§ 18. Історія розвитку та класифікація стрілецької зброї. Історія українського зброярства. Озброєння іноземних армій

• Історія розвитку стрілецької зброї • З найдавніших часів людина прагнула відшукати засіб, за допомогою якого могла би впевнено вражати ціль — на полюванні або в бою — з великої відстані.

Використання енергії пороху для метання куль знаменувало початок нової ери у військовій справі: з’явилася галузь в системі озброєння — ручна вогнепальна зброя.

Вогнепальна зброя — зброя, у якій для викидання снаряда (міни, кулі) із каналу ствола використовується сила тиску газів, що утворюються під час згоряння метальної вибухової речовини (пороху) або спеціальних горючих сумішей.

Поєднує в собі засоби безпосереднього ураження (снаряд, міна, куля) і засоби метання їх до цілі (гармата, міномет, кулемет, автомат, гвинтівка, пістолет тощо).

Першу зброю зі застосуванням пороху вигадали китайці ще в VI ст., вона називалась хо-пао. Хо-пао мало вигляд куль (схожий на сучасну гранату). Щоб використати давньокитайську зброю, треба було тільки підпалити кулю і метнути з катапульти чи з рук. Хо-пао робилося так: сірку, селітру, дерев’яні волокна, олію і миш’як загортали в багато шарів грубого паперу і обмазували смолою. Хо-пао летів, фонтануючи вогнем і з гуркотом розривався, димучі обломки, виділяли отруйний дим миш’яку. У цій зброї використовувались тільки вибухові властивості пороху. Крім «хо-пао» існували «вогняні яструби», «вогняні колючки», «чорні дракони».

Про китайські кулі дізнались у Візантії, грек Каллінік помістив порох і нафту у металеву спеціальну посудину, з якої з легкістю можна було виливати грецький вогонь на ворога. Винахід сподобався імператору Костянтину IV і першу свою атаку в бою випробував в Греко-арабській війні в 673 році. Араби так казали про грецький вогонь: «Грецький вогонь поїдав все: ні каміння, ні залізо не могло йому протистояти. » (іл. 18.1).

Іл. 18.1. Грецький вогонь

Руси теж зіткнулися з грецьким вогнем в 941 році, коли князь Ігор йшов в похід на Царгород. Крім грецького вогню, греки кидали кулі з отруйним димом, який збивав моряків з глузду. У ІХ—ХІ століттях грецький вогонь часто використовувала грецька флотилія.

Після морської поразки в греко-арабській війні, після 673 року араби розгадали секрет пороху. Найкращим снарядом арабів IV—XII ст. можна вважати снаряд «Залізний грім арабів», який складався з глиняного горщика, наповненого порохом. «Залізний грім арабів» навів страх на європейців під час Хрестових походів. Але найдивовижніше те, що найбільше європейці боялись не вибухів, а запаху сірки, яку виділяв «Залізний грім арабів». Запах сірки за розповідями священиків XI ст. — присутність диявола.

У Європі виявились сміливці, які відкрили склад пороху. Багатьом вченим приписують звання відкривача пороху: англієць Роджер Бекон 1214-1292 р., німецький філософ Альберт Великий 1193-1280 р., монах Бертольд Шварц. Бертольда Шварца вважали першовинахідником пороху до 20 ст.

У 1320 році (за «Арабським Трактатом») почали використовувати «модфу» — першу вогнепальну зброю, її конструкція була дуже проста: залізну чи дерев’яну трубку забивали з одного кінця, в порожнє місце засипали порох, а потім закладали жменю каміння (прототип картечі).

Після успішного використання «модф», європейці хотіли перевершити арабів в вогнепальній промисловості. З 1345-1346 років германські князівства починають виробництво бомбард (від лат. Bomba — «грім», adere — «горіти»). Розміри бомбард просто колосальні (наприклад, нідерландська «Скажена Грета» мала в довжину 5 метрів, її вага була 5 тонн. Вага ядра 325 кг, діаметр ядра 64 см). Бомбарди вражали ціль не тільки ядрами, а й звуком. За словами очевидців, від пострілу бомбарди падали коні. У битві при Кресі в 1346 р. невелика англійська армія «бомбардистів» розгромила 30-тисячну армію французького короля Філіппа VI. Постріли з бомбард викликали паніку у противника.

Перші рушниці з’явились в 1410-х. Перші рушниці називались «пищалами» (чеськ. — «дудка»). Такою зброєю вперше скористалися в часи гуситських воєн 1419-1437 рр. Німецькі лицарі, що йшли проти пищалей з мечем, зазнавали значних утрат. Після гуситських воєн «пищала» відіграла значущу роль в європейській піхоті. Від чеського слова, яке використовувалось до XV ст., пішла назва «пищаль» (іл. 18.2), а в XVII ст. воно дало назву і пістолету.

