Історія з грифом “Секретно”: ГУЛАГ. Кінець імперії терору
ГУЛАГ був невід’ємним елементом тоталітарного режиму, створеного Сталіним. Тому смерть “вождя народів” у березні 1953 року струсонула як радянську імперію, так і її потворну модель – імперію терору ГУЛАГ. 27 березня 1953 року газета “Правда”, яка постійно інформувала жителів СРСР про боротьбу з ворогами народу, помістила несподіване оголошення про амністію. За кілька тижнів на волю вийшло більше мільйона в’язнів, переважно засуджених за дрібні проступки, господарські зловживання чи крадіжки. Таким чином радянське керівництво намагалося зняти напругу в суспільстві, яку важко було не відчути після смерті Сталіна.
Політзеків амністія не зачепила, тому влада, замість того щоби отримати спокій, викликала бунт та повстання. Цього разу найбільші за історію існування табірної системи СРСР. Табірне керівництво, відчуваючи наростання незадоволення серед в’язнів, вирішило посилити репресії. Навесні 1953 року почастішали випадки жорстокого побиття політзеків і навіть розстрілів охоронцями. Таким чином не просто сіяли страх, але й брутально ліквідовували потенційних організаторів бунтів. Крім того, адміністрація спробувала використати давній “заспокійливий засіб” проти політичних – кримінальних в’язнів.
21 травня 1953 року за вказівкою начальника генерала Семенова в друге табірне відділення Горлагу переведено озброєних ножами бандитів. Вже незабаром у таборі сталася кривава різанина з їхньою участю. Інші в’язні відповіли організованим протестом – не виходили на роботу, допоки присланих убивць не ізолювали. Але й після цього протистояння не припинилося. Через кілька днів, 25-26 травня, охорона двічі стріляла по ув’язнених – були кілька вбитих та поранених. Власне, ці розстріли, які були чи то виявом нервовості охоронців, котрі відчували наростання протесту, чи то спробою йому запобігти, стали безпосереднім поштовхом до повстання, яке увійшло в історію під назвою Норильського.
Поступово страйки охоплюють один за одним табірні відділення, тут створюються комітети, що перебирають на себе керівництво подальшим протестом. Через тиждень, 5 червня, у повстанні беруть участь вже 6 табірних відділень і понад 16 тисяч в’язнів. Гаслом бунтівників стало бандерівське “Воля або смерть”, а прапором – чорне полотнище з червоною смугою. Та це й не дивно, адже серед керівників повстання були колишні члени ОУН.
Один із них, Степан Семенюк, згодом писав: “Ми пам’ятали наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин”.
Адміністрація намагалася придушити протест у зародку, проте її успіхи були незначними. Ще в перший тиждень у 2-й табірній зоні заарештовано близько 50 організаторів протесту. Проте цей успіх адміністрації навчив повсталих, які тепер організували охорону, почали виробляти холодну зброю і були готові до активного спротиву. 30 травня в’язні 5-ї зони відбили штурм озброєної охорони.
Крім холодної зброї, повсталі почали використовувати зброю інформаційну. У таборі обладнали типографію, яка виготовляла листівки із закликом до вояків не брати участі в придушенні повстання та інформувала місцеве населення про боротьбу. Для поширення листівок використовувалися. повітряні змії. Ось як описує це один із керівників повстання Євген Грицяк: “Листівки розкидалися по місту в дуже оригінальний спосіб. Для цього було виготовлено сім паперових зміїв, які, підіймаючись угору, несли з собою до 300 листівок кожний. Листівки підв’язувалися під змія скрученими в трубку і перев’язаними ниткою. З-під нитки звисав запалений ватяний гніт. Коли змій підіймався на свою висоту, ґніт догоряв і перепалював нитку; тоді листівки розсипалися в усі боки. А далі вітер розносив їх по всьому місту і навіть далеко поза його межі”.
