§ 19. Комунізм, фашизм і нацизм

У 1920-1930-х роках завершилося формування комуністичної, фашистської й нацистської ідеологій. Політична ідеологія – це система уявлень і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси певної соціальної спільноти. Ідеологія містить не тільки знання про політичні процеси, а й те, як людина їх оцінює; відображає колективну точку зору і прагне до поширення на інші групи. Основними функціями політичної ідеології є створення в суспільстві позитивного образу власних трактувань минулого та ідей про організацію майбутнього. На підставі ідеологій формуються суспільно-політичні рухи, які прагнуть вплинути на вибір народом шляху розвитку.

Історично комунізм (лат. communis – спільний) спирався на марксизм, який передбачав скасування приватної власності, створення суспільства з рівними правами й можливостями. У комуністичному суспільстві не могло бути ні товарно-грошових відносин, ні держави. Так само мав відійти в минуле поділ на класи, експлуатація людини людиною. Але побудова комуністичного суспільства потребувала перехідного періоду – диктатури пролетаріату. Найвідоміше гасло марксизму – «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Першими встановлювати «диктатуру пролетаріату» взялися російські більшовики, захопивши владу в жовтні 1917 р. Тоді й виникло поняття марксизму-ленінізму. Ленін доповнив марксизм ученням про партію нового типу, що мала відіграти ключову роль у суспільних перетвореннях. Спершу між більшовицькими лідерами точилися ідеологічні дискусії. Троцькісти наполягали на перманентній революції, тобто стверджували, що революційні імпульси мають розходитися на весь світ, що забезпечить комунізму перемогу.

Однак гору взяла інша версія комуністичної ідеології, що набула завершеного вигляду на зламі 1920-1930-х років і була пов’язана з особою Йосипа Сталіна. Першою тезою сталінізму була відмова від експорту революції і твердження про можливість побудувати комунізм в одній країні. СРСР став плацдармом для грандіозного соціального експерименту: здійснено форсовану індустріалізацію й суцільну колективізацію селянських господарств. Для придушення опору незгодних висунуто тезу про загострення класової боротьби. Національні відмінності мали бути поступово стерті в новій спільності — радянському народові, що, по суті, було продовженням російської імперської політики. Опоненти режиму отримували тавро «буржуазних націоналістів». Сталінізм робив ставку на примус та ідеологічні стимули. Ідея побудови комуністичного раю на практиці вилилася в СРСР у 1930-х роках у кривавий тоталітарний режим. Він намагався встановити контроль над усіма сферами життя суспільства, не визнавав іншої думки й розправлявся з опонентами, справжніми й уявними ворогами репресіями, ув’язненнями в концтаборах і розстрілами.

Коріння фашизму (італ. fascio – пучок, об’єднання; пучок був символом влади чиновників-лікторів у Римській імперії) знаходилося в італійському націоналістичному русі. Поштовхом до перетворення в Італії націоналізму на фашизм стали результати світової війни. Країна опинилася в ситуації «переможеної» серед переможців, більшість територіальних претензій задовольнити не вдалося, італійці почувалися ображеними. Першу фашистську організацію було створено в 1919 р. у Мілані. Вона була пов’язана з лівими рухами й вимагала нібито демократичних змін: скасування монархії, соціальних привілеїв, аграрну реформу. У 1921 р. установчий з’їзд Фашистської національної партії ухвалив програму, яка пропонувала розуміння нації як організму, єдності минулих, теперішніх і прийдешніх поколінь. Людина начебто могла подолати смертність через самозречення на користь нації.

Основними теоретичними роботами, у яких обґрунтовано ідеологію фашизму, стали «Походження і доктрина фашизму» (1929 р.) Джованні Джентіле й «Доктрина фашизму» (1932 р.) Беніто Муссоліні. Націю вважали теж своєрідною особистістю, яку створює держава. Від приходу до влади в Італії в 1922 р. метою фашистів була побудова тоталітарної держави. Утім на практиці їм не вдалося досягнути цього так, як це сталося в Радянському Союзі чи в нацистській Німеччині. Фашистську ідеологію надихала ідея відродження Римської імперії у новій формі. Центральне місце в ній посіли міф і культ «вічного Риму». Відбудову римської державності планували розпочати з повернення в далеку історичну точку — у час створення Римської імперії. Зовнішню політику уявляли як зіткнення між Римом і Москвою. Елементом фашизму стало обожнення лідера – дуче, утілене в крилатому вислові «Дуче завжди правий».

