§ 17. Московське царство в XVI — на початку XVIII ст. Утворення Російської імперії

. мати царя Івана IV Грозного — Олена Глинська — спадкоємиця знатного русько-татарського роду, дядько якої — Михайло — у 1508 р. повстав проти литовських можновладців і після поразки втік до міста Москва, де його племінниця й узяла шлюб із князем Василем III;

. чимало українців долучилися до розбудови Росії, зокрема киянин Феофан Прокопович, ставши радником царя Петра І, підпорядкував державі московитську православну церкву, упорядкував монастирське життя, ініціював реформи в освіті й науці та запропонував для Московії назву «Русь», по-грецьки — «Росія».

Терміни та поняття, які варто знати й розуміти:

Земський собор — (від поєднання російських слів «земський» — «загальнодержавний» і «собор» — «зібрання»); у середині XVI — наприкінці XVII ст. — збори представників різних верств населення Московії для вирішення політичних і господарських питань.

Опричнина — (від російського слова «опріч» — «окрім»); 1) території, землі, виокремлені із загальнодержавних в особливе управління та в особисту власність царя; 2) каральні заходи, що в XVI ст. здійснювалися за наказом Івана IV Грозного для зміцнення царської влади в Московії.

Самодержавство — (від поєднання слів «сам» — «один» та «державець» — «правитель»); у Московії-Росії — державний лад, що існував із другої половини XV ст. до лютого 1917 р.; правління, за якого вся влада (законодавча, виконавча, судова) належала царю (імператору).

Смутний час — період династичної кризи в історії Московського царства впродовж 1598-1613 рр., коли відбувалися двірцеві перевороти, повстання, воєнні конфлікти із сусідніми державами.

Церковний розкол — 1) відокремлення частини церкви чи її поділ на самостійні відгалуження через розбіжності у віровченнях; 2) розкол московитської церкви, що відбувся в ході реформ патріарха Никона впродовж 1650-1660-х рр.

Додаткова інформація з теми

QR 17.1. Культура Московії XVI — початку XVIII ст.

17.1. Як розвивалася Московія на початку XVI ст.? Чому Іван IV Грозний запровадив опричнину?

На початку XVI ст. московські правителі продовжували захоплювати довколишні землі і зміцнювати особисту владу. Князь Василь III (1505-1533) оточив себе довіреними людьми — боярами й дяками. Жорстко придушував будь-який спротив, навіть карав православних священників, які його не підтримували. Наладив контакти з Францією, Австрією та Індією і водночас воював проти сусідніх князівств. Під ударами його війська не встояли Псков, Рязань, деякі інші міста. Після цього намірився на Полоцьк і Київ, захопив місто Смоленськ. Однак у 1514 р. поблизу міста Орша московити зазнали поразки від литовсько-польсько-руської армії, про що вже йшлося.

Син Василя III, Іван IV Грозний (1533-1584), успадкував владу в трирічному віці, тому спочатку ним опікувалася матір. У 1547 р. московський митрополит Макарій вінчав його як царя, і Велике князівство Московське стало царством. Жорстокий із дитинства, правитель вирізнявся освіченістю. Державні справи обговорював із довіреними людьми («Обраною радою»), підтримував православних ієрархів, створив прикази — своєрідні «міністерства», що керували внутрішнім життям. У 1549 р. скликав перший Земський собор представників від різних верств (окрім селян). Сформував боєздатне військо, завдяки якому приєднав Казанське і Астраханське ханства. Але поступово втрачав здоровий глузд, розігнав радників і правив одноосібно. Незгодних наказував ув’язнювати і страчувати.

Мовою історичного джерела

Із «Записок про московські справи» німецького посла Зиґмунда Герберштейна, 1549 р.: «. Якщо при укладенні угоди ти як-небудь обмовишся чи щось необережно пообіцяєш, то московити все запам’ятовують у точності й наполягають на виконанні, самі ж зовсім не виконують того, що обіцяли в свою чергу. Народ у Москві, кажуть, значно хитріший та лукавіший за всіх інших. ».

