцевою показали, що спільне використання неповноцінного зору та дотику вже в дошкільному віці дає більшу повноту образу сприймання, зменшує час впізнавання знайомих предметів та створення уявлень про об’єкти зовнішнього світу. Наступні дослідження, проведені В.З. Деніскіною, Н.С. Костючек, Г.Ф. Федяй показали, що при ознайомленні з оточуючим з використанням зору та дотику дитина спроможна виділяти значно більшу кількість ознак об’єктів.

Умови розвитку відчуттів майже повністю співпадають з факторами компенсації дефекту зору. Значить, сенсорний розвиток в нормі і при патології йдуть в одному напрямку, лише участь зорового аналізатора визначається ступенем патологічних змін у ньому.

У сліпих і слабозорих утворюються нові міжаналізаторні зв’язки, де зоровий аналізатор замінюється іншими, але загальна структурна організація не змінюється, а лише по-іншому сприяє адекватному відображенню оточуючого світу.

Відчуття поступають в центральну нервову систему через рецептори — органи, спеціально пристосовані для сприймання подразнень через сенсорну систему. Древньогрецький філософ Геракліт так визначив значення в житті людини сенсорних систем: “Знання приходить до людини через двері відчуттів”.

Понад 2000 років назад Аристотель “нарахував” п’ять відчуттів: слух, зір, нюх, смак та дотик. Зараз визначають ще й такі види чутливості: термо-, пропріо-, інтеро- та вестибулочутливість. В залежності від спеціалізації рецептору, їх поділяють на: тангорецептори (торкання); густорецептори (смакові); стиборецептори (нюхові); фонорецептори (звукові); фоторецептори (зорові).

Подразнення одного рецептору можуть впливати на чутливість іншого (наприклад, зорового на слуховий). Таке явище називається сенсибілізацією. Воно має велике значення в процесах компенсації дефекту зору. Так, відомо, що зорова чутливість підвищується під впливом слабких звукових подразників; м’язево-суглобні відчуття підвищують тактильну чутливість.

Повна або часткова втрата зору призводить до того, що значна частина об’єктів стає доступною для сприймання через дотик, в основі якого лежить шкіряна чутливість. У зв’язку з цим підвищується активність різних частин тіла, особливо рук, що в свою чергу дає ефект сенсибілізації. За свідченням древньогрецького письменника Плутарха, філософ Сократ “з метою загострення мислення” постійно ходив босоніж і вимагав того самого від своїх учнів.

У людей часто спостерігається явище синестезії — перехід відчуттів одного виду в інший (малиновий дзвін; оксамитовий голос; гнилий запах та ін.), що має велике значення для чуттєвого відображення сліпих та слабозорих.

Відчуття, за основними видами, класифікуються таким чином: зорові; шкірні (торкання, тиску, болі, температури), слухові, смакові та нюхові .

Повне або часткове порушення функцій зору змінює діяльність аналізаторних систем. В тифлопсихології здавна велась суперечка щодо того, які відчуття стають провідними при порушеннях зору. А.А. Ухтомський писав, що слух — найважливіший з органів відчуття людини. Саме він допомагає людині стати тим, ким вона є. На слух людини покладається виключне завдання служити опорою та посередником в справі організації мови і співбесіди. Психологічні дослідження показали, що в чуттєвій діяльності слух відсувається на другий план, поступаючись місцем тактильному та кінестезичному аналізаторам — дотику, який здатний відображувати ті ж категорії, що і зір.

Але не можна забувати про те, що в процесі чуттєвого відображення на рівні відчуттів беруть участь декілька аналізаторних систем. Провідним може бути любий аналізатор в залежності від характеру діяльності та від завдань, що стоять перед людиною.

Сліпота: причини, симптоми, діагностика, лікування

Сліпота – це патологічний стан, при якому гострота зору різко знижена або повністю відсутня. Залежно від форми захворювання клінічна симптоматика представлена ​​зниженням гостроти зору, появою худобою, порушенням сприйняття кольорів, випаданням назальних або темпоральних половин з глядацького поля. Діагностика сліпоти базується на результатах візометрії, периметрии, офтальмоскопії, флуоресцентної ангіографії, електроретінографіі, кампіметрії, тесту Ішіхара і FALANT, таблиці Рабкина. Етіотропна терапія різних форм сліпоти істотно відрізняється і підбирається для кожного пацієнта в індивідуальному порядку.

