Сучасній Туреччині 100 років: що залишилося від політичної спадщини Ататюрка?

29 жовтня Туреччина святкує 100 років від заснування Ататюрком сучасної республіки. Цей ювілей супроводжують питання про те, що сьогодні збереглося з його політичної спадщини. Про це розмірковує Фірдевс Робінсон – турецька журналістка та коментаторка з питань історії сучасної Туреччини. Вона живе та працює в Лондоні.

Поки починається друге століття Туреччини у статусі республіки, прозахідну світську національну державу Мустафи Кемаля Ататюрка змінює інший авторитарний лідер – президент Реджеп Тайіп Ердоган. Він перебуває на чолі держави найдовше у сучасній історії Туреччини.

У глибоко поляризованій сучасній Туреччині ця річниця не є надто радісною подією.

Це свято відбувається після масових мітингів у Стамбулі проти дій Ізраїлю та на підтримку палестинців у Газі. І воно зовсім не схоже на попередні бурхливі святкування Дня Республіки, присвячені 50-річчю та 75-річчю від дня її проголошення.

Автор фото, EFE/REX/SHUTTERSTOCK

Ататюрк для Туреччини – це символ всього. Навіть футболу

Нині у Туреччині різняться погляди на цю подію – створення республіки. Світські опоненти правлячої партії скаржаться на те, що немає належного визнання цієї важливої віхи історії. Водночас консервативні та релігійні жителі країни називають цей день “нещасною річницею”, темним днем, що знаменує занепад їхньої “великої імперії”.

Це справді була загибель імперії.

Будучи великою державою XVII століття, імперія Османа, почала розпадатися ще до XIX століття. Це її російський імператор Микола I назвав “хворою людиною Європи”.

Перша світова війна для Османської імперії завершилася поразкою. Її розділили та окупували. Могутня держава, яка охоплювала землі на трьох континентах, залишилася в минулому.

День Республіки відзначається у Туреччині щороку з 1923 року

Після чотирирічної війни Туреччини за незалежність, яку очолювали націоналістичні сили, Османський султанат скасували. Це сталося 1 листопада 1922 року.

Лозаннський мирний договір, який підписали 24 липня 1923 року Туреччина, союзники з анти німецької коаліції та Греція, заклав основи турецької національної держави, а також визначив межі сучасної Туреччини.

29 жовтня 1923 року проголосили Турецьку Республіку. Великі національні збори обрали Мустафу Кемаля її першим президентом.

За словами колишнього журналіста ВВС та автора біографії Ататюрка Ендрю Манго, “Мустафа Кемаль бився, захищаючи імперію Османа до моменту, коли захистити її стало вже неможливим. Він успадкував навички і прагматизм імперських адміністраторів”.

Це означало “реформу згори до низу, засновану на модернізації, звільненні та лібералізації”.

Скасування халіфату 1924 року було складнішим і суперечливішим, ніж скасування Османського султанату, який стався двома роками раніше.

Закладаючи основи Туреччини, Мустафа Кемаль покладався на модернізацію західного зразка.

У якості внутрішньо турецьких документів затвердили цивільний кодекс Швейцарії, кримінальний кодекс Італії та торгове право Німеччини. Мусульманський календар замінили на європейський.

Латинський алфавіт замінив арабський. У 1934 році ухвалили закон про прізвища. Великі національні збори Туреччини надали Мустафі Кемалю прізвище Ататюрк, що означає “батько турків”.

Турки більше не були підданими. Вони стали рівноправними громадянами. Турецькі жінки отримали право обирати та бути обраними у 1934 році, набагато раніше, ніж у деяких європейських країнах.

В основу зовнішньої політики Туреччини ліг принцип “Мир удома, мир у всьому світі”. Але до десятих роковин від дня заснування республіки до влади у Німеччині прийшов Адольф Гітлер.

На момент смерті Ататюрка 10 листопада 1938 року світ наближався до нової глибокої кризи.