Упродовж 1558-1583 рр. тривала виснажлива Лівонська війна проти Литви (з 1569 р. проти Речі Посполитої) та Швеції. Цар Іван IV прагнув підкорити Прибалтику, але зазнав поразок. Шаленіючи від безвиході, він безжально розправлявся з боярами, нищив і грабував Новгородщину, стратив московського митрополита. Щоб тримати в покорі народ, у 1565 р. запровадив опричнину. Так спочатку називали території, землі, де діяли особливі закони та управління. Всі податки звідти йшли на утримання царя. Йому допомагали опричники — вірні воїни, які, по суті, виявилися катами у своїй країні, адже поводились як на ворожій території. До власних коней вони прив’язували мітли та собачі голови (бо, як собаки, служили цареві, а мітли символізували наміри «вимести» будь-який бунт). Опричники (їх було до 6 тис.) присягали безпосередньо Іванові IV, отримували від нього землі й дозвіл безкарно мордувати «зрадників». Оскільки підозрювати могли кожного, опричнина перетворилася на бездумну масову різанину. Вона руйнувала Московське царство зсередини, аж поки в 1572 р. її не скасували.

Міркуємо і діємо!

1. Покажіть на мапі, як розширювалися території Великого князівства Московського. 2. Чому царя Івана IV прозвали Грозним? Чому попри скликання Земського собору Московське царство насправді не стало станово-представницькою монархією, як європейські країни в таких випадках? 3. Які спогади про московитів зафіксував Зигмунд Герберштейн?

17.2. Хто брав участь у подіях Смутного часу? Як цар Олексій Михайлович правив Московією?

Наприкінці життя цар Іван IV важко хворів. Наслідки поразки в Лівонській війні та внутрішній безлад лягли на плечі його сина Федора І — останнього нащадка Рюриковичів на московському престолі. Коли в 1598 р. той помер, не залишивши спадкоємців, царство спіткала династична криза. У боротьбу за владу одразу втрутилися численні місцеві та іноземні претенденти. Тому період історії Московії, що тривав у 1598-1613 рр., назвали Смутним часом.

Спочатку недовго правив боярин Борис Годунов. Однак він не навів ладу, а кілька неврожайних років лише погіршили ситуацію. У 1604 р. претензії на престол висловив самозванець, який заявив, що є царевичем Дмитром, сином Івана IV. Він, за підтримки поодиноких польських магнатів, козаків, вступив у межі Московії. Попервах цей Лжедмитрій І здобув кілька перемог, але надалі викликав невдоволення московитів, і ті в 1606 р. його вбили. Царство перейшло до боярина Василія Шуйського, який залучив на свій бік Швецію. Таким чином він зміг протистояти ще одному самозванцеві — Лжедмитрію II, який вирушив підкоряти Москву, теж опираючись на допомогу польських та козацьких сил. Загони Василія Шуйського зазнали поразки, його ж арештували. Царем обрали польського королевича Владислава IV. Щоб урятувати становище і покласти край Смуті, в 1613 р. з’їхався Земський собор. До участі допустили навіть селян, голосів яких потребували для «всенародного» обрання нового самодержця. Ним став Михайло І із боярської династії Романових.

«Новопомазаному» спершу належало розв’язати конфлікт із Річчю Посполитою. Війна 1617-1618 рр., у ході якої запорожці під командуванням Петра Сагайдачного мало не захопили Москву, завершилася Деулінським перемир’ям на користь поляків, які отримали русько-українську Чернігово- Сіверщину. А далі дуже своєрідно московити реформували сільське господарство. Наступний цар Олексій Михайлович (1645-1676), щоб селяни не втікали світ за очі, навічно «прикріпив» їх до власників земель — у 1649 р. увів кріпацтво. Також уклав мир зі Швецією і повернув деякі північні володіння, але виходу до Балтійського моря не домігся. Тоді знову взявся за Річ Посполиту, якій завдав кількох ударів. По-перше, в 1654 р. «прийняв» Військо Запорозьке під свій «милостивий захист», звісно, згодом обдуривши гетьмана Богдана Хмельницького. По-друге, в 1667 р., уклавши Андрусівський договір із поляками, «забрав» у них українське Лівобережжя. До слова, в той період у Московії відбувався церковний розкол. У 1654-1655 рр. патріарх Никон уніс певні зміни в богослужбові книжки і звичаї, узгоджуючи їх із новогрецькими. Тих, які дотримувалися старих правил, тобто старообрядців, прокляли. Вони ж, навпаки, — розкольниками й «розбійниками» вважали «никоновців». У Росії громади старообрядців існують понині.