Нацизм (націонал-соціалізм), що витворився в гітлерівській Німеччині, був певним різновидом фашизму, однак мав скромніше ідеологічне наповнення. Питання про інтелектуальні й світоглядні джерела нацизму є дискусійним. Самі нацисти твердили про спорідненість з філософом Фрідріхом Ніцше, однак навряд чи він погодився б мати таких послідовників. У своїй єдиній праці «Моя боротьба» (1925 р.) Гітлер виклав думки про панівну расу і вигадане право Німеччини на життєвий простір на Сході. Людство Гітлер поділив на засновників, носіїв і руйнівників культури. Роль головних ворогів було відведено євреям. Як і фашисти, нацисти вірили, що єдність нації найкраще забезпечить тоталітарна держава, керована однією партією на чолі з вождем. Але головним у нацизмі було переконання у вищості арійської чи нордичної раси, що призводило до думки про підкорення або й повне знищення інших народів. Нацисти були прихильниками «расової чистоти».

Спільним для трьох ідеологій було створення тоталітарних держав. Тоталітаризм (лат. totalitos – цілісний) – це система державно-політичної влади, яка регламентує все життя суспільства і кожної людини зокрема. Тоталітарні режими запроваджували примусову уніфікацію, не визнавали відокремлення від держави будь-яких сфер, включно з питаннями віри, а їхня ідеологія сама претендувала на роль панівної релігії. Ознакою тоталітарного режиму є диктатура однієї партії, її зрощення з державно-бюрократичним апаратом, масове залучення громадян до підконтрольних організацій, жорстка цензура й ідеологічно «правильна» пропаганда, яка не терпить заперечень чи іншої точки зору, розправи з інакомисленням і поширення репресій на велике коло «ворогів народу». Тоталітарна держава несумісна з дотриманням правових норм, демократією, свободою інтелектуальної й творчої діяльності. Однак соціальною опорою такої держави нерідко стає населення, яке мислить потребами одного дня.

Запитання і завдання

1. Порівняйте ідеології комунізму, фашизму й нацизму. Визначте їхні спільні та відмінні риси.

2. Проаналізуйте місце тоталітарної держави в ідейних конструкціях комуністів, фашистів і нацистів.

2. Прихід до влади в Італії фашистів. Утвердження нацистського режиму в Німеччині

Фашистські об’єднання в Італії зростали на тлі повоєнної економічної кризи, зміцнення ліворадикальних рухів, робітничих протестів. У листопаді 1921 р. на з’їзді фашистських союзів у Римі створено Національну фашистську партію, яка розпочала підготовку до захоплення влади. Між фашистськими й соціалістичними організаціями відбувалися вуличні зіткнення, але врешті-решт соціалісти уклали з фашистами «пакт умиротворення». Спробу загального антифашистського страйку було зірвано. 27 жовтня 1922 р. лідер італійських фашистів Б. Муссоліні віддав наказ про похід на Рим. Ця подія увійшла в історію як «марш чорносорочечників» (за назвою фашистських бойових загонів). При цьому Муссоліні заявив: «Наша програма проста. Ми хочемо керувати Італією». У поході взяло участь близько 25 тис. осіб, які рухалися на Рим з кількох напрямків. 30 жовтня збройні колони без опору увійшли в Рим. Король Віктор Еммануїл III призначив Б. Муссоліні прем’єр-міністром. Так фашисти прийшли в Італії до влади, яку втримували до 1943 р.

Б. Муссоліні та А. Гітлер. 1934 р.

На початку 1933 р. під тиском нацистів впала Веймарська республіка в Німеччині. На тлі внутрішньополітичної кризи президент Пауль фон Гінденбурґ 30 січня призначив Адольфа Гітлера главою уряду – рейхсканцлером. Відтак Гітлер розгорнув заходи по захопленню влади. У лютому 1933 р. було організовано провокацію – підпал Рейхстагу, у якій звинуватили комуністів. В атмосфері тиску й залякування відбулися парламентські вибори, на яких Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСРПН) здобула перемогу. У березні Гітлер домігся ухвалення закону «Про подолання злиденного становища народу й держави», згідно з яким уряд отримав надзвичайні повноваження. За критику влади передбачено кримінальну відповідальність. До літа 1933 р. в Німеччині заборонили діяльність усіх політичних партій, крім НСРПН. У грудні 1933 р. ухвалено закон «Про забезпечення єдності партії та держави», згідно з яким рейхсканцлер як керівник (фюрер) законної партії отримав право особисто формувати Рейхстаг і призначати вищих посадових осіб.

Запитання і завдання

1. Опишіть події, пов’язані з приходом до влади фашистів в Італії та нацистів у Німеччині.

2. Поміркуйте, чи можна було запобігти встановленню фашистського й нацистського режимів.

3. Соціально-економічна політика урядів Б. Муссоліні та А. Гітлера. Знищення політичної опозиції. Встановлення державного контролю над публічним життям і суспільною свідомістю

Після приходу до влади нацистів у Німеччині ключовим питанням було подолання «Великої депресії», зокрема скорочення безробіття та відновлення економіки. Вихід з кризи запропоновано шукати в перетворенні суспільства на корпоративній основі. Ця система не відміняла ринкових відносин, але відкривала шлях для централізації економіки під контролем держави й мобілізації ресурсів. Економікою займалася Генеральна рада німецького господарства, до якої ввійшли найбільші підприємці. Територію країни поділено на господарські округи. Власник підприємства ставав його фюрером і ніс відповідальність за все, що на ньому відбувалося. Страйки було заборонено, працю оголошено соціальною повинністю. Запроваджено громадські роботи. Міністр економіки мав право реорганізовувати або ж об’єднувати підприємства.

Від 1935 р. економіка Німеччини переорієнтовувалася на потреби війни. Було запроваджено загальний військовий обов’язок для чоловіків віком 18—43 років, затверджено чотирирічний економічний план. У 1939 р. директивне централізоване планування охопило 80 % виробничих потужностей. Здійснено кроки на користь фермерів (бауерів). Кожна 18-річна дівчина мала рік відпрацювати в родині бауерів. В Італії економіку також перебудували за корпоративною системою, яка відкрила шлях до державного регулювання. Економічна політика базувалася на вірі в те, що держава здатна забезпечити прискорену модернізацію задля економічної незалежності. Із цією метою примусово створювали картелі.

Після смерті президента Гінденбурґа в 1934 р. Гітлер зосередив усі найвищі посади в державі. Одночасно він розправився з опозицією всередині НСРПН, яка гуртувалася навколо братів Штрассерів. Опозиціонери були лівою течією, яка робила ставку на робітничий рух, симпатизувала інтернаціоналізму, виступала проти біологічного націоналізму. У «ніч довгих ножів» 30 червня 1934 р. це угруповання було розгромлене. Тоді ж загинули лідери штурмовиків, зокрема командир Ернст Рем. Одним з перших заходів Гітлера стала жорстка централізація держави й скасування федерального устрою. Керівників місцевої адміністрації (штатгальтерів) призначав фюрер з-поміж лідерів НСРПН. Місцеві представницькі органи влади (ландтаги) було ліквідовано.

Інспекція військ СС у Берліні. 1938 р.

В Італії владу повністю зосередив Б. Муссоліні після невдалого замаху на нього в 1926 р. Він перестав бути підзвітним парламенту, а всі нефашистські партії розпустив. У 1929 р. Муссоліні підписав «Латеранський конкордат», у якому визнав незалежність Ватикану. Завдяки цьому католицька церква зберегла в Італії певні позиції. Усе, що відбувалося, більшість італійців та німців сприймала лояльно. Після років війни і криз нова влада забезпечила економічне зростання, створила ілюзію добробуту й стабільності. Опозиція нацистам існувала хіба що серед інтелектуалів. Однак незгодних ізолювали й знищували. Серед них було чимало представників аристократії, церковних діячів, колишніх політиків.

Нацистська й фашистська пропаганди були спрямовані на формування спрощеного розуміння єдності (як-от «єдиний народ», «єдине минуле», «єдина доля», «єдиний вождь»). Головним завданням вважали виховання нової особистості, покликаної служити спільним інтересам. На службу пропаганді було поставлено весь арсенал доступних засобів: пресу, кінематограф, науку, мистецтво, які пропагували культ материнства, чоловічої мужності, патріотизму. Особливу увагу надавали вихованню молоді, об’єднаної обов’язковим членством у «Гітлерюгенді».

Мешканців Німеччини поділено на громадян і підданих. В основу цього покладено расовий принцип і «чистоту крові». Повноту прав визнавали тільки за представниками німецького й «споріднених» народів (фольксдойче). Цей поділ було закріплено законами «Про громадянство» і «Про захист німецької крові та німецької честі» (1935 р.). Фольксдойче мали поводитися бездоганно й доводити відданість німецькій державі. Широке трактування отримало поняття «ворогів народу», до яких зараховано всіх, хто не поділяв ідеології націонал-соціалізму. Людина, яка опинялася під підозрою, ставала беззахисною. Основою репресивної системи були війська СС («загони охорони»). У системі СС була низка підрозділів, зокрема таємна поліція (гестапо), служба безпеки, зовнішня розвідка.

Від 1933 р. під наглядом СС створено мережу концтаборів для «перевиховання» громадян.

Єврейки-біженки з Німеччини у Великій Британії. 1938 р.

