Образ Незнайки і його друзів в однойменній трилогії Носова

У цей ряд легко й упевнено встає придуманий Н. Носовим Незнайка з більшим числом своїх друзів: “Пригоди Незнайки і його друзів” ; “Незнайка в Сонячному місті” ; “Незнайка на Місяці” . Шістнадцять друзей-коротишек скоряють читачів насамперед саме тим, що живуть “по правді”, як теперішні діти

Вони не можуть, не хочуть бути, діяти самостійно й дружно поєднуються, що дуже властиво дітям. Пристрій Квіткових, Зелених, Сонячного міст, де живуть коротишки, – це справедливий пристрій міст дітей: тут панує справедливість. Ніхто

не зазіхає на волю іншого, усі працьовиті, винахідливі, люблять майстерність, мистецтво. Із цього й випливає доброчинна мораль. Не випадково, коли вийшла ще тільки перша частина трилогії, Юрій Олеша, автор всесвітньо відомої казки про “Три товстунів”, переконано й із задоволенням сказав: “От це для дітей!”

Теплі почуття письменника очевидні навіть в інтонації розмови Незнайки з іншими коротишками. Добрі наміри свого героя Н. Н. Носов не приховує. Працює, мабуть, закон непрямого, а не прямолінійного розкриття характеру героя.

Незнайка естествен у чуйності, готовий допомогти товаришам у будь-якім лиху.

А його власні помилки все якось обумовлено ситуацією, стіканням випадків, обставинами. Він, звичайно, не ладь прихвастнуть, представити себе героєм, особливо перед дівчинками.

А хто цього не хоче? Згадаємо, наприклад, діалог про повітряну кулю

” – Скажіть, будь ласка, хто це придумав на повітряній кулі літати? – Це я, – відповів Незнайка, щосили працюючи щелепами й намагаючись скоріше прожувати шматок пирога – Так що ви говорите! Невже ви? – почулися з усіх боків вигуки – Слово честі, я! От не зійти з місця! – заприсяг Незнайка й ледве не поперхнувся пирогом – От цікаво! Розповідайте, будь ласка, про цьому, – попросила Кубушка

– Ну що отут розповідати… – розвів Незнайка руками. – Мене давно просили наші малята що-небудь придумати: “Придумай що-небудь, братик, так придумай”. Я. говорю: “Мені, братики, уже набридло придумувати. Самі придумайте”.

Вони говорять: “Де вуж нам! Ми адже дурненькі, а ти розумний. Що тобі коштує? Придумай!” – “Ну, добре, – говорю. – Що з вами робити! Придумаю”. І став думати…

Думав я три дні й три ночі, і що б ви думали? Таки! “От, – говорю, – братики: буде вам куля!” І зробив кулю. Про мене навіть поет Квіточка… є в нас такий поет… вірші склав: “Наш Незнайка кулю придумав…” Чи ні: “Придумав кулю Незнайка наш…” Чи ні: “Наша куля придумала Незнайка…” Ні, забув!

Про мене, знаєте, багато віршів складають, не упомнишь їх всі”.

Далі події розгортаються в дусі Мюнхгаузена:

“Раптом – бум! Не летимо вище. Дивимося – на хмару наскочили. Що робити?

Взяли сокира, прорубали в хмарі дірку. Знову нагору полетіли…” Прекрасно. Кому ж не сподобається ця буйна фантазія, пронизана абсолютною впевненістю: всі так було! Або – всі так могло бути!

Незнайка тим і гарний, тим і переконливий, що передає властивості реальних людських малят. А ті бачать у ньому своєї рідної, близької людини

Дуже цікаво проаналізувати гру імен, виразність мовлення різних малят, їхньої реакції на різні витівки. Все життя коротишек підносить забавний урок моральності. Боротьба за волю від гніта злих коротишек-эксплуататоров теж захоплює як ідеєю, гуманістичним змістом, так і прикладом наших маленьких героїв. Усе маляти й, звичайно, Незнайка набираються досвіду, розуму, виростають внутрішньо. Усім зрозуміла найтяжча хвороба Незнайки – туга за батьківщиною: возвратясь у Квіткове місто, воно цілує рідну землю.

Уроки Незнайки і його друзів, зрозуміло, убирають у себе й дитята-читачі.

Пригоди Незнайка і його товаришів

В одному казковому місті жили коротульки. Коротульками їх називали тому, що вони були зовсім-зовсім крихітні, кожен коротулька був на зріст як невеличкий огірок. В їхньому місті було дуже красиво. Навколо кожного будиночка росли квіти: маргаритки, ромашки, кульбаби. Там навіть вулиці мали назви квіток: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. А саме місто звалось Квітковим містом. Воно стояло на березі струмка. Цей струмок коротульки називали Огірковою річкою, тому що по берегах струмка росло багато огірків.