Iл. 18.2. Пищалі

Інші рушниці XIV ст, виглядали як маленькі гармати. Їх стволи мали посилені кільця біля ствола, посередині та в задній частині. Така зброя дістала назву бомбарделла («бомбардочка»). В 1364 році правителі італійського міста Перуджі наказали змайструвати 50 бомбарделл, які пробивають будь-який обладунок.

Маленькі бомбарделли і пищалі були легкими і більш-менш зручними, але постріл доносив вбивчу силу кулі всього на 25-30 метрів. Вирішенням проблеми стали «аркебузи» — мушкети зі стволом 80-10 см (іл. 18.3). Для стрільби з аркебузи потрібні два солдати, один клав аркебузу на плече і наводив на ціль, а другий підпалював ґнотом заряд.

Іл. 18.3. Аркебуза

Наприкінці XV ст. найкращою піхотою була іспанська. Іспанія перша країна яка перейшла від простих пищалей до сучасних на той час мушкетів (іл 18.4). Мушкет мав ствол 110-120 см, калібром 20-23 мм, ложу з коротким прикладом, що дозволив зручно прицілюватись і ґнотовий замок. Важив іспанський мушкет 6 кг. Мушкети стали першою масовою зброєю, а стрільці з мушкетами стали називатись мушкетерами.

Іл. 18.4. Мушкети

Мушкетер мав нести на собі важке приладдя. Найголовніше мушкет, він був довжиною 180 см і важив 6-7 кг, крім того до нього входила підставка «фуршет» (без підставки важкий мушкет не втримати). Мушкет заряджався довго, постріли лунали рідко (мушкетер доживав до 5-6 пострілів). Також для мушкетерів вигадали спеціальне шикування — «равлик». Вперше цей стрій застосувався в 1515 році.

Запальнички для рушниці існували вже 1520-х. Виглядали вони примітивно, хоча працювали сучасно, рукою крутили колесо, воно терлось об кремінь і з’являлися іскри. На сьогодні невідомо, хто перший змайстрував рушницю з механізмом запальнички.

Новим знаряддям для запалення заряду в стволі (після ґнотового замка) став колісцевий замок. Майже вся операція перезарядки залишилась стара: в ствол клали порох, кулю, пиж, вминали все шомполом. Залишилась і поличка для пороху-натруски під запалювальним отвором. Тільки тепер у полички з’явилась кришка, щоб порох не здуло вітром. У колісцевому замку, як і ґнотовому, був гачок, але на ньому запалення здійснював не ґніт, а шматок колчедану (м’якого матеріалу) чи кременю. Посередині замка на осі розташовувалося коліщатко з нарізною поверхнею. Воно крутилося від ланцюга, намотаного на вал колеса. Ланцюг тягнула вниз плоска пружина. Накручували ланцюг на вал спеціальним ключем. При натиску на гачок пружина стискалась, змотувала ланцюг і колесо крутилося. На відміну від ґнотового замка колісцевий мав 30-35 деталей, виготовити його міг не кожен, тому великого поширення він не мав. Піхота користувалася ґнотовим замком до кінця XVII століття.

Поява колісцевого замка привела до народження нової зброї — пістолета (іл. 18.5). Перший пістолет з’явився в 1590-х. Озброювалися пістолетами спеціальні полки кавалерії, згодом вершників прозвали пістольєрами.

Іл. 18.5. Колісцевий пістоль кінця XVI ст.

Ґнотовий замок був незручний, а колісцевий дуже дорогий. Найвдалішим запалювальним механізмом став в XVI ст. кременевий замок. Замок працював таким чином: рушниця чи пістолет заряджали з дула, на підставку сипали порох, гачок з кременем відводили назад (при цьому стискалася підгачкова пружина), і готово — можна робити постріл. При натиску на гачок кремінь бив по пороху і лунав постріл. Була тільки одна незручність: від натиску на гачок до пострілу проходило 1-2 секунди.

