Menu Close

Які бувають країни світу за формою державного устрою

admin 0 Comments

§ 8. Політична карта світу, її елементи та процес формування. Державний лад: форми правління та адміністративно-територіальний устрій країн

Політична карта світу. У сучасному світі існує понад 250 країн і територій. З них майже 80 % країн є суверенними державами. Політична карта перебуває в стані безперервного руху та розвитку. Упродовж XXI ст. значно зросла кількість незалежних держав.

Політична карта — географічна карта, яка відображає територіально-політичний поділ світу, материків або великих географічних регіонів на держави, володіння та території.

Політична карта світу подібна до мозаїки, складеної з територій держав і країн, розділених політичними кордонами. На карті позначено також столиці й найбільші міста держав, адміністративно-територіальний устрій країн тощо.

Основними об’єктами, зображеними на політичній карті, є країни й держави. Важливо розрізняти ці поняття, адже між ними є суттєва різниця.

Країна — територія з визначеними кордонами й населенням, що становить єдине ціле з погляду історії і культури, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Залежні території (колонії) — країни, що перебувають під владою іноземних держав-метрополій. Вони не мають політичного суверенітету й економічної самостійності.

Знайдіть на політичній карті атласу залежні території. Назвіть їх.

Країна, яка стає повністю незалежною, набуває політичних ознак держави.

Держава — суверенне політичне утворення з визначеною територією, господарством і політичною владою. Держава здійснює діяльність через особливу систему органів влади, які керують основними сферами життя суспільства.

Територія держави є частиною географічного простору й включає форми рельєфу, річки, озера, береги морів, природні комплекси, сільськогосподарські угіддя, кар’єри, міста тощо.

Будь-яку державу можна назвати країною, але не кожну країну можна назвати державою.

Держави, незалежність яких не визнає більшість держав світу, називають невизнаними державами.

Державна територія — частина поверхні земної кулі, яка перебуває під владою (суверенітетом) певної держави. Державна територія включає: повітряний простір, територіальні води, зокрема й внутрішні (акваторію); надра разом із ресурсами під поверхнею суходолу та під акваторією (мал. 17).

Територіальні води — смуга вздовж усіх морських берегів завширшки 12 морських миль (1 морська миля — 1852 м). Україна як морська держава має територіальні води в Чорному й внутрішні в Азовському морях.

Мал. 17. Кордони держави на суходолі, у Світовому океані й повітряному просторі

Державні кордони. Кордони країн склалися історично. Згідно з нормами міжнародного права вони є непорушними, забороняється насильницьке захоплення чужих територій. Усі конфлікти й суперечки мають вирішуватися мирним шляхом.

Державний кордон — лінія на поверхні землі (суходолу або водного простору) та уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї в повітряному просторі й у надрах землі, що визначає межу території держави й відокремлює її від інших держав і відкритих морів.

Можливі два шляхи встановлення державного кордону — делімітація й демаркація. Делімітація — визначення за угодою загального напрямку проходження державного кордону й нанесення його на географічну карту. Демаркація — оформлення державного кордону на місцевості й позначення його відповідними прикордонними знаками.

Одними з найважливіших і найскладніших характеристик державних кордонів є їх розділювальна та з’єднувальна функції. Розділювальна функція державного кордону полягає в обмеженні умов проходження потоків між країнами. З’єднувальна (контактна) функція пов’язана з об’єктивними процесами інтернаціоналізації господарського життя, різноманітними зв’язками між державами.

Існують різні типи державних кордонів. До природних кордонів належать суходільні кордони, які проходять по рівнинах, гірських масивах, річках і озерах, та морські.

Загальна протяжність українського кордону становить 6993,63 км, зокрема довжина суходільного кордону — 5638,63 км, морського — 1355 км (у Чорному морі — 1056,5 км, Азовському — 249,5 км, Керченською протокою — 49 км). Площа морських територіальних вод України становить 35 тис. км 2 .

Найпротяжніші спільні кордони Україна має з Російською Федерацією, Молдовою і Білоруссю. Кордони з іншими державами (Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною) значно коротші.

За фізичною картою атласу визначте, з якими країнами в України найбільш різноманітні природні кордони (проходять через різні природні об’єкти).

Залежно від виду міжнародної співпраці розрізняють декілька видів економічних кордонів. Контактні кордони позв’язують Україну із сусідніми країнами транспортними шляхами. Інтеграційні кордони поєднують країни, залучені до процесу економічної інтеграції. Прозорі кордони — кордони, що не охороняються, не мають оборонних споруд, недостатньо оснащені митними постами. Через бар’єрні кордони економічні зв’язки ускладнені. Це може зумовлюватися встановленням державних обмежень (митного режиму) або природними перешкодами.