Повстанці висували як конкретні вимоги щодо умов праці та побуту в’язнів, перегляду справ і покарання охоронців, винних у надуживанні владою, так і загальні – припинення політики репресій. Радянська влада, зрозумівши, що не в силах зупинити розростання протесту, вирішила піти назустріч в’язням. 5 червня 1953 року в Норильськ із Москви прилетіла комісія МГБ СРСР під керівництвом полковника М. Кузнєцова. “Ми успішно скористалися з нагоди, – згадує Євген Грицяк, – вперше перед московською комісією поставили ряд ультимативних вимог. Ми не просили Москву змилуватися над нами, не благали, а вимагали, і не тільки стосовно себе. Ми вимагали заміни усієї нелюдської системи гноблення і застерігали, що продовження політики терору неможливе, що ми будемо боротися проти цієї системи усіма доступними методами”.
Проте влада була готова лише на поступки щодо умов ув’язнення. Тому почалася поступова ліквідація повстання – з допомогою зброї та водометів, один по одному захоплювалися табірні відділення, заарештовувалися керівники бунтівників. Таким чином, на початок серпня вдалося придушити опір в 1-му, 2-му, 4-му, 5-му та 6-му таборах. Натомість тривав протест у 3-му, більшість в’язнів якого становили українські та прибалтійські націоналісти.
4 серпня 1953 року розпочався штурм цього табору, останнього оплоту Норильського повстання. В операції взяли участь солдати, цивільні комуністи та комсомольці Норильська, спеціально мобілізовані для придушення бунту. За різними підрахунками, під час боїв загинуло від 50 до 150 в’язнів. Радянській владі після понад двох місяців нарешті вдалося зірвати червоно-чорний прапор повстання, який майорів над табором.
Але це був лише початок. Ще під час подій у Норильську спалахнуло інше повстання – у Воркуті, яке тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 року. Очевидно, навчені гірким досвідом Норильська, чекісти цього разу діяли швидко – вже в перший день повідомили міністра внутрішніх справ СРСР Сергія Круглова. Через п’ять днів з’явилося рішення за його підписом, яким задовольнялися деякі вимоги повсталих – 9-годинний робочий день, дозвіл писати листи рідним раз на місяць, можливість побачень із ними. Таким чином влада намагалася зупинити розростання протесту, поки він не набрав ширших форм.
Проте керівники спротиву наполягали на продовженні боротьби. “Авторитети бандерівського угрупування, – доповідали керівництву табору агенти, – ведуть розмови, в яких ідеться, що вони добилися мало і потрібно активніше добиватися скорочення термінів або звільнення, які треба вимагати шляхом масової відмови від роботи”. На десятий день, попри поступки, які гарантувало радянське керівництво, на роботу не вийшло більше 12 тисяч в’язнів. Тому 31 липня та 1 серпня почався штурм непокірних таборів, у результаті якого, за документом МВС, загинули 53 в’язні і 138 дістали поранення. Майже половину серед загиблих, згідно з цим же документом, становили молоді чоловіки віком від 20 до 30 років.
Після придушення небезпечних повстань весни – літа 1953 року сотні в’язнів були заарештовані як організатори, тисячі переміщені в інші табори. Проте “бацилу бунту” вбити не вдалося, і тиша, яка протягом кількох місяців панувала в ГУЛАГу, була оманливою. Для утримання спокою в березні 1954 року ЦК КПРС прийняв рішення “Про покращення роботи виправно-трудових таборів ГУЛАГу з перевиховання в’язнів”. Воно, зокрема, закріплювало ряд поступок ув’язненим, на які влада змушена була піти після Норильського та Воркутинського повстань. Проте це не спинило небезпечного для влади бродіння в таборах.
Наростання напруги відчувалося, зокрема, в таборах Степлагу, близько 50% якого становили українські націоналісти і понад 20% – прибалтійські. Для боротьби з ними використовувався звичний набір засобів – залякування, “випадкові” розстріли і, нарешті, знову привезення в табір кримінальних злочинців. “Перед першотравневими святами (1954 року), – пише про це Солженіцин, – господарі привезли 650 злодіїв, частково побутовиків (в тому числі багато малолітніх). “Прибуває здоровий контингент!” – злорадно попереджали вони П’ятдесят Восьму (тобто засуджених за політичними статтями. – Авт.). – Тепер не поворушитесь. А до привезених злодіїв казали: “Ви в нас наведете порядок!”. На подив адміністрації, кримінальні не лише не стали “наводити порядку” з політичними, але й приєдналися до них під час повстання.