Причини сліпоти

Згідно зі статистичними даними ВООЗ, найбільш поширена причина сліпоти – катаракта (47,9%). Вроджені варіанти захворювання обумовлені мутаціями. Як правило, причинами зниження гостроти зору в таких випадках є сімейна форма помутніння кришталика, аплазія внутрішньої оболонки очного яблука, тапеторетинальні дегенерації, альбінізм. Особливий вид даної патології – кортикальна сліпота, при якій клінічні прояви викликані поразкою потиличної долі головного мозку. Поширені тератогени щодо органу зору – медикаменти, токсини і збудники інфекційних захворювань.

Існує високий ризик ураження очей при дії на плід тератогенних факторів на етапі ембріонального розвитку. У внутрішньоутробному періоді розвиток сліпоти провокують збудники краснухи, токсоплазмозу, грипу, туберкульозу. У зрілому віці частіше спостерігається хламідійної походження порушень зору на тлі трахоми. Поразка очей з частою втратою зору характерно для таких гельмінтозів, як онхоцеркоз. Поодинокі випадки сліпоти діагностують при дирофіляріозу.

Етіологія сліпоти раннього віку пов’язана з впливом тригерів в родовому або перинатальному періоді. При цьому у новонароджених діагностують ретинопатію, гіпоплазію зорових шляхів або гипоксическое пошкодження оптичного нерва, які в подальшому призводять до зорової дисфункції. У дітей (особливо недоношених) зниження гостроти зору потенціює дефіцит вітаміну А, вроджене помутніння кришталика або ретинопатія. У пацієнтів молодого віку більшість випадків монокулярной сліпоти обумовлено травматичними ушкодженнями. У похилому віці зниження зору пов’язане як із загальними захворюваннями організму, так і з плином дегенеративно-дистрофічних змін в сітківці або зоровому нерві.

Поразка внутрішньої оболонки очного яблука або оптичного нерва з прогресуючим зниженням гостроти зору характерно для таких загальних захворювань, як артеріальна гіпертензія, атеросклеротичнеураження судин, ретинопатія на тлі цукрового діабету.

Сліпота може виникати вдруге на тлі патологій центральної нервової системи – менінгіту, енцефаліту, токсичної поразки головного мозку. Згідно зі статистичними даними, при своєчасній діагностиці безліч випадків даної патології потенційно можна зупинити. Як правило, причиною необоротної сліпоти стає глаукома в зв’язку з розвитком атрофії зорового нерва.

Симптоми сліпоти

З клінічної точки зору сліпоту класифікують на сліпота, худобою, геміанопсію і дальтонізм. Згідно з даними ВООЗ, діагноз сліпота можна встановити при здатності до зору менш 3/60 або звуженні зорового поля до 10 градусів. Якщо гострота зору дорівнює 0, мова йде про абсолютну сліпоти. При збереженому светоощущеніє і реагуванні на зміну його інтенсивності, але неможливості розрізняти форму навколишніх предметів, сліпота носить назву предметної. При цивільному варіанті зорової дисфункції пацієнт не може визначити кількість пальців на руці на відстані 3 метрів. Також виділяють професійну сліпоту, при якій порушення зору перешкоджають виконанню професійних обов’язків.

Читайте також: Кон’юнктивіт: причини захворювання, основні симптоми

Специфічний симптом того, що минає амавроза – різка втрата зору загальною тривалістю не більше 10 хвилин. Дане явище пов’язане з оборотними ішемічними змінами в басейні сонної артерії. Амавроз Лебера проявляється нистагмом і вираженим зниженням гостроти зору, що виявляються ще в ранньому дитячому віці. Часто ця форма сліпоти поєднується з кератоконусом, катарактою, астигматизмом, страбізмом. Внеглазние прояви патології представлені затримкою розумового розвитку, епілептичними припадками, зниженням слуху, гормональним дисбалансом, пороками розвитку нирок, кісткової системи або ЦНС. Пацієнти з даними варіантом сліпоти в рідкісних випадках здатні відрізняти світло від темряви або відстежувати рух близько розташованих предметів.

