ЛЕРМОНТОВ, Михайло Юрійович – Біографія, життя і творчість письменника

ЛЕРМОНТОВ, Михайло Юрійович (Лермонтов, Михаил Юрьевич — з 2 на 3.10.1814, Москва – 15.07. 1841, П’ятигорськ) — російський письменник.

Син армійського капітана Ю. Лермонтова та М. Лермонтової (у дівоцтві Арсеньєвої), єдиної спадкоємиці значного статку своєї матері, Єлизавети, котра належала до багатого та впливового роду Столипіних. Шлюб, узятий проти волі Є. Арсеньєвої, був невдалим, тому хлопчик виростав у атмосфері сімейних чвар. Після ранньої смерті матері (у 1817 р. у віці 21 р.) дитину взяла на виховання баба Єлизавета, усунувши батька від виховання. Дитинство Лермонтова проминуло у маєтку Тархани Пензенської губернії, де він здобув столичну домашню освіту: крім звичного гувернера-француза, у нього була бонна-німка і пізніше — вчитель-англієць. З дитинства Лермонтов добре знав французьку та німецьку мови.

У 1827 р. сім’я переїхала у Москву, а восени наступного року Лермонтова зарахували напівпансіонером у 4-ий клас Московського університетського благородного пансіону, одного з найкращих учбових закладів Росії. Тут Л. здобув систематичну гуманітарну освіту, яку згодом поповнив самостійним читанням. Уже в Тарханах Лермонтов зацікавився літературою та поетичною творчістю. Його приваблювали перш за все О. Пушкін і російська «байронічна поема». Ці вподобання суперечили пансіонному літературному вихованню, де панували старі, антиромантичні традиції.

У 1828—1829 рр. Лермонтов написав декілька «байронічних поем»: «Корсар», «Злочинець», «Олег» і «Два брати». Для цих поем, як і для «байронічної поеми» загалом, характерною є центральна постать героя — сильної, вольової особистості, наділеної титанічними пристрастями, яка перебуває у стані війни із суспільством. Неодмінний мотив у такій поемі — трагічне кохання. Очищувальна при цьому роль страждання — важлива художня ідея, яку Лермонтов продовжить у своїй пізній творчості. Такий герой з’явився у його ранній ліриці: Наполеон («Наполеон», «Дума», 1830), ватажок розбійників із рисами Степана Разіна («Отаман», 1831) та ін. З формуванням типу байронічного героя в Л. пов’язана й тема богоборства: у 1829 р. він задумав поему «Демон», над якою працюватиме майже до кінця життя.

У 1830 р. Лермонтов вступив на морально-політичний відділ Московського університету, одного із найсвоєрідніших і найдемократичніших учбових закладів тодішньої Росії. Тут ще зберігався дух незалежної студентської корпорації та спогади про декабристський рух. Проте поезія Лермонтова вже відійшла від поезії декабристів — і за проблематикою, і за поетичною мовою. Соціально-політичні ідеї рідко виражаються у ній безпосередньо; найчастіше вони ніби просвічують у духовному обличчі лермонтовського героя, котрий напружено вдивляється у навколишній світ і у своє власне життя. Для Лермонтова та його покоління характерним є прагнення осмислити довкілля у категоріях філософії, психології та моралі, у протиставленнях спокою та діяльності, земного та небесного, добра та зла.

Із 1830 р. у ліриці Лермонтова з’явився жанр ліричного роздуму, що схожий на уривок із щоденника. Поет мовби ставить себе у центр створеного ним поетичного світу, який постає перед ним як чужий і ворожий, що прирікає тонко організовану особистість на безмежну самотність. У цей час Лермонтов сприймав Дж. Н.Г. Байрона як особливо близького йому поета й уважно вивчав не лише його твори, а й біографію, з якою порівнює свої духовні пошуки («Ні, я не Байрон. »):

Обранець, людям ще не знаний,

Як він, мандрівець, світом гнаний,

Раніш почав, скінчу зарані,

Я встигну мало що зробить;

Надій розбитих скарб лежить.

Через те його вірші 1830—1831 pp. і драми, де чітко проступають автобіографічні мотиви, не можна вважати автобіографією у прямому значенні слова: вони достовірні як свідчення про внутрішнє життя поета, але не як біографічний документ. Це саме стосується і віршів, присвячених Н. Івановій, дочці відомого московського драматурга, з котрою Лермонтов познайомився у 1830 р. Вірші цього ліричного циклу вирізняються ще більшою драматичною напругою, але містять, поряд з реальними враженнями, і переживання та мотиви літературно-історичного походження.

Після 1831 р. Лермонтов звернувся до ліро-епічних форм, до балади, яка зберігала драматичність сюжету, але давала поетові більшу свободу у використанні поетичних тем, сюжетів, образності, ніж безпосереднє ліричне самовираження («Очерет», «Русалка», «Бажання», 1832). Це прагнення відійти від суто ліричних форм і розширити оповідні, епічні елементи позначилося на всій творчості Л. Саме у 1832 р. він звернувся до прози і розпочав писати роман про селянську війну 1773—1775 pp. під проводом О. Пугачева. Йому довелося звернутися до змалювання побуту, сцен кріпосницького гніту та поміщицького свавілля, окреслювати характери селян, поміщиків, повстанців. Водночас цей роман («Вадим») ще тісно пов’язаний із поетичною творчістю Лермонтова: його герой близький до героя байронічних поем і навіть мова — піднесена, прикрашена, занадто експресивна — схожа на мову віршованої поеми.

