Чому Олексій Баталов не підтримував стосунки з дочкою від першого шлюбу

На матері своєї старшої дочки – Ірині Ротовій Олексій Баталов одружився в дуже юному віці. Йому було 16, коли він шалено закохався. За вдачею сором’язливий, він прийняв щирість і чуттєвість у відносинах з Іриною за справжню любов. Їхні стосунки почалися ще в школі. У такому юному віці їх, звичайно, не розписали. Тоді вони купили одне на двох обручку і на його зворотному боці вигравіювали: «1 948. Альоша + Іра = Любов ». Батьки змирилися з їх любов’ю. Жити їм доводилося то в одних, то в інших.

Через два роки вони одружилися. У цьому шлюбі і народилася Надія.

Баталов прагнув до кар’єрного росту, він став користуватися популярністю, його запрошували на зйомки. Часу на сім’ю практично не залишалося, і відносини стали затухати. А після того, як Баталов на чергових зйомках зустрів свою другу велику і справжню любов, він прийняв єдино вірне рішення і розлучився. Перший шлюб проіснував всього три роки.

Як стверджує сам Олексій Смелаовіч, він був поганим батьком для своєї старшої дочки. Їх зустрічі були не більше одного разу на рік. Він не знав про що говорити з нею, адже він не брав участі в її житті, не цікавився нею абсолютно. Відносини з дочкою не склалися, тому Баталов не цікавився і внучкою. Чи не утворилася між ними нитку, що зв’язує споріднені душі.

У Надії своє життя. Вона закінчила інститут іноземних мов, одружена, проживає за кордоном.

Швидше за все, це відчуження з’явилося через те, що Олексій Баталов не хотів приймати ні від кого, навіть від рідної доньки співчуття з приводу того, що друга його дочка народилася інвалідом.

А справжні причини відчуження були відомі тільки Баталова і Надії. Можливо, тепер після смерті батька, вона і розповість про ці причини, А можливо, ми ніколи цього і не дізнаємося.

Хотілося б вірити, що Надія не стане оскаржувати заповіт батька, так як все своє майно він заповів своїй другій дружині і молодшої дочки.

Так буває в житті, що люди розлучаються і рветься навіть духовний зв’язок.

Це сталося в Життя Олексія Баталова, мені здається.

Друга дочка, якій Олексій Баталов присвятив всю свою душу, яка, без сумніву, в цьому потребувала через інвалідність (наслідок родової травми), заповнила його серце і життя повністю.

Нам невідомі подробиці відносин з першою дружиною (шлюб був недовгим, в юному віці) можливо, було жорстокість з її боку, що поклало початок відчуженню на життя.

Можливо Надія, перша дочка, була повністю на боці матері, а Олексію Баталова, навантаженого в турботи про другої дочки, було неможливо розриватися і налагоджувати контакти з першою донькою, у якій життя складалося благополучно.

Не сумніваюся, що якби Надії була потрібна допомога, то вона б її отримала від батька. Але, по видимому, вони з мамою справлялися.

Тому, що час і обставини розвели їх і зробили, по суті чужими людьми.

Перший шлюб Олексія Баталова трапився досить рано, в 16 років. У такому віці більшість молодих людей ще досить емоційно незрілі. Цілком ймовірно, що в ті далекі часи юний Олексій Баталов ще не зміг відчути себе батьком в повній мірі.

Потім, раптово звалилася слава, завантаженість роботою, новий шлюб, турботи про молодшої дочки, яка з народження хворіє на ДЦП просто не залишали часу для повноцінного спілкування зі старшою дочкою.

Ось що з цього приводу говорив сам Олексій Баталов

Спочатку Олексій Баталов добре спілкувався зі старшою донькою Надією після розлучення. Але в міру дорослішання вони віддалялися. І ось уже до кінця життя легендарного актора вони вже майже не спілкувалися. А внучка Катерина так взагалі ніколи не була у нього вдома, як він сам говорив. І про правнучку він нічого не знає. Напевно, вік і проблеми з молодшою ​​дочкою, у неї ДЦП, зробили його таким. Що він не знав про що з ними говорити і говорив про них, як про малознайомих людей.

Такі припущення мусують в інтернеті. Але Баталов просто не хотів говорити про це. З першою дружиною вони давно розлучилися і у другому шлюбі у нього була хвора дочка. Він весь був у турботою про неї і старша дочка як то віддалялася. А потім і внучка народилася і вона вже була кимось далеким. Тим більше правнучка, якої він не бачив. Згодом вони стали майже чужими, він сам говорив: “Про що з ними можна говорити? Це як вперше прийти на балет.”. Сумно, звичайно, що рідні люди стають чужими, але у нього так сталося, супер-популярність в кіно і така ось складна сімейна обстановка.