Кременевий замок став одразу відомим. Більше ста років його ставили тільки на мисливські рушниці. Кожна країна мала свій власний кременевий замок, найвідоміші були: шотландські, англійські, голландські, шведські, карельські, іспанські, італійські, португальські, турецькі і російські кременеві замки. В 1605 році французький зброяр Марен Ле Буржа винайшов найнадійнішу конструкцію, названу французьким замком, який став основою вогнепальної зброї. З 1650-х років кременеві рушниці стали основною зброєю піхоти. Скорострільність залишилася старою — один постіл в хвилину, при цьому залишився старий стрій «лінійний» і одночасні постріли групою. Далекобійність кременевої рушниці була 150-200 метрів, але з відстані 50 м пробивався стальний обладунок. В 1641 р. в військових рушницях з’явився кіл-ніж, що допоміг піхоті оборонятись від кавалерії. У 1670 р. з’явились перші набої (в аркуш паперу загортали порох і свинцеву кулю вагою 30 г).

В 1799 році англійський хімік Едуард Говард вивчав реакції з’єднання гримучої ртуті із селітрою. Випадково виявилось, що від сильного удару суміш вибухає. Вибуховою силою, в 5 разів сильнішою за силу пороху, була гримуча ртуть. Ствол рушниці, куди помістив заряд ртуті Е. Говард, рознесло на шматочки. Це було найбільшим відкриттям зброї кінця XVIII ст. Шотландський пастор А. Форсайт винайшов в 1807 році новий запалювальний механізм для рушниці, назву новий замок отримав «хімічний», в народі — флаконний (через форму пристрою). В 1815 році невідомий англієць вигадав нове доповнення до набою — капсуль.

Нове перезарядження капсульної зброї було таке: після надходження набою в дуло, капсуль надівали на трубку, гачок ставили в бойове положення. Капсульна зброя була дуже надійна: працювала у всяку погоду, працювала без збоїв, і робила постріл одразу після натиску на гачок. Але у нової зброї був і мінус: капсуль був дуже крихітним і його часто губили.

Винахідник нової гвинтівки Йоганн Дрейзе працював над нею довгі роки. Все почалося в 1809 р. коли молодий німець приїхав в Париж в пошуках роботи. Зовсім випадково він стає підмайстром відомого зброяра Самуеля Полі. У вересні 181 р. С. Полі отримав патент на рушницю, що заряджалася металевими набоями.

Винахід у першій половині XIX ст. ударного замка і капсуля як засобу запалення метального заряду, паперового і металевого унітарного патрона, удосконалення замків і створення затворів дали змогу переозброїти армію нарізними карабінами і гвинтівками.

Важливим етапом у розвитку стрілецької зброї було створення автоматичної зброї. Вона з’явилась наприкінці XIX ст. Бурхливий розвиток автоматичної зброї відбувся в роки Другої світової війни; були створені пістолети-кулемети (іл. 18.6) й автомати (іл. 18.7).

Іл. 18.6. Пістолет-кулемет Шпагіна 1941 (ППШ-41)

Історія розвитку стрілецької зброї свідчить, що принципові зміни конструкції вогнепальної зброї визначалися зміною типу використовуваних боєприпасів, точніше — способом здійснення пострілу. Унітарний патрон з ударним капсулем визначив розвиток вогнепальної зброї від XIX ст. до сьогодення.

У багатьох країнах працюють над створенням безгільзових патронів, що складаються лише з 3-х елементів: циліндричної порохової шашки; кулі; капсуля-детонатора.

Узявши до уваги те, що перші зразки стрілецької зброї з’явилися у XIV ст., основними етапами розвитку її можна вважати:

розробку та розповсюдження ґнотового (XV ст.) замка;
розробку кременевого (кінець XV ст.) замка;
винахід паперового набою (середина XVI ст.), багнета (XVII ст.);
винахід ударної сполуки та капсульного замка (початок XIX ст.);
винахід нарізної зброї (середина XIX ст.), унітарного набою з металевою гільзою;
розробка газозаряджувальної зброї (друга пол. XIX ст.);
винахід магазинної зброї (кінець XIX ст.).

• Історія українського зброярства • В Україні вогнепальна зброя відома з кінця XIV ст. На озброєнні у козаків були всі відомі на той час зразки стрілецької вогнепальної зброї — аркебузи, мушкети, гульдинки (побутували й інші назви — самопал, гаківниця, пищаль тощо). Використовували козаки і вогнепальну зброю арабського виготовлення, захоплену в бою — яничарки. Однак найбільш сприяло поширенню вогнепальної зброї серед козаків її масове виготовлення українськими ремісниками. Найбільшими центрами зброярського ремесла були Львів і Київ. Львівську людвисарню (гарматний двір) засновано 1468 р. Рівень виробів українських ливарників відповідав європейському. На початку національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького польський магнат Я. Вишневецький, який володів землями на Лівобережжі, вилучив у своїх селян значну кількість самопалів місцевого виготовлення. Після поразки антимосковського виступу І. Мазепи виробництво вогнепальної зброї в Україні занепало, оскільки озброєння козацького війська здійснювалося під контролем російського уряду, а після ліквідації Запорозької Січі та козацького устрою — взагалі припинилося.