Натомість у поемах Лермонтов мовби окреслилися дві тематичні групи: одна тяжіє до середньовічної російської історії, друга — до екзотичного «південного», кавказького, побуту. Історична поема (як, приміром, «Останній син вольності» — «Последний сын вольности») вирізняється суворим північним колоритом, у ній діють похмурий і стриманий герой із трагічною долею, сюжет розвивається стрімко, без відступів. «Кавказька» поема, навпаки, сповнена відступів, етнографічних описів, у ній значний оповідний елемент. Такою є поема «Ізмаїл-Бей» (1832): її герой, горянин, вихований у Росії, далеко від батьківщини, об’єднує риси «природного» та «цивілізованого» героя.

У 1832 р. Лермонтов покинув університет, плануючи продовжити освіту у столиці. Проте у Петербурзькому університеті йому відмовилися зарахувати прослухані у Москві дисципліни. Щоби не розпочинати навчання наново, Лермонтов не без сумнівів схилився до поради рідних обрати військовий шлях. 4 листопада 1832 р. він склав іспити у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, яку закінчив у 1835 p., ставши корнетом у лейб-гвардії гусарському полку. Того ж року вийшла друком поема Лермонтова «Хаджі-Абрек», він віддав у цензуру першу редакцію драми «Маскарад», розпочав роботу над поемами «Сашка» та «Боярин Орша», романом «Княгиня Ліговська».

«Княгиня Ліговська» (« Княгиня Лиговская» , 1836) — багато в чому перехідний твір. Тут Лермонтов вперше відмовився від «виняткового» героя. Його Григорій Олександрович Печорін — «добра душа» з-поміж «золотої молоді»; протиставлений йому Красінський — бідний чиновник-дворянин, котрий гостро відчуває свою соціальну покривдженість. Зіткнення між героями — конфлікт соціальний, але це водночас і зіткнення двох характерів: запального, пристрасного, «романтичного» характеру Красінського та стриманого, сформованого суспільним етикетом Печоріна.

Водночас Лермонтов працював над «Маскарадом» (1835—1836) — своїм найвизначнішим драматичним твором, першим, який він вважав гідним опублікувати. За гостротою конфлікту та частково за жанром «Маскарад» був близький до французької мелодрами та романтичної драми (В. Гюго, А. Дюма); припускали також, що Лермонтов зобразив реальну подію. Герой «Маскараду», Арбенін, порвав із суспільством, але зберіг його уявлення та спосіб мислення, що й закрило йому доступ до істини: він не знає інших законів, і не може повірити, що його дружина вільна від них. Переконавши себе у невірності Ніни, він сам стає суддею і катом, знищуючи те, що було сенсом його життя. Але цього замало: він усвідомлює, що акт «високої» помсти звівся до звичайного злочину. Арбенін покараний не покутною смертю, а життям, що продовжується, і не романтичним безумом, а божевіллям. Так Лермонтов зробив важливий крок до перегляду концепції байронічного героя, у якій важлива роль відведена образу героїні: доля Ніни стає мірилом моральної правоти Арбеніна.

У Петербурзі у 1835—1836 pp. Лермонтов почав зближуватися з літературними колами, проте з О. Пушкіним він ще не був знайомий. Тим принциповішого характеру набув його вірш «Смерть Поета» , написаний відразу ж після загибелі Пушкіна на дуелі. Лермонтов говорив від імені цілого покоління, тому його твір миттєво поширився у списках і зробив Лермонтова широковідомим. У вірші міститься концепція життя і смерті Пушкіна, що ґрунтується на пушкінських віршах та статтях. Основний тягар провини Лермонтов переніс на суспільство та його правлячу верхівку — «нову аристократію». При дворі вірш сприйняли як «заклик до революції». Лермонтова заарештували, розпочалася політична справа про «недозволенні вірші». Під арештом Л. написав ряд поезій, із яких потім виросли шедеври його «тюремної лірики», такі, як «В’язень», «Сусідка», «Ув’язнений рицар». Рання лірика поета, у якій поєдналися риси героїчного та філософського романтизму, з 1836 р. зазвучала пристрасніше і критичніше, як, приміром, у вірші «Дума»:

Печально я дивлюсь на наше покоління!

Порожнє жде його чи темне майбуття,

Під темним тягарем зневіри й розуміння

Без дії відцвіте його життя.

Багаті ми, з дитинства постарілі,

І пізнім розумом, і вадами батьків,

1 томить нас життя, як рівний шлях без цілі,

До зла й добра ганебно ми байдужі,

Ми рано в’янемо, не знавши боротьби,

Перед погрозами — мов малюки недужі,

І перед владою — затуркані раби.