А почалося воно з того, що 15 травня 1954 року охоронець Калімудін випустив автоматну чергу у колону ув’язнених, вбивши 18 осіб та ще 33 поранивши. Крім того, було побито близько 40 в’язнів, деяких безпідставно кинуто в ізолятор. Увечері 16 травня група на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком напала на ізолятор, розгромила його і звільнила ув’язнених. Так розпочалося Кенгірське повстання, яке тривало 42 дні. Його перебіг досить схожий на інші – відмова виходити на роботу, поступове розширення ареалу, спроби адміністрації заспокоїти повстанців частковими поступками (зокрема, було оголошено про засудження на чотири роки тюрми охоронця Калімудіна). Як і в інших повстаннях, в Кенгірі створено підпільний керівний центр, який контролювали українські націоналісти. Вже через кілька днів після початку бунту міністр внутрішніх справ СРСР Круглов доповідав керівництву, що “масовою непокорою керують засуджені оунівці”. Серед керівників спротиву – досвідчений підпільник та організатор політв’язнів Михайло Сорока, а також Герш Келлер, єврей за національністю, заарештований 1944 року за участь в українському підпіллі.
Наприкінці червня стало зрозуміло, що задовольнити в’язнів частковими поступками не вдасться. Тому радянське керівництво вирішило піти на штурм повсталих таборів. Очевидно, повстанці очікували на таке завершення і готувалися до нього. Згідно з документами слідства, в таборі знайдено 1577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка “фінки”, 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2113 одиниць інших видів гостро ріжучих і металевих предметів. Проти цього “арсеналу” радянська влада виставила 1600 озброєних солдатів, три пожежні машини з водометами та. 5 танків Т-34.
26 травня о четвертій ранку комісія МВС востаннє запропонувала повсталим здатися. Після цього розпочався кривавий штурм. “Побачивши танки, в’язні жіночого табору, – згадує колишній в’язень Варконі, – щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат узялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкості й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного”. Під час цієї операції, на думку дослідниці Лесі Бондарук, вбито та поранено близько семисот осіб.
Таким чином Кенгірське повстання, як і попередні, було придушено. Але це означало не кінець руху опору, а кінець ГУЛАГу – він уже ніколи не оговтається від завданих ударів і почне швидко валитися. Після повстань у 1953-1954 роках ліквідовано особливі табори для політв’язнів, у 1955 році започатковано загальну реформу місць утримання, до 1957 року ліквідовано велику кількість таборів, нарешті в 1960 році ліквідовано сам ГУЛАГ.
За тридцять років діяльності через нього пройшло майже 30 мільйонів в’язнів. Табори для політичних в’язнів існували і після 1960 року, через них перейшли тисячі людей, останні з яких вийшли на волю аж у 1989-му. Проте табірна система СРСР вже ніколи не повернула собі сили, яку мала за часів існування ГУЛАГу.
Зрощення цієї табірної імперії з цілою імперією СРСР було настільки міцним, що повстання 1953-1954 років позначилися не тільки на долі в’язнів, але й на житті всіх мешканців країни. Радянське керівництво в 1956 році на ХХ з’їзді КПРС змушене було засудити злочини доби сталінізму, взяти курс на лібералізацію суспільних відносин. Настала відлига, плодами якої в Україні стали “шістдесятники”, дисиденти, самвидав, а отже, новий етап боротьби.
P.S. Попри важливість історії табірних повстань, вона досі є маловідомою. Щойно в 2008 році з’явився документальний фільм Михайла Ткачука “Загадка Норильського повстання” (до речі, відзначений Шевченківською премією). У 2009 році інформація про ці повстання внесена до шкільної програми з історії (звідки вона була вилучена наступного року міністром Дмитром Табачником), а у 2011 році історик Леся Бондарук захистила кандидатську дисертацію на тему “Український рух опору в радянських таборах у 1940-1950-х роках”. Тож правда про українських героїв, які поставили крапку в існуванні ГУЛАГу, дуже повільно повертається до нас.
Читайте також:
В 1952 році встановлено рекорд кількості ув’язнених в СРСР – понад 2 мільйони 800 тисяч. Табори поповнювали учасниками збройних антирадянських рухів. Колишні повстанці стали причиною того, що імперія ГУЛАГ дала тріщину.
