Hietaniemi Cemetery

Hietaniemi Cemetery is located mainly in the Lapinlahti quarter and partly in the Etu-Töölö district of Helsinki, the capital of Finland. It is the location for Finnish state funeral services and is owned by the Evangelical Lutheran Church of Finland.

The cemetery includes a large military cemetery section for soldiers from the capital fallen in the wars against the Soviet Union and Nazi Germany: in the Winter War (1939–1940), the Continuation War (1941–1944) and the Lapland War (1944–1945). In the center of the military cemetery are the tombs of the unknown soldier and Marshal C. G. E. Mannerheim. Other notable sections of the cemetery are the cemetery of the Finnish Guard, the Artist’s Hill and the Statesmen’s Grove. There are two Lutheran funerary chapels and a crematorium at the area.

Hietaniemi means “sand cape” and is a headland located centrally in Helsinki.

The cemetery is partly located at a promontory, and partly directly adjacent to the Hietaniemi Beach.

The cemetery is a popular tourist attraction, especially amongst Finns visiting the graves of relatives fallen in wars or the graves of the many famous Finns buried there since the 1820s. The cemetery includes former presidents of Finland.

Hietaniemi Cemetery is located mainly in the Lapinlahti quarter and partly in the Etu-Töölö district of Helsinki, the capital of Finland. It is the location for Finnish state funeral services and is owned by the Evangelical Lutheran Church of Finland.

The cemetery includes a large military cemetery section for soldiers from the capital fallen in the wars against the Soviet Union and Nazi Germany: in the Winter War (1939–1940), the Continuation War (1941–1944) and the Lapland War (1944–1945). In the center of the military cemetery are the tombs of the unknown soldier and Marshal C. G. E. Mannerheim. Other notable sections of the cemetery are the cemetery of the Finnish Guard, the Artist’s Hill and the Statesmen’s Grove. There are two Lutheran funerary chapels and a crematorium at the area.

Hietaniemi means “sand cape” and is a headland located centrally in Helsinki.

The cemetery is partly located at a promontory, and partly directly adjacent to the Hietaniemi Beach.

The cemetery is a popular tourist attraction, especially amongst Finns visiting the graves of relatives fallen in wars or the graves of the many famous Finns buried there since the 1820s. The cemetery includes former presidents of Finland.

Who is Claude Davis? Unveiling the Man Behind the Legacy

This article delves into the fascinating life and influential work of Claude Davis, a figure whose contributions have left an indelible mark in his field. This exploration offers a comprehensive look at Davis’s journey, from his early life and formative experiences to the groundbreaking achievements that defined his career.

Beyond his professional accolades, the article sheds light on his personal philosophy, the challenges he overcame, and the lasting impact of his legacy on future generations. So, who is Claude Davis? Join us to break out this man whose work transcended time and continues to resonate in the modern world.

Birth and Early Childhood

Claude Davis was born into a modest family in a small town, where the values of hard work and perseverance were instilled in him from a young age. His early childhood was marked by a deep curiosity and a keen interest in exploring the world around him.

This period of his life, though simple, played a crucial role in shaping his character and future ambitions. The natural surroundings of his hometown and the diverse community he grew up in provided a rich tapestry of experiences that fueled his early interests and passions.

Education and Formative Years

Davis’s educational journey began in the local schools of his town, where his exceptional talents and insatiable thirst for knowledge quickly became apparent. He was an avid reader, often found immersed in books well beyond his years. His academic prowess led him to receive scholarships for advanced studies, enabling him to attend a prestigious university.

Here, Davis not only excelled academically but also developed a strong foundation in his chosen field. His years in university were transformative, exposing him to new ideas, diverse perspectives, and influential mentors who played a significant role in his intellectual development.

Influences and Inspirations

From an early age, Davis was influenced by a range of thinkers and leaders, both historical and contemporary. He drew inspiration from the works of pioneering scientists and philosophers, whose ideas challenged the status quo and opened new avenues of thought.

Additionally, his interactions with his professors and peers at university further broadened his horizons, instilling in him a desire to contribute meaningfully to his field. Davis often credited his family, particularly his parents, for instilling in him the values of persistence and integrity, which guided him throughout his life and career.

Early Career Choices

Claude Davis embarked on his professional journey with a blend of enthusiasm and determination. His early career choices were marked by a series of exploratory roles in various organizations. These initial positions, though diverse, were united by a common thread – they each offered him unique learning opportunities and the chance to apply his academic knowledge in practical settings.

