Ада Роговцева

Родилась 16 июля 1937 года в городе Глухове Cумской области Украинской ССР.

Окончила Киевский государственный институт театрального искусства имени И.К.Карпенко-Карого (1959, мастерская К.Степанкова).

В 1959-1994 – актриса Национального академического русского драматического театра имени Леси Украинки в Киеве.

Занималась педагогической деятельностью – преподавала в Киевском институте театрального искусства имени Карпенко-Карого; была членом Советского комитета защиты мира, принимает активное участие в общественной жизни.

Автор поэтических сборников – украинского «Мамині молитви» и русского «Целую голос твой», написала книгу о своем муже «Мій Костя».

В середине 90-х, после ухода из Театра имени Леси Украинки гастролировала с концертными программами. В 2007-2009 годы – актриса Киевского государственного академического театра драмы и комедии на левом берегу Днепра, где была занята в спектакле “Розовый мост” (реж. Е.Степанкова) – Франческа Джонсон.

Активно снимается в кино, работает в антрепризных спектаклях.

Заслуженная артистка Украинской ССР (1960),
Народная артистка Украинской ССР (1967).
Народная артистка СССР (1978).
Герой Украины (2007).

Член Телевизионной Академии искусств Украины (1997).

Была женой актера Константина Степанкова (1928-2004), дети: сын – режиссер Константин (1962-2012), дочь – актриса и режиссер Екатерина (1972).

Гелена («Варшавская мелодия»),
Леся Украинка («Надеяться»),
Паола («Дама без камелий»),
Раневская («Вишневый сад»),
Эстер («Священные чудовища»).

Мастерская театрального искусства “Сузір’я”:
“Будьте как дома” (реж. Е.Степанкова) – Морион Дюпре,
Клод – “Похоже на счастье”

Киевский театр им.И.Франко:
“Качество звезды” (реж. – А.Лисовец).

Орден «Знак Почёта».
Орден княгини Ольги III степени (2003).
Орден «За заслуги» ІІІ степени.
Герой Украины (12 июля 2007 года, за самоотверженное служение Украине в области театрального и киноискусства, утверждение идеалов духовной красоты, человеческого достоинства и добра, многолетнюю подвижническую творческую деятельность).
Орден Дружбы (2007, за большой вклад в укрепление и развитие российско-украинских культурных связей).
Государственная премия УССР имени Т. Г. Шевченко (1981) — за исполнение ролей Любови Андреевны Раневской, Леси Украинки, Надежды Гавриленковой в спектаклях “Вишнёвый сад” А.П.Чехова, «Надеяться» Ю.Щербака, «Хозяйка» М.Гараевой).
Премия Ленинского комсомола Украинской ССР им. Н. Островского (1971)
Премия Союза театральных деятелей им. М.Заньковецкой.
Лучшая актриса года по опросу журнала «Советский экран» (1971).
Лауреат Приза VII ММКФ за лучшую женскую роль (1971, за фильм «Салют, Мария!»).
Лауреат Премии «Хрустальный слон» в номинации «Выдающаяся актерская семья» (1996).
Лауреат Театральной премии «Киевская Пектораль» за лучшую женскую роль (1997, за спектакль «Обманутая»).
Лауреат Театральной премии «Киевская Пектораль» за выдающийся вклад в театральное искусство (2004).
Победитель общенациональной акции «Звезда Украины» в номинации «Звезда украинского искусства» (2004).
Лауреат Специального приза «За верность профессии» на фестивале продюсерского кино «Кино-Ялта 2007».
Почетный гражданин Киева (2007).
Театральная премия “Київська Пектораль” в номинации “За лучшее исполнение женской роли” в спектакле “Похоже на счастье(театр “Сузір’я”), 2015, Украина
Орден Трудового Красного Знамени
Орден «За заслуги» І степени (2009)
Премия «Киевская пектораль» в номинации «Лучшая женская роль» (Паола в спектакле «Дама без камелий» Т. Рэттигана) (1991—1992)
Международная премия Н.В.Гоголя в Италии (2012)
Государственная премия Украины имени Александра Довженко (2017)
Медаль «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Ильича Ленина»
Медаль «В память 1500-летия Киева»
Медаль «Ветеран труда»
Почётный гражданин Глухова (2008)
Юбилейная медаль «25 лет независимости Украины» (2016)

“Почала життя з війни — і закінчую його війною”: іменинниця Ада Роговцева поділилася з ТСН історіями про фронт, акторство і натхнення

Ада Роговцева, народна артистка та Герой України, святкує свій 84-й день народження. У цей день до неї з’їжджаються ветерани та бійці, медики та волонтери. До них вона часто приїжджала з виступами — на передову, у шпиталі та військові бази. І саме вони стануть першими глядачами допрем’єрного показу фільму “Вітер зі Сходу”, який приурочили до дня народження.