У березні 1837 р. Лермонтов, переведений із гвардії у нижньоновгородський драгунський полк, виїхав із Петербурга на Кавказ. Розпочалося перше кавказьке заслання Лермонтова. Воно було важким випробуванням для поета, але надзвичайно розширило діапазон його творчих вражень. До кінця року Лермонтов об’їздив усю Кавказьку лінію, побував у горах і центральних областях Грузії. Кавказьке заслання Л. було скорочене завдяки клопотанням баби та впливових знайомих. Уже в січні 1838 р. він повернувся у Петербург. Три з половиною роки життя у столиці — 1838— 1841 pp. — були роками його літературної слави. Лермонтова розглядали тепер як поетичного спадкоємця Пушкіна. Він відразу ж потрапив у пушкінське літературне коло, опублікував у «Современнику» «Бородіно» і «Тамбовську скарбничиху». Лермонтов йшов власним шляхом, розвиваючи теми та мотиви, які вже намітилися у його творчості. У «Пісні про царя Івана Васильовича» (1837) Лермонтов створив епічну поему за фольклорними зразками, намагаючись відтворити не стільки форми, скільки дух народної поезії та національний характер. Калашников — «невільник честі» XVI ст., ним керують народні уявлення про честь, закон і звичаї, якими він не може поступитися навіть перед лицем смерті; це епічний характер, носій позаособистісного, народного первнів. У «Пісні. » він торжествує остаточну перемогу над героєм-індивідуалістом, котрий сповідує культ особистої відваги, молодецтва та пристрасті. Особистість Лермонтова уявляє тепер у сукупності соціальних та історичних зв’язків, і він усе далі відходить від поетизації трагічного та бунтівливого героя-самітника. Цей процес переоцінки традиційних романтичних уявлень прослідковується і в ліриці зрілого Лермонтова, і в пізніх редакціях «Демона».

Розпочавши роботу над поемою у 1829 p., Лермонтов у 1829—1831 pp. написав чи намітив її чотири редакції і розробив близькі теми в «Азраїлі» й «Ангелі смерті». В остаточній редакції Лермонтов знайшов місце дії — Кавказ, сюжет виявився зануеним в атмосферу народних переказів і збагачений деталями побуту й етнографії, а княжна Тамара постала живим і повнокровним образом. З появою такого образу Демон отримав мірило цінностей своїх учинків. За своїм філософсько-етичним змістом образ Тамари прирівнюється до образу Демона. Вона наділена тією повнотою переживання, яка зникла у сучасному світі; її кохання самовіддане та поєднане із покутним стражданням. Через те, занапастивши Тамару, Демон не тільки покараний безмежною самотністю, а й переможений у момент своєї гаданої перемоги — оскільки його жертва вивищилася над ним.

У 1839 р. Лермонтов написав нову поему — «Мцирі» («Мцыри»). Внутрішня спорідненість Мцирі та Демона безсумнівна: у ньому також закладені заперечення, протест і та сама сила духу; як і Демон, він намагається вирватися зі світу, що прирікає його на самотність. Проте Мцирі — пряма протилежність байронічному герою: це «природна людина», котрій нав’язують суспільні відносини, що гнітять її. Пафос заперечення у «Мцирі» чи не більший, аніж у «Демоні», оскільки Мцирі оточують не вороги, а захисники та заступники; він і не бореться з ними — він їх не сприймає. Мцирі живе, підкоряючись природним спонукам: любові до свободи, батьківщини, рідних, природи та діяльності. Ці почуття змушують його втекти з монастиря, ворожого «закону серця», та зануритись у природну стихію.

«Мцирі» та «Демон» — найвищі досягнення романтичної поеми Лермонтова. У них склалася й особлива лермонтовська мова — мовний потік, що захоплює читача, зовнішньо схожий на імпровізацію, де лірична енергія цілого поглинає неточності слововживання. Поряд з поетичною мовою підвищеної експресивності, Лермонтов у зрілі роки все частіше звертався до навмисне неприкрашеної, а іноді й прозаїзованої мови. Так написані багато його ліричних віршів останніх років. При цьому драматизм ліричної ситуації та конфлікту не послаблений, а посилений. Це стосується таких його поезій, як «Заповіт», «Валерик», «Бескид», «На півночі дикій. », «Сон» та ін.

Художній досвід Лермонтова-лірика, автора поем, драматурга та прозаїка сконцентрувався у романі «Герой нашого часу» («Герой нашего времени»), який він розпочав писати у 1838 р. на основі кавказьких вражень. Роман побудований як серія повістей зі складною композиційною структурою. Кожна повість опиралася на певну літературну традицію. «Бела» поєднала риси дорожніх нотаток і романтичної новели про кохання європейця до «дикунки»; «Княжна Мері» — «світська повість»; «Тамань» — лірична новела зі слабовиявленим сюжетом і атмосферою таємничості; «Фаталіст» — розповідь про «таємничий випадок», характерний для фантас-тичної прози 30-х pp. Усі ці жанрові форми стали в Л. частиною єдиного цілого — дослідження духовного світу сучасного героя, особистість і доля котрого цементують усю оповідь. Новели розташовані так, що вони поступово «наближають» Печоріна до читача: спочатку розповідь про нього веде Максим Максимович і «Бела»), потім він зображений через сприйняття оповідача («Максим Максимович»), нарешті у «журналі» (щоденнику) пропонується його «сповідь». Події подані поза хронологічною послідовністю, що також є частиною художнього задуму: як у «байронічній поемі», роман має «вершинну композицію», біографія героя постає у кульмінаційних моментах. Передісторія Печоріна навмисно відсутня — це надає його біографії певної таємничості.

