Червоні вітрила О. Гріна

«Якщо нащадки захочуть мене добре узнати, нехай уважно мене читають, я всього себе вклав у свої твори,» – говорив Грін. Він не любив розповідати про себе, не зберігав архівів, байдуже ставився до слави після смерті.
Усі ми любимо казки, але не віримо в них, а маленький хлопчик вірив у казку про величезне тепле море. Цим хлопчиком був Олександр Гриневський (Грін), народжений 23 серпня 1880 р. у Слободському — повітовому містечку В’ятської губернії. Там батько, польський шляхтич Стефан Гриневський (1843-1914) відбував довічне заслання за те, що 20-річним брав участь у січневому повстанні 1863 року. 30-річним Стефан одружився з 16-річною медсестрою Ганною Лепковою. Перші 7 років дітей у подружжя не було, потім з’явився первісток Олександр, за ним Борис, Антоніна та Катерина.
Спочатку була домашня освіта. Санько навчився читати в 6 років, першою прочитав «Подорожі Гуллівера» Джонатана Свіфта, любив книги про мореплавців і подорожі. Мріяв піти в море матросом, частенько втікав із дому. Характер у хлопця був досить непростим. Ні з домашніми, ні з вчителями, ні з однокласниками реального училища відносини у нього не складалися. Хлопці недолюблювали Гриневського, дразнили його «Грін-блін». Він ще складав сатиричні вірші на педагогів, за що був виключений. Коли Гріну було 14 років, від туберкульозу померла його мама, а батько через чотири місяці одружився вдруге. Відносини з мачухою у Саші не складалися, тому він пішов із дому. У 16 років він відправився до Одеси, жив на вул. Ланжеронівська, 2, влаштувався матросом на пароплав. Грін відвідав багато країн, побував у Єгипті, жив у Баку, на Уралі рубав ліс, мив золото, служив в армії, знову повернувся до моря – у Севастополь. На грудях у Гріна було татуювання: шхуна з бушпритом і фок-щоглою, що несе вітрила. За революційну агітацію Грін побував у тюрмі, тричі був на засланні за втечі з військової частини і за пропаганду революційних ідей серед моряків. На засланні в Тобольську мав пробути 4 роки, але на третій день напоїв охоронців і втік.
Відвідувала Гріна милосердна Віра, дочка багатого чиновника, яка закохалася й стала його дружиною.
У 1906 році з підробленими документами після втечі з Туринська Грін прибув до Москви, почав друкуватися. Наклади конфіскували, спалили, автора заслали в Архангельськ, де він продовжив писати. Коли професійний революціонер став професійним літератором, дружина не витримала його життєвих темпів. Через три роки вони розлучилися, але Віра Павлівна залишалася другом на все життя. Портрети її та батька письменника завжди знаходилися на почесному місці в домі Гриневських. У 1921 році письменник одружився з 26-річною вдовою, медсестрою Ніною Мироновою. 23 листопада 1922 року у Феодосії був завершений найкращий твір Гріна повість-феєрія «Червоні вітрила» присвячений Ніні. Інколи пані Ніну називали «Ассоль», у якої «щастя сидить пухнастим кошеням».
Він завжди мріяв жити в місті біля теплого моря, тому 1924 року Грін з дружиною Ніною переїхали з Петрограда до Феодосії. Так почався кримський період творчості Гріна. Його кімнату займали тільки стіл, стілець і ліжко, а на стіні, проти узголів’я, красувалася просолена дерев’яна скульптура з-під бушприта вітрильника. Тут Грін занурився у свій вистражданий казковий світ, тут пройшли найспокійніші, найщасливіші роки їхнього життя, тут були написані романи «Золотий ланцюг» (1925) і «Та, яка біжить хвилями» (1926).
1929 році все літо провів у Старому Криму, працюючи над романом «Дорога нікуди», а в 1930 р. повністю переїхав до міста Старий Крим. У кінці квітня 1931 року, будучи вже серйозно хворим, Грін ходив у Коктебель в гості до Волошина. Цей маршрут досі відомий і популярний серед туристів як «стежка Гріна».
У кінці життя Олександра Гріна майже перестали друкувати. Помирав він в повній убогості, у забутті з боку літературних організацій. Маленький білий будинок у густому садку – це єдиний власний будинок Олександра Гріна за все життя. Саме тут, хворий на рак шлунку, письменник нарешті отримав спокій. Дві кімнатки, одна письменника повністю зберігає обстановку: залізне ліжко біля вікна, кушетка, на якій дрімала дружина, столик, годинник, «що не повертає прожитих митей»; у другій жили дружина й теща. За два дні до відходу, він покликав священика, сповідався.
Тихим світлим вечором 8 липня 1932 р. 51-річний великий мрійник відійшов. Коли Олександр Грін помер, ніхто з письменників, які відпочивали в Коктебелі, попрощатися з ним не прийшов. На гористому старокримському кладовищі, звідки видно море, під старою дикою сливою, на могилі Гріна лежить важка гранітна плита та скульптором Тетяною Гагаріною встановлений пам’ятник «Тій, яка біжить хвилями». Поряд лава, квіти… З 1950 р. Гріна посмертно звинуватили в «буржуазному космополітизмі».
Як же склалася доля Ассоль? Ніна Миколаївна Грін, вдова письменника, жила у саманному будиночку в Старому Криму, працювала медсестрою. У 1934 р. вийшла заміж за лікаря Гріна, Петра Івановича Нанія, в 1941 р. вони розлучились. Коли німці окупували Крим, лишалась там із важко хворою матір’ю. Працювала коректором місцевої газети, завідувачкою місцевою типографією. Потім її погнали на трудові роботи в Німеччину, але в 1945 р. добровільно повернулася з американської зони окупації до СРСР. За «колабораціонізм та зраду Батьківщині» Ніну засудили до десяти років таборів із конфіскацією майна. Відбуваючи термін на Печорі, отримувала підтримку продуктами та речами від першої дружини О. Гріна Віри Павлівни. Після виходу на волю Ніна Миколаївна отримала гонорар за «Вибране» О. Гріна і повернулася в Старий Крим. Відшукала захаращену могилку чоловіка, з’ясувала, що будиночок Гріна «приватизував» голова міськвиконкому й використовує його як курятник. Нелегко було хворій немолодій жінці шукати правду, але будиночок, де помер письменник, вона відстояла; на пенсію у 21 крб. упорядкувала та відкрила музей. Домоглася, щоб відкрили музей у Феодосії.
Ніна Миколаївна померла 27 вересня 1970 р. у київській лікарні, поховати себе заповідала поряд із чоловіком. І тут відігралося за курятник місцеве начальство: наклало заборону – і Ніну Миколаївну поховали в іншому боці цвинтаря. Через місяць, на день народження Ніни, шестеро її друзів вночі здійснили перепоховання. Може, нарешті щастя в ній пригорнеться пухнастим кошеням?

Почесний друг Кернеса: зрада і перемога у справі Шишкіна

Російський сенатор і друг Геннадія Кернеса Олександр Шишкін до листопада 2016 року був практично невідомим для мешканців Харкова та України.

Він був лише одним зі 170 членів Ради Федерації РФ, яка дозволила використовувати президенту Росії збройні сили на території України та затвердила своїм рішенням анексію Криму. Саме за ці голосування «проти України» Олександра Шишкіна у вересні 2015 року Рада національної безпеки і оборони України включила до санкційного списку фізичних і юридичних осіб, причетних до анексії частини території України та збройної агресії Росії проти України.

Це автоматично позбавило Шишкіна можливості в’їзду на територію України та права користування українськими активами. Але не завадило залишатися почесним громадянином міста Харкова.

6 серпня 2014 року, в день голосування у міськраді, Харківській міський голова Геннадій Кернес наголошував: Шишкін передусім — меценат. Він будує храм, допомагає відроджувати міську інфраструктуру, тож « не треба сюди притягувати політику » . І тоді, і зараз Харківський міський голова вважає, що це рішення не суперечить жодним моральним засадам.

«У нас немає війни з Росією, і ніхто не оголошував війну Україні. Ці люди — меценати і вкладають мільйони, не гривень, а можна рахувати у твердій валюті — теж мільйонами, в будівництво храмів у Харкові», — сказав міський голова.

Війна України з Росією, анексія Криму і Севастополя для Кернеса — це політика. Більше 10 тисяч вбитих українців — це політика. Або мер не розуміє значення цього слова, або просто жорстоко маніпулює трагедією українського народу.

Судова «тяганина». Перша спроба

Прокуратура міста одразу подала позов про скасування рішення міськради. Міськрада ж відчайдушно захищалась.

13 серпня 2014 року вдалось навіть призупинити дію рішення міськради. Наприкінці серпня 2014 року майже всі ЗМІ поспішили повідомити — Шишкін більше не є «почесним». Але журналісти й гадки не мали, як важливо Харківській міськраді зберегти для Шишкіна це звання. Рішення суду першої інстанції не вступило в законну силу. Міськрада подала апеляцію, і 24 грудня 2014 року суд скасував рішення першої інстанції.

В національні та місцеві ЗМІ ця тема не потрапляла до 24 листопада 2016 року. За цей час Вищий адміністративний суд України повернув справу знову в Харківський окружний адміністративний суд, а той передав до Дзержинського райсуду Харкова.

Випадковість

23 листопада 2016-го року я випадково переглядав відповіді на запити на сайті «Доступ до правди», і одразу звернув увагу на запит із переліком «Почесних громадян міста Харкова». Гортаючи відповідь, я побачив в переліку прізвище Олександра Шишкіна і спочатку вирішив, що запит старий або виникла механічна помилка. Коли відкрив реєстр судових рішень, зрозумів — помилки немає.

З 6 серпня 2014 року Олександр Шишкін носив звання «Почесний громадянин міста Харкова». Тоді я вирішив діяти в двох напрямках: по-перше, робити максимально публічними судові засідання, а по-друге — звернутися до депутатів міськради, щоб вони підготували відповідний проект рішення про скасування Олександру Шишкіну звання «Почесний громадянин міста Харкова».

Поки тема набирала обертів у ЗМІ та в колах громадських активістів, співзасновник «Харківського антикорупційного центру» і депутат Ігор Черняк зголосився подати відповідний проект до міськради. Потрапити до порядку денного найближчої сесії 21 грудня 2016 року документ не встиг. Коли проект рішення і пояснювальна записка були готові, вже пройшли постійні комісії.

Залишався варіант — винести проект рішення на сесії з голосу, вже під час сесії. Хоча надія, що проект рішення пройде всі процедурні моменти і спокійно «зайде в зал» , все ж була. Як виявилося, ми переоцінювали патріотизм міськради: п роект та пояснювальна записка мандрували десь в Юридичному департаменті. А згодом прийшла відповідь — виносити «в зал» ніхто не буде, йде розгляд справи в суді.

За півтора місяці тема стала однією з головних в харківському політичному дискурсі. Можливо, темою номер два після конкурсу на пам’ятний знак на майдані Свободи. Судові засідання почалися після новорічних свят.

Позиція міськради і прокуратури

В судовому засіданні прокуратура наголошувала на тому, що людина з санкційного списку РНБО, яка підтримала анексію Криму і Севастополя та введення російських військ в Україну, не може бути почесним громадянином міста Харкова. До того ж, у прокуратури було багато питань щодо доказів фінансування Шишкіним будівництва Храму Святих Жон -Мироносиць, бо таких доказів міськрада так і не надала, посилаючись лише на Харківську єпархією Української Православної Церкви, Митрополита Харківського і Богодухівського Онуфрія, який і клопотав перед Харківським міським головою про присвоєння звання «Почесний громадян міста Харкова» Олександру Шишкіну.

В суді міськраду представляв Костянтин Прокоп’єв, заступник директора Юридичного департаменту. Посадовець представляє міськраду тільки в дуже знакових справах: він брав участь у справі про «знесення пам’ятника Леніну», підключився до розгляду справи про скасування конкурсу пам’ятників на майдані Свободи.

«Я живу на вулиці Римарській і маю можливість кожен день чути дзвін з Храму Святих Жон-Мироносиць. Так я ось скажу, що якщо кожен громадянин Російської Федерації побудує в Україні храм, то в нас буде мир», — заявив Прокоп’єв на судовому засіданні 10 січня.

«А чому він у себе в Хабаровському краї церкви не будує? Чому в Харкові? Чи не хочете запитати в українців — чи потрібні їм їхні церкви? Або їм достатньо своїх, українських?», — не витримала навіть суддя Тетяна Штих.

Звісно, представник міськради повністю заперечував проти позову прокуратури. На його думку, позивач не надав жодних доказів скоєння злочинів громадянином Шишкіним проти України, а його голосування за дозвіл використання Збройних сил РФ в Україні та анексію Криму і Севастополя не є порушенням Конституції та Законів України. Крім цього, представник міськради намагався підкреслити, що немає судового рішення, яким би Шишкіна визнали винним за його голосування.

Міськрада не вважає порушенням українського законодавства збройну агресію РФ в Україні та анексію наших територій. Про що далі говорити?

В той же день у Facebook Костянтин Прокоп’єв встиг нагрубити багатьом людям, враховуючи й мене, звинувативши в піарі на темі «Шишкіна». Звісно, що після таких судових «бенефісів» Харківської міськради настрій був не з найкращих.

Коли стало відомо, що наступна сесія міськради відбудеться 22 лютого, ми почали готувати акцію протесту проти дій міськради. 22 лютого — взагалі важливий та трагічний для Харкова день. 22 лютого 2014 року з Харкова вигнали Януковича, 22 лютого 2015 року — стався жахливий теракт біля Палацу спорту, який забрав життя чотирьох патріотів України.

До організації пікету долучилися різні громадські організації, враховуючи й «Харківський антикорупційний центр». Більшість депутатів міськради відмовилися підтримати включення проекту про скасування рішення про почесне звання Шишкіну до порядку денного сесії. Я опублікував прізвища цих людей.

Рішення суду. Друга спроба

У порівнянні з попередніми судовими засіданнями 7 березня Костянтин Прокоп’єв був більш спокійним і балакучим. Жартома запропонував мені роботу в Юридичному департаменті. Я відповів, що не маю бажання захищати ворогів України, таких, як Шишкін. Юрист міськради неодноразово намагався переконати мене, що прийде час і ми будемо на одному боці: «Час не стоїть на місці, і невідомо, ким ти будеш через 10 років».

Довгоочікуване рішення суду — скасувати рішення в частині присвоєння звання «Почесного громадянина міста Харкова» Олександру Шишкіну. Навіть після цього ніхто і не планував розслаблятися.

В апеляційній інстанції Костянтин Прокоп’єв теж жартував, згадував «справу Лесика» і намагався знайти підтримку присутньої громадськості: «Чого ви не підтримуєте міськраду в справі проти повернення статуса депутата Андрію Лесику, він же махровий сепаратист?».

Мені здалося, що і сам Костянтин Прокоп’єв відчував під час судового засідання в апеляції — судді не мали бажання ставати «відомими» на всю Україну. В них просто не було іншого варіанту, як залишити рішення Дзержинського райсуду без змін.

Геннадій Кернес вже встигнув попередити, що міськрада і далі захищатиме рішення і подасть касаційну скаргу: «Суд не може нам вказувати, хто буде почесним громадянином у Харкові, а хто — не буде. Я вважаю, що це незаконне рішення суду. Ми будемо подавати касаційну скаргу. Є питання, які належать виключно до компетенції міської ради».

Хто тут господар

При кожній нагоді Кернес підкреслює: Харків — українське місто, інакше бути не може. Разом із тим прокуратурі і громадськості протягом майже трьох років треба доводити, що біле — це біле, а чорне — це чорне. Що російський сенатор Шишкін, який легалізовував агресію Росії проти України та анексію Криму і Севастополя, не може бути почесним громадяном будь-якого українського міста, селища тощо.

Говорячи про український Харків, Геннадій Кернес висвітлює найбільш вигідну на цей час позицію. Присвоєння звання «почесного» Олександру Шишкіну — це сигнал Києву та Москві. Мер вчергове демонструє, хто тут господар. Він не міг цього не розуміти, коли ставив питання на розгляд сесії 2014 року. І зараз міськрада, захищаючи до останнього своє ганебне рішення, демонструє позицію Кернеса по відношенню до Києва та російських друзів.

Це взагалі парадокс місцевої влади Харкова: можна скільки завгодно перемагати у різних рейтингах, мати найвищу підтримку серед мерів в Україні, але водночас займати антиукраїнську позицію. На жаль, в сучасній Україні це дозволяється Харківському міському голові та більшості Харківської міськради. Дозволяється, бо Адміністрації Президента потрібна лояльність харківського мера.

2014 року апеляція була вдалою для міськради лише тому, що ЗМІ та громадськість припинили слідкувати за цією справою. Тодішня прокуратура міста Харкова, яку очолював Євген Попович, грала договірний матч із міськрадою. Генеральна прокуратура України, після категоричної заяви Арсена Авакова, просто спустила вказівку вниз — «треба оскаржувати». Із впевненістю, що суд другої інстанції все поверне на місце, і було подано позов.

Але й останні рішення судів важко називати стратегічною перемогою. Є відчуття, що у них просто немає іншого варіанту. Міськрада відіграє програму мінімум, завчасно розуміючи результат. В світогляді Кернеса і міськради нічого не змінюється. Це просто не дуже вдала політична кон’юнктура, в якій Шишкін не може бути «почесним».

Президент Порошенко і його команда хвилюються за свій проукраїнський імідж і рейтинг. Питання, де ставиться під загрозу проукраїнський імідж та рейтинг голови держави (а я вважаю, що питання по Шишкіну — саме таке) – апріорі не можуть бути предметом домовленостей між Адміністрацією Президента та Харківським міським головою. Незважаючи на підтримку позиції активістів з боку голови ХОДА та інших можновладців з провладної партії, в АП закривають очі на публічні висловлювання Геннадія Кернеса щодо ситуації по Шишкіну та удавану судову боротьбу міськради в цьому питанні. В цій ситуації Кернесу треба зберегти обличчя, демонструючи «опір». Президентська адміністрація дозволяє в цій ситуації зберегти Кернесу обличчя — не більше.

Нам же залишається не втрачати уваги і очікувати на подальший розгляд «справи Шишкіна» — вже у касації.