З архіву: села під водою та «правдоруб» Хрущов (1955 -1956)
Новинні стрічки тих часів рясніли історичними «перемогами». І не згадувалося, яких жертв вони коштували, скільки людей померло від виснаження на промислових будовах сталінських ГУЛАГів, скільки доль було поламано в процесі «електрифікації всієї країни». Протести проти нелюдських умов існування розцінювалися як контрреволюція. На теренах самої Імперії всіх незадоволених уже винищили, настав час розстрілів у країнах «народної демократії». Ось як про всі ці процеси писало РАТАУ.
КАХОВСЬКА ГЕС
18 жовтня 1955 року. РАТАУ «В яскраву, сповнену героїзму і величі історію гідробудівництва на Дніпрі вписано нову знаменну сторінку: Каховська ГЕС готова дати перший струм».
Водозливна гребля Каховської ГЕС після затоплення, 1955 рік.
Довідково: Каховська ГЕС стала шостою і останньою у каскаді гідроелектростанцій на Дніпрі, а Каховське водосховище нині найбільше за обсягами води.
Рішення про будівництво гідроелектростанції на цьому місці було прийнято у вересні 1950 року, а через два роки розпочалось саме будівництво, село Ключове – головний будмайданчик, отримало назву Нова Каховка.
Крім виробництва електроенергії, ГЕС мала вирішити ще кілька питань – покращення судноплавства на Дніпрі та стати гідровузлом, від якого підуть канали для зрошення земель півдня України і Криму.
Ціною неймовірних зусиль, і в рекордно короткі терміни гідроспоруда була зведена. Вже 18 жовтня 1955 року було завершено монтаж першої турбіни Каховської ГЕС.
Щоб спорудити дамбу через Дніпро, за 5 років (з 1951 по 1956) довелося перемістити 50 мільйонів кубометрів грунту і направити течію ріки в нове русло. Уже в 1955 році почалося заповнення водосховища. Цій події передувала драматична епопея переселення в степові райони Херсонщини мешканців селищ, розташованих уздовж Дніпра. Відповідно до проекту, з місць затоплення потрібно було відселити жителів 27 сіл. Селян змушували розбирати хати та рубати сади. Це робили для того, щоб дно майбутнього водоймища було рівним.
Олександр Довженко, який був у цих місцях перед затопленням писав у своєму щоденнику: «Ніякої роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили в двори, обміряли, записували і кожному індивідуально повідомляли про затоплення. Більш того, всім, хто не встиг переселитися в певний термін, заявляли: «Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо – будемо ламати будинок бульдозером, незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні». Люди змушені були підкоритися. »
Зрештою, під водою опинилося 257 тисяч гектарів знищених унікальних Дніпровських плавнів, тисячі гектарів орної землі і велика кількість не досліджених археологічних та історичних пам’яток.
Повністю Каховська ГЕС була прийнята в промислову експлуатацію 19 жовтня 1959 року.
ХХ З’ЇЗД ПАРТІЇ
9 березня 1956 року. Київ. РАТАУ. «З великою активністю обговорюють трудящі столиці України підсумки роботи історичного ХХ з’їзду КПРС».
Микита Хрущов виступає на ХХ з’їзді КПРС в Кремлі. Фото: Укрінформ
Як відомо, той «історичний» з’їзд проходив в Москві 14-25 лютого 1956 року. Щоправда, «трудящі столиці», навіть, не здогадувались про те, що дійсно стало історичним.
В останній день роботи XX з’їзду, 25 лютого 1956 року, тодішній перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов виступив на закритому засіданні із доповіддю «Про подолання культу особи і його наслідків», у якій Йосифа Сталіна звинувачено у свавіллі в органах НКВС, судах та прокуратурі, що привело до численних жертв у 1930-1950 роки.
Виступ Хрущова шокував делегатів з’їзду, адже був повною протилежністю багаторічній радянській пропаганді, що представляла Сталіна не інакше, як «великим вождем і вчителем» або «батьком народів».