Образ Печоріна має, таким чином, романтичну генеалогію. Новій стадії художньої свідомості Лермонтова належить погляд на свого героя як на «тип», що втілює соціально-психологічні риси цілого покоління — того самого, яке було зображене в «Думі». Егоцентризм, індивідуалізм, скептичне ставлення до, здавалося б, непохитних моральних цінностей і, з іншого боку, інтелектуальність, рефлексійність, здатність до тверезої та нещадної самооцінки, прагнення до діяльності за відсутності життєвої мети — все це притаманне, згідно із Лермонтовим, сучасній людині. Письменник у романі послідовно аналізує його уявлення про кохання, дружбу, суспільні зв’язки — те, що завжди вважалося мірилом цінностей особистості. Печорін наче випробовує себе у різних ситуаціях: коханні «природному» («Бела»), «романтичному» («Тамань»), «світському» («Княжна Мері»), у дружбі «патріархального» типу («Бела», «Максим Максимович»), дружбі ровесників одного соціального кола, дружбі інтелектуальній (із Грушницьким, лікарем Вернером у «Княжні Мері»). У всіх випадках характер сучасної людини обмежує здійснення ідеалу, і причиною цього — у соціально-психологічному побуті суспільства, що прирікає своїх членів на трагічне взаємне нерозуміння. Ця основна ідея зумовила своєрідний художній «об’єктивізм» роману: автор не засуджує свого героя і тим більше не розвінчує його, а аналізує. Судить себе сам Печорін, котрий усвідомлює, що він перебуває під владою якихось загальних і позаособистісних законів, за межі яких не може вирватися. Лермонтов уперше у російській літературі порушив проблему зумовленості особистої поведінки суспільними законами та послідовно відмовився від дидактичного повчання. За винятком В. Бєлінського, ніхто із сучасних Лермонтова критиків роману не зміг зрозуміти та прийняти цього важливого літературного відкриття.

На час виходу «Героя нашого часу»(1840) Лермонтов уже міцно пов’язав свою долю з «Отечественными записками». У цьому журналі з’явилося більшість прижиттєвих публікацій Лермонтова. У березні 1840 р. за дуель із сином французького посла Е. де Варантом Л. перевели у Тенгинський полк і відправили у діючу армію на Кавказ, а в липні того ж року він уже брав участь у постійних сутичках із горянами та кровопролитній битві біля річки Валерік. Після короткої відпустки Лермонтов у травні 1841 р. прибув у П’ятигорськ і отримав дозвіл затриматися для лікування на мінеральних водах. У його нотатнику один за одним з’являються ліричні шедеври: «Сон», «Бескид», «Вони кохали. », «Тамара», «Побачення», «Листок», «Йду я на дорогу в самотині. », «Морська царівна», «Пророк».

У П’ятигорську Л. зустрівся із товариством колишніх знайомих і, зокрема, зі своїм товаришем зі школи юнкерів М. Мартиновим. На одному із вечорів у п’ятигорській родині Верзіліних хворобливо самолюбний і недалекий Мартинов образився на жарт Л. Сварка переросла у дуель, під час якої Лермонтова було вбито. Це трапилося 15 липня 1841 р.

Творче життя Лермонтова тривало 13 років. За цей час він устиг посісти одне з чільних місць у російській літературі, завершивши розвиток російської романтичної поеми, створивши неперевершені ліричні шедеври та заклавши основи російського реалістичного роману XIX ст.

Лермонтов з любов’ю ставився до України (називав «сумною вітчизною») та її народу (вірш «На світські окови»). З його творчістю був добре ознайомлений Т. Шевченко (згадки в листах, щоденнику, вірш «Мені здається, я не знаю»). І. Франко вважав Л. корифеєм російської поезії. П’єси Л. йшли в багатьох театрах України, а мотиви його поезії знайшли втілення в українській музиці (романси «Бескет» М. Жербіна, «О. О. Смирновій» Ф. Надененка, «Сонце» Б. Лятошинського, «Ні, не тебе так палко я люблю» Ю. Мейтуса, «Сумний я. » В. Косенка та ін.). Перші українські переклади та переспіви поезій Лермонтова з’явилися в 60-х pp. XIX ст. Його твори перекладали М. Старицький, І. Франко, Олена Пчілка, П. Грабовський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, М. Терещенко, В. Сосюра, Л. Первомайський, А. Малишко, Р. Лубківський, В. Колодій та ін.