У 1933 р. в Німеччині мешкало близько півмільйона євреїв. Спершу переслідування євреїв були вибіркові, але поступово расове законодавство дедалі більше обмежувало їхні права. Приводом для початку масових репресій стало вбивство 7 листопада 1938 р. в Парижі секретаря німецького посольства, яке вчинив Гершель Грюшпан. 9 листопада в Німеччині пройшла хвиля єврейських погромів, відома як «кришталева ніч». На євреїв було накладено колективну контрибуцію – 1 млн марок, під претекстом якої євреїв позбавляли власності. У деяких місцевостях євреїв почали переселяти в місця компактного проживання — гето. Подібних переслідувань зазнавали й роми. Наприкінці 1930-х років расове законодавство було прийняте й у Італії.

Погляд сучасника

Становище німців-ненацистів влітку 1933 року було, звісно, з найважчих, у якому тільки можуть опинитися люди: цілковита безнадія і пригніченість. Тепер ми повністю залежали від ласки нацистів. Усі фортеці було взято, колективний спротив зробився неможливий, індивідуальний – лишень формою самогубства. Нас переслідували у найглибші куточки приватного життя, в усіх ділянках панував страшний занепад, прихована втеча, про остаточну мету і кінець якої ніхто навіть і не здогадувався. Водночас щодня можна було почути пропозицію: ні, не здатися, а перейти до ворожого табору. Маленька угода з чортом – і Ви вже були поза табором полонених і переслідуваних, натомість належали до переможців та переслідувачів. Така спокуса була найбільшою та найпростішою. Чимало людей перед нею не встояло.

Гаффнер С. Історія одного німця. Спогади 1914-1933 / пер. з нім. Р. Дубасевича. Львів. 2004. С. 164.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте соціально-економічні заходи урядів нацистської Німеччини та фашистської Італії. Яку мету вони переслідували?

2. Визначте основні напрями внутрішньої політики урядів нацистської Німеччини та фашистської Італії. Чому ці режими прагнули встановити контроль над суспільним життям?

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Поясніть зв’язок між ідеологіями нацизму й фашизму та формуванням тоталітарних політичних режимів.

2. Визначте ідейні положення нацизму й фашизму, які вели до расової чи будь-якої іншої ненависті.

3. Спробуйте описати відчуття і спостереження інтелектуала в нацистській Німеччині кінця 1930-х років.

Комунізм в Європі все ще живе: як минуле впливає на виборців

Підтримка відкритих комуністичних партій в Європі сягає 5-7%. Вони здебільшого не мають вагомого впливу, але результати комуністичного та соціалістичного минулого сягають глибше за ці кілька відсотків.

Комунізм можуть сприймати як частину неприємного минулого і аж ніяк не асоціювати з сучасною демократичною Європою. Але це не так. Низка країн і досі голосує за комуністичні чи близькі до ідеології партії, а на Кіпрі за останні роки комуністична партія кілька разів була провладною. Про які країни йдеться, чому Європі і далі голосує за комунізм та як минуле вплинуло на українських виборців – у матеріалі 24 каналу.

Комуністичне та соціалістичне минуле ЄС

Є 3 європейські країни, які були частиною СРСР. Це Литва, Латвія та Естонія, які були під комунізмом 47 років. Проте СРСР розширив свій вплив і на інші країни-майбутні члени Євросоюзу. До соціалістичного табору належали Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія та Східна Німеччина. Вони перебували під сферою впливу СРСР протягом 40-46 років.

Україна була частиною СРСР 70 років, хоч і не вся. До прикладу, Західна Україна відчула менший вплив, що є однією із причин електоральної диференціації на території України зараз. Про це детальніше йдеться нижче у “Комунізм в Україні”.

Що таке комунізм?Це ідеологія, в основі якої рівність, відсутність приватної власності та гасло “від кожного — за здібностями, кожному — за потребами”. Насправді жодній з країн не вдалося втілити в життя ідеологію. Замість утопії, яку пропонували ще древні філософи, а згодом і європейські, отримали авторитаризм, який порушує природні права людини. Цікаво, що авторитарні режими зазвичай є правими в ідеології, натомість комунізм – лівий. У світі залишилося 5 комуністичних країн – Північна Корея, Куба, Китай, В’єтнам та Лаос. Та ще дві соціалістичні – Шрі-Ланка та М’янма.

Дослідження: комуністичне минуле впливає на виборців зараз

Громадяни посткомуністичних/соціалістичних держав в середньому менше підтримують демократію та більше хочуть соціального забезпечення з боку держави.

Такі громадяни швидше за все голосують за ліві партії громадяни. В цих країнах також більша частка лівих авторитарних.