Часи Ататюрка ознаменувалися одноосібним правлінням. То не була демократія.

При побудові національної держави пригнічувалася етнічна різноманітність. Греко-турецький обмін населенням 1923 року призвів до насильницького переселення півтора мільйона людей. Курдські повстання у роки існування республіки жорстоко придушували.

Чи могла культурна та політична революція в молодій національній державі, що виникла на руїнах багатонаціональної, мультикультурної імперії, відбутися інакше на той час і за тих обставин?

Про це гаряче дискутують у Туреччині й досі.

Шлях, що почався 100 років тому серією радикальних реформ, триває і сьогодні. Знову відбуваються зміни, що починаються зверху, під керівництвом вже іншого авторитарного лідера.

Але президент Реджеп Тайіп Ердоган бачить майбутнє Туреччини зовсім не так, як його попередник. Він по-іншому намагається вписати своє ім’я в історію.

Ердоган вважає себе послідовником Ататюрка

Рішучість Ататюрка виключити релігію із суспільного простору призвела до створення міцних світських інститутів. Президент Реджеп Тайіп Ердоган, найвпливовіший і найуспішніший лідер з часів Ататюрка, зумів це змінити.

Управління у справах релігії Туреччини стало впливовим і добре фінансованим гравцем у політичному та суспільному житті країни. Значно зріс політичний та економічний вплив ісламської спільноти. Рішення про вихід зі Стамбульської конвенції про боротьбу проти домашнього насильства вважається серйозним порушенням цивільних прав жінок.

Критики називають Ердогана “сучасним султаном”, а його прихильники віддають перевагу слову “раїс”, тобто “начальник”. Причому говорять так про нього не лише щодо Туреччини, але і щодо ісламського світу загалом. Ердоган сповнений рішучості залишити після себе великий спадок.

Прихильники його партії стверджують, що вони зробили за останні 20 років більше, ніж було досягнуто за минулі сто років турецької історії.

Деякі політики правлячої партії описують республіканську епоху як “тимчасове явище” минулого.

Не дивно, що на офіційному плакаті, присвяченому святкуванню столітнього ювілею Туреччини, з’явилися слова: “3000 років Державі, 100 років Республіці”.

Як у Туреччині будують “русский мир” та чим це загрожує партнеру України

“16 грудня 2022 року в “Русском доме” в Анкарі відбудеться відкриття фотовиставки члена Громадської палати Росії, відомого журналіста Александра Малькевича “Звільнені території. Війна та мир очима очевидця”.

У 2022 році він як військовий кореспондент відвідав звільнені від українського фашизму території (почалося все з тижневої поїздки до Маріуполя у червні, а далі він більше чотирьох місяців пропрацював у Херсонській, Запорізькій та Харківській областях, а також у ЛНР та ДНР) і став автором серії унікальних фоторепортажів”.

Таким оголошенням вітають підписників фейсбук-сторінки посольства Росії в Анкарі та соцмережі “Русского дома”.

Просування російської державної ідеології у Туреччині за останні роки суттєво посилилося. І якщо не вживати заходів у відповідь, це може стати значною проблемою і для самої Туреччини, і для її відносин із партнерами.

Тож варто детальніше розглянути, як працює російська пропаганда в Туреччині і хто цьому сприяє.

Від матрьошок до атомних станцій

Вже згаданий “Русский дом” (РД) – офіційна назва закордонних представництв організації “Россотрудничество”, ключової та найкраще фінансованої державної інституції російської культурної дипломатії.

Хоча було б наївно вважати, що працюють там лише дипломати.

Офіційно основними напрямами роботи “Русского дома” в Анкарі, як і в інших країнах світу, є популяризація російської культури, робота зі “співвітчизниками” та надання гуманітарної допомоги.

Утім, на практиці “гуманітарна допомога” часто виявляється збором коштів на вбивства українців.

А культурні заходи у країні перебування перетворюються на неприховану пропаганду російської агресії.