Біографія Лермонтова: хронологічна таблиця, духовна спадщина, переклади

Михайло Юрійович Лермонтов – російський поет, прозаїк і драматург. Він все життя шукав того, хто зрозумів би його душу і не відвернувся від нього. Геній і вільний співак свободи, який всупереч реальності писав про те, що думає. Сучасники говорили, що він міг би перевершити Олександра Сергійовича Пушкіна, але цього, на жаль, не дано було трапитися. Але все одно він став тією людиною, на творчість якого орієнтувалися пізніші поети і письменники. Лермонтов у своїх творах писав про самотність і кохання, про презирство і запереченні сформованого порядку. Сторінки власного життя та історії російської глибоко запали в душу поета і пізніше використовувалися у творчості.

Біографія Лермонтова. Хронологічна таблиця

Михайло Юрійович Лермонтов народився 15 жовтня 1814 року в Москві, 23 жовтня 1814 року там же малюка хрестили. Там бабуся, Єлизавета Арсеньєва, стала його хрещеною матір’ю. Вона душі не чула обожнювала і сама займалася його вихованням, відтіснивши в бік батька Михайла.

Юний поет з дитинства хворів на золотуху і, щоб піти від слабкості тіла, занурювався в ігри уяви. І цей розлад жив у Михайла протягом усього життя: у реальності він частіше виявлявся стороннім спостерігачем, і лише у віршах Михайло був самим собою. Ті, хто особисто знав поета, не могли повірити, що яким він постає у творчості своєму, такий він справжній. Про основні події в житті Михайла та їх вплив на творчість докладніше в хронологічній таблиці житті Лермонтова.

Єлизавета Олексіївна відвозить онука на лікування в Горячеводск, де він вперше безнадійно закохується

Через два роки юний класик присвячує дівчинці вірш «Генія»

Михайло Юрійович вчиться в благородному пансіоні. Тут йому прищеплюється любов до літератури. Сам же поет захоплюється творами Шіллера і Шекспіра

В цей час починається творчий шлях Лермонтова. Сам поет намагається дружити з одним, то з іншим, але в підсумку розчаровується. Вірші цього часу наповнені самотністю і депресією

Це літо Михайло Юрійович провів у підмосковному маєтку Столыпиных — Середніково. По сусідству жили Верещагины. З Олександрою Верещагиной поет дружив. Та познайомила його з Катериною Сушковой. Лермонтов закохався в дівчину, але та не розділяла його почуттів. Катя сміялася над Михайлом, сам же він страждав. Записки Сушковой цього часу можна вважати «романом»: Сушкова як торжествуючої і глузливою героїні, а Лермонтов – холодний і моторошно мстивий герой. Пізніше Михайло жорстоко помстився Сушковой за все її насмішки

В цей час Лермонтов звертає увагу на поезію Байрона і проводить паралелі між собою і англійським поетом. В цей же час Михайло знайомиться з Наталією Івановою, відносини з якої складаються інакше, ніж з Сушковой. Але спочатку взаємна симпатія в якийсь момент змінюється відторгненням. До літа 1831 року у віршах поета переважають теми зради, зради. Все це глибоко ранить душу юнака

Вересень 1830 – 1832 року червень

У цьому періоді Лермонтов навчається в Московському університеті

Ці роки для творчості виявилися вищою мірою плідними. Мало знайомі з Михайлом люди вважали неможливою бурхливу поезію при його світських таланти. У віршах переважають демонічні настрою і розчарування

Лермонтов, незважаючи на свої бажання і плани, надходить у Школу гвардійських подпрапорщиков

У цей час поет згадує про минуле. Лермонтов також описував забави юнкерів у своїх віршах. Ці самі вірші, в яких були присутні і нецензурні слова, принесли Лермонтову першу славу

22 листопада 1834 – 1836 рік

Лермонтов вважав принизливим з’явитися перед людьми добрим і люблячим. Навпаки, він воліє бути нещадним у промовах, жорстоким у вчинках і тираном жіночих сердець

У цей період Лермонтов пише протилежні за темами вірші

Гине на дуелі Олександр Сергійович Пушкін, з яким так хотів познайомитися Михайло, але так і не зважився відправити йому лист, вважаючи свої праці негідними

Це подія вражає Лермонтова до глибини душі, і у відповідь народжуються безсмертні рядки – «Смерть поета». За ці строфи його засилають на Кавказ

У перший раз Лермонтов на Кавказі пробув кілька місяців. За те, що не доповів про дуелі і розбіжностей з Ернестом Барантом, Михайла повторно відправляють на Кавказ, але цього разу, згідно з наказом Миколи I, поета не відпускали з фронту і задіяли у військових операціях

У цей час створюються такі твори, як «Демон», «Мцирі». До кінця періоду «Герой нашого часу», що існував до цього у вигляді окремих глав, доповнюється новими і стає завершеним твором

В кінці 1840-го – початку 1841 року Михайло, опинившись у відпустці у Санкт-Петербурзі, спробував піти у відставку і повністю віддатися літературі, але він виявляється не в силах піти наперекір бабусі. Тому навесні 1841-го Лермонтов повертається на Кавказ. У П’ятигорську поет посварився з Миколою Мартиновим. На публіці Михайло відпускав шпильки і жартував над Мартиновим. Той просив Лермонтова не вести себе так, але поет не звертав уваги. 27 липня 1841 року майор викликав Михайла на дуель, де і вбив. Так пішов із життя «той, хто міг би замінити Пушкіна».

Дивіться також:

Дивіться також

• Як правильно: Геннадій або Генадій? Зясовуємо і пишемо вірно
• Образ і характеристика Оксани з повісті Ніч перед Різдвом Гоголя твір
• Образ і характеристика Майстра в романі Майстер і Маргарита Булгакова твір
• Твір на тему Що таке Успіх. Життєвий успіх
• Образ і характеристика Роланда в Пісні про Роланда твір
• Характеристика і образ Джульєтти в трагедії Шекспіра Ромео і Джульєтта твір
• Характеристика і образ Вакули в повісті Ніч перед Різдвом твір Гоголя 5 клас
• Образ і характеристика Герди у казці Снігова королева Андерсена твір
• Твір на тему Опис собаки 5 клас
• Аналіз вірша Фета Шепіт-боязке дихання
• Образ і характеристика Старого Сантьяго в романі Старий і море Хемінгуея твір
• Порівняльна характеристика Євгенія Онєгіна і Володимира Ленського твір
• Твір роздум на тему Одяг
• Головні герої казки Снігова королева Андерсена твір
• Твір на тему якби я був президентом
• Опис квітки ромашки: фото, опис, будова, застосування і корисні властивості
• Образ і характеристика Акакія Акакійовича в повісті Гоголя Шинель твір
• Цікава задачка: що важче, кілограм вати чи кілограм заліза?
• Твір Про себе (розповідь про себе)
• Твір на тему Що значить бути людиною
• Характеристика Снігової королеви казки та її образ (Андерсен) твір
• Як знайти висоту конуса. Теорія і формули
• Образ і характеристика Тонкого в оповіданні Товстий і тонкий Чехова твір
• Як захищати курсову роботу? Захист курсової роботи: мова (зразок)
• Вдячність учню від учителя. Слова подяки у віршах і прозі
• Твір на тему Що посієш, те й пожнеш!
• Як писати листи на німецькій мові
• Твір Як я провів літні канікули
• Характер Тараса Бульби (риси та якості характеру) у повісті «Тарас Бульба» Гоголя
• Характеристика і образ Пацюка в повісті Ніч перед Різдвом Гоголя твір
• Активний і пасивний відпочинок – це що таке? Визначення, приклади
• Аналіз вірша Пушкіна 19 жовтня
• Незвичайні прикметники: приклади, прикметники-компліменти
• Образ і характеристика Карла Великого в Пісні про Роланда твір
• Твір Пасха в моїй сімї
• Образ і характеристика Шарикова Собаче серце Булгакова твір
• Образ і характеристика Маргарити в романі Майстер і Маргарита Булгакова
• 130 сонет Шекспіра: аналіз вірша та історія створення
• Твір на тему Влада грошей в сучасному світі
• Розповідь від першої особи: це як?
• Аналіз вірша Фета Я прийшов до тебе з привітом
• Аналіз заняття вихователя дитячого садка: приклад, схема
• Образ і характеристика Солохи в повісті Ніч перед Різдвом Гоголя твір
• Твір Моя улюблена квітка 5 клас (троянда, тюльпан, конвалія, ромашка)
• Як написати лист вчителю? Зразок листа вчителю від учня
• Твірна конуса. Довжина твірної конуса
• Захист проекту: зразок. Теми для захисту проекту. Вимоги до проектної роботи
• Виділяється на жаль комами?
• Алфавіт: наголос падає на…
• Твір на тему Охорона природи
• Євгеній Онєгін. Всі герої роману – характеристика персонажів
• Французькі займенники: типи і види
• Чому солона вода закипає швидше, ніж звичайна, правда чи це так?
• Глікокалікс — це… Визначення, характеристика, структура і функції.
• Вячеславівна або Вячеславівна? Вчимося правильно писати.

Михайло Лермонтов

Михаїл Юрійович Лєрмонтов народився в Москві в ніч з 2 на З жовтня 1814 р. Російська гілка роду Лєрмонтових веде свій початок від Георга Лермонта, вихідця з Шотландії. Прізвище Lermont носить також легендарний шотландський поет-пророк ХІІІ ст; йому присвячена балада Вальтера Скотта “Thomas the Rymer”, що розповідає про те, як Томас був викрадений в царство фей і там отримав віщий дар. Юна фантазія Лєрмонтова коливається між цим чарівним переказом про родоначальника-шотландця й іншим — про спорідненість з іспанським герцогом Лерма. Він називає Шотландію “своєю”, вважає себе “останнім нащадком відважних бійців”, але в той же час підписується в листах M. Lerma, захоплюється сюжетами з іспанського життя й історії (перші нариси “Демона”, драма “Іспанці”) і навіть малює портрет свого уявного іспанського предка.

У пізніших поколіннях рід Лєрмонтових вважався вже занепа-лим; батько його, Юрій Петрович, був піхотним капітаном у відставці. За словами близьких людей, які знали його, це був чудовий красень, з доброю і чуйною душею, але вкрай легковажний і нестриманий. Маєток його — Кропотівка, Єфремовського повіту Тульської губернії — знаходився по сусідству з маєтком Василь-євським, що належав Єлизаветі Олексіївні Арсеньєвій, уродженій Столипіній. Краса і столичний лиск Юрія Петровича полонили єдину дочку Арсеньєвої, нервову і романтичну Марію Михайлівну. Незважаючи на протести своєї гордої матері, вона незабаром стала дружиною небагатого “армійського офіцера”.

Сімейне їхнє щастя продовжувалося, мабуть, дуже недовго. Постійно хворіючи, мати Лєрмонтова померла навесні 1817 р. “У сльозах згасла моя мати”, — говорив Лєрмонтов і пам’ятав, як вона співала над ним колискові. Бабуся Лєрмонтова, Арсеньєва, перенесла на онука всю свою любов до померлої дочки і сильно до нього прив’язалася, але гірше почала ставитися до зятя. Розбрати між ними набули такого загостреного характеру, що вже на 9-й день після смерті дружини Юрій Петрович змушений був покинути сина і виїхати у свій маєток. Він лише зрідка з’являвся в будинку тещі, щоразу лякаючи її своїм наміром забрати сина до себе. До самої його смерті тривала ця взаємна ворожнеча, і дитині вона заподіяла дуже багато страждань. Лєрмонтов усвідомлював всю неприродність свого становища і весь час мучився в коливаннях між батьком і бабусею.

Арсеньєва переїхала разом з онуком у маєток “Тархани” у Пензенській губернії, де і протікало все дитинство поета. Оточений любов’ю і турботами, він, проте, вже в ранні роки не знає радості і занурюється у власний світ мрії і смутку. Тут позначився, мабуть, і вплив перенесеної ним важкої хвороби, яка надовго прикувала юнака до ліжка і привчила до самотності. Він почуває себе самотнім серед людей і в той же час чекає на “рідну душу”, таку ж самотню.

Коли хлопчику було 10 років, його повезли на Кавказ, на води. Тут він зустрів дівчинку років 9-ти і вперше пізнав почуття кохання, яке поєдналося з першими враженнями від Кавказу, який він вважає своєю поетичною батьківщиною. Першими вчителями Лєрмонтова були якийсь біглий грек, домашній лікар Ансельм Ле-віс, полонений офіцер Наполеонівської гвардії, француз Капе та французький емігрант Шандро. Останнього змінив англієць Вінд-сон, який познайомив Лєрмонтова з англійською літературою, зокрема з творчістю Байрона.

У 1828 р. Михаїл вступає в Благородний пансіон Московського університету, де пробув близько двох років. Тут виховували інтерес до літератури, учні укладали рукописні журнали. В одному з них — “Утренней Заре” — Лєрмонтов був головним співробітником і помістив свою першу поему — “Індіанка”.

З російських письменників найбільший вплив справив на нього Пушкін, перед яким він схиляв голову все життя, а з іноземних — Шіллер, особливо своїми першими трагедіями.

Навесні 1810 р. Благородний пансіон перетворюється в гімназію, і Лєрмонтов залишає його. Цього ж літа виникає серйозний інтерес Лєрмонтова до особи і поезії Байрона, якого поет все життя “досягти б хотів”. Йому приємно думати, що у них “одна душа, одні й ті самі муки”; йому пристрасно хочеться, аби й “однакова була доля”.

Восени 1830 р. Лєрмонтов вступає до Московського університету на “етично-політичне відділення”, де провчився менше двох років. Професори, пам’ятаючи його зухвалі витівки, зрізали його на громадських іспитах. Він не захотів залишитися на другий рік на тому ж курсі і переїхав до Петербурга разом із бабусею. Незадовго до цього помер його батько.

У Петербурзький університет Лєрмонтов не потрапив і, за порадою свого друга Столипіна, вирішив вступити в школу гвардійських юнкерів і підпрапорщиків, куди і був зарахований наказом від 10 листопада 1832 р. “спочатку унтер-офіцером, потім юнкером”. Майже в один час із ним вступив у школу і його майбутній вбивця, М. Мартинов.

Лєрмонтов пробув в школі “два страшних роки”, як він сам висловився. Земна стихія його натури отримала на якийсь час повну перемогу над іншою, кращою частиною його душі, і він з головою поринув у “розгул”, що панував у школі. Про цей час його родич Шан-Гирей писав: “Здібності свої до малювання і поетичний талант Лєрмонтов обернув на карикатури, епіграми і різні незручні у пресі твори, що поміщалися у видаваному в школі рукописному ілюстрованому журналі, а деякі з них ходили по руках окремими випусками”. Йому загрожувала повна етична загибель, але він зумів і тут зберегти свої творчі сили. У години роздумів, приховуючи свої серйозні літературні задуми навіть від друзів, поет “вирушав у віддалені класні кімнати, вечорами порожні, і там сам просиджував довго і писав до пізньої ночі”.