Міркуємо і діємо!

1. Чому в історії Московії період 1598-1613 рр. називають Смутним часом? 2. Покажіть на мапі територіальні здобутки та втрати Московії впродовж XVII ст. 3. Згадайте, чи московитський цар дотримувався умов Березневих статей 1654 р.

17.3. Якою була внутрішня та зовнішня політика Петра І?

Наприкінці XVII ст. смута знову накрила Московію. В 1682 р. владу мали б успадкувати сини Олексія Михайловича — хворобливий Іван або молодший Петро. Замість них правила енергійна сестра Софія. Царевич Іван виховувався при ній, а от Петра вона хотіла позбутися, надто амбітним виявився. (Жив поблизу Москви, де муштрував «потішні» війська, набрані з кріпосних селян. Його «іграшкові» Семенівський і Преображенський полки згодом стануть елітою московитського війська.) Замах не вдався, бо знать, військові й духівники підтримали юнаків. У 1689 р. Софію ув’язнили в монастирі. Престол посіли Іван V (1682-1696) та Петро І (1682-1725), яких одночасно увінчали на царство в Успенському соборі, що в Москві.

Цар Петро І (хворий брат майже не брав участі в управлінні) намірився докорінно змінити Московію. Ще підлітком відвідував місцеві майстерні, монетні двори, а в дорослому віці, у складі «великого посольства» під виглядом військового — «бомбардира», подорожував Європою. Деякі з біографів стверджували, що там він опанував із десяток ремесел, у Нідерландах отримав «звання» корабельного теслі, в Англії — інженера, французи обрали його до Академії наук. Ніякої інженерної освіти він, звісно, не здобував, а до академії «обраний» як високопоставлений гість. Його листи рясніють помилками. Попри те, за кордоном перейняв військовий досвід, що знадобився у війні з Османською імперією. У 1696 р. московити захопили фортецю Азов і вперше отримали вихід до Чорного моря. Упродовж 1700-1721 рр. вони вели Північну війну проти Швеції. Її король Карл XII вирушив у похід на Москву, але через українські землі, де його союзником став гетьман Іван Мазепа. У 1709 р. цар здолав їх у битві неподалік міста Полтава. Відтак переміг у «північній» кампанії та отримав доступ до Балтійського моря, на узбережжі якого зводили нову столицю — місто Санкт-Петербург. У 1721 р., після укладення Ніштадтського миру, «за ініціативою» вищих духівників і сенаторів Петро І «прийняв» титул імператора, а Московське царство перейменував у Російську імперію.

«Імператор Петро Великий відвідує наказного гетьмана Павла Полуботка в казематі Петропавлівської фортеці», художник Василь Волков, 1900 р.

Перетворення, які здійснив самодержець у занедбаній, відсталій Росії, виявились успішними. Вищим органом влади став Сенат, а старі «прикази» замінили на більш упорядковані колегії. Чиновники отримали кращі кар’єрні можливості. Ухвалений у 1722 р. «Табель про ранги» дозволяв обіймати вищі посади тільки після служіння на нижчих. Церкву підпорядкували державі. Звання патріарха скасували. Духівництвом відав Синод, за яким наглядали світські урядовці. Країну поділили на губернії, де порядкували губернатори. Розвивалися металургія, виробництво тканин, кораблебудування, зброярство, шовкопрядіння. Поставали мануфактури. Вільних працівників бракувало, тож власники залучали в’язнів, «приписували» до підприємств селян, які, однак, залишалися кріпаками. Тому капіталізм у країні не утверджувався. У скрутному становищі перебували й підлеглі неросійські народи. До таких належали українці, яких не лише використовували в інтересах владоможців, а й жорстоко з ними поводилися. Наприклад, за царським наказом вирізали мешканців гетьманської столиці — міста Батурин, зруйнували Чортомлицьку Січ, забороняли українську мову. Загалом, хоча Петро І і втілив у державне життя низку нововведень, вони найперше зміцнювали самодержавство, та аж ніяк не долали відставання Росії від країн Західної Європи.