Робота зі створення власної стрілецької зброї В Україні розпочалася у 2003 році. Тоді Науково-технічний центр точного машинобудування представив скомпонований за схемою «булпап» автомат «Вепр» (іл. 18.8). Його було адресовано насамперед бійцям спецназу й українським миротворцям. Через деякий час одне з українських підприємств розробило новий автомат «Малюк». Він у цілому повторює загальну концепцію «Вепра», але з деякими поліпшеннями в частині ергономіки. Автомат обладнано планкою Пікатінні, і його може бути укомплектовано різними прицільними пристосуваннями.

Iл. 18.8. Автомат «Вепр»

Однак справжня революція у виготовленні стрілецької зброї в Україні відбулася тоді, коли підприємство «Форт» придбало в Ізраїлі ліцензію на виробництво штурмової гвинтівки «Тавор», що дістала нову назву «Форт- 221» калібру 5,56 мм. Зброю виготовлено за схемою «булпап», і з практичного погляду вона демонструє високу купчастість і точність стрільби, відмінну функціональну надійність у надзвичайних умовах, комфорт використання та скритність. Порівняно з АК-74 «Форт-221» більш компактний, ергономічний і придатний для використання як у піхотному строю, так і з транспортних засобів. Наявність сошок забезпечує набагато якісніші умови ведення вогню з укриття або в положенні лежачи. Використання під час виготовлення цієї гвинтівки нових матеріалів відкриває перспективи подальшого зменшення її ваги та в разі потреби — розмірів, без утрати бойових характеристик.

Одночасно підприємство «Маяк-Зброяр» почало виробляти прийняту на озброєння ЗС України штурмову гвинтівку ΜΖ-15 (іл. 18.9), що являє собою ліцензійну та модернізовану версію американської AR-15/M-16. Гвинтівку виконано за класичною схемою, і вона має цілий ряд переваг, серед яких — невелика маса завдяки використаним композиційним матеріалам, телескопічний приклад, що дає змогу підігнати зброю під конкретного стрільця, сучасні прицільні пристосування, наприклад, коліматорний приціл, який не потребує акумулятора, планка Пікатіні для обладнання зброї додатково різними гаджетами.

Iл. 18.9. Штурмову гвинтівку MZ-15

Доповненням системи особистої зброї для Збройних сил України став і 5,56-міліметровий ручний кулемет «Форт-401» (іл. 18.10), що є ліцензійним варіантом ізраїльського Negev. На відміну від радянського РПК (який за рахунок важчого ствола фактично був лише збільшеним автоматом АК- 74), «Форт-401» є саме ручним кулеметом. Головна його перевага — використання не магазина, а стрічки на 150-200 патронів як зі стандартних коробів, так і зі штурмових барабанів. Це дає змогу забезпечити високу скорострільність, дальність і купчастість вогню. А конструкція зброї дає змогу її використовувати як із сошок, так і з рук бійця, а також дає змогу здійснювати монтаж на різних транспортних засобах від мотоцикла до гвинтокрила та з допомогою планки Пікатіні використовувати будь-які тактичні засоби. На озброєні Збройних сил України з’явилися й снайперські гвинтівки українського виробництва VPR-308 та VPR-338, які не є клоном моделі снайперської зброї світових виробників, та в яких реалізовано низку нових для України конструктивних рішень. Для прикладу, у них використано планку Пікатіні двох типів (коротку й довгу), яка рухається вперед-назад. Вона дає змогу встановити широку номенклатуру обладнання, яке зазвичай використовують разом із гвинтівкою. Для зручності передбачено установлювати коліматор під 45° разом зі снайперським прицілом.

Іл. 18.10. Кулемет «Форт-401»

Також в українських гвинтівках відповідно до сучасних вимог ергономіки встановлено пристрій регулювання приклада за довжиною та висотою біля щоки. Крім того, для точного прицілювання й зменшення похибки під час стрільби реалізовано винос сошки вперед майже під кінець ствола. І що важливо — наші гвинтівки дійсно мають високу точність стрільби.

• Озброєння іноземних армій • Наведемо характеристики стрілецького озброєння іноземних армій (табл. 18.1).

1. Що таке стрілецька зброя? Де і коли її винайдено?
2. Коли розпочалася справжня історія вогнепальної стрілецької зброї?
3. Охарактеризуйте поетапно еволюцію вогнепальної зброї.
4. Складіть розповідь про історичний розвиток вогнепальної зброї в Україні.
5. Охарактеризуйте за таблицею та додатковими джерелами (Інтернет, література) стрілецьке озброєння у різних країнах світу.