Монолог актриси, яка втратила власного сина, але стала мамою для бійців — в ексклюзивному інтерв’ю ТСН.

Про виступи під час війни

Ми були скрізь. Були на першій лінії, і на другій. І на базах, і в шпиталях, скрізь були. Іноді ми грали тихенько, співали тихенько і солдати тримали над нами бронежилети. Це велика, я тобі скажу, це велика довіра. Я знаю, що якби мій син, був би живий, він би був там. Він був взагалі особливою людиною. І він десь років за 10 до того казав, що буде війна.

Про солдатів

Також читайте

“Браво, дорога Адо Миколаївно”: Зеленський привітав Роговцеву із 84-річчям

Вони — мої хлопчики, вони — мої сини. За віком кожен з них — мій син чи онук. Це було велике диво, коли я зрозуміла це — всі, кому навіть 60, можуть бути моїми синами. І знаєш, у нас було таке в госпіталі. Ми виступали. Сиділи там всі хлопчики поранені в формочках оцих лікарняних. Потім підійшов лікар, і каже: “Ви, може, зробили за ці дві години більше, ніж я за пів року з ними”.

Про мам солдатів

Коли солдати обіймають мене, вони обіймають маму, бабусю. Балакаємо, я його по голові щось так погладила, бо вона стрижена така, і знаєш, як оксамитик такий хороший на голові. А він: “Ой, я мамі передзвоню, скажіть їй два слова”. Він дзвонить мамі, а мама каже: “Як він там, як, як?”. І я відповідаю цій жінці: “От я стою, і гладжу його по голові по його кругленькій”. Там пауза на тому кінці, вона мовчить, мовчить: “Алло, алло”. Вона каже: “І гладьте ще, іще гладьте”.

Про війну

Ми приїхали, все розбите. А троянди у кожному садку вирвалися на волю, як кров б’є із землі, і це було так страшно. Ми зайшли в землянку, і там було дуже чисто. І я питаю, як вони тут живуть, а боєць каже, тепло, от тільки миші. І я питаю: Господи, за що це вам? А він не вагаючись відповідає: “За Україну!”. І йому страшно, і мама його вмирає від страху за ним, а він… за Україну.

Про “Вітер зі Сходу”

Ми весь час боялися, чи варто відкривати для людей те, що ми з 2014 року їздимо на Схід. Мій онук Олексій, він оператор, ще студентом він знімав, як ми виступаємо, а головне — де ми буваємо і що бачимо. І назбиралося дуже багато матеріалу, дуже багато. І тоді нам запропонували зробити кіно. У свій день народження я маю презентувати фільм, де режисером і співавтором сценарію є моя донька Катерина Степанкова, яка організовувала ці наші виїзди із друзями-волонтерами. Дуже багато років Катя мій режисер, і мій редактор, і моє все. Кіно називається “Вітер зі Сходу”, і в Будинку Кіно ми маємо 16 липня його презентувати. І це найкраще, що може бути у мій день народження.

“Вітер зі сходу”: як створювався саундтрек до документальної стрічки, в якій знялася Ада Роговцева

Про “Свідоцтво про життя”

Мій син покійний казав: “От дивись, є свідоцтво про народження, є свідоцтво про смерть, а де свідоцтво про життя?”. Я написала книжку після його смерті — “Свідоцтво про життя”, де я вже згадала всіх. І знаменитих дуже, і тих, хто був в масовці — в театрі і в кіно. І їх ніхто не згадає ніколи, а це люди, які дуже багато вирішували в моєму житті, своєю присутністю, своєю співпрацею зі мною. І головне, я згадала всіх своїх з родини. Там кожен був і смішним, і трагічним, і долі були. страшні долі були, бо це були долі Голодомору, війни, повоєнні… І от по цій книжці Катя (Катерина Степанкова. – Ред.) зробила виставу. І там мене грає 5 чудових українських актрис — Лариса Руснак, Світлана Орличенко, Оля Атанасова, Лєна Дудіч та Настя Кірєєва, а троє акторів — Ахтем Сеітаблаєв, Олексій Скляренко та Льоша Петрожицький — грають чоловіків мого життя. Ми в консерваторії зіграємо це 18 липня.

Про Костиків

В мене чоловік був Костя Петрович Степанков. Син був Кость Костьович Степанков. І тепер в мене є правнук Кость Олексійович Степанков. Я не хотіла, аби його так називали, мені було боляче, і я якось так пручалася. Але діти всі сказали: “Це вже твої там переживання, а він буде Костя. Костя Степанков”. Життя продовжується, життя іде.