Також існують історичні кордони.

Дискусійний клуб

Як ви вважаєте, чи можуть із часом змінюватися тип і значення державного кордону?

Державний лад. Поняття «державний лад» має три складові: форма правління, форма державного устрою та адміністративно-територіальний устрій (мал. 18).

Мал. 18. Складові поняття «державний лад»

Форми правління. Існують дві основні форми правління: республіка й монархія. У республіці найвища влада належить виборним представницьким органам. Їх обирають або прямим усенародним голосуванням, або через довірених осіб. Законодавча влада в республіці належить парламенту, а виконавча — уряду (кабінету міністрів). Зі 193 суверенних держав світу 149 є республіками, тобто 3/4 від загальної кількості. Ця форма правління виникла ще в давнину й поширилась у XIX-XX ст. Її вважають найпрогресивнішою з існуючих форм правління та демократичною.

За монархії верховна влада належить монарху (королю, князю, султану, еміру) переважно спадково. Монархії бувають конституційними (Велика Британія, Іспанія, Норвегія, Японія, Марокко) та абсолютними (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бруней). Якщо главою церкви й держави є одна особа, таку монархію називають теократичною (Ватикан).

Види державного устрою. За формою державного устрою всі країни світу поділяють на унітарні й федеративні (мал. 19).

Усі держави — і федеративні, й унітарні — складаються з певних територіальних одиниць. В унітарній державі кожна територіальна одиниця підпорядковується безпосередньо органам центральної влади.

Мал. 19. Види державного устрою

За федеративного державного устрою територіальні одиниці мають більші повноваження (зокрема, власну конституцію, свої органи законодавчої, виконавчої та судової влади).

Наведіть приклади федеративних держав і покажіть їх на карті.

Україна — унітарна, суверенна й демократична держава, парламентсько-президентська республіка.

Адміністративно-територіальний устрій — поділ території держави на певні частини, який здійснюється з метою організації управління на місцях.

Згідно з Конституцією України, систему адміністративно-територіального устрою України (мал. 20, с. 40) становлять:

  • 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська;

Мал. 20. Адміністративно-територіальний устрій України

  • Автономна Республіка Крим, яка має власну Конституцію, затверджену Верховною Радою України й узгоджену з Конституцією України;
  • два міста, що мають спеціальний статус, визначений Законом України, — Київ і Севастополь;
  • райони, міста, райони в містах, селища та села в межах крупніших адміністративно-територіальних одиниць.

Висновки

  • Політична карта світу відображає територіально-політичний поділ світу на держави, володіння та території.
  • Основними об’єктами, зображеними на політичній карті, є країни й держави.
  • За формою правління країни поділяють на республіки й монархії. Більшість держав світу є республіками, у яких найвища влада належить виборним представницьким органам. Монархій у світі залишилося 29.
  • За державним устроєм розрізняють держави унітарні (їх більшість) та федеративні (наприклад, США, Канада, Німеччина, Індія, Бразилія, Австралія). Швейцарія є конфедерацією — союзом суверенних держав.
  • Загальна протяжність українського кордону — 6993,63 км.

Основні терміни й поняття

Адміністративно-територіальний устрій — поділ території держави на певні частини, який здійснюється з метою організації управління на місцях.

Делімітація — визначення за угодою загального напрямку проходження державного кордону й нанесення його на географічну карту.

Демаркація — оформлення державного кордону на місцевості й позначення його відповідними прикордонними знаками.

Держава — суверенне політичне утворення з визначеною територією, господарством і політичною владою.

Державна територія — частина поверхні земної кулі разом із природними та створеними в результаті людської діяльності ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.

Державний кордон — лінія на поверхні землі (суходолу або водного простору) та уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї в повітряному просторі й у надрах землі, що визначає межу території держави й відокремлює її від інших держав і відкритих морів.

Країна — територія з визначеними кордонами й населенням, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Політична карта світу — географічна карта, яка відображає територіально-політичний поділ світу на держави, володіння та території.

Запитання та завдання

  • 1. Порівняйте політичну й фізичну карти світу. Що в них спільного? Які між ними існують відмінності?
  • 2. Які ділянки державного кордону України відіграють провідну роль у встановленні зовнішніх зв’язків з іншими країнами світу?
  • 3. Чим відрізняються поняття «територія суходолу» і «державна територія країни»? Назвіть складові державної території.
  • 4. Поясніть, коли вживають поняття «країна», а коли — «держава».
  • 5. Поясніть, які функції виконують державні кордони України.
  • 6. Використовуючи різноманітні джерела інформації, доведіть, що участь України в міжнародних організаціях має важливе значення для її геополітичного положення.