Міркуємо і діємо!

1. Як розгорталася боротьба за владу в Московії після смерті Олексія Михайловича? 2. Чому після перемоги над Швецією Московське царство «перетворилося» в Російську імперію? 3. Які реформи Петра І сприяли «європеїзації» Росії?

• 1. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання в класі.
• 2. Виберіть поняття, що стосуються діяльності Петра І: «Табель про ранги», «Сенат», «опричнина», «церковний розкол», «Синод», «Смутний час», «Вічний мир», «Земський собор», «Московське царство», «Російська імперія», «кріпацтво». Ви- окремте зайві. Поясніть свої дії.
• 3. Розташуйте на лінії часу події, що стосуються московитсько-російської експансії в Східній Європі.
• 4. Відомо, що царя-імператора Петра І прозивали Великим, а ще — Божевільним. Як ви вважаєте, за які вчинки? Які прізвиська йому присвоїли б українці?
• 5. А. Висловте своє ставлення до нововведень Івана IV Грозного та Олексія Михайловича. Б. Назвіть причини і наслідки: Північної війни, реформ Петра І, російської експансії в Східній Європі.
• 6. Прочитайте поезії Тараса Шевченка «Сон», «Великий льох», «Іржавець». Як автор оцінював учинки Петра І та його ставлення до України?

Опричнина Івана Грозного

У 1565-1572 рр. Іван Грозний встановив в Росії надзвичайний режим, що отримав назву опричнини. Країна була розділена на опричнину і земщину, яка повинна була містити “государеву опричнину”. Відбувалися репресії і страти. По суті, Іван IV здійснив терор проти власного народу.

Введенню опричнини передували зміни в ближньому оточенні царя. У 1560 р потрапив в опалу і згинув на ливонському фронті Олексій Адашев. У далеку Данію в ранзі посла в 1562 р відправився колишній глава посольської служби І. М. ВисКоватий. У 1563 р помер митрополит Макарій. У 1564 р число бояр в думі скорочується з 40 до 32, окольничих – з 12 до 9, при цьому в 1564 р не було жодного нового пожалування.

У відносинах царя зі знаттю наростають репресивні тенденції. У січні 1562 в опалу за звинуваченням у спробі втечі до Литви потрапили І. Д. Бєльський, Б. П. Губін, І. Я. Ізмайлов і М. Елсуфьев. У вересні опалі піддалися князь Олександр Воротинського (відсидів рік) і Михайло Воротинського (провів у в’язниці близько трьох років). У жовтні “за велику зраду справи” був заарештований боярин Д. І. Курлятсв. У 1563 р опалі піддався князь Володимир Андрійович Старицький, у нього конфіскували двір і дворових людей. У тому ж році велося розслідування по “Стародубському змінив справі” (арешти воєвод, нібито мали намір здати Стародуб литовцям). У 1563-1564 рр. репресії обрушилися на І. В. Шереметєва-Великого, Д. Ф. Овчину-Оболенського та інших бояр. У квітні 1564 з групою дворян в Велике князівство Литовське біжить князь Андрій Курбський.

Нарешті, в 1560 р Іван IV пережив особисту трагедію: померла цариця Анастасія, з якою він прожив у шлюбі 13 років і яка вміла смиряти його гордий норов. Цар страшно горював. Він вирішив, що Анастасію, як і його мати, отруїли бояри. Сучасні дослідження останків Анастасії підтвердили підозри государя: цариця справді була отруєна солями ртуті. Але як вони потрапили в організм – навмисно або випадково, але незнання (наприклад, через косметику), невідомо.

Всі ці зміни в правлячих колах свідчили про наростання нової політичної кризи, який вирішився найнесподіванішим чином. Після служби в Успенському соборі 3 грудня 1564 Іван IV попрощався з митрополитом і членами Боярської думи і на чолі великого “поїзда” з декількох десятків возів з добром разом з родиною і збройної почтом “поїхав з Москви”. На підводах везли государеву казну і “всю московську святість”: взяті з храмів ікони, хрести і дорогоцінні посудини. Ніхто не розумів, що відбувається. Літописець пригнічено писав: все “в подиві і у зневірі биша . государьском великому незвичайного підйому, і путнього його ходи НЕ ведів куди бяша”.

Долетівши близько місяця по Підмосков’ї, “царський поїзд” зупинився в Александрової слободі, де 3 січня 1565 цар заявив про зречення від престолу. Провину за це він поклав на зрадників-бояр. Москва схвилювалася. Прикази люди кинули свої робочі місця, купці залишили лавки. Всі стикалися до Кремля. Багатотисячний натовп кричала, що не дозволить піти коханому государю, і готова сама “спожити” “государевих лиходіїв і зрадників”. У Александрову слободу поїхали новгородський архієпископ Пімен і архімандрит Чудова монастиря Левків. Вони передали моління митрополита Афанасія, прохання всіх бояр, дворян та мешканців столиці повернутися на царство. Якщо для цього потрібно покарати зрадників, то на все воля Божа і государева. Іван IV заявив про своє повернення на царство, приїхав до Москви і оголосив про введення опричнини.

Термін “опричнина” походить від слова “опріч” (крім). Опричниною іменували удовиний наділ – ділянку землі “на прожиток”, який вдова отримувала після смерті чоловіка-землевласника. У цьому слові, мабуть, втілилася ідея Івана Грозного створити групу обраних людей, государевих слуг, які протиставлялися б іншим – таємним чи явним грішникам і зрадникам .

Що собою являла опричнина, навіщо вона вводилася, які цілі переслідувала? В історіографії немає однозначної відповіді на це питання. Як влучно зауважив В. О. Ключевський, опричнина – “явище, не зрозуміле сучасниками і не розгадане істориками”.

Раніше всіх з’явилося пояснення, згідно з яким опричнина була породженням недовірливого характеру царя. Він ненавидів бояр, яких щиро вважав зрадниками, крамольниками, отруювачами дружини і матері і т.д. Відповідно опричнина – міра, спрямована не так проти питомої та боярської опозиції як такої, а проти входили до неї конкретних осіб (такої думки дотримувалися Η. М. Карамзін, В. О. Ключевський, С. Б. Веселовський та ін.).

Багато радянські історики бачили в опричнині боротьбу з “недобитою” “питомої опозицією” і “реакційним боярством” (С. Ф. Платонов, С. В. Бахрушин, А. А. Зімін, С. М. Каштанов та ін.). При цьому в цілому засуджуючи опричні жорстокості (історик Р. Г. Скринніков назвав Росію Івана Грозного “царством терору”), автори визнають велику роль опричнини в централізації країни, реформуванні та уніфікації її владних структур. Цікавий теза А. Л. Хорошкевич про опричнині як мобілізаційної мере, спрямованої на консолідацію коштів для продовження Лівонської війни. Цар пояснював військові невдачі зрадами воєвод, а армія вимагала все більше людських і матеріальних ресурсів. Іван Грозний нібито вирішив, використовуючи терор як інструмент політики, мобілізувати суспільство і вичавити з нього якомога більше коштів.

У цьому плані заслуговує на увагу думка С. М. Каштанова про те, що опричнина була варіантом “внутрішньої колонізації” шляхом штучного поділу країни на “метрополію” (опричнину), яка живе за рахунок штучно влаштованих внутрішніх “колоній” (земщини).