Схожі статті

Наталка Полтавка (1819)

Тетерваковський — возний 1 , жених Наталчин.

Макогоненко — сільський виборний.

1 Возний — чиновник у повітових судах в Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Село над річкою Ворсклою. Уподовж сцени — вулиця, що веде до річки; тут між хатами — хата Терпилихи.

Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає пісню «Віють вітри, віють буйні. »).

Наталка. (. ) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді й горі та проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче), забув, що я живу на світі. Ти був бідним, любив мене й за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила й тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою; і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються.

Возний (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоденственного і мирного пребиванія! (Набік). Удобная оказія предстала

зділати о собі предложеніє на самоті.

Наталка (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний!

Возний. «Добродію»! «Добродію»! Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим ім’ярек.

Наталка. Я вас зову так, як усе село наше величає, шануючи ваше письменство й розум.

Возний. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:

От юних літ не знал я любові,

Не ощущал возженія в крові,

Как вдруг предстал Наталки вид ясний,

Как райський крин, душистий, прекрасний (. )

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.

Наталка. Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашєй в толк собі не возьму.

Возний. Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! І добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

Возний. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то як його — для любві ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Лиш одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.

Наталка. У нас єсть пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; шукайте собі, добродію, у городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте. Ось підіть лиш у неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що й розказати не можна.

Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть — теє-то як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила єму позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.

Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того й не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна.

Возний. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. (. )

Наталка співає пісню «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву. » про те, щоб багатий чоловік не «вводив в славу» простої дівчини.

Музика починає грати прелюдію. Возний розмірковує, і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумується.

Наталка і возний. Потім виборний з’являється на вулиці, іде й співає.

Наталка взяла свої відра й пішла додому.

Виборний підійшов до возного.

Возний. Чи се — теє-то як його — нова пісня, пане виборний?

Виборний (кланяється). Та се, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді, що в голову лізе, — вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас.

Возний. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете — теє-то як його.

Виборний. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем і ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.

Возний. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

Виборний. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но самому комісарові уже не те, як давно було. Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.

Возний. Ох! Правда, правда; даже і в повітовом суді, і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє, а взяточок, сиріч — винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що й говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на світі.

Виборний. Зате нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати. Та куди ви, добродію, налагодились?

Возний. Я наміревал — теє-то як його — посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею.

Виборний (лукаво). Наталку? А де ж (оглядається) вона?

Виборний. Золото — не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе й матір свою на світі держить.

І. Гончар. Замріялася

Возний. Нічого сказати — теє-то як його — хороша, хороша, і уже в такім возрасті.

Виборний. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще й бідна. Ніхто й не квапиться. (. )

Виборний розповідає возному про те, що до Наталки багато хто залицявся, проте вона нікому не дає згоди.

Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте (співає):

Ой під вишнею, під черешнею,

Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2)

«Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!» (2)

«Ой я й сам не піду, і тебе не пущу;

Хочеш мене, старенького, та покинути. (2)

Он не кидай мене, моя голубочко,

Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку,

І ставок, і млинок, і вишневий садок». (2)

«Ой не хочу хатки, ані сіна жатки,

Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. (2)

Ой ти, старий дідуган, і зогнувся, як дуга,

А я, молоденька, гуляти раденька». (2)

Возний. Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаємся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.

Виборний. А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: сього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, в іншої аж жижка задрижить!

Возний (набік). Признаюсь йому в моєй любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде — теє-то як його — правди дівати, я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ — теє-то як його — за мною і слідить. Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці?

Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати.

Возний. Ох,ох,ох. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як-то кажуть, надогад буряків — теє-то як його — так де! Ні приступу!

Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється й що каже?

Возний. Она ізлагаєть нерезоннії — теє-то як його — причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене — паном; себе — бідною, а мене багатим; себе простою — теє-то як його — а мене возним; і рішительний приговор учинила — що я їй, а она мні не рівня — теє-то як його.

Возний. Я їй пояснил, що любов все равняєть.

Возний. Что для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка.

Возний. Что она — теє-то як його — одна моя госпожа.

Возний. Что она не вірить, щоб так дуже — теє-то як його — можна полюбити.

Возний. Що я її давно люблю.

Возний. Щоб я одв’язався од неї.

Возний (сердито). Що? Нічого. Тебе чорт приніс — теє-то як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.

Виборний. Ой ви письменні! Угору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці.

Возний. Не те? А що ж би такеє?

