Як називається театр у якому працював Шекспір

Творчий шлях Шекспіра(1564-1616) . Шекспірівське питання. Проблематика та своєрідність драматургії. Останній геній доби Відродження.

Більша частина літературного доробку Шекспіра — п’єси, написані ним для театру, де він сам працював як актор. У трьох жанрах драматургії (комедії, трагедії та історичні хроніки) протягом свого життя він написав загалом 37 творів. Серед них найзнаменитіші: трагедії «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» і «Макбет»,а т акож дві поеми і 154 сонети. «Шекспірівське питання» полягає в тому, що за 1585-1592 рр. у історичних документах немає жодних відомостей про Вільяма Шекспіра. Отже, доводиться лише гадати, як він прожив цей час і чому вирішив стати актором, що досить незвично для людини його суспільного становища, до того ж батька трьох дітей. Тим часом уже з 1592 р. у літературно-театральному світі Лондона виникає інтерес до актора і поета Шекспіра. У 1590 р. Шекспір вступив до лондонської трупи Джеймса Берберджа, що також був родом зі Стретфорда-на-Ейвоні та очолював трупу до 1599 р. У тому ж році в Лондоні почав діяти театр «Глобус», а очолили його люди, коштом яких, очевидно, й був він побудований, їм же надходив прибуток від вистав. Фактично Шекспір був першим великим письменником, який заробляв на прожиток літературною працею, будучи матеріально зацікавленим в успіху своїх п’єс. Він помер 23 квітня 1616 р. Шекспір віддавав перевагу легендарним або історичним сюжетам, освяченим авторитетом старовини. Такі сюжети підходили для трагедій. Шекспір і його сучасники брали сюжети з античних міфів, з античної або вітчизняної історії, з легендарного минулого. Більше буденного життя і менше «легендарності» було в комедіях. Зате в них було багато неймовірних пригод, дивовижних збігів, разючих випадковостей, чудес, фантастики. Щоб зрозуміти твори Шекспіра, намагайтесь: визначити, яку життєво важливу мету ставить перед собою персонаж (1); уважно простежити, за допомогою яких вчинків він її здійснює і хто йому допомагає (2); зробити висновок про результат його дій (3). Якщо у творі є всі ці три компоненти, перед нами — окрема сюжетна лінія. В різних п’єсах Шекспіра ми знаходимо від двох до п’яти сюжетних ліній. Шекспірівський персонаж наділений всіма рисами ренесансної людини. Він не стільки розмірковує, скільки діє. Прийнявши рішення, герой негайно приступає до його втілення в життя. У центрі шекспірівської п’єси — розкриття вчинків людини або здатності людини до активного вчинку. Простування до мети вимагає від героя виняткової концентрації волі, рішучості, мужності, пристрасті, напруження всіх фізичних і моральних сил. Найславетнішою трагедією Вільяма Шекспіра є п’єса «Гамлет, принц данський». Шекспір переплітає дві сюжетні лінії: лінію Гамлета, який ставить перед собою і намагається здійснити єдину важливу для нього мету — помститися за вбитого батька; і лінію короля Клавдія, для якого важлива мета — попередити будь-які дії Гамлета, спрямовані проти нього. Отже, це лінія справедливої помсти Гамлета і лінія злочинних дій короля проти Гамлета. Решта персонажів групується навколо Гамлета і Клавдія.

Трагедія написана з дотриманням цілої низки вимог, що висувалися до жанру так званої «трагедії помсти», а саме: інтриган обов’язково загине від власної інтриги, головний герой закохається в дочку свого ворога, а злочин буде розкритий за допомогою відтворення його точної копії у виставі мандрівних акторів.

Що ж створює враження уповільненого темпу подій п’єси? Це такий прийом композиції, як монологи — промови дійової особи, звернені до себе або до інших осіб. Гамлет у монологах аналізує свої переживання, дає оцінку своїм вчинкам. Роздуми людини про саму себе називаються рефлексією. Монологи Гамлета носять рефлексивний характер. Для людини, що занурюється в себе, навколишній час і простір ніби припиняють існування. Це враження і намагався передати Шекспір. Цим самим він підніс значення внутрішнього світу свого героя. Перші слова для Гамлетового монологу Шекспір знайшов у давньогрецького філософа Парменіда, в якого вони звучали так: «Чи бути чи зовсім не бути — ось тут розв’язання проблеми». Цей факт свідчив і про філософську обізнаність Шекспіра, і про його намір виділити прагнення Гамлета по-філософськи осмислити життя. Гамлет прагне усвідомити особисту відповідальність за вчинок — вбивство, не виправдовуючи його ні родовим звичаєм, ні кодексом честі, ні чужим авторитетом.