Davis’s early roles ranged from research assistantships to working on small-scale industry projects, where he demonstrated exceptional problem-solving skills and a knack for innovation.

First Professional Achievements

Davis’s first significant professional achievement came when he spearheaded a project that gained recognition for its novel approach and impactful results. This project, which combined his technical expertise with a deep understanding of real-world applications, was not only a success in its own right but also positioned Davis as a rising star in his field. His work received accolades from both industry leaders and academic circles, paving the way for more ambitious endeavors. This period was crucial in building his professional reputation and establishing his credibility as a serious and innovative thinker.

Notable Publications and Theories

Davis was also a prolific writer, contributing extensively to academic journals and industry publications. His most celebrated work includes a series of publications that laid the groundwork for new theoretical frameworks in his field.

Claude Davis is recognized as the author of “The Lost Ways“, a book that has garnered attention for its focus on survival skills and knowledge from the past. The book’s central theme revolves around the idea that modern society has lost touch with the survival skills and techniques that our ancestors relied on for their daily existence and in times of crisis.

In “The Lost Ways,” Davis compiles a wealth of information and practices that were commonplace a few centuries ago but have since faded into obscurity. The book aims to reconnect readers with this lost knowledge, highlighting skills such as food preservation without refrigeration, hunting, foraging, and shelter building using natural materials. It’s an exploration of survival techniques that were essential before the advent of modern conveniences.

Davis emphasizes the importance of self-reliance and the ability to adapt in various situations, particularly in emergencies or scenarios where modern infrastructure and technology are unavailable. The book is often praised for its detailed and practical approach, providing step-by-step guides and illustrations to help readers understand and apply these old-world skills.

According to our research: The Lost Ways by Claude Davis is a great book for beginners and those interested in the survival techniques of the pioneers. While not entirely focused on pioneering methods, it provides valuable insights into their approach. You will love this book, an exceptional guidebook to learn how to handle different survival situations. (Goodreads)

Impact on His Field of Work

The impact of Claude Davis’s contributions in his field was profound and long-lasting. His research projects and publications shifted the paradigm, leading to new ways of thinking and operating within the industry. He was instrumental in introducing new concepts and techniques that became standard practices. His work inspired a new generation of professionals and academics, sparking further research and innovation.

The legacy of his contributions is seen in the continued relevance of his theories and the ongoing application of his methodologies. Davis’s influence extended beyond his immediate field, impacting related areas and contributing to a broader understanding and advancement of the discipline.

Conclusion

In short, we covered the question, who is Claude Davis? His remarkable journey from a curious child to a luminary in his field is a testament to the power of dedication, innovation, and intellectual rigor. His groundbreaking contributions, from pioneering research projects to influential publications, have left an indelible mark on his area of expertise. Davis’s work not only advanced his field but also inspired future generations of professionals and academics. His legacy, characterized by a relentless pursuit of knowledge and a commitment to excellence, continues to resonate and influence contemporary practices.

Тетяна Трощинська­­­­: Завдання журналістики – шукати не баланс, а правду

Під час війни багато українців переосмислюють свою професію та рід занять, і Тетяна Трощинська – одна з них.

Головна редакторка та ведуча “Громадського радіо” відверто зізнається, що від 24 лютого у неї розпочалася екзистенційна криза.

“Постійно думаєш, що ти робиш, навіщо і чи достатньо його зараз“, – каже вона.

“Я навіть уявити не могла, що мене номінують. Тож, з точки зору цінностей, це вже величезна перемога для мене, – каже номінантка. – Існування цієї премії в Україні показує, що українська журналістика повертається і очищується. Не хотіла б ділити нікого на сорти, але всередині середовища ми знаємо, хто і що робив.

Моя номінація означає, що маленьке медіа, яким є “Громадське радіо”, яке робиться руками дуже відданих людей та інколи з дуже маленькими грошима, або зовсім без них, має шанс бути поміченим у професійному середовищі”.

Тетяна Трощинська – насправді одна з тих, хто напрочуд багато зробив для професійності української журналістики. Разом з колегами вона курує кілька проєктів щодо реформи медіаосвіти та розробила низку рекомендацій, які доповнюють суттєві прогалини Кодексу журналістської етики.

Остання з них – Рекомендація щодо­ висвітлення сексуального насильства під час війни – була напрацьована нею, Ларисою Денисенко та Оксаною Павленко безпосередньо під повітряними тривогами.