Виборний. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві й покійний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів на три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило й Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат із сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знайомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами — пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра й вигнав його із свого дому; послі, як не стало й посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; у бідності умер і без куска хліба оставив жінку й дочку.

Возний. Яким же побитом — теє-то як його — Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі?

Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку й тепер живе, як ви знаєте.

Возний. А вишереченний Петро де — теє-то як його — обрітається?

Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двора, то мов у воду впав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.

Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє-то як його — можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.

Виборний. Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник». А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. (. )

Возний просить виборного допомогти йому в «сердечному ділі». Той погоджується.

Хата Терпилихи. Мати пряде, а дочка шиє. (. )

Наталка й мати розмірковують про своє безталанне життя. Терпилиха каже дочці, що як батько не дав Наталці перед смертю благословення на одруження з Петром, так і вона не дасть. Наталка кидається до матері й просить не губити її.

Кадр із кінофільму «Наталка Полтавка»

Наталка(сама). Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше — із серця. Но що робить. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої й буду весела. Женихи, яким я одказала, у другий раз не прив’яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті. А там. ох. Серце моє чогось щемить. (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи). (. )

Увечері до Терпилихи приходить виборний і каже їй, що він знає одного багатого й поважного чоловіка, який уподобав Наталку. Терпилиха зраділа цьому й разом з виборним починає вмовляти дівчину вийти за возного заміж. Виборний каже непоступливій Наталці, що та зневажає рідну матір, яка бажає своїй дочці кращого життя. На ці слова Наталка обіцяє все зробити заради спокою й благополуччя матері. Задоволений виконаною місією Макогоненко мерщій іде порадувати Тетерваковського.

Залишившись на самоті в хаті, Наталка в муках розмірковує про своє майбутнє, усі її думки линуть до коханого Петра. Вона співає пісню «Прийди, милий, подивися. ».

Та сама вулиця до річки в селі над Ворсклою.

Микола(сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота — без роду, без племені, без талану й без приюту. Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь у пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. (. )

Микола співає пісню «Гомін, гомін по діброві. ».

Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити й черкес бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.

Петро виходить, він не бачить Миколи, співає. (. )

Микола (набік). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.

Петро (набік). Яке се село? Воно мені не в приміту.

Микола (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, нетутешній.

Петро. Я. (Усміхається). Не знаю, як би тобі й сказати — відкіль хочеш.

Микола. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?

Петро. О, запевне, не забув, бо і вовся не знаю.

Микола. Та що ж ти за чоловік?

Петро. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.

Микола. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?

Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі в сироти?

Микола. Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний.

Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.

Микола.О,братику!(Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою й не мати містечка, де б голову приклонити.

Петро. Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем.

Возний і виборний виходять з хати Терпилихи. У возного рука пов’язана шовковою хусткою; у виборного через плече старостинський рушник.

Микола й Петро відходять набік.

Возний із задоволеним лицем походжає.

Виборний (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.

Терпилиха. Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

Виборний. Та надворі швидше провітриться.

Терпилиха. У хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.

Виборний. За всі голови! (Одходить од дверей). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи. (Побачив Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города?

Возний. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних?

Виборний. Адже ти був на базарі — що там чути?

Микола. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають та улиці застроюють новими домами, та криласи красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. (. )

Возний. По крайній мірі — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і — теє-то як його — о жалобах і позвах?

Виборний. Та що його питати: він по городу ґав ловив та витрішки продавав. (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився.

Микола. Поздоровляю вас, добродію. А з ким же Бог привів?

Возний. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних

Виборний. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А се що за парубок?

Микола. Се мій знакомий: іде з Коломака в Полтаву на заробіток.

Возний. Хіба-разві — теє-то якйого — із Коломака через наше село дорога в город?

Петро. Я нарочно прийшов сюди з ним побачитись.

Виборний і возний виходять.

Петро. Се старший у вашім селі?

Микола. Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!

Микола. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда — хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.

Петро (набік). На Наталці. (Заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка — багата, хороша і розумна?

Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Петро (жахається). У Полтаві.

Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді; чи давно вже Наталка з матір’ю тут живуть і як вони прозиваються?

Микола. Як тут вони живуть. (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці вираховує час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.

Петро (скрикнув). Так він умер!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нічого, нічого. Скажи, будь ласка, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.

Петро сплескує руками, закриває ними лице, схиляє голову, стоїть непорушно.

Микола (б’є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тілько послухай. (. )

Микола співає пісню «Вітер віє горою. ».

А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра).

Петро. Так, угадав. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила й обіщала до смерті не забути, а тепер.

Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.

Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.

Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи).

Петро(сам). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив Наталку без всякої надежди. Тепер, наживши кривавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Усе, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сусідові все удається, усі його люблять, усі до його липнуть, а другому все як одрізано.

Петро виконує пісню «У сосіда хата біла. » про те, що в сусіда добре життя (і хата, і молодиця), усі його люблять, а він, безталанний, марно життя проживає.

Виборний (вийшов тим часом на вулицю, слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий. (. )

Виборний спілкується з Петром.

Кадр із кінофільму «Наталка Полтавка»

Возний (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?

Виборний. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.

Возний. Комедія, сиріч лицедійство. (До Петра). Продолжай, вашець.

Петро. На комедії одні виходять — поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть — те ж роблять; деколи під музику співають, сміються, плачуть, лаються, б’ються, стріляються, колються і умирають. (. )

Петро докладніше розповідає про театр.

Петро (сам). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котру я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому! О, злая моя доле! Чом ти не такая, як у других? (. )

Петро співає пісню «Та йшов козак з Дону. » про козака, який, повертаючись із Дону, проклинає свою тяжку долю.

Петро. А що, Миколо! Яка чутка?

Микола. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюди вийти.

Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Наталка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.

Микола. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?

Наталка (сумно). Посватана. Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. Я і так скілько одвильовалася і всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?

Наталка (докірливо). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.

Наталка (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворсклу. Або там, або ні за ким.

Микола (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.

Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.

Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Хоче піти).

Микола (не пускає її). Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене.

Наталка. Говори ж — що такеє?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?

Микола. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного.

Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана. Та ти обманюєш.

Микола. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!

Наталка (побачила Петра, скрикнула). Петре!

Петро. Наталко! (Обнімаються).

Наталка обіцяє Петрові бути вірною йому навіки.

Наталка. (. ) Дай же мені свою руку! (Узявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.

Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує! (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне. (. )

Микола співає пісню «Ворскло річка невеличка. » про битву зі шведами за Полтаву.

Микола. Кріпись, Петре, і ти, Наталко. Наступає хмара, і буде великий грім.

Виходять возний, виборний і Терпилиха.

Виборний. Що ви тут так довго роздабарюєте?

Возний. О чем ви — теє-то як його — бесідуєте?

Терпилиха (побачивши Петра). Ой, мені лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Терпилиха. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!

Петро. Ні, се не мара, а се я — Петро, і тілом, і душею.

Возний (до виборного). Що се за Петро?

Виборний. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець.

Возний (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-тояк його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній.

Наталка. Почому ж він лишній?

Терпилиха. І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити.

Петро. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з Богом те, що начали.

Наталка. Не так то легко можна окончити те, що вони начали.

Возний. А по какой би то такой резонной причині?

Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.

Возний. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.

Возний (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.

Виборний. О, так! Так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.

Терпилиха (зі страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.

Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

Микола. Що то тепер скажуть?

Виборний. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!

Терпилиха. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (показує на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.

Возний і виборний (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз. І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда запровторимо, де козам роги правлять.

Петро. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно: но щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається та утирає сльози. Усі виявляють співчуття до Петра, навіть возний).

Терпилиха (набік). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!

Наталка плаче, возний замислюється.

Виборний. Що не говори, а мені жаль його.

Микола. На чім то все се окошиться?

Возний (до Петра). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш?

Петро. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись. Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — усе твоє: на, возьми! (Виймає з-за пазухи загорнені в лубки гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші. І моїй жизні конець недалеко. (Схиляється на плече Петрові).

Терпилиха (підбігає й обіймає Петра). Петре!

Наталка (обіймаючи Петра). Мамо! Кого ми теряємо!

Микола (до виборного). А тобі як він здається?

Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!

Возний (виходить наперед). Размишлял я предовольно і нашел, что великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє. (До Терпилихи). Ветхая деньми! Благословиш лі на благоє діло?

Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мені наданой, заповідаю всім: «Где два б’ються — третій не мішайсь!» — і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

Петро і Наталка (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!

Кадр із кінофільму «Наталка Полтавка»

Терпилиха. Бог з’єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить Своєю благостію.

Микола. От такові-то ваші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

Виборний. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.

Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, Він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, то нічого не забудеш. (Цілує Петра й співає).

З добрим серцем, не спесива.

9. Опрацюйте літературно-критичний матеріал до повісті «Наталка Полтавка».

«У чому вся сила п’єси, у чому її чаруюча душу краса? У надзвичайній простоті, у правді й, найголовніше, у любові автора до цього народу, у любові, котра із серця Котляревського перейшла на його твір» — цими словами висловив своє захоплення «Наталкою Полтавкою» український драматург І. Карпенко-Карий.