За пропозицією глави уряду Миколи Булганіна доповідь Хрущова була схвалена з’їздом без обговорення. У скороченому вигляді її надіслали в усі партійні організації СРСР та керівникам комуністичних партій світу, але без права публікації у відкритій пресі. Однак, у червні 1956 року, через Польську об’єднану робітничу партію ця доповідь потрапила спочатку до Ізраїлю, а звідти – до США, де й була вперше опублікована. Не маючи іншого виходу, 30 червня Президія ЦК КПРС ухвалила постанову «Про подолання культу особи і його наслідків», в якій був викладений скорочений і пом’якшений варіант доповіді Хрущова і визначались рамки допустимої критики сталінізму.
Так, доповідь не торкалась питань колективізації і «розкуркулення», чисток в армії та проблем репресованих після повернення з полону радянських військовополонених, помилок в управлінні державою в роки радянсько-німецької війни. Однак, не зважаючи на це, вона стала початком реабілітації багатьох несправедливо засуджених, допомогла в поверненні на батьківщину німецьких і японських військовополонених. Разом з тим, було послаблено цензуру та змінено зовнішню політику СРСР, проголошено курс на «мирне співіснування» з капіталістичним світом.
Не зважаючи на те, що доповідь Хрущова була схвалена з’їздом, через рік старе кремлівське керівництво, яке в середині 1950-х років все ще посідало високі державні і партійні пости, спробувало змістити Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС. Проте, Хрущову вдалося вистояти у внутріпартійному протистоянні, і згодом він домігся зняття зі своїх посад і виключення з партії учасників «антипартійної змови» Маленкова, Булганіна і Молотова.
Згодом, так звана десталінізація почала поступово згортатись і повністю зупинилась після приходу до влади у 1964 році Леоніда Брежнєва.
У Радянському Союзі повна версія доповіді Хрущова на XX з’їзді КПРС була опублікована лише у 1989 році.
«КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗАКОЛОТ» В УГОРЩИНІ
24 жовтня. Будапешт. РАТАУ з посиланням на ТАРС передало: «Учора пізно ввечері підпільні реакційні організації зробили спробу викликати в Будапешті контрреволюційний заколот проти народної влади. Нападів зазнали ряд державних і громадських установ. Уряд Угорської Народної Республіки звернувся до уряду СРСР з просьбою про допомогу».
На вулицях Будапешта під час повстання. Фото: Укрінформ
Довідково: 23 жовтня 1956 року в Угорщині спалахнуло повстання проти комуністичного режиму, жорстоко придушене радянськими військами.
Як відомо, після закінчення Другої світової війни Угорщина опинилася у сфері впливу СРСР. Досить скоро угорці відчули, що значить «братня любов старшого брата: в аграрній країні продукти видавалися по картках, катастрофічно не вистачало продовольства, вперше за всю історію свого існування Угорщина була змушена імпортувати зерно. На додаток в країні відбувалися репресії та переслідування інакомислячих.
Після смерті Сталіна прем’єр-міністром Угорщини став Імре Надь – людина ліберальних поглядів. Для угорців він став реформатором, а для Москви – «правим уклоністом». Тому навесні 1955 року його прибрали з уряду, а на додачу ще й виключили з партії.
Незадоволені люди почали масово виходити на вулиці, вимагаючи проведення в країні демократичних перетворень, виводу радянських військ, зміщення сталіністів з державних посад.
23 жовтня 1956 року – на вулиці Будапешта вийшло майже 200-тисяч людей. Уже ввечері демонстранти захопили будівлю угорського радіо і ряд промислових об’єктів столиці, зокрема й кілька заводів з виробництва зброї. У парку був повалений і розбитий величезний пам’ятник Сталіну, від якого залишилися лише чоботи. Наступного дня в Будапешт увійшли радянські війська.
Як вважають деякі історики, початок збройної конфронтації, в результаті якої загинула величезна кількість людей, спровокували угорські спецслужби, які почали стріляти у беззбройний натовп. А 4 листопада радянські війська – 17 дивізій, 60 тисяч військовослужбовців і майже шість тисяч танків під командуванням заступника міністра оборони СРСР Івана Конєва оточили Будапешт і остаточно придушили повстання.
У СРСР Угорське повстання називали не інакше як «контрреволюційним заколотом», але саме революційні події в Угорщині стали поштовхом для зародження в СРСР, зокрема й в Україні, потужного протестного руху, особливо в студентському середовищі.