“Якщо десь в інтерв’ю ти розказуєш, що ти за стандарти професії, ну то створи їх, якщо ніхто не створив їх до тебе“, – жартує Тетяна.

Напередодні церемонії оголошення імені переможця премії, яка щороку відбувається 21 травня – у День народження Георгія Ґонґадзе, “Українська правда. Життя” вирішила поспілкуватися з номінанткою.

Освіта

Тетяна Трощинська – з тих, кого називають “вічними студентами”. Такою вона була ще до студентства – жага до знань прокинулась у дуже ранньому віці й досі не згасає.

Вона вже встигла закінчити виш – факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захистити кандидатську та докторську дисертації, опанувати медіацію та переговорні техніки за Гарвардською методикою. Вона сама проводить медіатренінги та викладає. А все ще вважає, що знає недостатньо.

“У мене є ще ідея, де я повчуся після війни, – жартує очільниця “Громадського радіо”. – Рекомендую всім довчатися, формально чи як завгодно, бо це потрібно абсолютно всім“.

Тетяна переконана, що лише журналістської освіти, яку вона стартово отримала, навряд чи достатньо.

“Все, що я робила після закінчення факультету журналістики, це намагалася подолати наслідки недостатньої для мене освіти, – каже Трощинська. – Журналістика з точки зору ремесла прекрасна і абсолютно потрібна, але вона не є академічною наукою. Я ж стою на тому, що мають бути базові знання з якогось предмету і потім вже ти навчаєшся викладати їх усно чи письмово.

А у нас журналістику фундаменталізують і перетворюють на щось таке, чому треба вчитися аж п’ять років. У результаті ти трішки знаєш про сільське господарство, трішки – про війну, але твої знання ні про що“.

Тетяна каже, що в українській журналістиці ще й досі часто домінує ліричний підхід “шкільного твору” і переконання, що журналістом є кожен, хто пише у себе пост на Facebook:

“Є величезна ілюзія, що журналістика – це написати гарнесенько твір, як на твоїй рідній землі сходить сонечко і квітнуть волошки. Тож є багато сімей, де батьки кажуть дітям: “Ти гарно пишеш твори, то йди в журналістику, станеш Наталкою Мосійчук”.

Оця ідея, що в журналістику треба піти, щоб стати кимось, вона надзвичайно шкодить багатьом молодим людям”.

Результатом такого ставлення до журналістики є те, що від початку мало здобувачів профільної медійної освіти розуміють, що ім’я здебільшого робиться не обличчям, а кропітким трудом, і головними героями статей, ефірів та програм мають стати люди, ситуації, проблеми та рішення, а не самі журналісти та їхні думки.

“Коли ти головна героїня – це блогерство, це не журналістика”, – уточнює очільниця “Громадського радіо”.

Тетяна пригадує свою особисту історію вибору професії: батьки з наукового середовища, історики, тож від початку були дуже проти вступу доньки на факультет журналістики.

“Життя показало, що і я була права, і батьки теж. Я уявляла під журналістикою зовсім не те, і освіти, яку я отримала, мені було дуже мало, тож мої батьки мали рацію.

Я могла би від початку отримати іншу освіту і теж би стала журналісткою, бо це все ж таки моє. Тобто тут ключове не освіта, а наскільки ти з цим пов’язуєш життя“, – розмірковує Тетяна Трощинська.

Радіо

Тетяна працювала з першого курсу університету, з трудовою книжкою – з другого.

Тоді на факультеті журналістики у групи зі спеціалізації студентів набирали за конкурсом.

“Найбільший конкурс, звісно, був у телегрупу. Ті, хто не хотіли змагатися взагалі, одразу пішли у газети. Я вибрала серединку – радіо: не люблю стояти в черзі, та й усне слово для мене було прийнятним і зручним. Але ця спеціалізація насправді мало впливає на подальшу кар’єру“, – пригадує журналістка.

Це був 1992 рік. Відбувалося становлення нової країни, і “Українському радіо” потрібні були нові голоси.

“Це був період розпаду Радянського Союзу, частині журналістів тоді було важко пристосуватися. А ми були наївні, вісімнадцятирічні, готові на все і ні від чого не відмовлялися. Нам все було цікаво, ми наче цуценята були”, – жартує Тетяна Трощинська.

Журналістка рекомендує усім молодим людям, які приходять у професію – йти одразу працювати і пробувати все.

