Військовозобов’язані, що були засуджені за ухилення від мобілізації, з часом також будуть мобілізовані – відповідь Міноборони

Засудження за статтею 336 КК через ухилення від мобілізації не є перешкодою для подальшої мобілізації, відповіли «Судово-юридичній газеті» в Міноборони.

Військовозобов’язані, які були засуджені за ухилення від мобілізації, з часом все одно можуть бути мобілізовані. І звільнення від відбування покарання за статтею 336 КК за ухилення від мобілізації не звільняє від призову на військову службу.

Про це на запит «Судово-юридичної газети» повідомив заступник начальника Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних Сил України Марк Андрусяк.

Так, «Судово-юридична газета» звернулась до Міністерства оборони та Генштабу з наступними питаннями:

1. Чи є наявність судимості з іспитовим строком (тобто, «умовне» засудження за ст. 336 КК), перешкодою для подальшої мобілізації таких осіб?

1. Чи можлива мобілізація осіб, засуджених за ст. 336 КК, після спливу іспитового строку, встановленого вироком суду?

8 березня 2023 року Міністерство оборони України надало виданню наступну відповідь.

Пункт 9 статті 14 Закону «Про військовий обов’язок та військову службу» покладає на районні (міські) комісії з питань приписки обов’язки по взяттю на військовий облік військовозобов’язаних громадян, яких, зокрема, раніше було засуджено до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання.

Згідно з пунктом 10 статті 14 Закону «Про військовий обов’язок та військову службу» за результатами медичного огляду громадянин України може бути взятий на військовий облік, незважаючи на те, що він раніше був засуджений до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання.

Приписами пункту 6 частини 6 статті 37 Закону «Про військовий обов’язок та військову службу» визначено, що виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Згідно з пунктом 4 статті 12 Кримінального кодексу, нетяжким злочином є діяння, за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше 10 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення волі не строк не більше 5 років.

Стаття 336 (ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період) Кримінального кодексу, передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 5 років.

Відтак, ухилення від призову на військову службу під час мобілізації вважається нетяжким злочином.

Згідно з пунктом 1 статті 89 Кримінального кодексу, такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені відповідно до статті 75 (звільнення від відбування покарання з випробуванням) Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового кримінального правопорушення і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване.

З огляду на зазначене, у Міністерстві оборони підкреслили, що якщо громадянин був раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання, і перебуває у військовому запасі і не є заброньованим в установленому порядку на період мобілізації, то такий громадянин підлягає призову на військову службу під час мобілізації.

Нагадаємо, що в Україні стає дедалі більше вироків судів за ухилення від мобілізації. У більшості випадків суди призначають покарання у вигляді позбавлення волі з іспитовим строком, тобто «умовно».

Автор: В’ячеслав Хрипун

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Кримінальне судочинство: що говорить судова статистика

Загальна кількість справ і матеріалів кримінального судочинства, справ про адміністративні правопорушення, які надходять на розгляд, у першу чергу, суддів судів першої інстанції, сягає понад 2 млн – без сумніву, є надмірною.

Станіслав Кравченко,

Голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, кандидат юридичних наук

Расім Бабанли,

керівник департаменту аналітичної та правової роботи, доктор юридичних наук

На сьогодні даним судової статистики не приділяється належної уваги, хоча саме її ретельний аналіз міг би стати підґрунтям для розвитку правової політики, який би базувався на реальних, існуючих показниках.

Навіть у фахівців, які реалізують свої правові здібності у сфері кримінального судочинства, відсутнє панорамне бачення щодо того, якими є характерні риси судочинства у кримінальних справах: за які злочини найчастіше засуджуються особи; як часто застосовується тримання під вартою; скільки клопотань розглядають слідчі судді тощо.

З метою формування саме такого панорамного бачення ділимось із вами цією інформацією.

І. Загальні відомості

Упродовж 2019 року на розгляд місцевих загальних судів надійшло усього 2 млн 84 тис. [1 млн 992 тис. – у 2018 році] справ і матеріалів кримінального судочинства та про адміністративні правопорушення.

Із них справ і матеріалів:

– кримінального судочинства – 1 млн 293 тис.;

– про адміністративні правопорушення – 791 тис.