Про пам’ять

Я дуже часто це кажу: пишіть, поки живі ваші рідні. Пишіть їхні історії життя. Запишіть як-небудь. Народився, був, казав те. Бо всі кажуть дуже смішне. Ми всі згадували: “А моя бабуся сказала..” і починається регіт, тому що всі бабусі щось таке говорять в сім’ї. З долями моїх рідних, кожен глядач проживає своє. Мабуть, через те воно так сприймається тепло.

Про акторство

Коли вступала до театрального інституту, я читала “Катерину” Шевченка. І так мені якось пішло, так гарно слухають, що я впала на коліна, простягла руки і “…Іване… Іване…”, і — забула текст далі. Зовсім. От “Іване, Іване”, стою на колінах, руки простягла вгору — і все… І я так потихеньку виповзла з цієї аудиторії і пішла додому Хрещатиком. Мене наздогнала жінка, і каже: “Тобі за першу половину іспиту поставили 5, вертайся, бо я зрозуміла, що ти не вернешся…”. І тоді я зрозуміла, що я буду артисткою. Хтось мене повернув, комусь це запало, комусь це потрібно було — мене зупинити і повернути.

Про театр

Театр живий дуже, це в кіно вже не дуже можна виправити, а в театрі можна поправити якісь свої хиби. Я взагалі люблю своїх колег. Ну, я не можу сказати, що всіх. Тому що театр — це така страшна історія. В кіно здоровіше це, тому що люди зібралися ненадовго, попрацювали і розійшлися. А в театрі роками накопичуються якісь відносини, якісь негаразди, образи.

Театр ніколи не вмре. Ми їздимо до людей, які не бувають в театрі, і які після наших виступів вперше пішли в театр, а вони радо це сприймають. Це співпереживання нічим не заміниш. Все живе — дуже цінне.

Про кіно

Дзідзьо взяв мене в свою комедію “Де гроші?” І я відзнялася, оце кілька днів тому закінчилися зйомки. І мені було дуже цікаво. Хтось мене спитав, а вам подобається щось таке грати? От скажи мені, коли жінці у 84 роки пропонують роль у кіно, вона може бути незадоволена? (Сміється. – Ред.).

Про пісні

Колись мої діти співали так, що я казала, що вас треба продавати за валюту за кордон. Бо вони співали дуетом божественно. В родині співали весь час. І хата співала, а потім — замовкла. Якісь такі часи настали… Перше липня — це день смерті мого сина. Щоразу ми збираємось, оце вже 9 років, і приїздить дуже багато людей, і завжди дуже багато квітів. І мій малий онук, ну воно таке дитя розумне, він так став, притулився і заспівав: “Їхаааав козаааак за Дунааай, скааазав, дівчинооо, прощаааай. “. І все. І ми співали. Співали тихо, потім голосно, потім — знов тихо.

Ада Роговцева розповіла вірш, присвячений сину

Про життя в селі

Я весь час була в роботі, але майже весь рік просиділа в селі. Це моє село, я тут до карантину не могла бути більш ніж 3-4 дні, іноді тиждень. І я мріяла набутися тут. І от я бачила, як сходить сніг, як вилазить перша квітка, як яблуко стигне… Для когось це такий страшний рік, а для мене він був дуже приємний.

Про час

Я не серджусь ніколи на те, що чогось я не встигла. Був такий момент, коли ми з Катериною (донька маленькою була, їй було рочків 5) їхали в Крим до журналістів на зустріч. І сіли у потяг, зайшли в купе, і сидимо. І Катя на мене дивиться такими здивованими очима своїми великими, і каже: “Мама, а ти будеш тільки їхати?”. Вона не могла зрозуміти, що мама може сісти, і їхати — і тільки.

Про натхнення

З моїх заповітів життєвих, я завжди раджу дружити з друзями своїх дітей, і друзями своїх онуків, ну, якщо довго живеш. Тому що це коло справжнє. Не треба забувати там своїх однолітків, і своїх старих друзів, це таке, зрозуміло. Але там не надихнешся. І не надихнеш їх. А от молоде оточення — вони стають тобі рідними, і ти живеш тоді на повну з цими людьми.

Про мрії

Наступає такий вік — після 80 — коли ти не те, що забороняєш собі мріяти, а це дурість — мріяти. Вже немає про що. Я хочу, аби мріяли мої діти і онуки, і мій правнук. І щоб їхні мрії здійснювалися. І щоб вони жили в країні, де панує справедливість. І мир.

Про мир

Я почала життя з війни (Другої світової. – Ред.) — і закінчую його війною. Хочеться дочекатися миру. Бо я дочекалася миру на війні в 1945-му. Розумієш, і тут хочеться дочекатися перемоги. Це було так потрібно мерзотникам закрутити цю спіраль, щоб було страшно коли вона вирветься, і неможливо, щоб вона вирвалась. Нас називають “бандерівці, укри”. Мені подобається. Я – “укра”!