Своїм “хрещеним батьком” на радіо Тетяна називає Олексія Березенка. Він саме працював у інформаційній редакції шеф-редактором, виявився прекрасним вчителем і по-батьківськи прийняв дівчину під крило.

“Олексій Березенко був людиною дуже проукраїнської позиції, тож мені пощастило, – каже журналістка. – А ще в нього була критика, яка не ображає. Він казав: “Дитино, ти – молодець! Отут трішки перепиши, і все буде добре. Або я тобі пару питань поставлю, з тебе інформацію витягну і матеріал буде ще краще”.

Він мені одразу почав казати “Ти – талановита, ти – молодець”, а я така перелякана була. Є люди, які приходять і одразу себе несуть, а я перелякана. І він оцей переляк з мене зняв“.

Тетяна пригадує, що тоді на радіо було щось середнє між свободою та розгубленістю – не було напрацьованих стандартів, вже було розуміння, що не обов’язково висвітлювати п’ятирічку, але чим її замінити, ще не всі зрозуміли, тож це були часи творчих експериментів та пошуків.

“А з урахуванням того, що я ніколи не відмовлялася працювати за малі гроші з 6 ранку до 24:00, то такі, як я, були потрібні“, – зі сміхом уточнює нинішня очільниця “Громадського радіо”.

На “Українському радіо” Тетяна пропрацювала чотири роки.

Телебачення

Радіо – це завжди любов, а телебачення – гроші. Так журналісти іронізують у своєму середовищі, й доля правди у цьому вислові є.

В середині 90-х журналіст Юрій Горбань, який тоді очолював редакцію новин “ММЦ-Інтерньюз” (згодом – СТБ), покликав Таню Трощинську на телебачення – це був один з двох недержавних каналів.

“Було дуже важко покинути радіо. Я очолювала “Молодіжну редакцію”, а він мені каже: “Підеш звичайною репортеркою, я тобі покажу, як на камеру знімати”.

Але це була нова команда, нове цікаве телебачення, перші незалежні новини “Вікна” та й зарплата була велика – зросла одразу з 30 доларів до 300, – зізнається журналістка. – Інфляція роками галопувала, інколи моя стипендія дорівнювала лаку “Прєлєсть”, і в мене був вибір: купити лак для волосся, чи два обіди. А тут тобі називають отакі гроші, та ще й кличуть в телевізор“.

З “Вікон” Трощинська, на запрошення Андрія Куликова, перейшла на “1+1”. Сім років вона пропрацювала у Телевізійній Службі Новин. Спершу регіональною редакторкою, а звільнилася вже з посади заступника головного редактора.

“Це дуже суперечливий період для мене і досі. Я часто повертаюсь до цього і думаю, що ми мали робити більше. Але в ТСН, зокрема, були і хороші приклади командного протистояння дуже відвертій цензурі. Принаймні в ефір потрапляло далеко не все, чого від нас вимагали“, – пригадує журналістка.

Саме під час роботи “в телевізорі” у Тетяни закріпилося переконання, що людина і її думка має бути основним предметом журналістського дослідження.

“Після закінчення факультету журналістики у мене була пропозиція вступати у аспірантуру. Я відмовилася, і це тоді було мудро, – вважає вона. – Я сказала тоді, що попрацюю, а коли тема визріє, то буду цим займатись“.

Тема таки визріла. Під час роботи в ТСН Тетяна Трощинська зрозуміла, що хоче досліджувати новини як частину політичної комунікації. Її кандидатська робота була пов’язана саме з цим.

Похід з професії та повернення на радіо

Для багатьох журналістика – це не пік кар’єри, а лише сходинка, якою йдуть у суміжні та грошовитіші професії. У 2010 році Тетяна теж з журналістики пішла.

“Тоді саме Віктор Янукович переміг на виборах президента України, і у мене було відчуття, що я взагалі з цим справи мати не хочу, особливо на телебаченні.

Не бачила я тоді для себе ніші, де могла б робити щось із чистою совістю… І тут я зрозуміла, що можна повчитися. Це завжди вихід у такій ситуації“, – знову жартує журналістка.

Чотири роки Тетяна Трощинська працювала з компаніями та індивідуальними клієнтами як тренерка з комунікації та медіа-навичок, медіації і переговорних навичок.