За річкою був ліс. Коротульки робили з березової кори човники, перепливали річку й ходили в ліс по ягоди, по гриби, по горіхи. Збирати ягоди було важко, тому що коротульки були малюсінькі, а по горіхи доводилось лазити на високі кущі та ще тягти з собою пилку. Жоден коротулька не міг зірвати горіха руками — їх доводилось одпилювати пилкою. Гриби також зрізали пилкою. Зріжуть гриб при самісінькому корені, потім поріжуть його на частки й тягнуть по кусочку додому.

Коротульки були неоднакові: одні з них звалися малюками, а інші — малючками. Малюки завжди ходили або в довгих штанах навипуск, або в коротеньких штанцях на шлейках, а малюнки любили платтячка із строкатої, яскравої матерії. Малюки не любили морочитися з зачісками, і тому чуби в них були короткі, а в малючок волосся було довге. Вони дуже любили робити красиві зачіски, волосся заплітали в довгі коси і в коси вплітали стрічки, а на голівках носили бантики. Багато малюків дуже пишалися з того, що вони малюки, і майже не дружили з малючками. А малючки гордилися тим, що вони малючки, і теж не хотіли дружити з малюками. Якщо малючка зустрічала на вулиці малюка, то, побачивши його віддалік, одразу переходила на другий бік вулиці. І добре робила, тому що серед малюків часто траплялися такі, які не могли спокійно пройти повз малючку, а неодмінно скажуть їй щось образливе, навіть штовхнуть, а то ще й гірше — за косу смикнуть. Правда, не всі малюки були такими, але ж на лобі в них цього не написано, тому малючки вважали за краще заздалегідь звертати з дороги й не потрапляти малюкам на очі. За це багато малюків називали малючок чванульками — і придумають таке слово! — а багато малючок обзивали малюків забіяками та іншими образливими прізвиськами.

Деякі читачі одразу скажуть, що все це, звичайно, вигадки і що в житті таких малюків не буває. Але ніхто й не каже, що вони в житті бувають. В житті — це одне, а в казковому місті — зовсім інше. В казковому місті все буває.

В одному будинку на вулиці Дзвіночків жило шістнадцять малюків-коротульок. За головного в них був малюк-коротулька, на ім’я Знайко. Його прозвали Знайком за те, що він знав усе на світі. А знав він так багато тому, що читав різні книги. Ці книги лежали в нього і на столі, і під столом, і на ліжку, і під ліжком.

В його кімнаті не було такого місця, де б не лежали книги. Від читання книг Знайко став дуже розумний. Тому всі його слухались і дуже любили. Він завжди ходив у чорному костюмі, а коли сідав за стіл, чіпляв на ніс окуляри й починав читати яку-небудь книгу, то зовсім був схожий на професора.

В цьому ж будиночку жив відомий лікар Пілюлька, який лікував коротульок од усіх хвороб. Він завжди ходив у білому халаті, а на голові носив білий ковпак з китичкою. Жив тут також знаменитий механік Гвинтик із своїм помічником Шпунтиком; жив Сахарин Сахаринович Сиропчик, який прославився тим, що дуже любив газовану воду з сиропом. Був він дуже чемний. Йому подобалось, коли його називали по імені й по батькові, й не подобалось, коли хто-небудь звав його просто Сиропчиком. Жив ще в цьому будиночку мисливець Кулька. В нього був маленький собачка Булька й ще була рушниця, яка стріляла корками. Жив художник Тюбик, музикант Гусля та інші коротульки: Поспішайко, Бурчун, Мовчун, Пончик, Забудько, два брати Якосьбудько й Либонько. Але найвідомішим серед них був малюк, на ім’я Незнайко. Прозвали його Незнайком за те, що він нічого не знав.

Цей Незнайко носив яскраво-голубий капелюшок, жовті, канаркові штани й оранжеву сорочку з зеленим галстуком.

Він взагалі любив яскраві фарби. Нарядившись отаким папугою, Незнайко цілими днями тинявся по місту, вигадував усілякі небилиці і всім їх розказував. Крім того, він завжди чіплявся до малючок. Тому малючки, побачивши здалека його оранжеву сорочку, одразу тікали й ховалися по хатах. У Незнайка був приятель, на ім’я Гунько, який жив на вулиці Маргариток. З Гуньком Незнайко міг базікати цілими годинами. Вони двадцять раз на день сварилися між собою і двадцять раз мирилися.

Особливо Незнайко прославився після однієї історії.

Одного разу він гуляв по місту й забрів у поле. Кругом не було ані душі. В цей час летів хрущ. Він зосліпу налетів на Незнайка і вдарив його по потилиці. Незнайко сторчма впав на землю. Хрущ у ту ж мить полетів і зник удалині. Незнайко схопився, почав оглядатися на всі боки й дивитися, хто це його вдарив. Але навколо нікого не було.