З «Наталки Полтавки» починається становлення національної драматургії. Тож запам’ятайте дату написання п’єси — 1819 р., від неї розпочинається й успішне сценічне життя цього твору. Особливістю драми є поєднання ознак кількох напрямів і жанрів тогочасної літератури: сентименталізму 1 з його прагненням викликати співчуття, почуття жалю, просвітительського реалізму й класицизму. Автор зберігає класицистичний закон єдності місця (село біля Ворскли), часу (дія відбувається протягом одного дня) і самої дії.

1 Сентиментальний — надмірно ніжний у вияві почуттів; здатний легко розчулитися.

Сюжет п’єси. В основі сюжету — типовий для європейського сентименталізму конфлікт: нерівне кохання й намір нелюба одружитися з дівчиною. Заможний Терпило не хоче віддати свою дочку Наталку за названого сина Петра, хоча молоді й закохані, і виганяє його. Батько спивається, розорюється й помирає, а родина вимушена переїхати з Полтави до села (про цю історію читач-глядач дізнається з розповіді виборного). Аби зарадити скруті, Горпина Терпилиха хоче віддати Наталку за старого, проте заможного возного Тетерваковського. Хоча Наталка любить і чекає Петра, проте подає нелюбу рушники, аби догодити матері. Саме в цей момент повертається із заробітків Петро. Хлопець розчулює возного тим, що готовий пожертвувати власним щастям заради благополуччя Наталки, тож старий багатій робить великодушний вчинок, відступившись від коханої дівчини.

Тема, ідея, жанр твору. Основний мотив п’єси — розлука дівчини з коханим-бідняком та одруження з осоружним багатієм. Тематика твору доволі широка: зображення побутових суперечностей українського села, соціальної нерівності; показ життя селян, бурлаків, чиновників; відтворення традицій, звичаїв і пісень. Основна ідея: оспівування духовної величі людини з народу. І. Котляревський один із перших в українській літературі взяв головну героїню з народу — просту дівчину — і показав її високі духовні якості (у цьому полягає новаторство автора). За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоконаціональна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії. І. Котляревський так визначив жанр твору: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики й пісень. Усього в тексті 20 пісень — арії, дуети, тріо, хор — як фольклорного походження («Віють вітри, віють буйні. », «У сосіда хата біла»), так і літературного («Всякому городу нрав і права. », «Сонце низенько»).

Дійові особи. У п’єсі всього 6 дійових осіб: Наталка, її мати Горпина Терпилиха, коханий Петро, Микола, возний Тетерваковський і виборний Макогоненко.

Кадр із кінофільму «Наталка Полтавка»

Наталка, центральний персонаж п’єси, наділена характеристиками ідеальної героїні: «Золото — не дівка! (. ) Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе й матір свою на світі держить». Це слова односельця виборного, який підсилює своє захоплення словами яке, як, яка. Крім того, що Наталка працьовита, приклад для всього села, вона ще й вірна в любові, чекає свого коханого вже чотири роки: «Наталка без душі його (Петра. — Авт.) любить, через його всім женихам одказує. » Щоправда, возний дивується, як можна «любить такого чоловіка, которого (. ), может бить, і кістки погнили».

Доволі складний образ Наталчиної матері — Горпини Терпилихи. Вона виховала дочку доброю, чесною й працьовитою, проте щастя розуміє зовсім не так, як Наталка: їй краще вмерти, ніж жити в бідності, тому й умовляє доньку вийти заміж за багатого підстаркуватого нелюба. Під впливом мрій про багатство змінюється ставлення Горпини до Петра, якого вона з покійним чоловіком «любили, як рідного сина». Коли ж хлопець повертається із заробітків, Терпилиха зустрічає його не дуже тепло, наділяючи оцінними словами голодранець, шибеник, пройдисвіт. А коли возний, який раніше залякував наречену штрафом і тюрмою, відмовляється одружитися з Наталкою на користь молодого парубка, Терпилиха миттю схиляється серцем до благородного Петра.

Петро й Микола — сироти, без роду, без племені, без талану і без приюту. Вони однаково працьовиті, щирі й безкорисливі натури. В обох розвинене почуття власної гідності, але мають різні характери. Петро — чесний, великодушний, здатний на самопожертву заради іншої людини, він кохає Наталку «більше, як самого себе», готовий усі гроші, зароблені тяжкою працею протягом чотирьох років, віддати Наталці, щоб возний ніколи не міг їй дорікати, що «взяв бідну».