Лівий авторитаризм – це поєднанням сприйняття лівої ідеології та відкиданням демократичних цінностей. Комуністичні режими не тільки зробили своїх колишніх підданих більш лівими та менш демократичними, але й підвищили “виборчу спорідненість” між лівою ідеологією та уподобанням авторитарного режиму на індивідуальному рівні.

Має значення не вік людини, а скільки вона прожила в комуністичному режимі. Чим довше людина прожила в комуністичному режимі, тим більш вона схильна підтримувати соціальне забезпечення з боку держави, менше підтримувати демократію та з більшою ймовірністю підтримувати лівий авторитаризм.

Дослідники зазначають, що така ситуація не є наслідком особливостей посткомуністичних країн, таких як економічні кризи чи інституційні відмінності.

Як досліджували?Американські дослідники у праці “Комуністичні спадщини та лівоавторитаризм” аналізували 157 опитувань, які провели у 88 країнах світу впродовж 1990-2009 років. Були дві категорії країн: з комуністичним чи соціалістичним минулим та без нього. Порівнювали середній рівень підтримки демократії та соціального забезпечення населення.

У дослідженні зазначають, що комуністичне та соціалістичне минуле (які є лівими ідеологіями) сприяло і тому, що в цих країнах є підтримка правих сил. Зокрема у Польщі та Угорщині праві партії застосовують антикомуністичну риторику. Автори дослідження мають дві теорії для пояснення цього.

Перше, хоч ці партії (“Право і справедливість” у Польщі та “Фідеш” в Угорщині) є правими і критикують комунізм, економічні платформи, які вони пропонують, є радше лівими у порівнянні з тими, які пропонують політичні опоненти.

Друге, у старшого покоління краще збереглася підтримка лівих ідеологій. Нагадаємо, що згідно з дослідженням, комуністичне минуле сприяє трьом речам: підтримці лівоавторитаризму, соціальних гарантій від держави та недемократичних сил. Якщо це актуально для старшого покоління, то для молодшого найкраще збереглася непідтримка демократії.

Як європейці обирають лівих?

Починаючи з виборів у 1995 до Європарламенту, європейська група GUE/NGL завжди набирала стабільних 5-7%.

Довідка:
GUE/NGL (Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі) – це ліва політична група в Європарламенті, представники якої належать до різних комуністичних, лівосоціалістичних і екологічних партій Європи. Її започаткували у 1989 комуністичні сили Іспанії, Італії, Данії та Греції, до яких згодом долучилися інші країни.

Зокрема на останніх виборах представників цієї групи до парламенту провели Бельгія, Кіпр, Чехія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Швеція. З цього переліку лише Чехія та частина Німеччини були під впливом комунізму в минулому.

Окремої уваги заслуговує Кіпр, адже там комуністична партія є однією з двох головних. На останніх парламентських виборах у 2016 комуністична “Прогресивна партія працівників” набрала чверть голосів, поступившись місцем ліберальним консерваторам. До цього партія набирала 30-35%. Серед причин: Кіпр не відчув таких негативних економічних наслідків комунізму як відчули інші країни та поширені антиамериканські настрої, що склалися історично.

Україна та комунізм

В Україні завжди була електоральна диференціація. Погляньте тільки як голосували за президентів за областями. Захід та Схід рідко сходилися в думці. А Львівщина проголосувала так як Східна Україна лише раз – коли обрали Петра Порошенка 5-им президентом України в першому турі. Колишній президент здобув відносну чи абсолютно більшість в кожній з областей.

Результати виборів в Україні за областями / Інфографіка 24 каналу

Захід України менше часу був в СРСР. Якщо центральна, східна та південна частини України опинилася там ще у 1919, то Західна Україна – лише у 1939, що на 20 років пізніше. Саме історичні передумови і є причиною того, що Західна Україна голосує інакше, ніж решта країни.

Чи дозволені комуністичні партії в Україні?Реєстрацію Комуністичної партії України намагалися скасувати ще у 2015 році, коли прийняли закон про декомунізацію. Тоді міністр юстиції підписав наказ, згідно з яким КПУ втратила можливість брати участь у політичному житті держави. Однак у 2019 році Комуністична партія та її лідер Петро Симоненко поскаржились до суду на рішення Мін’юсту закону про декомунізацію. Окружний адмінсуд Києва відкрив справу за цим позовом. Суд триває досі.

Комуністична партія України за останні 4 роки отримала 14,07 мільйона гривень внесків. З них 11,7 мільйона гривень протягом минулого року.

Нові обличчя комунізму

Не всі партії, які сповідують комуністичну, соціалістичну чи близьку до цього ідеологію, називають себе так.