Коли зявилися нарізні рушниці

В Європі вогнепальна зброя з’явилася у XIV столітті, коли розвиток техніки дозволив використовувати енергію пороху.

Пороховий заряд у перших рушницях запалювався вручну піднесенням до запалювального отвору розпеченого прута. У першій половині XV століття у вогнепальній зброї з’явився ґнотовий замок. Основними особливостями устрою нової зброї були: попередник сучасного спускового гачка – важіль-серпентин, розташований на ложі рушниці, до якого кріпився ґніт. При натисканні на нижній кінець серпентину, верхній опускався, і тліючий ґніт торкався до пороха на полиці. Головним недоліком ґнотових рушниць були їх порівняно низька стійкість до вологи і залежність від вітру, порив якого міг здути затравку, до того ж стрілку доводилося постійно мати доступ до відкритого вогню.

У XV – XVII століттях використовувався колещатий замок, в якому іскра для займання порохового заряду викарбовувалась за допомогою обертового коліщатка з насічкою. У XVII – початку XVIII столітьдешевий, зручний ударний кремінний замок витіснив колещатий замок.

На початку XIX ст. відбувся подальший розвиток вогнепальної зброї. Одним з нововведень було застосування капсульного механізму. У капсульном замку використовували хімічну вибухову речовину на основі гримучої ртуті (фульмінату ртуті). Основним елементом капсульного замку є затравочна трубка (брандтрубка), вґвинчена в казенник, на неї надягається мідний або латунний ковпачок-капсуль, по якому б’є курок з пласкою головкою. Капсульний замок був простий, дешевий, більш надійний і до 1840-х років він витіснив кремінний замок в арміях практично всіх розвинених країн (проіснував до 60-х рр. XIX ст.). Причому, спочатку проводилася переробка кремінної зброї в капсульну (замінювався курок, забивався запальний отвір, встановлювалася брандтрубка).

Середина XIX століття відзначена бурхливюї гонкою стрілецького озброєння. Спочатку в країнах Західної Європи, пізніше і Росії на озброєння приймалася нарізна зброя, яка певною мірою вирішувала проблему дальнобійності і влучності стрільби. Однак необхідність заряджати ґвинтівки з дуловою частини знижувало скорострільність, а в умовах бойової обстановки це було дуже незручно і небезпечно для стрільця.

Наступним удосконаленням рушниць була поява казнозарядних систем. Перші казнозарядні рушниці виготовлялися ще в XVI столітті. Новим імпульсом для розвитку казнозарядних рушниць ставвинахід французького зброяра К. Лефоше в 30-х роках XIX ст. – рушниці зі стволом, що переламується. Однак через те, що ствол рушниці Лефоше хитався, вона виявилася непридатною в якості військової зброї, але набула широкого поширення у мисливців.

Подальший розвиток казнозарядних ґвинтівок пов’язаний із переходом від паперового до металевого патрону, який мав кращі балістичніхарактеристики і запобігав прориву із затвора порохових газів.

З’являється безліч конструкцій казнозарядних ґвинтівок з оригінальними і різноманітними конфігураціями затворів. Це були системи з відкидними, крановими, гойдаючимися і поздовжньо-ковзаючими затворами.

Відкидні затвори користувалися спочатку найбільшим поширенням. Відкидні затвори оберталися як навколо поперечної горизонтальної осі, так і навколо поздовжньої осі, тобто вони відкидалися вгору і вперед та вгору і в бік, як, наприклад, на ґвинтівках Спрінгфілда і Крнка. Серед ґвинтівок з відкидним затвором відрізнялася оригінальністю, простотою і надійністю система Ремінгтона зразка 1864 року. Система Ремінгтона отримала визнання і досить довго мала порівняно велике поширення.

Набагато менш поширеними були кранові затвори, які відкривали і закривали доступ до каналу ствола поворотом навколо своєї поздовжньої осі. Такий затвор мала австрійська ґвинтівка Верндля зразка 1867 року. Затвор Верндля не набув поширення через свою високу вартість і появу в 1870-х рр. більш зручних поздовжньо-ковзаючих затворів.

В цілій низці систем були застосовані гойдаючі затвори, вперше запропоновані американським зброярем Пібоді в 1860 році. Для заряджання затвор опускався вниз за допомогою важеля, який служив одночасно спусковою пружиною. Затвор Пібоді через мале тертя, легкість ходу, нечутливість до засмічення і забруднення, хорошу екстракцію і надійне замикання виявився настільки практичним, що спричинив багато наслідувань, і незабаром був значно вдосконалений Робертсом, Мартіні, Генрі, Вестлі, Річардсом та іншими відомими зброярами.