Так, наприклад, нинішній керівник турецького представництва “Россотрудничества” – Александр Сотніченко, ще перебуваючи на посаді доцента Санкт-Петербурзького університету, у 2014 році закликав збирати гроші на фінансування бойовиків у так званих “ДНР/ЛНР”.

На посаду “господаря” “Русского дома” Сотніченка призначили у 2021 році, вочевидь як нагороду за успішну академічну та професійну діяльність тюрколога-євразійця.

Враховуючи, що він вільно володіє турецькою мовою та має за плечима досвід роботи “першого секретаря” у російському посольстві в Анкарі, вибір є абсолютно логічним і навіть вдалим – для Росії.

Чого не скажеш про Туреччину, яка стає дедалі вразливішою перед російською пропагандою та операціями впливу.

Призначення Сотніченка главою “Русского дома” в Анкарі збіглася у часі із загальною зміною керівництва Россотрудничества.

З 2020 року його очолює Євгеній Примаков – повний тезка і онук іншого Євгенія Примакова, сходознавця-арабіста, який у різні часи очолював уряд РФ, російське МЗС, Центральну службу розвідки СРСР та Службу зовнішньої розвідки Росії.

Відтак за останні роки концепція “Русского дома” в Туреччині зазнала суттєвих змін. У рамках “ребрендингу” нове керівництво вирішило відмовитися від “традиційної балалаєчної дипломатії”, замінивши її більш витонченим, таргетованим, а отже, більш дієвим контентом.

За словами Сотніченка, новими пріоритетами у роботі РД має стати боротьба з традиційними стереотипами у турецькому сприйнятті Росії як країни ведмедів, балалайок, доступних жінок та чоловіків-алкоголіків та представлення Росії як країни ядерних технологій, передових оборонних і високотехнологічних рішень, привабливого ділового партнерства.

“Тривалий час у “Россотрудничества” не було чіткої концепції діяльності. Робота здебільшого обмежувалась взаємодією зі співвітчизниками та викладанням російської мови. На мою думку, більше уваги варто приділяти поширенню знань про сучасну російську культуру, науку та освіту”, – ділився Сотніченко в одному з перших своїх інтерв’ю.

Зокрема, особливу увагу він закликав приділити популяризації таких брендових російських проєктів у Туреччині, як атомна станція “Аккую” та пошукова система “Яндекс”.

“У Туреччині мало хто уявляє, що таке атомна електростанція, які принципи її роботи, чим вона відрізняється від ядерної бомби, який рівень її безпеки для навколишнього середовища, – цілком справедливо зауважує глава РД в Анкарі. – Поки що в Туреччині дуже мало відомо про нові російські технології, які широко застосовуються у повсякденному житті. Наприклад, тут з подивом дізнаються, що Яндекс – це російська компанія, хоча вона надає безліч послуг у Туреччині”.

Яндекс і справді досі залишається другою за величиною пошуковою системою в країні, займаючи 11,5% ринку. Нещодавнє дослідження аналітичного центру CEPA чітко визначило роль “російського Google”:

“Незважаючи на зусилля триматися осторонь політики, Яндекс залишається невід’ємною частиною державної пропаганди. Після повномасштабного вторгнення в Україну ексглава Яндекс.Новости назвав платформу ключовим елементом “у приховуванні інформації про війну”. Яндекс видаляє з результатів пошуку інформацію, небезпечну для іміджу Кремля, і передає персональні дані на вимогу влади”.

У Туреччині, окрім пошукової системи, Яндекс активно працює у сферах електронної торгівлі, GPRS-навігації, мобільних додатків і реклами. Після закриття офісу в Стамбулі у 2020 році Яндекс продовжує надавати послуги турецьким клієнтам з Москви.

Від Достоєвського до Дугіної

Ще одним важливим напрямком діяльності російських “культурних дипломатів” у Туреччині є забезпечення нової інтерпретації російсько-османської історії з метою “подолання історичної ворожнечі” та “забезпечення міцної основи для майбутньої співпраці”.