До прикладу, у дослідженні видно, що мешканці колишніх комуністичних/соціалістичних держав, прагнуть отримувати соціальну підтримку від держави. Це безплатна медицина, освіта, соціальна допомога, субсидії та інше. Саме ця сторона притаманна соціал-демократам, одній з найпоширеніших ідеологій у Європі. До слова, риторика соціального забезпечення є популярною і в Україні. Жодні вибори не пройдуть без обіцянки підвищення пенсій, зменшення тарифів та надання соціальної допомоги.

У статті “Тридцять років після падіння Берлінської стіни живуть привиди західноєвропейського комунізму” LSE, що комунізм сьогодні еволюціонував. Він підлаштовується під нові реалії, але не зникає. Тепер він ховається за назвами пролетарський, робітничий, соціалістичний, лівий, зелений, соціальний протест, тобто все, що лівіше соціал-демократії.

Привиди комунізму: хто у світі ще вірить в ілюзорну ідеологію та чим це небезпечно

На сьогодні може здатися, що ідея комуністичної держави – це лише релікт XX століття. Але попри це, деякі країни досі офіційно комуністичні чи змішують риторику з ринковою економікою так, що це виглядає навіть привабливо для інших.

Колапс комунізму

Холодна Війна між західними демократіями там радянським блоком завершилася у 1989 році. Тоді комунізм, як політична та економічна система, впав. Через два роки розвалився Радянський Союз і супердержава стала історією.

Зміни у колишніх радянських/комуністичних республіках призвели до приєднання багатьох до НАТО та ЄС. Вони дуже сильно демократизувалися і зараз є членами колективного Заходу.

Актуально: Статтю було надано виданням New Eastern Europe. Автор: Томаш Камуселла – польський історик, публіцист, доктор філософії з політології (2001) та доктор з культурології (2011), дійсний член Королівського історичного товариства, який зараз є професором сучасної історії Центральної та Східної Європи Університету Сент-Ендрюс у Шотландії.

Інші з колишнього лона СРСР обрали автократичний шлях далі, які лише імітують вибори президента та парламенту. На 2021 рік, лишилося лише п’ять держав з комуністичною ідеологією.

П’ять останніх реліктів

З падінням економічної та політичної системи СРСР, більшість комуністичних режимів, що їх підтримувала Москва, теж впали і були ліквідовані. Включаючи – за межами Європи – Афганістан, Південний Ємен та Ефіопію.

Єдина країна, яка дожила з комуністами до наших днів – Куба / Фото Wanderlust Chloe

Єдине виключення – комуністична Куба, де режим дожив до наших днів. Але й Острів Свободи з 1961 року більше тягнеться до півдня США, ніж до Росії. Чи є хтось комуністичний у світі зараз?

Скоріш за все, найбільш очевидною відповіддю буде Китай. Як друга світова економіка після США, Пекін гордо несе прапор комуністичної ідеології та історії. І змагається із Америкою за глобальне лідерство.

Китайське населення складає 1,4 млрд людей, одна п’ята всіх жителів Землі живе під цим режимом. Інші самопроголошені комуністичні держави – Лаос, В’єтнам та КНДР – усі межують з Піднебесною. У деякому світлі, це – новий комуністичний блок.

Зараз у світі є лише п’ять держав, які мають комуністичну ідеологію. Усі розташовані у Азії за виключенням Куби. Азійські держави займають багато території з Китаєм посередині.

Але чи варто покладатися лише на державні ідеології, рахуючи кількість світових “фанатів” комунізму? Краще розуміння, пише New Eastern Europe, можна знайти у словах власне його засновника – Карла Маркса у 1875 році. “Від кожного по здібностях, кожному – за потребами”.

Недосяжна утопія

Звісно, такого ніхто і ніколи не досягнув, хоча країни радянського блоку офіційно прагнув до таких умов. У 1961 році лідер СРСР Микита Хрущов обіцяв, що комунізм “буде досягнутий у 1980 році”.

Його наступник Леонід Брежнєв теж це підтримував. Але економічна реальність всередині країни змусили його визнати – до 1980-го року Радянський Союз досягнув лише “розвинутого соціалізму”.

В теорії комунізму, такі сучасні атрибути цивілізації як соціоекономічні класи та церква мали зникнути. При соціалізмі це все лишалося на місці, церква та релігія мали толеруватися владою.

Жодних справжніх комуністів: Якщо дотримуватися вищезазначеного визначення, то жодна країна не була повністю комуністичною. Радянські країни були соціалістичними і перебували “на шляху” до побудови комунізму.

Ця мета мала бути досягнута у далекому та невідомому майбутньому. Прихильність до соціалістичних ідей була відображена у офіційних назвах, де і зараз можна побачити вислів “народно-демократична”.