Вершачи навіть справедливу помсту, Гамлет розуміє, що піднімає руку на безцінний скарб — людське життя. Людина для нього не гріховна і не мізерна істота, як вчили у середні віки, а «окраса всесвіту», «вінець всього сущого», вона «шляхетна розумом», «безмежна хистом», «дією подібна до янгола, тямою — до божества». Після страшної ночі на башті Гамлет поспішає до Офелії. Проте дівчина навіть не спробувала з’ясувати, що коїться з принцом. Це було ще одне розчарування для Гамлета — в коханні та коханій. Офелія зрадила його, адже вона не зберегла таємниці свого почуття від інших людей.

Король почав діяти проти Гамлета ще до того, як принц дізнався про його злочин від Привида. Він не відпустив Гамлета у Віттенберг, щоб легше було наглядати за ним, а допомогти королю в цьому мали найближчі друзі принца. У другій дії вже виявляється трагізм самотності Гамлета. Він хоче знайти душевну підтримку, заспокоїтися серед близьких йому людей — матері, коханої, студентських друзів. Але з’ясовується, що через цих же людей діє король, пильно стежачи за принцом. Коло замкнулося. Тепер ми краще розуміємо і такі символи п’єси: холодний грудень, камінні мури Ельсінора, за якими загублено волю. Єдиний порятунок для Гамлета — приховувати свої справжні думки і почуття за маскою божевільного.Третя дія є вирішальною в трагедії. Обидва супротивники вже не приховують своїх намірів. Під час вистави акторів не тільки Гамлет остаточно переконався у вині короля, а й король зрозумів, що Гамлет знає про його злочин.Гамлет рішуче приступає до помсти; зі свого боку, й король вживає рішучих заходів, аби вбити Гамлета. Момент драми, коли у стосунках персонажів відбувається важлива зміна, що відкриває шлях до розв’язки, називається перипетією (від грецького «несподіваний поворот»). Після вистави, коли «маски скинуто», Гамлет стає весь як стиснута пружина. Він розуміє, що й король тепер поспішатиме позбавитися його. Гамлет не хоче вбивати короля, коли той молиться в каплиці, але через кілька хвилин спрямовує проти нього свою зброю, та замість короля гине Полоній. Так само остаточно з’ясовуються стосунки з іншими, найдорожчими для Гамлета людьми — з коханою і матір’ю. Із затаєною ніжністю звертається до Офелії Гамлет, перериваючи свої смутні думки про смерть; сухо та офіційно звучить після цього її звертання до Гамлета. А намір дівчини повернути листи та подарунки виводить принца з рівноваги, і він починає говорити з нею зухвало і різко. Гамлет віддає належне багатьом цнотам Офелії: вона скромна й гарна, щира й чесна, розумна й добре вихована. Однак їй не вистачає сили волі, самостійності в думках та рішеннях. А саме таку людину хоче бачити коло себе Гамлет у годину тяжких випробувань. Краса і цнотливість — невіддільні чесноти Офелії, але у складній життєвій боротьбі не лише вони служать опорою людині. Ні з Офелією, ні з матір’ю йому не вистачає щирих стосунків; він хоче, щоб його сприймали насамперед як людину. В цій холодності з боку оточення ще одна риса трагічного становища Гамлета. У четвертій дії геніальний драматург послідовно розгортає комічні і трагічні події. Ми дізнаємося про те, чого не знає Гамлет: про зрадницький план убити його. Нещастя з Офелією трапилось за відсутності Гамлета. Напруження п’ятої та шостої сцен створюється додатково тим, що ми ще не знаємо, як склалася доля висланого в Англію принца. Записка від нього, яку читає король, не прояснює всіх обставин того, що з ним відбулося, а лише посилює напруження. Гробокопи в єлизаветинському театрі належали до комічних образів. Розмова Гамлета з одним із них відбувається в комічному стилі. Але цей комізм посилює трагічне напруження дії. Адже глядачеві відомо те, чого ще не знає Гамлет: могила призначена для його коханої. Розмова з гробокопом на кладовищі в день похорону Офелії свідчить, що шлях розчарування Гамлета в житті довершено. Месник втратив вищий сенс помсти. Він може покарати зло людське, але ж у світі, як він вважає, панує вище зло — смерть. Гамлет втратив те, заради чого варто було жити: кохану, друзів. Тепер тільки обов’язок перед батьком, слово честі примушує його довершити помсту. Ось чому, хоча помста звершена наприкінці п’єси, зло не покаране. Гамлету не вдалося здійснити свою головну мету.