При патологічних Скотома виявляються дефекти полів зору, які хворий бачить як темні плями перед очима. Ці дефекти здатні частково закривати розглядається зображення. При виявленні худобою, які пацієнт не помічає, мова йде про «негативний» варіанті патології, зумовленої ураженням оптичних нервових волокон. Геміанопсія – це бінокулярна сліпота з ураженням однієї з половин полів зору. При гомонимной формі захворювання випадають обидві праві або ліві половини, гетеронімная биназальная – латеральні, гетеронімная битемпоральной – медіальні відділи зорового поля. При дальтонізмі порушується здатність до диференціації певного кольору. Протанопія проявляється нездатністю до сприйняття червоного кольору, трітанопія – синьо-фіолетового, дейтеранопія – зеленого. Ахроматопсія – це сліпота, що характеризується патологічним цветовосприятием, при якому пацієнти не здатні розрізняти всі відтінки колірного спектру.

Лікування сліпоти

При минущому амавроза в ургентному порядку необхідно призначити судинорозширювальні засоби, антикоагулянти прямої дії, тромболітики, антиагреганти. Специфічна тактика лікування сліпоти Лебера не розроблена. Симптоматична терапія включає в себе прийом полівітамінних комплексів і проведення внутріорбітальной ін’єкцій вазодилататорів, корекцію гостроти зору за допомогою окулярів. При діагностиці худобою потрібно етіотропне лікування. Якщо причиною захворювання є відшарування сітківки, показана вітректомія з подальшим проведенням пломбування або балонування склери.

При появі дефектів поля зору через патологічних новоутворень проводиться їх видалення. При сліпоти, зумовленому спазмом судин головного мозку, необхідно призначити спазмолітичні засоби.

Етіотропна терапія гемианопсии базується на купірування причинних факторів. Нейрохірургічне втручання у пацієнтів з цією формою сліпоти показано при черепно-мозковій травмі, доброякісних або злоякісних новоутвореннях головного мозку. Якщо спеціальні методи лікування недоступні, рекомендований курс реабілітації. Специфічна тактика терапії колірної сліпоти не розроблена. Для корекції зорових функцій застосовуються окуляри зі спеціальними фільтрами або контактні лінзи.

Тифлопсихологія

2.І. Поняття про дефект та аномальний розвиток. Взаємозв’язок первинних ознак дефекту та вторинних відхилень в розвитку дитини

Порушення зорового аналізатора, викликані хворобливими факторами, призводять до особливостей психічного розвитку, як це зазначалось вище. В дефектології визначаються основні види аномалій, що спричинюють специфічний розвиток: порушення зору, слуху, мови, психіки, рухові порушення, а також складні порушення, як, наприклад, одночасне порушення слуху та зору (3).

Суть дефекту та його вплив на психічний розвиток дитини були проаналізовані Л.С. Виготським в роботі “Основні проблеми сучасної дефектології”, де він піддав критиці погляди вчених того часу на суть дефекту, як “чисто кількісної обмеженості розвитку”, і визначив основну тезу сучасної дефектології про те, що дитина, розвиток якої ускладнений дефектом, не просто менше розвинена, ніж її нормальні однолітки, а інакше розвинута: “дефективна дитина являє собою якісно інший, своєрідний тип розвитку”. Л.С. Виготський підкреслював, що будь-який дефект відіграє подвійну роль. З одного боку дефект — це мінус, недолік, з іншого — плюс, тому, що він створює стимули до розвитку і саме в цьому криються величезні сили компенсації: “… дефект не є лише недолік, слабкість, але і плюс, джерело сили і здібностей, в ньому є позитивний смисл!” (1).

Найважливішим положенням, яке характеризує суть аномального розвитку, є вчення про його складну структуру, висунуте в тридцяті роки ХХ століття Л.С. Виготським. Згідно з цією теорією, у дитини внаслідок первинного дефекту (при сліпоті або слабозорості це порушення зорового сприймання) виникають вторинні відхилення у розвитку — зміни процесів сприймання інших модальностей, своєрідність запам’ятовування, порушення особистісного розвитку (волі, впевненості, самооцінки, самостійності та ін.).

Таким чином порушення зору у дітей обумовлюють своєрідність їх розвитку. Підкреслимо, ця своєрідність означає не лише наявність якихось негативних ознак розвитку, хоча дефект зору безперечно викликає цілий ряд змін у його загальному ході, але в той же час виявляються і деякі своєрідні риси позитивної спрямованості, як наслідок пристосування до реального оточення. Так, наприклад, у сліпих дітей, позбавлених можливості орієнтуватись у просторі за допомогою зору, добре розвиваються інші способи орієнтування, пов’язані з дотиковими, слуховими та ін. відчуттями, які в певній мірі компенсують сліпій дитині втрачені можливості зорової орієнтації у просторі.