Кращими затворами казнозарядних ґвинтівок під унітарний патрон виявилися поздовжньо-ковзаючі затвори. Їх переваги полягали в прискоренні заряджання і у зведенні ударникового механізму одночасно з відкриванням і закриванням затвора, і кращої екстракції гільз. У 1870 році американську ґвинтівку Х. Бердана після докорінної модернізації і поліпшення взяли на озброєння російської армії під позначенням «Бердан – 2». Після ряду доробок вона заслужила репутацію однієї з найкращих у світі, на її основі створили драгунський, козачий варіанти, а також карабін. Французька ґвинтівка Гра зразка 1874 року являє собою дуже цікаву «перехідну» систему, неодноразово модернізовану згодом (магазинні системи Гра-Кропачек тощо), і заслужила високу оцінку військових, завдяки хорошим бойовим характеристикам, продуманістю системи і відмінній якості виготовлення.

Згодом казнозарядну нарізну стрілецьку зброю часто перероблялиу гладкоствольну і використовували, як мисливську.

Одночасно з розробкою однозарядних систем велися роботи по створенню магазинної зброї, спрямовані на досягнення більшої скорострільності рушниць. Під час громадянської війни в США 1861-1865 рр. вже застосовувалися магазинні рушниці системи Спенсера з магазином, який розташовувася в прикладі. Перша магазинна ґвинтівка системи Веттерлі з магазином в особливій трубці під стволом була прийнята на озброєння в Швейцарії в 1869 році.

Попервах магазинні рушниці часто перероблялися з однозарядних. З переробних на особливу увагу заслуговує німецька ґвинтівка системи Маузера зразка 1871 року, перероблена у магазинну в 1884 році з підствольним магазином.

З кінця XIX ст.. магазинні ґвинтівки стали основною індивідуальною зброєю піхоти. У 1886 році на озброєння у Франції взяли магазинну ґвинтівку системи Лебеля і 8-міліметровий патрон з бездимним порохом до неї. У 1907 був прийнятий значно змінений зразок цієї ґвинтівки. Під час Першої Світової війни двічі була проведена модернізація цієї ґвинтівки: спочатку був прийнятий зразок 1907/1915 рр., потім – зразок 1907/1916 рр.

У 1888 році Німеччина, прагнучи не відставати від Франції, прийняла на озброєння магазинну ґвинтівку під бездимний порох. Ґвинтівка стала результатом роботи Комісії з випробування ґвинтівок, і поєднувала у собі затвор системи Маузера і пачковий магазин системи Ф. Манліхера. У 1898 році Німеччина приймає на озброєння нову ґвинтівку, створену компанією Маузер – Gewehr 98. Нова ґвинтівка Маузера виявилася настільки вдалою, що у практично незмінному вигляді прослужила в Німецькій армії аж до кінця Другої світової війни, а також в різних варіантах експортувалася і вироблялася за ліцензією в різних країнах (Австрія, Польща, Чехословаччина, Югославія та ін.).

В Австро-Угорщині в 1888 році була прийнята на озброєння ґвинтівка системи Манліхера, яка незабаром була замінена ґвинтівкою новітньої системи Манліхера зразка 1895 року. Ґвинтівка Манліхера зразка 1895 року виявилася найбільш скорострільною ґвинтівкою періоду Першої Світової війни, яка мала, до того ж, досить м’яку віддачу.

На озброєння російської армії в 1891 році була прийнята трьохлінійна ґвинтівка системи Мосіна. Ґвинтівка системи Мосіна з простою, зручною та надійною конструкцією затвора відмінно зарекомендувала себе в російсько-японській та Першій світовій війнах, на фронтах громадянської і Другої світової воєн. «Трьохлінійку» виробляли в двох варіантах: піхотному і кавалерійському (драгунському). У 1910 і 1930 роках була проведена модернізація ґвинтівки. Через гостру нестачуґвинтівок системи Мосіна, яку виявили в Росії після початку Першої Світової війни, в США були замовлені 300 тис. ґвинтівок Вінчестер зразка 1895 року під патрон 7.62х54R російського зразка. Ґвинтівки Вінчестер зразка 1895 року відрізнялися дещо більшою скорострільністю за рахунок використання скоби Генрі при перезаряжанні. З іншого боку, вони були більш чутливі до забруднення, а перезаряджання за допомогою цього механізму з положення лежачи, було досить незручним.

Незадовго до Першої світової війни у Великобританії випробовувалася ґвинтівка «зразок 13» (відома також як Еддістон, Енфілд-Маузер, Росс-Енфілд) під канадський патрон Росса. Ґвинтівка стала продуктом колективної творчості конструкторів Великобританії і США, причому є помітна схожість із німецькою Маузер зразка 1898 року.Через значну вагу і зайву довжину ґвинтівка не здобула симпатії у солдатів. Післявійни, під час Громадянської, ці ґвинтівки були розпродані в країни, які не мали свого збройового виробництва – в Латвію, на Кавказ.

Від магазинних ґвинтівок почали відмовлятися лише в кінці Другої Світової війни і після неї. На тепер магазинні ґвинтівки залишилися на озброєнні армій і правоохоронних структур тільки у вигляді снайперських ґвинтівок з поздовжньо-ковзаючим поворотним затвором.

Прагнення до підвищення скорострільності зброї іїї військової потужності було головною причиною вдосконалення способів заряджання і здійснення пострілів, що і призвело до появи автоматичної зброї – кулеметів, пістолетів-кулеметів, самозарядних і автоматичних (штурмових) ґвинтівок.

У 1883 році американський зброяр Х. Максим створив перший повністю автоматичний станковий кулемет. У його автоматиці була реалізована схема віддачі ствола при короткому ході. Вперше застосований у англо-бурській війні 1899-1902 рр., він широко використовувався також у російсько-японській війні 1904-05 рр., на полях Першої і Другої світових воєн, ставши таким чином найзастосовуванішимстанковим кулеметом ХХ століття. На основі конструкції Х. Максима в різних країнах було створено безліч варіантів кулемета; в Росії, потім в СРСР, кулемет модернізувався у 1910 і 1930 роках.

У 1934 році в Німеччині був прийнятий на озброєння перший єдиний кулемет – MG-34. Він був застосовувався як легкий ручний кулемет,станковий, а також танковий. Кулемет аж до 1942 року офіційно був основним кулеметом не тільки піхоти, але і танкових військ Німеччини. У 1942 році замість MG-34 на озброєння був прийнятий більш досконалий кулемет MG-42, проте виробництво MG-34 не припинилося аж до кінця Другої світової війни.

Задовго до Першої світової війни почалися роботи зі створення ручної автоматичної зброї. В кінці ХІХ століття з’явилися перші самозарядні (напівавтоматичні) ґвинтівки, в яких енергія порохових газів використовується для перезарядки. Однак масово на озброєння армій така зброя стала надходити лише у 1920-1930-х роках. Для стрільби із самозарядних ґвинтівок використовувалися потужні ґвинтівково-кулеметні патрони. З розроблених перед Першою Світовою війною самозарядних ґвинтівок необхідно відзначити системи Мондрагона 1908 року, Маузера 1910 року, Чельмана 1910 року, Браунінга 1911 року, а також російські ґвинтівки конструкції В.Г. Федорова і Ф.В. Токарєва. До початку Другої Світової війни були створені успішна американська самозарядна ґвинтівка Гаранда, прийнята на озброєння армії США в 1936 році і радянська самозарядна ґвинтівка конструкції Токарева СҐТ-38, прийнята на озброєння РККА в 1938 році. У 1940 році в СРСР була прийнята на озброєння вдосконалена ґвинтівка Токарєва СҐТ-40. Ґвинтівка СҐТ-40 стала одним з найкращих зразків самозарядних ґвинтівок у світі, зокрема, не поступаючись ґвинтівці Гаранда, а також значно перевершуючи ранні німецькі самозарядні ґвинтівки G-41 (M) і G-41 (W).

У роки Першої світової війни з’явилися перші пістолети-кулемети – легка і компактна автоматична зброя, в якій перезарядження і здійснення чергового пострілу виконуються автоматично за рахунок енергії порохових газів, які утворюються, що дозволяє вести вогонь чергами. Пістолетний патрон обмежує прицільну дальність стрільби до 200 м. Аж до Другої Світової військові більшості країн сильно недооцінювали пістолети-кулемети як армійську зброю. У міжвоєнний період у США завдяки своїй надійності популярністю користувався пістолет-кулемет Томпсона. Кульмінацією розвитку і використання в збройних силах пістолетів-кулеметів стала Друга Світова війна. У цей період випускалися мільйонами такі пістолети-кулемети як англійськіSTEN, радянські ПКШ-41 і ПКС-43, німецькі MP-40 та інші.