Микола не такий м’якосердний, як Петро, твердішої вдачі, ніколи не впадає в розпач, дотепний. Він оптиміст, відчаю немає місця в його душі: мріючи про вільне життя, збирається податися на Тамань до чорноморців, бо любить козацьке товариство.

Кадр із кінофільму «Наталка Полтавка»

Возний Тетерваковський — сатиричний образ чиновника, хабарника, який страждає через те, що з кожним роком усе трудніше вибивати з людей гроші. Його інтереси — дріб’язкові й потворні: скарги, позови, пограбування. Це, за влучною характеристикою Миколи, «хапун такий, що із рідного батька злупить». Возний знає, що люди бачать його зловживання, тож виправдовується тим, що всі обманюють. З цією метою він навіть переробив на свій лад пісню Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права. », у якій співає, що «хто не лукавить, той ззаду сидить». Яскравим засобом характеротворення возного Тетерваковського є його мова, а точніше — жахливий суржик з українських і російських слів, словесний паразит «теє-то як його». Його невігластво видає й розмова з Петром про театр. Хай там як, але в цій заскорузлій душі є місце й великодушності. Згадайте фінальний епізод п’єси, у якому він відступає від Наталки й просить Терпилиху благословити дітей на щастя й любов. Отже, образ возного неоднозначний: він і здирник, бюрократ і водночас — людина, спроможна на щирі почуття й добрі вчинки.

Сцена з вистави «Наталка Полтавка». Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької

Неоднозначний образ і виборного Макогоненка. З одного боку, він «хитрий як лисиця», «де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже», нещирий, користолюбний, а з іншого боку, викликає неабияку симпатію через прихильність до бідних, замовляє добре слово про Наталку, а потім і про Петра («Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!»), а найбільше через те, що зневажає чиновників-хабарників, отих «п’явок», що з простого народу «кров смокчуть». Тож ставлення до виборного більше позитивне, аніж негативне.

1890 р. М. Лисенко написав до п’єси «Наталка Полтавка» музику. Його однойменна опера стала шедевром світового мистецтва, класичним зразком українського оперного репертуару, що й нині не сходить зі сцени українських професійних театрів.

10. Виконайте завдання.

1. П’єса «Наталка Полтавка» починається з пісні

• А «Видно шляхи полтавськії. »
• Б «Ой під вишнею, під черешнею. »
• В «Всякому городу нрав і права. »
• Г «Віють вітри, віють буйні. »

2. Установіть відповідність.

Герой (героїня) твору

1 Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати.

2 Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!

3 Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею.

4 . От рожденія моєго расположен к добрим ділам; но. доселі ні одного не зділал.

А виборний

3. Установіть відповідність.

Герой (героїня) твору

1 допомагає в «сердечному ділі»

2 погрожує штрафом і тюрмою

3 іде з рідного села до козаків

4 віддає всі свої гроші коханій

Г виборний

Д Терпилиха

4. Як ви розумієте характеристику драматичного твору «єдність місця, часу й дії»? Аргументуйте свою думку, навівши приклади з тексту.

5. Які пісні з п’єси «Наталка Полтавка» ви чули раніше? Яку роль пісні відіграють у творі?

6. Чому автор вкладає в уста Наталки саме пісню «Віють вітри, віють буйні. »?

7. Як у п’єсі розкрито торжество народної етики? Через яких персонажів це реалізовано?

8. Майже всі персонажі п’єси мають певні позитивні риси й недоліки. Визначте й назвіть їх.

9. Чи актуальна своєю проблематикою п’єса «Наталка Полтавка» у наші дні?

10. У чому полягає новаторство І. Котляревського?

11. Визначте в п’єсі «Наталка Полтавка» сюжетні елементи.

12. Прочитайте яву ХІ (дія друга) за ролями.

11. Виконайте домашнє завдання.

• 1. Випишіть у робочий зошит цитатні характеристики до кожного персонажа п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка».
• 2. Вивчіть одну з пісень п’єси «Наталка Полтавка» напам’ять (за бажанням).

Загадкова подія на перевалі Дятлова: нерозкриті таємниці та “дикі” теорії

Таємнича історія перевалу Дятлова розбурхує уми багатьох людей ось уже понад 60 років. Багато вчених і самостійних дослідників намагалися розгадати таємницю загибелі дев’яти студентів-альпіністів, проте навіть через стільки часу точна причина події, що логічно пояснювала все, що трапилося, так і не була названа. Ця трагедія досі залишається однією з найзагадковіших і незрозумілих в історії. У цій статті ми спробуємо поглянути на факти, припущення та невирішені питання, що стосуються інциденту на перевалі Дятлова, щоб пролити світло на одну із найлиховісніших загадок XX століття.