Творчий шлях Шекспіра. Шекспір — останній геній доби Відродження

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Досвід театру за життя Шекспіра

Щоб повною мірою оцінити Шекспіра, найкраще побачити його п’єси наживо на сцені. Сумно, що сьогодні ми зазвичай вивчаємо п’єси Шекспіра з книжок і відмовляємося від живого досвіду. Важливо пам’ятати, що Бард писав не для сучасної літературної аудиторії, а для живої аудиторії.

Шекспір ​​писав не для будь-якої живої аудиторії, а для мас в єлизаветинської Англії, багато з яких не вміли ні читати, ні писати. Зазвичай театр був єдиним місцем, де глядачі його п’єс могли познайомитися з прекрасною літературною культурою. Щоб краще зрозуміти твори Шекспіра, сьогоднішній читач має вийти за межі самих текстів і розглянути контекст цих творів: подробиці живого театрального досвіду за життя Барда.

Театральний етикет за часів Шекспіра

Відвідування театру та перегляд вистави за часів Єлизавети дуже відрізнялися від сьогоднішніх не лише через те, хто був у залі, а й через те, як люди поводилися. Від театралів не очікувалося, що вони будуть нерухомі та мовчазні протягом усієї вистави, як це робить сучасна аудиторія. Натомість Єлизаветинський театр був сучасним еквівалентом концерту популярної групи. Це було спільно і навіть, часом, бурхливо, залежно від тематики того чи іншого виступу.

Глядачі їли, пили та розмовляли протягом усієї вистави. Театри були під відкритим небом і використовували природне освітлення. Без передової технології штучного освітлення більшість п’єс ставилися не ввечері, як сьогодні, а радше вдень або вдень.

Крім того, у п’єсах тієї епохи використовувалося дуже мало декорацій і мало, якщо взагалі було, реквізиту. П’єси зазвичай покладалися на мову , щоб встановити сцену.

Жінки-виконавці часів Шекспіра

Закони про сучасне виконання п’єс Шекспіра забороняли жінкам грати в акторській майстерності. Таким чином, жіночі ролі грали молоді хлопчики до того, як їхні голоси змінилися в період статевого дозрівання.

Як Шекспір ​​змінив уявлення про театр

Ще за життя Шекспіра змінилося ставлення публіки до театру. До його епохи театр в Англії вважався поганою розвагою. Пуританська влада сприйняла це несхвально, бо боялася, що це може відвернути людей від їхніх релігійних вчень.

Під час правління Єлизавети I театри в межах міських стін Лондона все ще були заборонені (хоча королева любила театр і часто відвідувала вистави особисто). Але з часом театр став більш популярним, і на Бенксайді, неподалік від міських стін, виросла процвітаюча «розважальна» сцена. Бенксайд вважався «лігвом беззаконня» з його публічними будинками, ловлі ведмедів і театрами. Місце театру за часів Шекспіра значно відрізнялося від його сприйнятої сьогодні ролі високої культури, призначеної для освічених вищих класів.

Акторська професія за часів Шекспіра

Сучасні Шекспіру театральні трупи були надзвичайно зайняті. Щотижня вони грали близько шести різних п’єс, які можна було репетирувати лише кілька разів перед виступом. Окремої сценічної бригади, як сьогодні у театральних колективів, не було. Кожен актор і робітник сцени допомагав виготовляти костюми, реквізит, декорації.

Єлизаветинська акторська професія працювала за системою підмайстрів і тому була суворо ієрархічною. Драматургам самим доводилося підніматися в кар’єру. Акціонери та генеральні менеджери керували та отримували найбільший прибуток від успіху компанії.