В ході Другої Світової війни з’явився новий вид індивідуальної стрілецької автоматичної зброї, призначеної для ураження живої сили противника в ближньому бою, і здатної створювати велику щільність вогню – автомат (штурмова ґвинтівка). Поява штурмових ґвинтівок було викликано прагненням отримати зброю, яка поєднувала б у собі скорострільність пістолетів-кулеметів і найкращі якості самозарядних ґвинтівок – велику дальність і точність стрільби. При створенні автомата використовувалися проміжні патрони – з меншим пороховим зарядом, ніж у гвинтівочних патронів, але більшим, ніж у пістолетних. До 1944 року в Німеччині був розроблений автомат StG.44. Але по-справжньому масовим автоматом і одним з найвідоміших і популярніших у світі став радянський автомат Калашникова, прийнятий на озброєння в 1949 році. На думку багатьох експертів він є еталоном надійності і простоти обслуговування. Різні модифікації АК стоять на озброєнні регулярних армій понад шістдесяти країн світу.

Наприкінці Першої світової війни в Німеччині з’явилися перші протитанкові рушниці. Наймасовіше протитанкові рушниці застосовувалися у Другій світовій війні. Цей вид зброї застосовували збройні сили Великобританії, Польщі, Фінляндії, Франції, Німеччини, Японії і СРСР. НаозброєнніЧервоноїАрміїстоялисамозаряднапротитанковарушницяСимоновазразка 1941 рокуіпротитанковарушницяДегтярьовазразка 1941 рокузізміннимзатвором. ПоявавДругуСвітовувійнусередніхіважкихтанківзтовстоюпротиснарядноюбронеюзвелонанівецьефективністьзастосуванняпротитанковихрушниць. Їм на зміну прийшли протитанкові гранатомети – англійський «Піат», американський «Базука», німецькі «Панцершрек» і «Фаустпатрон».

В СРСР перед Другою Світовою війною розроблявся принципово новий вид вогнепальної зброї – автоматичні гранатомети. Однак нова зброя у серійне виробництво не пішла, програвши конкуренцію малокаліберним мінометам. До концепції станкового автоматичного гранатомета в СРСР повернулися під впливом успішного досвіду застосування цього виду зброї американцями у В’єтнамській війні. У 1971 році на озброєння Радянської армії був прийнятий гранатомет АГС-17 «Полум’я».

Спочатку вогнепальна зброя була одноствольною, однак зброярі постійно намагалися зробити її багатозарядною. Загальне визнання отримали двоствольні мисливські рушниці після створення у 1738 році французом Леклером легкої, спеціальної мисливської рушниці з горизонтально спареними стволами. Особливо широко такі рушниці застосовувалися в XIX столітті. У другій половині XIX ст. були створені трьохстволки (трійники) сучасного типу.

До середини XIXст. мисливська вогнепальна зброя, переважно, була дульнозарядною. Першою вдалою системою казнозарядної зброї з відкидними стволами стала рушниця французького зброяра К.Лефоше, під шпильковий патрон власної конструкції. У 1850-1860 рр. рушниці з відкидними стволами були вдосконалені англійськими зброярами Ч. Ланкастером, В. Грінером, Дж. Перде, В. Уестлі-Річардсом, після чого отримали широке розповсюдження і в дещо зміненому вигляді виробляються досі.

З середини ХІХ ст. з’являються різні моделі безкуркових рушниць, які поступово витісняють куркові. У США з’являються рушниці з рухомою цівкою (помпові рушниці). На сьогодні виробництво куркових рушниць сильно скорочено, а в багатьох країнах припинено зовсім.

Важливим етапом у розвитку мисливської зброї став винахід голчастої рушниці прусським зброярем Н. Дрейзе в 1820-30-і роки.

В кінці XIX ст. французький зброяр Р. Дарн створив оригінальну конструкцію мисливської рушниці з нерухомими горизонтальноспареними стволами.

На початку XX ст. загальне визнання отримало самозарядна зброя, коли американський конструктор Дж. Браунінг розробив модель самозарядної рушниці з рухомим стволом, в якому перезарядження відбувається з використанням сили віддачі. Згодом з Браунінгом намагалася конкурувати фірма «Вальтер», яка випустила у 1922 році свій варіант самозарядної рушниці з рухомим стволом. У 1907 році з’явився п’ятизарядний напівавтомат шведського зброяра А. Шегрена. Принципи перезарядження цих зразків мисливської зброї залишаються незмінними дотепер. Так, інерційний принцип, який використовувався у рушниці Шегрена, застосовується і зараз (в рушницях Бенеллі, зокрема).

У 1920-1930-і роки куркові рушниці майже зникають. Набувають поширення двостволки з вертикальним розташуванням стволів.