Виділення первинного дефекту та вторинних відхилень допомагає розібратись в складній структурі розвитку такої дитини. Так, вже відмічалось, що при сліпоті та слабозорості первинним дефектом є більше або менше виражені порушення функції зорового сприймання, обумовлені хворобливими впливами на орган зору, при цьому в розвитку дітей виникають вторинні, третинні тощо відхилення — недостатність орієнтування в просторі, обмеженість та порушення адекватності предметних уявлень про оточуючий світ, своєрідність ходи, міміки обличчя, деякі особливості характеру. Розвиток такої дитини має ряд специфічних симптомів, але, як підкреслював Л.С. Виготський, “усі симптоми не вишиковуються в один ряд, кожний член якого знаходиться в однаковому відношенні до причини, яка породила весь ряд” (4). Одні з таких симптомів, самим безпосереднім чином викликані хворобливими факторами — первинні дефекти, а інші опосередковано пов’язані з ними — вторинні відхилення або ознаки.

Дефектологи звернули увагу на наявність взаємодії між первинним дефектом та вторинними відхиленнями у розвитку. Те, що первинний дефект викликає вторинну симптоматику, ми вже з’ясували, але і вторинні ознаки можуть у зворотному порядку впливати на первинний дефект. Наприклад, дитина з важким порушенням зорової функції має запас уявлень, спираючись на які вона використовує залишковий зір і тим самим розвиває його.

Слід підкреслити, що позитивному педагогічному впливу піддаються саме вторинні ознаки та ускладнення в розвитку дитини, оскільки їх виникнення пов’язане з дією на розвиток психіки, головним чином, середовищних факторів. Якщо виховання дитини з тим чи іншим порушенням з самих ранніх періодів не враховує виникнення специфічних особливостей і ускладнень в оволодінні соціальною культурою, вони стають стійкими вторинними відхиленнями психічного розвитку.

В умовах дефектного розвитку, як вказував Л.С. Виготський, виникає “дивергенція, розходження обох планів розвитку (тобто біологічного та соціального), злиття яких характерне для нормальної дитини” (5). Саме таке неспівпадання біологічних передумов розвитку та середовищних впливів на дитину з порушеним зором викликає пристосування, які розглядаються у тифлопсихології як вторинні своєрідності. Л.С. Виготський вважав, це явище “основною відмінною рисою психічного розвитку дитини” (5).

Таким чином, чим раніше будуть створені спеціальні умови для виховання дитини з ушкодженим зором, чим більше такі умови будуть враховувати специфічні можливості її розвитку, обумовлені первинним дефектом, тим з більшою мірою ефективності вдасться попередити, або певним чином згладити, виникнення вторинних відхилень.

Як же проходить позитивне пристосування дитини з порушеним зором до оточуючої дійсності?

Перш за все треба враховувати те, що пристосування дитини із зоровою недостатністю до дійсності проходить за рахунок спирання на більш збережені функції. Інтенсивно включаються в процес пізнання, встановлення зв’язків з оточуючим світом збережені аналізатори: слухові, дотикові, нюхові, смакові. За допомогою цих відчуттів дитина отримує різну інформацію, орієнтується у просторі. Педагогічний процес має створювати спеціальні умови для найбільш сприятливого використання збережених аналізаторів.

В процесі пристосування дитини до дійсності важливу роль відіграє мова оточуючих людей. Сліпим та слабозорим дітям за допомогою мови повідомляють ті відомості, які вони не можуть отримати за допомогою дотику.

Від ступеня вираженості та якості первинного дефекту залежать кількісна і якісна своєрідності розвитку дитини.

Специфічні якісні особливості розвитку дитини з порушеним зором охарактеризував Л.С. Виготський в роботі “Про психологічні системи”. Він відмічав, що в процесі розвитку змінюються “…не стільки функції, не стільки їх структура, не стільки система рухів, скільки змінюються і модифікуються відносини, зв’язки функцій поміж собою, виникають нові угрупування, які були невідомими на попередній стадії розвитку.”(6).

Важливим фактором, який впливає на своєрідність розвитку дитини, є часовий фактор виникнення порушення зору, тобто вік, в якому воно виникло. Так, сліпі від народження діти відрізняються від осліплих тим, що у них не сформовані адекватні зорові уявлення про предмети та явища оточуючого. Діти, які втратили зір в більш пізньому віці, можуть використовувати наявні у них образи уявлень для розвитку уяви та для формування понять про оточуюче.