Історія перевалу Дятлова

У січні 1959 року. Група із дев’яти досвідчених альпіністів під керівництвом Ігоря Дятлова вирушила у похід на безіменний перевал Дятлова. Спочатку все йшло за планом. 31 січня члени групи Дятлова досягли гори Холатчахль і спробували піднятися на її вершину. Однак сильний вітер і темрява, що наставала, змусили їх відкласти підйом. Вони вирішили спуститися в долину Ауспії для ночівлі. 1 лютого група знову зійшла на схил Холатчахля і влаштувала нічліг поблизу безіменного перевалу, який пізніше став відомим як перевал Дятлова.

З цього моменту історія дятлівців, заснована на їхніх щоденниках та фотографіях, переривається. Всі наступні події ми знаємо з розповідей їхніх друзів та родичів, а також з даних пошукових операцій та слідчих документів.

12 лютого група мала відправити телеграму про своє прибуття в кінцеву точку маршруту, але так і не зробила цього. Спочатку деякий час відсутність звісток викликала лише невелике занепокоєння, оскільки затримка на день чи два здавалася несуттєвою. Проте з часом тривога родичів і друзів стала зростати. У ніч із 16 на 17 лютого вдалося зв’язатися із селищем Вижай, куди дятлівці мали прибути, і тоді стало ясно, що спортсменів там немає.

Перші групи пошукових систем були направлені на місце лише 23 лютого. Як повідомляється, туристів почали шукати так пізно, оскільки Дятлов не надав у спортклуб свою маршрутну книжку, і ніхто не знав точного місця, де шукати туристів. Відновити та передати рятувальним службам маршрут вдалося лише 19 лютого завдяки сестрі одного з учасників групи Дятлова, Риммі Колеватовій.

Коли пошукова операція була організована, уламки наметів та сліди ніг були виявлені на схилі гори Холатчахль, що неподалік від перевалу Дятлова. Перші п’ять тіл загиблих знайшли поблизу розбитих наметів. Вони були одягнені в невідповідний одяг для таких суворих погодних умов і не мали взуття. Наприклад, двоє хлопців були роздягнуті до білизни і лежали під деревом біля невеликого багаття. Загадкою залишалося, чому вони залишили намети без належної підготовки.

Чотири тіла, що залишилися, були знайдені пізніше, у травні 1959 року, під глибоким шаром снігу за кількасот метрів від місця першого виявлення. Ці тіла мали серйозні травми, включаючи переломи кісток черепа та грудини, але без видимих ознак зовнішнього ушкодження.

Теорії загибелі туристів на перевалі Дятлова

Сходження лавини

Одна з найпоширеніших версій, що пояснюють трагедію на перевалі Дятлова, пов’язана зі сходженням лавини. Згідно з цією гіпотезою, група студентів була засипана лавиною, що призвело до їхньої загибелі.

Аргументи, що підтримують цю версію, ґрунтуються на різних факторах та обставинах, виявлених на місці події. По-перше, уламки наметів, знайдені на схилі гори Холатчахль, можуть вказувати на те, що альпіністи спробували залишити свої намети поспіхом та панікою. Така поведінка може бути з несподіваним наближенням лавини.

Крім того, виявлені травми на тілах загиблих, такі як переломи кісток та ушкодження грудини, можуть бути результатом сильного тиску, що виникає при сході лавини. Ці ушкодження не обов’язково мали проявитися у вигляді зовнішніх травм, що пояснює відсутність видимих ушкоджень на деяких тілах.

На додаток до цих фактів, кліматичні умови та ландшафтна конфігурація на перевалі Дятлова вважаються сприятливими для виникнення лавин. Різкі зміни погоди, сильні вітри та накопичення снігу на схилах гори могли створити небезпечні умови, які спровокували сходження лавини.

Однак, попри всі зазначені фактори, версія про сходження лавини не повністю пояснює всі аспекти трагедії на перевалі Дятлова. Деякі питання залишаються без відповіді, включаючи те, чому група залишила намети без належної підготовки і чому їхні тіла були виявлені у значній відстані від місця розбитих наметів.

Таким чином, версія про сходження лавини є однією з можливих пояснень події на перевалі Дятлова, але вона не виключає інших факторів і не дає остаточної відповіді на всі питання, пов’язані з цією загадковою трагедією.

Летючий загін

Однією з найбільш захопливих та спірних версій, що оточують трагедію на перевалі Дятлова, є теорія про причетність летючого загону до загибелі студентів. Згідно з цією гіпотезою, група Дятлова стала свідком або випадковою метою секретних військових випробувань, які проводили леткі загони, що призвело до їх смерті.