Радянські лідери так і не змогли побудувати комунізм / Колаж My Glyw

На Заході, різниця між “коммі” та “соцдеками” фактично стерлася під час Холодної Війни заради пропаганди. В результаті, термін “комунізм” став загальним для позначення всіх держав, що наважилися піти радянським шляхом.

Але навіть не всі соціалістичні ідеї були впроваджені у “народно-демократичних республіках”. З Китаю не походить жодна загальна медична або пенсійна система.

Тому спеціалісти по СРСР на Заході (так звані “совєтологи”) вирішили описувати системи таких країн як “дійсно існуючий, але не ідеальний соціалізм”. Таким він насправді і був.

Єдині комуністи світу

То що ж ще характеризує комуністичну державу, крім соціалізму та недосяжних мрій про власне комунізм? Під час Холодної Війни дві головні сили цієї ідеології – СРСР та КНР –намагалися “експортувати” ідеологію по всьому світу.

Яка головна мрія комуністів

Ідея – утопічна, звісно – полягала в тому, що скоро все людство буде жити у єдиній універсальній комуністичній державі. Цей план був закодований у самій назві – Союз Радянських Соціалістичних Республік. У ній немає жодної географічної чи етнічної згадки.

Така назва цілком підходила країні, що планувала об’єднати весь світ. Або хоча б його різні географічно там етнічно частини. Інші держави – комуністичні та ні – мали приєднатися до СРСР або бути поглинуті ним у майбутньому.

Подібна перспектива не сподобалася Югославії та Китаю. У 1948 році, Белград відкинув вплив Кремля і вирішив дотримуватися версії комунізму, більш підходящої до різноманітної і строкатої етногеографії країни.

З югославської подачі народилася теорія національного комунізму.

Національний комунізм

Після закінчення ери Сталіна( офіційно з 1956 року), національний комунізм став нормою по всьому блоку. На додачу, Китай послідував цим самим шляхом. Особливо зважаючи на розрив з Москвою, що стався у 1966 році.

У 1958 Мао Цзедун наголосив, що Китай знаходиться на “початковій стадії будівництва соціалізму”. Шлях до комунізму в Пекіні лише починався у ті роки. 1982 рік і Генсек КПК (Компартія Китаю – 24) Ху Яобань придумав “модний” тоді слоган – “соціалізм з китайськими характеристиками”.

Він використовувався для описання китайської політичної та соціоекономічної моделі. Інші комуністи Азії, такі як Лаос (1975 рік незалежності), В’єтнам (1976 рік) та Північна Корея (1948 рік) з’явилися в результаті проксі-війн між Сходом та Заходом.

Щоб забезпечити своє власне виживання, ці нові комуністичні держави мали адаптуватися до нової реальності та балансувати між суперсилами Китаю та Радянського Союзу. Виробивши, таким чином, свої власні версії комуністичного вчення.

Куба і Венесуела: диктатори та нафта

Подібне можна сказати і про Кубу, але у цьому випадку участь Китаю була незначною. Гавана пішла “під крило” Країни Рад, щоб “поширювати комунізм по світу”. Натомість острівна держава отримала серйозну допомогу.

Кубинські солдати воювали за комунізм у кількох антиколоніальних війнах. Зокрема, в Анголі там Мозамбіку. У цей самий час лікарі та медсестри з Куби були відправлені по всьому світу, щоб стати частиною молодих медичних систем в прорадянських країнах Африки та Латинської Америки.

Лікарі Куби досі – єдина “м’яка сила” цієї країни / Фото Human Rights Watch

Що цікаво, Куба досі відправляє своїх лікарів за кордон навіть втративши свого радянського захисника та спонсора. Зараз, щоправда, режим підтримує цю місію менше з ідеологічних причин. Тепер з ним розплачуються нафтою, грошима та іншими товарами першого вжитку.

Відомо, що Куба встановила сердечні відносини з режимом Уго Чавеса та його Венесуели у 1999 році. Нафта по знижці почала текти на острів, яка тоді перебувала на межі економічного колапсу.

Кубинські лікарі – очікувано – були відправлені до Венесуели для створення загальної медичної системи для її населення. Венесуельці так робили і з іншими країнами, які декларували антизахідний курс (їм теж діставалася дешева нафта).

Колапс Каракаса там неймовірні політичні репресії мають багато спільних рис з традиційним комуністичним поганим врядуванням. Тому задекларована ідеологія під назвою “боліваріанізм” є нічим іншим, ніж тим самим “реально існуючим соціалізмом”, лише з “венесуельськими характеристиками”.

Білорусь та Росія: СРСР 2.0

Це саме можна сказати і про політичну та соціоекономічну систему в Білорусі. Розпад СРСР викликав бурхливу п’ятирічку перехідного періоду, яка включала майже повний колапс економіки.