Після закінчення школи (22 листопада 1834 р.) корнетом лейб-гвардії гусарського полку Лєрмонтов поселяється зі своїм другом Столипіним у Царському Селі, продовжуючи вести колишній спосіб життя. Він робиться “душею товариства молодих людей вищого світу, заводієм у бесідах, буває у світі, де бавиться тим, що зводить з розуму жінок, розстроює партії”, для чого “розігрує з себе закоханого протягом декількох днів”.

До 1835 р. відноситься і перша поява творів Лєрмонтова у пресі. Доти він був відомий, як поет, лише в офіцерських і світських колах. Один із його товаришів, без його відома, забрав у нього повість “Хаджі-абрек” і віддав її в “Бібліотеку для Читання”. Лєрмонтов залишився цим дуже незадоволений. Повість мала успіх, але Михаїл Юрійович довго ще не хотів друкувати своїх віршів.

Смерть О. Пушкіна показала Лєрмонтова російському суспільству у всій потужності його геніального таланту. Поет хворів, коли рознеслася по місту звістка про цю страшну подію. До нього доходили різні чутки; деякі, “особливо пані, виправдовували противника Пушкіна”, знаходячи, що “Пушкін не мав права вимагати кохання від дружини своєї, тому що був ревнивий, негарний собою”. Обурення охопило поета, і він вилив його на папір. Вірш поширювався у списках, викликав захват, а у вищому суспільстві — обурення. Коли Столипін почав при Лєрмонтові засуджувати Пушкіна, доводячи, що Дантес інакше вчинити не міг, Лєрмонтов вмить перервав розмову і в пориві гніву написав пристрасний виклик “гордовитим нащадкам”. Вірш сприйняли як “заклик до революції”; відкрили справу, і вже через декілька днів (25 лютого), по Високому велінню, Лєрмонтов був переведений у Нижньогородський драгунський полк, що діяв на Кавказі.

Поет вирушав у вигнання, супроводжуваний загальними співчуттями; на нього дивилися як на жертву, яка безневинно постраждала. Кавказ відродив Лєрмонтова, дав йому заспокоїтися, на якийсь час прийти в досить стійку рівновагу. Починають намічатися проблиски нової тенденції в його творчості, яка виявилася в його “Пісні про царя Івана Васильовича. ” (закінченій на Кавказі), і в таких віршах, як “Я, мати Божа. ” і “Коли хвилюється злотоколоса нива”.

Завдяки зв’язкам бабусі, 11 жовтня 1837 р. вийшов наказ про переведення Лєрмонтова в лейб-гвардії Гродненський гусарський полк, що стояв тоді в Новгороді. Неохоче розлучався Лєрмонтов із Кавказом і подумував навіть про відставку. Він зволікав із від’їздом і кінець року провів у Ставрополі, де перезнайомився з декабристами, які були там, у тому числі з князем Олександром Івановичем Одоєвським, з яким близько зійшовся.

На початку січня 1838 р. поет приїхав до Петербурга і пробув тут до середини лютого, після цього поїхав у полк, але там прослужив менше двох місяців: 9 квітня він був переведений у свій колишній лейб-гвардії Гусарський полк. Лєрмонтов повертається у “великий світ”, знову грає в ньому роль “лева”: на нього звертають увагу всі салонові дами — “любительки знаменитостей і героїв”. Але він вже не колишній і дуже скоро починає обтяжуватися цим життям; його не задовольняють ні військова служба, ні світські і літературні салони, і він то проситься у відпустку, то мріє про повернення на Кавказ. “Яка він навіжена, запальна людина, — пише про нього А. Ф. Смирнова, — напевно закінчить катастрофою. Він відрізняється неможливою зухвалістю. Він гине від нудьги, обурюється власною легковажністю, але в той же час не володіє сильним характером, аби вирватися з цього середовища. Це — дивна натура”.

На балу у графині Лаваль (16 лютого) сталося у нього зіткнення з сином французького посланця Варантом. У результаті — дуель, яка закінчилася щасливо, але привела Лєрмонтова на гауптвахту під арешт, а потім у Тенгинський піхотний полк на Кавказі.

Під час арешту Лєрмонтова відвідав В. Бєлінський, з яким познайомилися ще влітку 1837 р. у П’ятигорську. Але тоді у Бєлінського залишилося про Лєрмонтова неприємне враження як про людину вкрай порожню і вульгарну. Цього разу Бєлінський прийшов у захват “і від особистості і від художніх переконань поета”. Лєрмонтов зняв свою маску, представ самим собою, і в словах його відчулося “стільки істини, глибини і простоти”.

У цей період петербурзького життя поет написав останній, п’ятий, нарис “Демона” (перші чотири — 1829,1830,1831 і 1833 рр.), “Мцирі”, “Казку для дітей”, “Героя нашого часу”; вірші “Дума”, “В хвилину життя важку”, “Три пальми”, “Дари Терека” й ін.

Удень від’їзду з Санкт-Петербурга Лєрмонтов був у Карамзіних. Стоячи біля вікна і милуючись хмарами, що пливли над Літнім садом і Невою, він написав свій знаменитий вірш “Хмари”.