Менеджери найняли своїх акторів, які стали постійними членами компанії. Хлопчики-підмайстри були на нижній сходинці ієрархії. Зазвичай вони починали свою кар’єру з невеликих ролей або жіночих образів.

Театр часів Вільяма Шекспіра

Поданий матеріал дозволить дітям дізнатися більше інформації про всесвітньо відомий лондонський театр “Глобус”, у якому в свій час працював і творив свої шедеври – п’єси Вільм Шекспір.

Матеріал можна використать на вступному занятті при вивченні трагедії “Ромео і Джульєтта”.

Театр часів Вільяма Шекспіра

Лондонський «Глобус» – це один із всесвітньо відомих театрів світу.

Історія театру почалася в 1599 році. При спорудженні «Глобуса» були використані будівельні матеріали, які залишилися від розібраної будівлі найпершого громадського лондонського театру, який так і називався «Театр». У власників будівлі, трупи знаних англійських акторів Бербеджей, закінчився термін земельної оренди; от вони й вирішили відбудувати театр на новому місці. До цього рішення був причетний і провідний драматург трупи – Вільям Шекспір, який на той час був теж пайовиком театру.

Театри для широкої публіки будували в Лондоні здебільшого за межами Сіті, тобто за межами юрисдикції лондонського муніципалітету. Це пояснювалося пуританським духом міської влади, яка вороже ставилася до театру. «Глобус» був типовою будівлею загальнодоступного театру початку ХVIIст.: овальне приміщення – у формі римського амфітеатру, обгороджене високою стіною, без даху. Свою назву театр одержав від статуї Атланта, яка прикрашала його вхід. Він підтримує земну кулю. Оперезану стрічкою зі знаменитим написом: «Увесь світ – лицедійство» ( більш відомий переклад «Увесь світ – театр»).

У театрі було чотири майданчики для дії. Просценіум, який глибоко видається в зал. На якому розігрувалася основна частина дії: глибинна частина сцени під галереєю. Де грали интер̕’єрні сцени; галерея. Яка використовувалася для збереження кріпосної стіни або балкона ( тут відбувалася відома сцена на балконі в «Ромео і Джульєтті»); і «будиночок», у вікнах якого теж могли показуватися актори.

Зал «Глобуса» вміщував, за різними даними, від 1200 до 3000 глядачів. Точну кількість встановити неможливо – сидячі місця для основної маси простолюдинів передбачені не були; вони тіснилися в партері. Стоячи на земляній підлозі.

Привілейовані глядачі роз ташувалися з деякими зручностями: по внутрішній стороні стіни йшли ложі для аристократів, над ними містилася галерея для заможних. Найбагатші та знатні сиділи по боках сцени на переносних триногих табуретах.

Театр «Глобус» незабаром став одним із головних культурних центрів Англії: на його сцені ставилися всі п̕’єси Шекспіра та інших видатних драматургів епохи Відродження.

Однак в 1613 році, під час прем̕’єри спектаклю «Генріх VIII», у театрі сталася пожежа: іскра від сценічного гарматного пострілу потрапила в солом̕’яний дах над глибинною частиною сцени. Історичні свідчення стверджують, що жертв не було, але будівля згоріла повністю.

Незабаром театр був відбудований заново уже з каменю; солом̕’яне перекриття було замінено черепичним. Трупа Бербеджей продовжувала грати в «другому Глобусі» до 1642р. поки пуританським парламентом і лордом-протектором Кромвелем не був виданий указ про закриття всіх театрів і театральних розваг. У 1644р. «другий Глобус» був перебудований у звичайне приміщення для здачі в оренду. Історія театру перервалася більше ніж на три століття.

Новий «Глобус» був відкритий в 1997році. Оскільки, відповідно до історичних реалій, нова будівля вибудувана без даху, спектаклі в ньому проходять тільки навесні й улітку. Однак екскурсії в найстарішому лондонському театрі «Глобус» проводять щодня.

Уже в нинішньому столітті поруч із відновленим «Глобусом» відкрито тематичний парк-музей, присвячений Вільяму Шекспіру. Там розміщена виставка, для відвідувачів організовані різноманітні тематичні розважальні заходи: можна спробувати написати сонет, подивитися бій на мечах і навіть узяти участь у постановці шекспірівської п̕’єси.