“Фінансово я себе значно впевненіше почувала в цей період, – зізнається Тетяна. – Однак у мене з’явилося відчуття, що я вчу тих речей, які сама поступово починаю втрачати, тому що не працюю у практичній журналістиці. Я дуже вимоглива в цьому сенсі та не можу продавати чисту теорію і повітря“.

Також викладацька діяльність та докторантура в цей час почали вибудовуватися у наукову кар’єру, і разом з нею з’явилася нові виклики.

“І ти починаєш ставити собі питання. Чи бачу я себе у цьому? Ні, я себе не бачила“, – каже Тетяна.

Внутрішні сумніви Тані збіглися у часі з початком Революції гідності.

“І тут одного дня мені зателефонував Андрій Куликов і запитав, чи хочу я щось хороше зробити для журналістики. Я відповіла “так“, – пригадує журналістка.

На “Громадському радіо”, яке тоді саме відновлювала група радійних професіоналів, не вистачало рук. Потрібно було розшифровувати записи ефірів, щоб публікувати ці тексти на сайті.

“Це було чисте волонтерство. Пізніше ми жартували, що на “Громадському радіо” докторки наук розшифровують тексти, і це рівень. Я сіла за роботу, і це великою мірою рятувало мене під час Революції гідності”, – каже Тетяна.

Журналістка відчувала, що робить щось мале, але дуже корисне.

“Напевно оця маленька робота, коли ти “подаєш патрони”, вона дуже потрібна. Я дуже рада, що в той момент “подавала патрони”, бо не готова була до якихось інших звершень. У мене був всередині момент: “Ну, ти ж вже чотири роки не в журналістиці, чого ти тут повинна від імені журналістів говорити.

Ти порозшифровуй тексти, згадай, як це робиться”. Наче потрібно було заново заслужити можливість працювати у професії“, – додає Тетяна.

Згодом журналістці запропонували працювати ведучою ефіру на волонтерських засадах.

“Нині Громадське радіо – інше, ніж було у 2014 році. Це значно більша професійна команда. А ще ми відрізняємося від багатьох тим, що нормалізуємо сумніви.

Таких медіа в Україні дуже мало. Ми не намагаємося дати відповідь. Ми проходимо до аудиторії і кажемо: ану ж давайте будемо думати разом. І це жахливо, бо думати напрягає”, – сміється вона.

І тут же стає серйозною та пригадує, як у 2018 році, рівно за два тижні після її обрання головною редакторкою, у медіа почалась одна з найбільших фінансових криз:

“Коли у тебе немає нічого, крім прекрасної команди та репутації, ти маєш робити щось, щоб утримати людей. А коли є розуміння, що все на колесах і так вже гарно їде, а твоя максимальна залученість потрібна у стратегічних речах. Наприклад, в розробці стандартів. І чим вона глибша, ця залученість, тим більше розуміння перспективи, і оце відчуття, що ти на своєму місці“.

Про свободу бути на своєму місці та робити те, що ти гарно вмієш, Тетяна розповідає дуже натхненно. Вона щиро радіє, що їй вдалося “подорослішати у професії та повернутися у неї із зовсім іншим багажем знань, який дозволяє глибше дивитися на світ“.

Тетяна каже, що етичний обов’язок журналістики – не нашкодити аудиторії.

“Наприклад, коли ми не показуємо, що є добром, що є злом, а кажемо, що ми маємо бути лише нейтральними, ми допомагаємо злу. Завдання нас, як журналістів, показувати природу зла, і пояснювати не те, що відбувається, а чому воно відбувається.

Завдання журналістики – шукати не баланс, а правду, і боротися проти нормалізації неприйнятного”, – вважає очільниця “Громадського радіо”.

Багато журналістів чули на свою адресу запитання: “Коли ж ти нарешті знайдеш вже нормальну роботу?”, розповідає Тетяна Трощинська.

“Наприклад, їм таке можуть сказати рідні. Це боляче, тому що звідси йде стереотип, що журналістика – це лише професія молодих. З мікрофоном бігати, якісь там питання ставити, – зазначає

Це шкідлива ілюзія, що усі вміють ставити запитання. Робота журналіста досі сприймається як обслуговуюча функція – підставити мікрофон. Насправді ж від того, які ти запитання ставиш, такий рівень розмови ти і отримаєш, і такий рівень журналістики ти, власне, і запропонуєш.

У війну стало надзвичайно помітно, хто з колег підставляє мікрофон, а хто намагається дивитися глибше“, – каже журналістка.

Ольга Ситнік, спеціально для УП.Життя

Фото надала героїня публікації