Використовуючи соціальне невдоволення, нинішній диктатор Олександр Лукашенко захопив владу у 1994 році та пообіцяв відновити радянську систему в Білорусі. Радянські символи були з почестями відновлені разом з російською мовою, яка мала об’єднати всі класи суспільства.

Зверніть увагу! Усі ознаки радянської економіки також повернулися. Вони охоплювали повне та обов’язкове працевлаштування, колхози та великі неприбуткові заводи важкої промисловості.

За розрив між такою формою економіки та зростанням рівня споживання населення продовжує платити Росія.

До речі, про Москву. Вона зараз є самопроголошеною імперською силою, але не комуністичною державою.

Кремль мовчить, коли його питають, чому він субсидує неефективну економіку Білорусі. Звісно, це робить Мінськ абсолютно залежним від Росії. Така ситуація вже призводить до анексії та поглинання Білорусі у рамках неоімперської програми Кремля.

Наразі, Білорусь залишається неоголошеною комуністичною державою. Майже так само як Венесуела. Диктатори обох держав – гарні друзі.

У їхніх країнах встановлена однопартійна система – характеристика комуністичної влади. Цензура та репресії тримають опозиціонерів у в’язниці, у підпіллі або на кладовищі. Звісно, захист прав людини та громадян геть не є пріоритетом.

Майбутнє: комунізм чи демократія

Якщо ми приймемо широке визначення комунізму часів Холодної Війни, то можна сказати що у наші дні нараховується сім де-факто комуністичних держав. Білорусь, Китай, Куба, Лаос, Північна Корея, В’єтнам та Венесуела.

Як це було у 1989 році, всі режими на чолі – антизахідні у своїй риториці та діях на глобальній сцені.

Кількість цих “реально існуючих” комуністичних держав впаде чи зросте у XXI столітті? Після 1978 року, на піку реформ Дена Сяопіна, у Китаї зробили велике політичне відкриття.

А саме що капіталізм не є передумовою демократії. Іронічно, але ця ідеологічно нейтральна економічна система може служити потребам і офіційно комуністичної країни!

Саме цей розвиток Китаю викликав прірву між нинішніми комуністичними державами та класичними правилами там практиками соціалізму (підтримується державна власність та централізована планова економіка).

Щоправда, зростання національного комунізму у радянському блоці та в Китаї не зробило їх менш комуністичними в очах західних та комуністичних оглядачів. Тож сьогоднішній союз капіталізму та комунізму у кількох країнах – застереження для демократів не довіряти своїм почуттям.

Економічна система, що діє в цих країнах, не зробила Білорусь, Лаос, Китай чи В’єтнам менш авторитарними. Куба, Венесуела та КНДР, так виглядає, вирішили взагалі відмовитись від капіталізму.

Китайський приклад, відомий з 2004 року як “Пекінський консенсус”, може надихнути їх послідувати йому.

Що відомо про пекінський консенсус

Термін, що використовується для означення системи КНР як “державного капіталізму без політичних свобод”. Вважається, що саме вона допомогла країні значно наростити свій ВВП. Пекін зберігає авторитарний режим, який проводить дуже поступову демократизацію та лібералізацію в економіці. І залишається вірним інноваціям та експериментам, але також стійкості та розподілу багатств.

Нинішній економічний успіх Китаю, якщо він протримається кілька поколінь, може призвести до появи “комунізму 2.0” з капіталізмом в центрі ідеології. Видається так, що “капіталістичний комунізм” вже більше не оксюмороном.

Якими були б тоді найпомітніші характеристики такої держави? Все ще офіційна прихильність до комунізму, однопартійна система, колективізм, обмежені громадянські та людські права?

Зверніть увагу! Скоріш за все, все це було б невід’ємною частиною. Як і спостереження заради контролю популяції відповідно до бажань правлячої партії.

У випадку, якщо Захід та демократії не оприлюднять більш ефективну та привабливу соціоекономічну систему, кількість неліберальних держав зростатиме.

В Європі є ризик зростання неліберальних демократій/ Фото World Politics Review

Унікальний мікс соціальної держави, авторитарних тенденцій та прагнення захопити всі залишки державної влади присутній з 2015 року у багатьох європейських урядах. Наприклад, Болгарія, Сербія, Угорщина та Польща.

Не дивно, що проавторитарні лідери закохані у успіх Китаю та сподіваються встановити привілейовані для себе відносини з комуністичною супердержавою (тоталітарною так само як і капіталістичною). Щоб заслужити прихильність, зростаючі європейські автократи зайняті демонтажем демократії та обмеженням політичних прав у себе вдома.

У результаті, виникає питання: чи є “комунізм 2.0” майбутнім світу?