При цьому, із справ і матеріалів кримінального судочинства 1 млн 60 тис. – це клопотання, які розглядаються слідчими суддями.

До апеляційних загальних судів на розгляд надійшло усього 262 тис. справ і матеріалів.

До Верховного Суду усього надійшло 9,3 тис. справ і матеріалів.

Отже, із загальних даних важливими є два аспекти: по-перше, збільшення кількості справ, які надійшли на розгляд, порівняно із попереднім роком; по-друге, в загальній кількості справ і матеріалів, які розглядаються в порядку кримінального судочинства, основну питому вагу становлять клопотання, які розглядаються слідчими суддями, та справи про адміністративні правопорушення.

ІІ. Кількість засуджених за окремі злочини

Усього у 2019 році засуджено 70 375 осіб [73 659 осіб – у 2018 році].

Найбільше у 2019 році осіб засуджено за вчинення крадіжки – 32 073 особи. На ІІ місці – з доволі істотним відставанням – злочин, передбачений ст. 309 КК, а саме незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту. За його вчинення засуджено 7 992 особи.

Найбільш чисельними категоріями є:

За умисне вбивство у 2019 році засуджено 385 осіб. Для порівняння: у попередні роки цей показник був ось таким: 2018 рік – 419 осіб, 2017 рік – 533 особи, 2016 рік – 596 осіб, 2015 рік – 761 особа, 2014 рік – 872 особи.

Щодо корупційних злочинів, то за злочин, передбачений статтею 368 КК (одержання неправомірної вигоди), засуджено 139 осіб, за статтею 369 КК (надання неправомірної вигоди) – 419 осіб; за ст. 369-2 КК (зловживання впливом) – 144 особи.

Досить істотною є кількість осіб, засуджених за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК), – 1 878 осіб.

ІІІ. Покарання

Покарання у виді довічного позбавлення волі призначено 11 особам.

Всього покарання у виді позбавлення волі на певний строк призначено 13 230 особам. На жаль, формат ведення судової статистики не дає змоги визначити, скільки із цих осіб були звільнені від реального відбування позбавлення волі на підставі ст. 75 КК.

Водночас всього у 2019 році 26 745 осіб були звільнені від реального відбування призначених їм покарань (виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років) із застосуванням ст. 75 КК. Це становить 38% від усіх засуджених.

IV. Щодо судового розгляду

У 2019 році місцевими загальними судами ухвалено виправдувальних вироків стосовно 987 осіб. Разом із тим, після перегляду цих вироків в апеляційному та касаційному порядку, ця цифра становить 171.

В апеляційному порядку виправдувальні вироки скасовано стосовно 311 осіб, із них у зв’язку зі скасуванням необґрунтованого виправдувального вироку апеляційні суди постановили нові вироки стосовно 49 осіб. У касаційному порядку перевірено виправдувальні вироки стосовно 215 осіб, із них скасовано вироки із призначенням нового розгляду стосовно 89 осіб.

Досить цікавою є інформація щодо проваджень на підставі угод.

Так, усього на розгляді місцевих загальних судів перебувало 205 168 кримінальних проваджень (КПК 2012), із них 125 659 надійшло протягом 2019 року.

Розглянуто усього 108 635 кримінальних проваджень. Із них із ухваленням вироку – 79 477, у тому числі із затвердженням: угоди про примирення – 7 872 (9,9% від розглянутих із ухваленням вироку), угоди про визнання винуватості – 9 727 (12,2%). У затвердженні угоди відмовлено та повернуто прокурору 383 кримінальних провадження для продовження досудового розслідування.

Порівняно із попередніми роками кількість розглянутих судами із ухваленням вироку кримінальних проваджень із затвердженням угод поступово збільшується (2019 рік – 22,1%, 2018 рік – 21,9%, 2017 рік – 21,3%, 2016 рік – 19%).

V. Щодо досудового розслідування (процесуальних питань, які розглядаються слідчими суддями)

Кількісні показники щодо застосування запобіжних заходів свідчать про те, що найпоширенішим із них є тримання під вартою.

У необхідності застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою слідчими суддями було відмовлено у 5 713 клопотаннях слідчих і прокурорів. Тобто, приблизно, зі 100 клопотань про тримання особи під вартою – 73 визнаються обґрунтованими, а 27 – необґрунтованими.

Із розглянутих 224 185 клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів – 195 726 задоволено (87,3%), відмовлено в задоволенні – 21 007.

Взагалі, розгляд понад 224 тис. клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів становить величезний тягар для слідчих суддів, який збільшує навантаження на суддів та значною мірою «відволікає» від розгляду самих судових справ по суті.

Також важливим є розуміння статистичних тенденцій розгляду скарг на рішення, дії, бездіяльність слідчого та прокурора. Із 85 946 розглянутих скарг 50 387 було задоволено (58,6%). Таким чином, відповідний інститут можна вважати доволі дієвим та таким, що ілюструє небезпідставність судового контролю під час досудового розслідування.

Загальна кількість справ і матеріалів кримінального судочинства, справ про адміністративні правопорушення, яка надходить на розгляд, в першу чергу, суддів судів першої інстанції та сягає понад 2 млн – є, без сумніву, надмірною. Велика питома вага таких матеріалів у загальній кількості справ і матеріалів, що розглядаються судами, засвідчує необхідність більш детального аналізу сутності правових питань, які вирішуються в таких справах. Іншими словами, необхідно здійснити аналіз на предмет того, чи існує об’єктивна раціональна необхідність в тому, щоб відповідні справи розглядались у судовому порядку.

Крім того, важливим є вжиття профілактичних, превентивних заходів, розвиток правової культури громадян, починаючи із дошкільних освітніх закладів, шкіл тощо. Доречно також переглянути питання санкцій окремих статей Кодексу України про адміністративні правопорушення на предмет хоча б часткового використання їх превентивного потенціалу у сукупності з іншими засобами.

2/3 осіб, які засуджуються за вчинення злочинів, вчинили корисливі злочини або злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів. У майже 46% випадках особи засуджуються за вчинення крадіжки.

Кількість клопотань, які розглядаються у зв’язку зі здійсненням досудового розслідування, вимагає глибинного аналізу на предмет того, чи вимагається здійснення судового контролю за усіма питаннями, які розглядаються слідчими суддями. Насамперед, і більшою мірою це стосується клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів. Чи мають суди розглядати питання надання доступу до усіх документів, які вони розглядають, чи можливо доцільно звузити обсяг таких документів лише до певних видів, доступ до яких передбачає істотне втручання у фундаментальні права.

Досі значним залишається кількість ухвал про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Враховуючи винятковість цього запобіжного заходу та існування значної кількості рішень Європейського суду з прав людини у зв’язку з порушенням права на свободу та особисту недоторканість через необґрунтоване тримання під вартою, відповідний показник також має підштовхувати до роздумів та реагування.

Верховним Судом зазначені питання аналізуються, досліджуються, а також визначаються заходи, реалізація яких могла б позитивно вплинути на вирішення відповідних проблем.

ЄСПЛ визнав порушення трьох статей Конвенції про захист прав людини у справі засудженого за вчинення кількох тяжких злочинів

22 квітня 2021 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі Іващенко проти України, про яке ми вже повідомляли раніше. Цього разу пропонуємо вашій увазі детальний аналіз позиції суду та аргументів сторін у цій справі.

28.01.2002 року Василя Іващенка було засуджено за вчинення кількох тяжких злочинів, передбачених у редакції кримінального кодексу 1960 року, серед яких в тому числі: посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків. Покарання він відбував у Замковій виправній колонії (Хмельницька область).

У березні 2012 року для участі у судовому засіданні заявника перевозили з колонії в Черкаське СІЗО. В процесі транспортування впродовж доби наручники були надягнені на заявникові позаду. Коли ж заявник був доставлений до місця призначення, один з трьох офіцерів, що його супроводжували, наказав заявнику встати на коліна. Коли В. Іващенко запитав чому повинен вставати на коліна, офіцер накрив його голову і заявника почали густо бити в груди, в пах і по голові. Його руки все ще були вдягнені в наручники позаду. Опинившись на землі, він відчув три-чотири удари ногами і палицею по голові і тілу, після чого втратив свідомість.

Однак це були не останні страждання, завдані пану Василю. Коли він прийшов до тями вже в приміщенні СІЗО, офіцер, що накривав голову заявника, спитав його про мету візиту в Черкаський слідчий ізолятор. Заявник відповів, що прибув для участі у судовому засіданні. Офіцер вдарив заявника ногою в лоб, той впав на спину, вдарився головою о підлогу і знову втратив свідомість.

Заявник поновив свідомість вже в медичній частині. У кімнату зайшов заступник керівника Черкаського СІЗО і пообіцяв, що ніхто не збирається бити заявника після цього інциденту, але запропонував написати заяву про відсутність претензій щодо побиття і попередив, що у випадку незгоди В. Іващенко буде побитий знову. Все тіло заявника боліло, він не усвідомлював що коїться і під диктовку офіцера написав відповідну заяву про погане самопочуття і відсутність претензій до працівників СІЗО.

Жорстоке поводження із чоловіком продовжилося вже в камері, коли йому наказали надіти тюремний одяг. Пан Василь не міг роздягатися через нестерпний біль у тілі: його зламане ребро стирчало, пахова зона посиніла і набрякла. Інший ув’язнений, який перебував у камері, пояснив, що змінити одяг необхідно – в іншому випадку їх обох поб’ють. Через страх отримати нові побої він перевдягнувся.

Крім того з 2008 року у заявника була виявлена правобічна пахова грижа, у зв’язку з чим він проходив лікування в Шепетівській виправній колонії № 58, де 10 грудня 2008 року йому була зроблена операція. Але і після оперативного втручання заявник терпів сильні болі і мав післяопераційні ускладнення.

В результаті ж побиття в 2012 році в заявника були переламані ліві 8 та 9 ребра, загострилася пахова грижа, погіршилися зір та слух.

Коли 06.03.2012 заявника оглянув лікар, він зробив рентген (до медичної картки знімок не долучив) і призначив лікування. Заявнику робили перев’язку травми у паховій зоні прямо у камері, у присутності сокамерника. Однак Василя Іващенка було попереджено, що якщо скаржитиметься, його продовжать бити.

У зв’язку з описаними подіями заявник проходив лікування з приводу хронічного обструктивного захворювання легень середньої важкості, ішемічної хвороби серця, гіпертонічної хвороби ІІ ступеня, недостатність кровообігу І ступеня, а також з діагнозом «хронічний правобічний орхоепідідіміт» (запалення яєчка) в стадії загострення.

У січні 2013 року, під час перебування в Київському СІЗО, хірург рекомендував термінову операцію у паховій зоні. Однак вона так і не була проведена. Наступного разу йому рекомендували хірургічне втручання вже 6 травня 2015 року в Замковій виправній колонії. Заявник вважав, що повторна операція має виправити наслідки попереднього неправильного операційного втручання в Шепетівській виправній колонії. На момент розгляду справи ЄСПЛ операцію досі не було проведено.

Звертаючись до правоохоронних органів В. Іващенко прагнув довести, що його побиття було пов’язано із кваліфікацією кримінального правопорушення, за яке його було засуджено, і дії представників пенітенціарної системи були викликані помстою.

Ситуація була ускладнена і тим, що відразу після побиття заявника його змусили підписати заяву, в якій він письмово підтвердив, що не має скарг на співробітників СІЗО. Крім того, за словами заявника, кожен довічно засуджений після прибуття до Черкаського СІЗО зазнавав жорстокого поводження з боку персоналу СІЗО. Той факт, що заявник був засуджений за напад на працівника правоохоронних органів також створював додаткові перешкоди для заявника в отриманні всіх необхідних доказів насильницьких дій. Перебуваючи у такому вразливому становищі, подати будь-які позови щодо жорстокого поводження майже неможливо, оскільки він цілодобово знаходився під контролем тих посадових осіб, на яких він скаржився. Його також запевнили, що його кореспонденція може бути піддана перегляду представниками СІЗО або навіть не надсилатись.

Крім того заявник повідомляв органи прокуратури про нелюдські умови тримання його під вартою та відсутність медичної допомоги.

Скарги заявника, в яких він просив відкрити кримінальне провадження і провести розслідування, не мали результату. Кожного разу заявник отримував відповіді про те, що «немає підстав для заходів прокурорського реагування». Тож жодна зі скарг заявника не мала наслідком розгляд кримінальних справ національними судами.

На початку січня 2020 року Центр стратегічних судових справ УГСПЛ підтримав комуніковану в Європейському суді з прав людини (далі – ЄСПЛ) справу Василь Іващенко проти України.

Під час розгляду кейсу в ЄСПЛ основним завданням адвокатів стратегічного відділу було звернути увагу суддів на приховування Урядом та пенітенціарними установами важливих доказів, що підтверджують застосування фізичного насильства до заявника в умовах СІЗО та нагальну необхідність його лікування, про що держава була добре поінформована, але не реагувала належним чином.

Обираючи відповідну правову стратегію, адвокати спиралися на практику Суду, зокрема на його висновки в справах Enukidze and Girgvliani v. Georgia (no. 25091/07, § 296, 26 April 2011), Bekirski v. Bulgaria (no. 71420/01, §§ 111-13, 2 September 2010) та Janowiec and Others v. Russia [GC] (nos. 55508/07 and 29520/09, § 203, ECHR 2013), де Суд визначав:

Обов’язок держави надати докази на вимогу Суду вимагає від Договірних Держав надати Суду всі необхідні умови, незалежно від того, проводить він розслідування для встановлення фактів або виконує свої загальні обов’язки щодо розгляду заяв. Нездатність уряду подати таку інформацію, яка перебуває в їхніх руках, без задовільного пояснення може не лише спричинити висновки щодо обґрунтованості тверджень заявника, але також може негативно відбитися на рівні відповідності державою-відповідачем зі своїми зобов’язаннями за Конвенцією. Обов’язок надати докази, прошені Судом, є обов’язковим для уряду-відповідача з моменту формулювання такого клопотання, чи то при первинному повідомленні заяви до Уряду або на наступній стадії провадження.

У справі В.Іващенка Суд просив Уряд подати копії всіх документів, що мають відношення до скарг заявника, включаючи наступні документи, але не обмежуючись ними:

– скарги заявника щодо передбачуваного жорстокого поводження з ним 5 березня 2012 року та прохання про медичну допомогу через проблему, пов’язану з його геніталіями, та відповідні рішення органів влади;

– усі відповідні медичні висновки, включаючи рентгенологічне зображення, зроблене на наступний день після жорстокого поводження із заявником та відповідний медичний висновок щодо нього, а також інформацію про результати медичного огляду заявника хірургом Київського СІЗО у січні 2013 р.

Не дивлячись на запит ЄСПЛ Уряд надав ці документи не в повному обсязі: була відсутня будь-яка медична документація щодо перелому ребра заявника, його обстеження або лікування і результатів рентгенографії. Уряд ніяк не пояснив джерело походження переламів ребер заявника.

Крім того, пан Василь прагнув довести, що більшість ускладнень з його здоров’ям також пов’язано з неякісним оперативним втручанням в період його засудження, а також скаржився на умови тримання його під вартою в умовах пенітенціарної системи.

Він повідомляв Суд, що одразу після неправильної операції на паховій грижі в нього накопичилася рідина в мошонці, що спричинило запалення. У серпні – вересні 2012 йому діагностували хронічний орхоепідідіміт і він пройшов консервативне (нехірургічне) лікування. Хірурги рекомендували проводити хірургічне лікування під час обстеження в січні 2013 року та травні 2015 року. Протягом 7 років Уряд нехтував терміновою необхідністю провести заявникові хірургічне лікування щодо погіршеної грижі.

Уряд не заперечував, що у заявника була гідроцеле (водянка оболонок яєчок), але не коментував, яку медичну допомогу надавали заявнику, і тому якість такої допомоги встановити не вдалося. З наданих медичних карток видно, що після 2012 року заявник страждав на хронічне запалення статевих органів та новоутворень, але з тих пір не проходив жодного хірургічного лікування. Заявник стверджує, що протягом періоду з березня 2012 року він відчував дискомфорт і біль у паху, його статеві органи збільшені, набряклі, що заважає йому нормально рухатися самостійно. Уряд зазначив, що заявник проходив медичний огляд та отримував лікарські рецепти, однак не надав жодної медичної документації, яка підтверджувала б, що заявник отримував кваліфіковану допомогу фахівців. Не зважаючи на те, що Суд просив надати такі документи.