Це цікаво

  • Територіями держав також уважають посольства; морські, повітряні й космічні судна та кораблі, що знаходяться за межами держави під її прапором; трубопроводи й кабелі, які їй належать.
  • У сучасних межах України виокремлюють такі історико-географічні землі: Бессарабія, Буковина, Волинь, Галичина, Донщина, Запоріжжя, Надніпрянщина, Слобожанщина, Таврія (див. форзац 2).

Готуємося до наступного уроку

  • 1. Пригадайте із 7 класу план характеристики географічного положення материка.
  • 2. Пригадайте з історії, чи збігається сучасний кордон України з історичним.

Види державного устрою. Унітарні та федеративні держави. Поняття і принципи державного устрою України

Цікаво дослідити державний устрій України, оскільки до складу України входить Автономна Республіка Крим, що зумовлює повні особливості державного устрою нашої країни.

Україна як незалежна суверенна унітарна держава пройшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави. Які особливості притаманні державному устрою сучасної України, які інші держави світу мають схожі риси державного устрою.

Основні види державного устрою, їх ознаки

Виділяють наступні форми державного устрою: унітарну державу та федерацію.

Унітарна держава – це проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.

Федерація – це складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

  • єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
  • єдина система вищих органів державної влади – глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
  • єдине громадянство і єдина державна символіка;
  • єдина система законодавства і єдина судова система;
  • адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;
  • в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні – області, у Польщі – воєводства, в Англії – графства, в Італії – провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні – це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування.

У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Унітарна держава (від франц. unitaire, від лат. unitas – єдність) – форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, департаменти), а в деяких випадках у складі території можуть бути автономні утворення. Тобто унітарна держава – єдине централізоване утворення, до складу якого не входять інші держави. Звідси розрізняють дві форми унітарних держав – просту і складну.

У простій унітарній державі утворюються лише адміністративно-територіальні одиниці, у складній, поряд з адміністративно-територіальними одиницями, існують і певні автономні територіальні утворення (яскравий приклад – Україна).

Залежно від ступеня централізації розрізняють централізовані, децентралізовані та відносно централізовані унітарні держави.

У централізованих унітарних державах усі ланки адміністративно-територіального поділу призначаються “зверху” представниками уряду або президента, які одноособово здійснюють управління на місцях (управителі в Болгарії, воєводи у Польщі).

У децентралізованій унітарній державі управління в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі органи або посадові особи, яких обирає населення (Велика Британія, штати США, провінції Канади та ін.). Сутність відносно децентралізованої унітарної держави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо утворюються два органи: посадова особа, яка призначається урядом або президентом (префект) як представник державної влади, і орган місцевого самоврядування – рада, яку обирає населення і яка у свою чергу обирає мера (Франція).

Отже, залежно від ступеня централізації Україну можна віднести до числа відносно децентралізованих унітарних держав.

Основними рисами унітарної держави є:

  • територія такої держави, що являє собою єдине ціле, яке поділяється на адміністративно-територіальні одиниці;
  • приймається і діє одна Конституція;
  • існує єдине громадянство;
  • наявність єдиних законодавчих, виконавчих і судових органів.

Все це сприяє організаційно-правовим передумовам для посилення впливу центральної влади на всій території країни. В деяких випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або кілька територіальних одиниць, що користуються особливим статусом державних утворень (наприклад, автономії).

Від унітарних держав слід відрізняти унію – об’єднання двох монархічних держав з загальним монархом, яка у світі вже не існує.

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. – разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

  • наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій – суб’єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
  • наявність загальної конституції федерації і конституцій “і суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації установчою владою;
  • наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;
  • наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб’єктів федерації;
  • наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
  • можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
  • наявність загально федеральної податкової і грошової системи;
  • суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта – регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб’єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.

Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:

За способом створення:

  • договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту – створюються, як правило, “знизу”);
  • конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції – створюються головним чином “зверху”, приклад – Індія);
  • договірно-конституційні (їх більшість – США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).

За способом взаємовідносин федерації та суб’єктів:

  • на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР – у минулому);
  • на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).

За способом розподілу і здійснення владних повноважень:

  • централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);
  • відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).

За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:

  • територіальний підхід (США, Індія, Мексика);
  • національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);
  • поєднання національно-територіального і територіального підходів (Росія).

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є формою міждержавного союзу, тобто об’єднанням незалежних держав.