У 2022-му виповнюється 530 років з моменту встановлення дипломатичних відносин між Російською та Османською імперіями.

І це гарний привід переконати турків, що 12 російсько-османських війн та сторіччя суперництва за доступ до “теплих морів” є нічим іншим, як проявом “любви по-русски”: із серії “бьет, значит любит”.

Незмінними у діяльності “Русского дома” в Туреччині залишилась публічна (медійна, експертна, наукова та будь-яка інша) дипломатія, спрямована на дискредитацію України та Заходу, а також просування євразійських та антиамериканських наративів. Як і постійне підживлення ідей про “велику російську культуру”, оперу, балет і літературу, з якої, правда, в Туреччині знають лише топ-трійку: Толстого, Достоєвського та Чехова.

Можливо, тому фотовиставка задокументованих злочинів Російської Федерації на окупованих територіях України в “Русском доме” буде супроводжуватися виступом турецького письменника про Достоєвського і вшануванням пам’яті загиблої Дар’ї Дугіної.

Саме вона, разом зі своїм батьком Александром Дугіним, тривалий час забезпечувала євразійський фронт у Туреччині.

А просувати ідеї “постзахідного світового порядку” їм допомагали турецькі євразійці з маргінальної партії “Ватан” Догу Перінчека. Син останнього, Мехмет Перінчек, у численних інтерв’ю та публікаціях згадував про “дружбу дитинства” з покійною і зробив усе, аби турецьке суспільство чітко знало, хто “винен” у її загибелі.

“Ігри ЦРУ! США знову злили Україну: за смертю Дар’ї Дугіної стоїть Україна” – повідомляли найскромніші із заголовків турецьких ультраправих та лівих ЗМІ наступного дня після інциденту.

Такій активності “россотрудников” не варто дивуватися.

Туреччина залишається чи не єдиною країною цивілізованого світу, готовою підтримувати контакти з режимом РФ.

Зрозуміло також, що дипломатичний статус та імунітети не дозволяють турецьким органам влади безпосередньо втручатись у ситуацію і реагувати на російські провокації на території “Русского дома” чи самої дипустанови, як, наприклад, це було з розвішуванням банерів з пейзажами окупованого Криму на паркані посольства.

Втім, як неодноразово відзначав сам президент Ердоган, зараз саме час посилити боротьбу із зовнішніми впливами та дезінформацією, яка у сучасному світі перетворилася на ключову загрозу безпеці.

В інтересах Анкари – вжити необхідних заходів для протидії російським інформаційним операціям вже зараз.

Тим більше, враховуючи, що “русский мир” у Туреччині швидко розростається.

У серпні турецький держкомстат повідомляв, що росіяни купували в середньому понад 1000 квартир на місяць. Проте після оголошення в РФ мобілізації попит значно зріс.

Відповідно до турецького законодавства, купівля нерухомості вартістю щонайменше 75 тисяч доларів дає право іноземцям подати заявку на постійне проживання до двох років, тоді як іноземці, які платять 400 тисяч доларів або більше за нерухомість, отримують право на отримання громадянства.

За даними турецького МВС, станом на 3 листопада 2022 року громадяни Росії займали друге місце за кількістю іноземних резидентів, які проживали в Туреччині за довгостроковими і короткостроковими посвідками на проживання.

Це означає не тільки доходи у турецький держбюджет, але й загрозу наступу “русского мира”.

Наступу, чиїм свідченням стає відкриття нових російських шкіл, культурних асоціацій та осередків “співвітчизників” у великих містах, на кшталт Стамбула чи Анталії.

Наскільки Туреччина готова до настільки глибокого проникнення “великої россійської культури” в її досить вразливе до зовнішніх впливів суспільство – це питання залишається відкритим.

Автор: Євгенія Габер,

старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.