Адвокати повідомляли Суду, що національне законодавство не регулює лікування та діагностику гідроцеле, оскільки не існує відповідного національного клінічного протоколу. Водночас під час надання медичної допомоги лікарі можуть керуватися, зокрема, рекомендаціями та науковими розробками, документами національних наукових установ. Таким документом може бути Місцевий клінічний протокол надання медичної допомоги пацієнтам із захворюваннями яєчок та спинного мозку, затверджений Національним інститутом раку. Цей документ містить інформацію про те, що лікування гідроцеле можливе лише хірургічним шляхом. Саме тому представники заявника стверджували, що тривала затримка його лікування гідроцеле не може бути виправдана відсутністю хірурга, а отже, є порушенням статті 3 Конвенції.

У цій категорії справ Європейський суд з прав людини неодноразово приходив до висновку про відсутність ефективних національних засобів правового захисту, зокрема у питанні якості медичної допомоги, зокрема: «Суд багато разів встановлював, що бракує ефективних національних засобів захисту для скарги про якість медичного лікування в місцях позбавлення волі (Melnik v. Ukraine, §§ 113-16; Koval v. Ukraine, № 65550/01, §§ 93-98, та Savinov v. Ukraine, № 5212/13, п. 58, Logvinenko v. Ukraine, № 41203/16, §12-13). У вищезазначених справах Суд встановив, що жоден із запропонованих Урядом правових шляхів не є ефективним засобом правового захисту для запобігання заявленим порушенням або зупинки їх продовження або для забезпечення заявників адекватною та достатньою компенсацією для їх скарг за статтею 3 Конвенції. Тож заявник дійсно не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту.

Щодо умов ув’язнення, заявник повідомляв, що держава не забезпечила його тримання в умовах, сумісних з повагою людської гідності. Умови його утримання в Київському СІЗО, Вінницькому СІЗО, Шепетівській ВК не відповідали критеріям гуманності та принижували його гідність.

Незадовільні умови тримання в установах виконання покарань України у період 2011-2015 підтверджували і моніторингові звіти Омбудсмана, якими виявлено низку систематичних порушень прав і свобод людини, включаючи антисанітарні умови, відсутність доступу до свіжого повітря та питної води, недостатнє харчування та медичні засоби, застосування психологічного та фізичного насильства працівниками в’язниці щодо засуджених, поширеність принижуючої гідності практики, в т.ч. тривале використання наручників щодо осіб, які вчинили незначне правопорушення, відсутність перегородок у ванних кімнатах тощо, існування невиправданих обмежень у стосунках із зовнішнім світом, неінформування затриманих про їх права, а також способи скарги на неправомірні дії адміністрації установи, неефективні перевірки та розслідування заяв про проступки з боку прокуратури та відповідних відомчих служб та підрозділів Міністерства охорони здоров’я, Міністерства внутрішніх справ та Державної пенітенціарної служби, кількість обладнаних ліжок перевищує норми площі, визначені законодавством, у житлових секціях практично немає вільного місця, кімнати для зберігання особистих речей засуджених мають багато різної непотрібності, тому ув’язнені тримають свої речі під ліжками, житлові та комерційні приміщення структурних секцій окремих установ не використовуються за призначенням, електромережі прокладаються з порушенням правил техніки безпеки та ізоляції, їх використання надзвичайно небезпечно, туалети у поганому стані в переважній кількості відвідуваних закладів.

Крім зазначених порушень з приводу тримання осіб під вартою, заявник окремо повідомляв про особливості його перебування в окремих установах.

Приміщення (камери), в яких він знаходився у Вінницькому СІЗО, були розраховані на 2 особи (загальна площа біля 8 м2). Ці камери були обладнані каналізацією (туалет) та водопостачанням (раковиною), які, однак, були не в хорошому стані. Камери були невеличкі, вологі, на стінах грибок. Взимку було дуже холодно. Невелике вікно під стелею було оснащено скляними блоками, один з яких був відсутній, що не забезпечувало достатнього денного світла в камері. В іншій камері вікно було закрито залізною пластиною з невеликим отвором приблизно 25×30 см (“вентиляційне вікно”). Через отвір не вистачало повітря. Не було витяжки та іншого обладнання, щоб забезпечити камеру вентиляцією. Оскільки вікно було закрите металевою пластиною, денне світло взагалі не потрапляло в камеру. У камерах були двоярусні ліжка, перший ярус яких знаходився на відстані 20 см від підлоги. Транзитні камери знаходились у підвалі, не опалювалися та сиріли, спати на такому ліжку було дуже холодно. Крім того, у камері не було столу для письма/прийому їжі. Була розетка, яку, однак, було важко використовувати, оскільки вона знаходилася приблизно в 170 см від підлоги. Коли заявник прибував до СІЗО, йому давали лише старий брудний та порваний матрац та подушку. Він не був забезпечений ні постільною білизною, ні ковдрами. Його ніколи не виводили на прогулянку. Незважаючи на його неодноразові усні прохання, йому сказали, що його не виведуть на прогулянку без спеціального одягу, але органи СІЗО відмовились надати такий одяг. Ув’язнені в СІЗО не забезпечуються питною водою. У камері заявника у 2015 році не було жодного крана, тому в’язні навіть не могли самостійно збирати та кип’ятити воду.