Конфедерація – тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація – Сенегамбія, 1981-1989 pp.):

  • відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;
  • відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
  • відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
  • відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;
  • наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;
  • рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);
  • наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав, іменована співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об’єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути різноманітні – економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) – це об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв’язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована трьома державами – Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них приєдналися дев’ять країн – Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ. Координаційно-консультативний комітет. Головне командування об’єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій – учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.

Поняття і принципи державного устрою України

Державний устрій України – це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

  • форму держави та її конституційне закріплення;
  • характеристику України як демократичної держави;
  • визначення України як суверенної незалежної держави;
  • конституційне закріплення України як правової держави;
  • характеристику України як соціальної держави.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є:

  • Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);
  • Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);
  • Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);
  • Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);
  • Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);
  • В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);
  • В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції);
  • державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції);
  • Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.

Україна як незалежна суверенна унітарна держава пройшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави.

Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності становлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади – парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов’язана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

Відомі два види республіки – президентська і парламентська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд позапарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної влади покладено принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і контролює його діяльність.

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні полягає у тому, що Конституція передбачає міцну президентську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призначення Президентом Прем’єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Конституції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним голосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1 Конституції).

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною державою.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду, законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Розмежування компетенції України і АР Крим

Автономія (грец. autovomea – незалежність) у політико-правовому значенні форма самоврядування частини території унітарної, а іноді федеративної держави – територіальна автономія.

Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. У цих рамках населення автономної одиниці користується правами самоврядування, звичайно більш широкими, ніж права адміністративно-територіальних одиниць. Представницький орган автономного утворення представляє специфічні інтереси його населення.

Останніми роками поняття автономії трактується досить широко – як процес налагодження відносин між національностями, спільне вирішення і участь у прийнятті рішень.

Звідси, у широкому значенні слова автономія розуміється як надання будь-якій частині держави або окремим її частинам (областям, землям) певної форми самостійності, внутрішнього самоврядування.

За формою розрізняли дві форми автономії – державну (політичну) та адміністративну. У свою чергу державна форма втілювалася у такий вид автономії, як автономна республіка, а адміністративна форма – у два види: автономна область і автономний округ.

Які ж особливості побудови автономії в Україні?

В історії України можна виділити два автономні утворення, які існували на її території.

12 жовтня 1924 р. в Україні було створено Молдавську Автономну Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 2 серпня 1940 р. Цій республіці були притаманні всі ознаки, які були властиві й іншим автономним республікам колишнього СРСР.

До речі, автономії в Криму не існувало до 1991 р. Кримська АРСР була утворена 18 жовтня 1918 р. у складі РРФСР і проіснувала до 30 червня 1945 p., коли була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. на ознаменування 300-річчя возз’єднання України з Росією її було передано Україні.

20 січня 1990 р. у Криму було проведено референдум про відновлення Автономної Республіки Крим у складі СРСР, а 12 лютого 1991 р. Голова Верховної Ради Української РСР Президент України Л. М. Кравчук видав Закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”. В основу відтворення цієї автономії було покладено не національно-територіальний, а територіальний принцип, про що свідчить п. 1 Закону: “Відтворити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської області в складі Української РСР”.

Тим самим було закладено ту суперечність, яка дає про себе знати і сьогодні: з одного боку, не було враховано бажання корінного населення – кримських татар відтворити свою колишню автономію, яка була побудована на основі національно-територіального принципу, а з другого, – це позбавило б можливості більшість російськомовного та україномовного населення проживати на території Криму, на якій вони жили протягом багатьох років.

28 квітня 1992 р. був прийнятий Закон України “Про статус Автономної Республіки Крим”. На жаль, у цьому Законі були закладені положення, які значно посилювали статус Криму як самостійної незалежної держави. Зокрема, поряд з тим, що в ньому визначалося, що Крим є складовою частиною України, віданню цієї Республіки підлягали: участь у зносинах України з іншими державами та міжнародними організаціями; розташування військових баз, дислокація військових частин на території Криму визнавалися можливими лише за умови узгодження з Верховною Радою Криму тощо.

6 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла Конституцію Республіки Крим, яка багато в чому суперечила Конституції України. Так, згідно з главою 7-1 і ст. 75і Кримська АРСР визнавалася складовою частиною України, яка самостійно вирішувала питання віднесені до її відання. У ст. 1 Конституції Республіки Крим зазначалося, що на своїй території Республіка володіє верховним правом, здійснює свої суверенні права і всю повноту влади на даній території.