“Хто ж це мене тріснув? — думав Незнайко. — Може, зверху щось упало?”

Він задер голову й глянув угору, але вгорі також нічого не було. Тільки сонце яскраво сяяло над головою в Незнайка.

“Це на мене з сонця щось упало, — вирішив Незнайко. — Мабуть, од сонця відірвався шматок і вдарив мене по голові”.

Він пішов додому й зустрів знайомого, якого звали Скелком.

Цей Скелко був знаменитий астроном. Він умів робити з осколків битих пляшок збільшувальне скло. Коли він дивився крізь збільшувальне скло на різні предмети, то ці предмети здавалися більшими. З декількох таких збільшувальних скелець Скелко змайстрував велику підзорну трубу, крізь яку можна було дивитися на місяць і на зірки. Так він став астрономом.

— Послухай-но, Скелку, — сказав йому Незнайко. — Ти розумієш, яка історія вийшла: від сонця одірвався шматок і вдарив мене по голові.

— Що ти, Незнайку! — засміявся Скелко. — Якби від сонця одірвався шматок, він не залишив би від тебе й сліду. Сонце дуже велике. Воно більше за всю нашу землю.

— Не може бути, — сказав Незнайко. — По-моєму, сонце не більше від тарілки.

— Це нам так тільки здається, тому що сонце дуже далеко від нас. Сонце — велетенська вогняна куля. Я у свою трубу бачив. Якби від сонця одірвався навіть дуже малесенький шматочок, то він зруйнував би все наше місто.

— Ти ба! — відповів Незнайко. — А я й не знав, що сонце таке велике. Піду-но я та розкажу нашим, може, вони ще не знають. А ти все-таки подивись у свою трубу на сонце: може, воно справді щербате?

Незнайко пішов додому і всім, хто потрапляв йому на очі, розповідав:

— Братці, ви знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю! Он воно яке! І от, братці, від сонця одірвався шматок і летить прямо на нас. Скоро він упаде і всіх нас роздушить. Жах, що буде! От підіть і спитайте Скелка.

Всі сміялись, бо знали, що Незнайко базіка. А Незнайко чимдуж побіг додому і давай кричати:

— Братці, рятуйся! Шматок летить!

— Який шматок? — питали його.

— Шматок, братці! Від сонця одірвався шматок. Ось-ось упаде — і всім нам буде кінець. Знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю!

— Нічого я не вигадую. Це Скелко сказав. Він у свою трубу бачив.

Усі вибігли надвір і стали дивитися на сонце. Дивились, дивились, аж поки не потекли сльози з очей. І всім зосліпу стало здаватися, що сонце справді щербате.

А Незнайко кричав:

— Рятуйтеся, хто може! Біда!

Всі стали хапати свої речі. Тюбик ухопив свої фарби й пензель, Гусля — свої музичні інструменти: і скрипку, й балалайку, й мідну трубу. Лікар Пілюлька кидався в усі боки й розшукував похідну аптечку, яка десь загубилась. Пончик схопив калоші й парасольку і вже вибіг за ворота, але тут пролунав голос Знайка:

— Заспокойтесь, братці! Нічого страшного нема. Хіба ви не знаєте, що Незнайко базіка? Все він вигадав!

— Вигадав? — закричав Незнайко. — От підіть спитайте Скелка!

Всі побігли до Скелка, й тут вияснилося, що Незнайко все чистісінько вигадав. Ну й сміху було! Всі сміялися з Незнайка й говорили:

— Дивуємось, як це ми тобі повірили!

— А я, гадаєте, не дивуюсь? — відповідав Незнайко. — Я ж і сам повірив.

От який чудний був цей Незнайко!

ЯК НЕЗНАЙКО БУВ МУЗИКАНТОМ

Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а по на голову, а для цього теж глузд треба мати.

Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.

Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили. Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:

— Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.

— Учись, — погодився Гусля. — На чому ти хочеш грати?

— А на чому найлегше вивчитись.

— Ну, давай сюди балалайку, я спробую.

Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:

— Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.

Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:

— А ще гучнішого нічого нема?

— Ще труба є, — відповів Гусля.

— Дай-но сюди, спробуємо.

Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!

— Оце гарний інструмент! — зрадів Незнайко. — Гучно грає!

— Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, — погодився Гусля.

— А навіщо мені вчитися? Я й так умію, — відповів Незнайко.

— Та ні, ти ще не вмієш.

— Умію, умію! Ось послухай, — закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: — Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!

— Ти просто трубиш, а не граєш, — відповів Гусля.

— Як не граю!? — образився Незнайко. — Навіть дуже добре граю. Гучно!

— Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно.