Коли закінчився червоний терор

Терор — особлива форма політичного насильства, якому притаманна жорстокість, цілеспрямованість.

Терор завжди був знаряддям тих політичних режимів, які не мали масової підтримки населення.

Денікінці встановили на захопленій території режим терористичної диктатури-антинародного й антиукраїнського спрямування. Вони здійснювали масові страти. Тюрми були переповнені. Діяли військово-польові суди. В Одесі без суду і слідства страчено близько 3 тис. осіб. В Києві кинуто до тюрем 1700 душ. На теренах України було скоєно 400 єврейських погромів.

Масовий політичний терор проти своїх ідейних противників більшовики розпочали з перших днів існування радянської влади.

Більшовики створили в Україні систему каральних органів.

• Всеукраїнську Надзвичайну комісію (ВУНК) (спочатку її очолював І. Шварц, а з 2 квітня 1919 p. — М. Лаціс);

• спеціальні військові частини в боротьбі проти повстанців.

Надзвичайні комісії швидко виносили вироки з будь- якого приводу, десятки тисяч людей по всій Україні було розстріляно без суду і слідства.

• терористичні акції проти селянства;

• страти членів сімей, хто був оголошений ворогом радянської влади;

• знищення політичних суперників більшовицького режиму.

У 1919 р. тривав рух супротиву радянській владі і радянська влада втрачала підтримку населення. Відбувалися численні повстання.

Політика червоного терору була однією з найважливіших складових частин політики «воєнного комунізму». Селянство чинило запеклий опір хлібозаготівлям і хліб більшовикам доводилося брати силою. По селах розстрілювали заможних селян, що відмовлялися здавати урожай. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба «був окроплений кров’ю».

Проти повстанців більшовики направляли регулярні війська.

Каральні експедиції, проводили масові розстріли, спалювали села. Жорстокі репресії здійснювалися проти селянства тих районів, де базувалися махновці (Катеринославщини та Північної Таврії). Десятки тисяч селян, які входили до повстанської армії Н. Махна і після її розпуску у січні 1920 р. поверталися до мирної праці, було розстріляно як ворогів революції.

За порушення виробничої дисципліни робітників на промислових підприємствах жорстоко карали, навіть розстрілювали, звинувативши у саботажі. У Києві у 1919 р. було страчено 12 тис. осіб, а в Одесі, Миколаєві та Херсоні — 14 тис. У всіх великих містах організовувалися концентраційні табори, існувала система наложництва.

Більшовики не брали до уваги ніяких правових норм, а лише «революційну доцільність».

Жертвами червоного терору стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери і члени антирадянських партій, підпільних організацій та повстанських загонів. Серед страчених було чимало безпартійних інтелігентів; священиків, службовців.

Кожен раз відновлення більшовицького режиму в Україні супроводжувалося посиленням терору і репресій.

На початку травня 1920 р. до України прибуло близько півтори тисячі досвідчених оперативників на чолі з головою Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинським. Вони разом з місцевими каральними службами розгорнули активну кампанію проти всіх, хто був незадоволений радянською владою.

У липні 1920 р. підрозділи Всеукраїнської надзвичайної комісії переведено на воєнний стан і надано їм право виносити смертні вироки.

Червоний терор – “законне” знищення мільйонів людей

5 вересня 1918 року Рада народних комісарів більшовицької Росії ухвалила постанову про “Червоний терор”. Це стало початком масових “законних” розстрілів, катувань та ув’язнень багатьох людей, оголошених класовими ворогами. Під репресії потрапляли всі: діти, чоловіки, жінки й старики.

Насправді “Червоний терор” в Україні розпочався ще в січні-лютому 1918 року, коли загони червоних на чолі з Михайлом Муравйовим вдерлися до Києва й вирізали кілька тисяч осіб. Із цього моменту криваве насильство стало основним методом утвердження більшовицької влади. Насамперед у лещата кривавих розправ потрапили священнослужителі, інтелігенція, офіцерство й україномовне населення.

“Не було такого в центрі місця, де б не лежали розстріляні тіла. Однією з таких зон поховань став Маріїнський парк. Закопували ці тіла так, щоб їх не було видно, трохи присипаючи землею. І коли більшовиків звідси вигнали, то зберігся такий запис: “Трупний запах два роки отруював повітря для жителів Інститутської і Олександрівської (нинішня Грушевського) вулиць. Практично немає такого міста, де б не було цих розстрілів. Просто не скрізь збереглася інформація”, – розповідає директор Музею української революції 1917-1921 років Олександр Кучерук.

Методи чекістів, саме в Україні, вирізнялися неабиякою жорстокістю. Наприклад, у Полтаві вони застосовували середньовічні методи – саджали на кіл, у Катеринославі (Дніпрі) священнослужителів розпинали на хрестах. У Харкові в’язнів скальпували або “знімали рукавички” – надрізали шкіру на зап’ястях і знімали її “ как лайковую перчатку”. На півдні України жертв заковували ланцюгами до дощок і смажили на вогні, морських офіцерів, що потрапляли до їхніх пазурів, опускали по черзі в казан із окропом, потім у море. Майже всюди застосовували метод розірвання тіл лебідками.

Із спогадів очевидців: “Коли вранці я піднявся на місток, то побачив страшне видовище. Звідкись повертався натовп матросів, які несли предмети офіцерської одягу та чоботи. Деякі з них були залиті кров’ю. Одяг розстріляних в минулу ніч офіцерів несли на продаж”.

Історик Сергій Мельгунов так описував одну з київських катівень: “Вся підлога великого гаража була залита кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками. Стіни були заляпані кров’ю, на них поруч із тисячами дір від куль налипнули частки мозку й шматки головної шкіри. Жолоб у чверть метра ширини й глибини й приблизно в 10 метрів довжини був до верху наповнений кров’ю. Поруч із цим місцем жахів у саду того ж будинку лежали поспіхом поверхово зариті 127 трупів останньої бійні. У всіх трупів розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови. Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а відривалися”.

Жертвами “Червоного терору” стала величезна кількість людей. У підвалах чекісти замучили до 50 тисяч осіб. Таку цифру називав радянський історик Олег Мозохін.

А от особлива комісія білогвардійського генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєних різними структурами більшовицької влади тільки в період 1918-1919 років, оцінює кількість загиблих у 1 766 118 осіб: 28 єпископів, 1 215 священнослужителів, 6 775 професорів і вчителів, 8 800 докторів, 54 650 офіцерів, 260 000 солдат, 10 500 поліцейських, 48 650 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 193 350 робітників, 815 000 селян, 355 250 представників інтелігенції. Серед них – ректор Української Академії Мистецтва Олександр Мурашко, письменник Дмитро Маркович, поет Григорій Чупринка, композитор Микола Леонтович, актор і письменник Олелько Островський і тисячі інших.

1 листопада 1918 року у журналі “Червоний терор” чекіст Мартин Лацістак написав:

“Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору”.

До сьогодні історикам не вдалося підрахувати точну кількість жертв більшовицького режиму. Відомо лише те, що кількість забраних життів можна лічити щонайменше десятками тисяч.

Але насправді, “Червоний терор” продовжувався ще багато років. 9, 10 і 14 жовтня 1937 року Особлива Трійка управління НКВС по Ленінградській області засудила до смертної кари 1 116 в’язнів з усього Радянського Союзу, які утримувалися у Соловецькій тюрмі. Кримінальні справи були сфабриковані. Людей засуджували за участь у вигаданих антирадянських організаціях і змовах, надумане шпигунство на користь інших держав, підготовку уявних диверсій і терактів проти керівників СРСР, участь у повстанському русі тощо. 287 жертв були українцями або близько пов’язаними з Україною особами. Їх розстріляли в урочищі Сандармох.

Не було такого в центрі Києва місця, де б не лежали розстріляні тіла, а трупний запах два роки отруював повітря містян

На території Биківнянського лісу, що нині належить до Деснянського району Києва, розташоване одне з найбільших місць поховань жертв сталінських репресій. Масові розстріли і поховання страчених у київських тюрмах людей відбувалися у Биківні з 1937 по 1941 рік. За радянських часів інформацію про це суворо засекретили. Точна кількість жертв, похованих у Биківнянському лісі невідома. Історики пишуть про щонайменше 100 тисяч осіб.

Жертвами більшовицького режиму ставали всі, хто так чи інакше не вгодив тій системі. Тому що створена Леніним, Троцьким, Сталіним система була справжньою вбивчою машиною, запрограмованою на регулярне кровопускання і самознищення.

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]