І. І. Полосин і А. Л. Нікітін звернули увагу на символічне оформлення опричних порядків. Опричники носили особливу чорну чернечий одяг, спеціальні знаки, що символізують їх статус (мітла у сідла, відрізані собачі голови і т.д.). У них була своя ієрархія чинів, важливе місце в їхньому житті займали духовні містерії, що влаштовуються в Александрової слободі. Автори даної концепції визначають опричний корпус як своєрідний російський варіант духовно-лицарського ордену.

А. Л. Юрганов пов’язує опричную символіку з есхатологією. Її сенс полягає у тому, що Іван Грозний напередодні Кінця Світу вирішив взяти на себе і своїх кращих людей місію особливої важливості: здійснення Божого покарання грішників у “останні часи”. “Вибрані” стали опричниками, а карали вони грішників-земців. Сильним аргументом на користь гіпотези Юрганова є явне символічне схожість опричних страт з біблійною есхатологічної символікою. Збігаються і дати: запровадження опричнини (1565) близьке до передостанньої седьмерічной датою (+7070 = тисячі п’ятсот шістьдесят два), а її відміна – до останньої (+7077 = 1569). Згідно середньовічним есхатологічним концепціям, Кінець Світу очікувався саме в седьмірічние дати від Створення Світу.

Б. Н. Флоря висловив гіпотезу, згідно з якою на початку 1560-х рр. Іван IV зіткнувся з реальним опором церкви і знаті. Вони виступили проти репресій, що виходять від царя, невмотивованих страт, поширення практики стягування примусових присяг на вірність і кругової поруки. За традицією, государ повинен був рахуватися з подібним колективною думкою церковних ієрархів і вищої знаті. Однак царя не влаштовувало традиційне право членів Боярської думи і вищих церковних ієрархів “печаловаться” за вельмож, які вчинили ті чи інші проступки. Цар ставив перед суспільством дилему: або він отримає право карати зрадників на свій розсуд, або держава буде не в змозі успішно вести боротьбу із зовнішніми ворогами з вини світської і церковної знаті. Тим самим правляча еліта опинялася в такому становищі, що їй нічого не залишалося, як погодитися з вимогами царя, відзначає Б. Н. Флоря.

У чому полягала опричная реформа? Країна опинилася розділена на опричнину і земщину. При цьому в опричнину, як показав Р. Г. Скринніков, були взяті великі палацові та великокнязівські оброчні волості, великі території Помор’я і Півночі з найважливішими промисловими районами і центральні повіти з розвиненим служивим землеволодінням. Можна сказати, що це були найкращі і найбільш дохідні землі країни. Земщина виявилася немов би “розмазана” по окраїнах держави. Показово, що в опричнину не потрапила жодна з великих прикордонних фортець: тяготи і витрати на оборону країни Іван Грозний поклав на земщину. Управління країною також поділялося: засновувалися опричная і земська думи, особливий опричний Палац (з підрозділом на три палацу – Ситний, Кормовий і Хлібний). Невдовзі виникли опричная і земська система наказів.

Запроваджуються спеціально опричного військо, головною функцією якого була боротьба з “государевої зрадою”. Перший набір в нього походив з дворян Суздальського, Можайського і Вяземського повітів. Основний упор робився на незнатне провінційне дворянство, на думку Івана Грозного, що не заражене “боярської зрадою”. Цар розраховував, що отримали стрімке піднесення дворяни з регіонів будуть з особливим бажанням боротися з “змінити” столичної аристократією. Для наділення опричників новими маєтками в підвищених розмірах, як показав С. Б. Веселовський, з центральних повітів країни було насильно виселено кілька тисяч землевласників. Їх володіння були конфісковані і роздані опричникам.

“Государеві слуги” давали клятву вірно служити цареві і викривати зраду. Вони носили особливий одяг – чорні каптани з грубого сукна; пріторачівалі до сідел мітли і відрізані собачі голови як символ того, що вони будуть вимітати з країни зраду і вигризати її. На шиї у царя на ланцюжку теж висіла посріблена собача голова, клацати зубами в такт рухам. Опричники мали особливу внутрішню організацію по церковному зразком: государ носив титул “ігумена”, знаменитий кат Малюта Скуратов називав себе “паламарем”, Афанасій Вяземський – “келарем” і т.д. Резиденція опричників розташовувалася в центрі Москви, де в 1567 р був побудований вселяє страх величезний опричний замок. Заміською резиденцією опричників була Александрова слобода.