В Шепетівській ВК заявнику протягом 2 місяців не давали можливості помитися, його не брали у ваннудуш, хоча він неодноразово звертався до адміністрації колонії з відповідними проханнями. Це пояснювалося відсутністю достатньої кількості персоналу для його супроводу. Саме відсутність гігієни заявник пов’язує з розвитком та загостренням хронічного орхоепідідіміту. Йому також не забезпечувались щоденні прогулянки, хоча він неодноразово просив адміністрацію колонії. Він не мав вільного доступу до питної води.

У Київському СІЗО камера, де знаходився заявник близько 15 м2 (з урахуванням туалету, розташованого в кутку камери), була розрахована на 4 людини. У згаданій камері до вікна була приварена металева полиця для телевізора (який був відсутній). Ліжка металеві, двоповерхові. У камері було сиро, темно і холодно. За камерою спостерігали цілодобово, при тому що туалет був відокремлений від загальної кімнати лише перегородкою висотою близько 1,4-1,5 метра; не було дверей, тому перегородка не забезпечувала належного рівня конфіденційності, особливо у поєднанні з відеоспостереженням. Вода стікала по стінах. У всіх СІЗО ув’язнені мали доступ до однієї години щоденних фізичних вправ на відкритому повітрі. тим не менше, двори часто були занадто малі для реальних фізичних навантажень (наприклад, 9,5 м² для двох ув’язнених або 34 м² для 12 ув’язнених у Києві).

У своєму рішенні від 22 квітня 2021 року Європейський суд з прав людини знайшов у справі Василь Іващенко проти України, за відсутності матеріалів, які б підтверджували побиття заявника в Черкаському СІЗО, вирішив, що В. Іващенко не зміг довести факт жорстокого поводження з ним. Водночас, було констатовано:

– порушення статті 3 (заборона катування) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) через неадекватні матеріальні умови утримання заявника в Київському СІЗО з 15 грудня 2012 року по 24 січня 2013 року;

– порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через неадекватну медичну допомогу, яка надавалась заявникові під час ув’язнення щодо його набряку у зоні паху та інших проблем зі здоров’ям статевих органів.

Суд, постановивши порушення статті 3 Конвенції щодо тримання заявника у Київському СІЗО, вирішив не розглядати тотожні питання про умови його тримання в інших установах.

Крім цього, ЄСПЛ постановив, що держава не виконала своїх зобов’язань за статтями 34 (індивідуальні заяви) та 38 (розгляд справи) Конвенції, тобто через ненадання повного обсягу матеріалів, зокрема медичної документації щодо заявника, порушила тим самим його право на подання індивідуальної заяви до ЄСПЛ, адже відповідно до ст. 34 Конвенції, яка регуляє таке право, Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

За ст. 38 Конвенції ЄСПЛ розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови. Те, що в цій справі держава не сприяла проведенню такого розслідування Судом, призвело до визнання нею порушення статті 38 Конвенції.

Визнання Судом порушення державою своїх зобов’язань за статтями 34 та 38 Конвенції рідко зустрічається у практиці, і тому в певному сенсі ця справа є унікальною.

У підсумку, Європейський суд з прав людини присудив виплатити Василю Іващенку 14 000 євро компенсації за завдану державою шкоду.

Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проект «Юридичний захист людей, які живуть ВІЛ, ТБ та представників уразливих до ВІЛ груп населення через надання комплексної юридичної допомоги» за фінансової підтримки Благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД» в рамках реалізації проекту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.