Всі повноваження Криму, зазначалося у Конституції, здійснюються на її території, за винятком тих, які вона добровільно Делегує Україні (ст. 2). Закріплювалася територіальна недоторканність Криму, без зазначення, що вона є частиною території України (ст. 7). Зазначалося, що Крим самостійно вступає у відносини з іншими державами, визнавалося громадянство Криму (ст. 17).

Згодом ці положення згідно з вимогою Верховної Ради України було приведено у відповідність з Конституцією України Законом Верховної Ради Криму від 25 вересня 1992 р.

До прийняття нової Конституції України 1996 р. статус Автономної Республіки Крим визначався двома актами: Законом України “Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим” від 30 червня 1992 р. (нова назва – “Про статус Автономної Республіки Крим”) та постановою Верховної Ради України “Про статус Автономної Республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України” від 24 лютого 1994 р.

Згідно з цими актами визначалися основи правового статусу Автономної Республіки Крим, яка вважалася автономною складовою частиною України, що має широкі права у сфері економіки, використання природних багатств, екології, культури, організації суспільного життя тощо.

Проте, Автономна Республіка Крим як автономна складова частина України не була носієм державного суверенітету. Тому вона не могла вступати у політичні відносини з іноземними державами.

Конституція України поширювала свою дію на всю територію України, включаючи територію Криму. Виходячи з цього, Конституція Автономної Республіки Крим не могла суперечити Конституції України.

Відповідно до ст. 2 Конституції України територія України, включаючи територію Криму, визнавалася єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. Будь-які зміни території і державних кордонів України без згоди народу України не допускалися. Разом з тим Україна, як передбачалося законодавством про статус Автономної Республіки Крим, також не могла приймати рішення про зміну території Республіки Крим без її згоди.

Вона не мала свого власного, відокремленого від України громадянства, не могла мати власних військових формувань. Громадянами Республіки Крим визнавалися громадяни України, які постійно проживають у Криму.

Головне управління внутрішніх справ Криму Міністерства внутрішніх справ України було безпосередньо підпорядковано Міністру внутрішніх справ України (Указ Президента України “Про Головне управління внутрішніх справ у Криму МВС України” від 18 травня 1994 p.).

Автономна Республіка Крим не могла мати власної, відокремленої від України, грошової і фінансової системи. Відповідно до законодавства України вищі органи державної влади Республіки Крим не могли самостійно вирішувати цих та інших питань, що належать до виключного відання державних органів України.

Конституція Автономної Республіки Крим із згаданими змінами діяла до 4 квітня 1996 р. Законом України “Про Конституцію Автономної Республіки Крим” дія цієї Конституції була призупинена.

21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим була прийнята нині чинна Конституція Автономної Республіки Крим. За Законом України “Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим” вона набрала чинності одночасно з зазначеним Законом від 23 грудня 1998 р.

Статус автономії був також врахований у новій Конституції Автономної Республіки Крим, основою якої стала нова Конституція України 1996 p., яка визначила конституційний статус Криму у розділі X “Автономна Республіка Крим”.

Згідно зі ст. 134 цього розділу Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Вона має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від її конституційного складу.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. У межах своїх повноважень вона приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.

Статус Криму дістав своє відображення і в нормативному регулюванні. Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар’єрів; громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобудування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правовим актам Верховної Ради України та законам України Президент України може зупинити дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

До відання Автономної Республіки Крим належить: призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим; організація та проведення місцевих референдумів; управління майном, що належить Автономній Республіці Крим; розробка, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розробка, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадській безпеці; забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим, охорона і використання пам’яток історії; участь у розробці та реалізації державних програм повернення депортованих народів; ініціювання введення надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані інші повноваження. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається Законом України “Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим” від 2 березня 2000 р. У Законі визначено повноваження Представництва в цілому і Постійного представника Президента України в Автономній Республіці Крим.

10 лютого 1998 р. було прийнято Закон України “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим”, в якому визначався склад (100 депутатів), строк повноважень Верховної Ради; статус депутатів; порядок скликання і проведення сесій; повноваження Верховної Ради; порядок прийняття Конституції автономії; статус Голови Верховної Ради, його заступників, Президії, постійних і тимчасових комісій; структура апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Список використаної літератури:

  • Конституція України. – К., 1996;
  • Конституція АР Крим. – К., 1998;
  • Закон України “Про адміністративно-територіальний устрій України”. – 4 грудня 1997 р;
  • Закон України “Про статус Автономної Республіки Крим”. – 28 квітня 1992 р;
  • Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998;
  • Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2000;
  • Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 1998;
  • Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих у вузи. – М.: Юрист, 1999;
  • Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2001;
  • Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000;
  • Охримович Ю. Теорія права. – К., 2001;
  • Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник. – Харків: Консул, 2001.