В 1565 почалися опричних репресії. Перший удар був нанесений але суздальським і ярославським князівсько-боярським корпораціям. Кілька десятків великих землевласників позбулися своїх маєтків: їх взяли “в опричнину”. Деякі видні аристократи були страчені (А. Б. Горбатий-Суздальський, С. В. Ростовський та ін.). За підрахунками Р. Г. Скриннікова, понад 200 представників суздальських, ярославських, ростовських, стародубських та інших дворянських прізвищ заслали в далекий Казанський край. Вчений назвав це “Казанської посиланням”.

Історик Б. Н. Флоря зазначив, що одним з головних наслідків опричнини були масштабні міграції росіян землевласників в результаті переверстку помість в опричні роки. Дворянство перемішувалося, переміщалося в масштабах всієї країни: вотчинники втрачали родові вотчини, що передавалися з покоління в покоління; поміщики отримували маєтки в інших повітах і були змушені залишати рідні краї. Це руйнувало всередині дворянства корпоративні зв’язки і робило землевласників більш залежними від держави. На думку Б. Н. Флорі, зміни в долях родового землеволодіння як титулованих князів, так і звичайних дітей боярських, що відбувалися в роки опричнини, “в дуже значної частини виявилися незворотними”.

У травні 1566 в відставку всупереч бажанню Івана Грозного подав митрополит Афанасій, що не бажав миритися з опричних порядками. Пост запропонували казанському архієпископу Григорію (Герману Полеву), але він також виступив з критикою опричнини. Його вигнали. Митрополитом став соловецький ігумен Филип Количев, який теж аж ніяк не співчував новим порядкам. Цар роздратовано повідомив митрополита, що опричнина – його особиста і сімейна справа і церква не може втручатися в його “домовик ужиток”. Митрополит сказав право “печаловаться” за опальних.

У липні 1566 в палац з’явилася делегація з 300 дворян з вимогою скасування опричнини. Цар наказав заарештувати їх, після чого деяких учасників делегації четвертували, деяким вирізали язики, а когось били батогом на торгу. У 1567-1568 рр. у змові проти государя був звинувачений найвизначніший боярин і конюший І. П. Федоров-Челяднін. На нього звели брехливе звинувачення в зрадницьких зв’язках з Литвою і бажанні повалити государя і звести на престол князя Володимира Старицького. Не зумів знайти спільну мову з царем новий митрополит Філіп Количев намагався протестувати проти опричнини, але в листопаді 1568 був позбавлений влади. Його позбавили сану і засудили до спалення, але потім заслали довічно в товариський Отроч монастир.

У 1569 р було сфабриковано “справу Старицьких”. Князя Володимира Андрійовича звинуватили в підготовці до замаху на царя. У вересні 1569 померла друга дружина Івана Грозного Марія Темрюковна, уроджена кабардинська княжна Кученей. Цар заявив, що її отруїли зрадники. Короткий фарс “судового розгляду” закінчився стратою Володимира Старицького: його разом з дружиною і дев’ятирічної дочкою змусили на очах царя прийняти отруту.

Наступним і найбільшим репресивним актом опричнини став “новгородський погром”. З Новгорода Великого надійшов донос, що місто хоче перейти на бік Великого князівства Литовського. Тоді Іван Грозний вирішив покарати не окремих “зрадників”, а все місто з його населенням. Восени 1569 опричная армія вийшла в похід на Новгород. Її шлях був відзначений масовими грабежами і вбивствами. По дорозі була розорена Твер. Опричник Малюта Скуратов з’явився в Отроч монастир, де сидів опальний Філіп Количев, і зажадав від нього благословити каральний похід на Новгород. Владика відмовився, і Малюта задушив його подушкою.