Аргументи, що підтримують цю версію, включають кілька факторів. По-перше, деякі свідчення стверджують, що спостерігалися непізнані літаючі об’єкти поблизу перевалу Дятлова в період, коли група була там. Ці свідчення підігрівають припущення про присутність летючого загону чи інших таємних військових груп чи дій у районі.

Дорошенко та Кривоніщенко під кедром

Крім того, деякі тіла загиблих студентів мали незвичайні ушкодження, які не могли бути пояснені сходом лавини чи звичайними травмами. Деякі з них мали вивихнуті і зламані кістки, а також ознаки внутрішнього пошкодження, які могли бути викликані потужними впливами або використанням високотехнологічної зброї.

Проте слід зазначити, що версію про причетність летючого загону не підтверджено достатніми доказами. Відомості про наявність таємних військових випробувань у цьому районі не підтверджуються офіційними джерелами. Попри деякі фактори, що підтримують, відсутні достатні докази, щоб однозначно підтвердити або спростувати цю теорію.

Підземні карлики

Однією з незвичайних і містичних версій, пов’язаних із трагедією на перевалі Дятлова, є теорія про можливе вбивство студентів підземними карликами. Згідно з цією гіпотезою, група зіткнулася з непізнаними істотами, які переслідували та атакували їх, внаслідок чого вони загинули.

Ця версія заснована на показаннях свідків і деяких незвичайних знахідках на місці події. Деякі свідки стверджували, що бачили дивні істоти або силуети, які не могли бути пояснені звичайними тваринами чи людьми. Ці свідчення додають загадковості та таємничості події.

Однак, попри всі ці свідчення та незвичайні знахідки, версія про підземних карликів, які вбили студентів, є однією з найспекулятивніших і малоймовірних пояснень. Відсутні надійні та конкретні докази, що підтверджують існування подібних істот або їхню причетність до події. Більше того, ця версія є скоріше результатом фольклору та захоплення містичними історіями, ніж ґрунтується на реальних фактах.

Отруєння метанолом

Однією з найбільш реалістичних та науково обґрунтованих версій щодо трагедії на перевалі Дятлова є гіпотеза про можливе отруєння студентів метанолом. Відповідно до цієї теорії, члени групи Дятлова могли бути ненавмисно отруєні метанолом, що призвело до їхньої смерті.

Метанол є отруйною речовиною, яка може бути утворена в результаті хімічних процесів та розкладання органічного матеріалу. У тому районі, де сталася трагедія, існували передумови для утворення метанолу, наприклад через процес ферментації снігу або крижаних утворень. Якщо студенти вживали таку забруднену воду чи їжу, вони могли ненавмисно потрапити до контакту з метанолом.

Ознаки отруєння метанолом включають симптоми, такі як біль голови, нудота, блювання, сповільнене дихання, замутнення свідомості та внутрішні ушкодження органів. Ці симптоми можуть пояснити деякі дивні обставини та знахідки на місці події, такі як незвичайні ушкодження на тілах загиблих студентів або їхня дивна поведінка перед загибеллю.

Крім того, варто відзначити, що метанол є безбарвною рідиною без запаху, що робить його важко виявити без спеціального обладнання та аналізу. Це може пояснити відсутність явних слідів метанолу дома події чи останках студентів.

Однак ця версія також потребує додаткових досліджень та доказів. Утворення метанолу та його отруйні властивості у конкретних умовах на перевалі Дятлова вимагають більш детального аналізу та експертизи.

У результаті версія про те, що студенти були вбиті метанолом, є однією з найбільш реалістичних і науково обґрунтованих пояснень того, що сталося на перевалі Дятлова. Однак для повного з’ясування справжньої причини трагедії потрібні подальші дослідження, аналізи та експертиза.

Проте причина смерті всіх дев’яти альпіністів і залишається загадкою. Виникли різні теорії та домисли, включаючи атаку диких тварин, лавину, військові випробування чи навіть надприродні явища. Однак офіційний висновок, який було зроблено в результаті розслідування у 1959 році, вказував на “силу, яка вийшла з-під контролю”, але не конкретизувала, що саме це могло бути.

Через роки було запропоновано кілька нових теорій, і проводилися додаткові розслідування, але вони не дали остаточної відповіді загадку трагедії. Багато хто залишається впевненим, що правда про те, що сталося на перевалі Дятлова, так і залишається невідомою. Цей інцидент продовжує привертати увагу людей та викликати інтерес у світі.