Новгород піддався страшному руйнуванню. По суті, був назавжди убитий дух цього міста, все ще зберігався з часів середньовічної Новгородської республіки. Загинуло в болісних стратах кілька тисяч чоловік, були спалені і розграбовані всі торгові склади, в околицях міста розорили 27 монастирів. Опричники дійшли навіть до далеких “новгородських передмість”: Івангорода, Корели, Орешка і Ладоги. Масштаби грабежу ілюструє хвалькувате свідоцтво німця-опричника Генріха Штадсна: з Москви він вийшов у похід на одного коня, а повернувся з 49 кіньми і 22 саньми, навантаженими захопленим добром.

Навіть визначні опричники, сподвижники царя, виявилися приголомшені розмахом “новгородського погрому”. Терор, який вони самі починали і роздмухували, погрожував тепер пожерти їх самих. С “новгородським справою” було пов’язано падіння Басманова, які брали участь у створенні опричнини. Колишній ближній царський радник Олексій Басманов піддався репресіям, пройшли страти його родичів і дворян. Був звірячо убитий Афанасій Вяземський, знаменитий опричний “келар”, пов’язаний з новгородським духовенством. Ініціаторами гонінь на своїх же опричників стали Малюта Скуратов-Бельський і Василь Брудної, які очолювали опричне розшукове відомство.

Після Новгорода цар рушив на Псков, де його зустріли багатим частуванням, виставленим прямо на вулицях. Воєвода і церква молили не чіпати місто. За легендою, Псков врятував юродивий Нікола Салос, який зумів присоромити забобонного монарха. Так чи інакше, але цар обмежився декількома стратами і не віддав Пскова на розграбування опричникам.

Страти страшного 1570 продовжилися в Москві. Тут розгрому зазнав державний апарат у зв’язку з так званою справою глави Посольського наказу, друкаря (тобто хранителя державної печатки) старого дяка Івана Висковатого, який виступив проти опричних злодійств і був заарештований. Як звичайно, піддалися репресіям багато пов’язані з ним люди. У Москві на Поганою калюжі 25 липня 1570 пройшли масові страти репресованих по “новгородському змінив справі” і у “справі Висковатого”. На плаху зійшли 130 осіб, у тому числі і збунтувався друкар.

У результаті подій 1568-1570 рр. політична еліта країни виявилася повністю знекровлена. Загинули або потрапили в опалу багато яскраві і здатні полководці, політики, державні та церковні діячі.

Сучасники Івана Грозного ливонские дворяни Йоганн Таубе і Елерт Крузе у своєму посланні до герцога Курляндському писали: “У цей час він так бушував і кровожерливо тиранствовать над населенням або земцами, а також і над своїми опричниками, що нікого не залишилося, крім страшенних катів або молодих ротозеев “.

Головним негативним наслідком опричнини став охопив країну свавілля рядових опричників, про масштаби якого ми можемо тільки здогадуватися. Користуючись безкарністю і привілейованим становищем, опричники грабували земців під гаслом “боротьби з зрадниками”. У опричника було неможливо виграти суд: він міг вбивати, красти, гвалтувати – на нього не існувало управи. Тому режим викликав загальну ненависть в країні, а опричників називали “кромешников” – слугами пекельних сил. Якщо Іван Грозний і затівав “очистити” країну від “грішників” напередодні Кінця часів, то висока духовна ідея виявилася повністю забута і вилилася в банальний розбій і терор. За офіційними даними, в опричнину було репресовано близько 4 тис. Чоловік, але насправді набагато більше. Адже не враховані численні жертви міських і монастирських погромів, грабежів в маєтках репресованих бояр, що супроводжувалося вбивствами простолюдинів і дворових людей, яких ніхто не рахував.

У 1572 р опричнина була офіційно скасована. Причини скасування настільки ж неясні, як туманні мотиви її введення і цілі опричного політики. Було наказано вважати, що опричнини ніколи не існувало, саме це слово заборонялося вживати. Опричних терор залишається однією з найстрашніших сторінок російської історії.