«Ми поєднали дітей з їхніми бабусями і дідусями історією про Голокост». Інтерв’ю з творцем Eva.Stories

Напередодні Дня пам’яті жертв Голокосту в соціальній мережі Instagram був запущений інтерактивний проект про життя дівчинки-підлітка, яка загинула під час Другої світової війни. Як пишуть автори акаунту Eva.Stories, історія ґрунтується на щоденнику, який вела у 1944 році 13-річна угорка Єва Гейман.

Творці каналу зняли ігровий фільм від імені Гейман у форматі Instagram-Stories – коротких відео та фотографій, які зникають через 24 години. У 70 коротких епізодах вони відновили останні кілька місяців життя дівчинки – від її закоханості в сусідського хлопчика до останніх днів у нацистському концтаборі Аушвіц. Єва і її сім’я були серед 440 тисяч угорських євреїв, яких убили в концтаборі.

«Настоящее время» – проект Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» – зустрілося зі сценаристом, режисером і спонсором цього проекту – американсько-ізраїльським бізнесменом Маті Кохаві.

– Те, що ви зробили, – новий жанр, такого майже більше ніхто не робив. Чи виправдав результат ваші очікування?

Зараз вже багато хто знає ім’я Єва. Ми хотіли, щоб люди дізналися про неї

– Безсумнівно, воно того варте. Зараз в Ізраїлі вже багато хто знає ім’я Єва. Це ім’я ще однієї людини, яка жила під час Голокосту, померла під час Голокосту. У цьому сенсі воно того було варте. Це те, чого ми домагалися. Ми хотіли, щоб люди дізналися про неї.

– Скільки людей вже бачили ці сторіз?

Протягом 12 годин після першої публікації у нас було понад 10 мільйонів взаємодій із постами

– У співвідношенні до всіх людей, в яких є Instagram, сторіз Єви [переглянули] майже 70% [ізраїльської аудиторії]. Це дуже велике число. Ми говоримо про десятки мільйонів. Поки що ми підраховуємо статистику, але вже зараз це виглядає як один із найбільших і найвпливовіших проектів в Instagram. Протягом 12 годин після першої публікації у нас було понад 10 мільйонів взаємодій із постами. Люди коментували під час трансляції Єви.

Сьогодні її акаунт – третій за кількістю підписників в усьому Ізраїлі. Перші два: [голлівудської актриси] Галь Гадот і [топ-моделі] Бар Рафаелі. Ми на це витратили лише тиждень часу, щоб зібрати аудиторію в 1,7 мільйона користувачів.

Eva.Stories: в Instagram публікують зняту у Львові історію дівчинки, загиблої в Освенцимі

– Ви говорили, що люди дуже багато писали Єві повідомлення. Що саме вони писали?

Мільйони людей написали їй повідомлення, від яких серце кров’ю обливається

– Якщо ви бачили фільм, то в кінці ми прямо написали, що вона не вижила, і написали: «Будь ласка, скажіть щось Єві». І нам написала якась неймовірна кількість людей. Мільйони людей написали їй повідомлення, від яких серце кров’ю обливається.

З повідомлень ясно, що вони зрозуміли мету цього фільму, вони зрозуміли історію її життя. Це було дуже сильно. І це ще раз доводить, що молоді люди допитливі, вони не байдужі, їм хочеться дізнаватися. Просто [знання] потрібно підносити новим способом.

Мені здається, що ми не повинні до них ставитися зверхньо. Ну дивіться, моєму поколінню було необхідно, щоб нам про щось розповідали з екрана телевізора, молодому поколінню потрібно, щоб їм доносили інформацію в Instagram. І ми повинні так робити. І нам не варто від цього ухилятися.

Пам’ять про Голокост – це те, що наше покоління повинно передати молодшому. Таким же чином, як і мої батьки передали мені. Ми самі повинні в цьому бути зацікавлені. І зараз молодь насичується інформацією через Instagram, через соцмережі в цілому, а не через телевізор.

– Ваша особиста історія пов’язана з Голокостом?

– Перш за все я єврей. Мені 56 років і я виріс у суспільстві людей, які пережили це. Деякі друзі моєї сім’ї пройшли через Голокост – у них витатуювані номери на руках. Для мене це було відчутно, це було частиною моєї психології, частиною моєї свідомості. Але мої прямі родичі не «пережили Голокост» у традиційному розумінні цієї фрази.

Але проект носить ім’я батька моєї дружини. Його звали Ево Вілко. Ми назвали себе Vilko Project. Його батько був відомим рабином у Югославії, його вбили під час Голокосту, і його сина вбили, і дружину сина, і їхню дочку. Тож родина моєї дружини дійсно пережила Голокост.

– Ваш проект критикували за те, що він занадто тривіальний, що ви спростили те, що навіть в Ізраїлі є дуже болючою темою. Як ви можете відповісти вашим критикам?

– Знаєте, навіть деякі знамениті журналісти потім написали спростування і сказали, що спочатку були не праві. І цю критику я сприймаю, скоріше, позитивно – це показує, що людям важлива пам’ять про Голокост. Я зовсім не турбувався, я навіть був радий, що людей такою мірою турбує ця тема. І врешті-решт люди і в Ізраїлі, і за кордоном кажуть: «Добре, що цей проект з’явився на світ». Вони зрозуміли, що ми дійсно інвестували у виробництво, що за цим стояла реальна історія.

– Скільки грошей ви витратили?

– Кілька мільйонів доларів. Я нікому не називав точної суми – і вам не скажу (сміється).

– Ви знаєте вік вашої середньої аудиторії?

Нас дуже здивувало, що велика кількість дорослих людей почувши про цю історію, зателефонували своїм онукам і запитали, як їм встановити Instagram

– Так, найбільша кількість переглядів була в категорії 13-35 років. Але те, що нас дуже здивувало, – це що велика кількість дорослих людей почули про цю історію, зателефонували своїм онукам і запитали, як їм встановити Instagram. Це неймовірно. Хтось навіть написав у газеті, що Instagram просвітив людей про Шоа (з івриту – «катастрофа», синонім Голокосту – ред.), і що Шоа привів в Instagram більше людей. Мені здається, що у нас вийшло поєднати дітей із їхніми бабусями і дідусями історією про Голокост. Тепер ми бачимо комунікацію крізь кілька поколінь. Для нас це стало великою несподіванкою.

– Як у вас з’явилася ця ідея?

– Це було питання пам’яті. Як ви поводитеся з пам’яттю, коли між вами така тимчасова й історична прірва. Як можна цю пам’ять увібрати і зробити її частиною свого життя. І саме тоді ми зрозуміли, що будемо використовувати соцмережі. Тому що всі молоді люди там. Я зателефонував своїй дочці, якій 27 років, і сказав: «Майє, ти мені потрібна на пару тижнів». І ця пара тижнів перетворилася на рік. Ми почали писати сценарій. Ми не змогли знайти фахівця, тому що ніхто до нас цього не робив. Потім ми самі його і зняли, тому що до цього ніхто не знімав Instagram-фільму в такий спосіб.

Я розмовляв із різними вченими про це. Як вони зберігають пам’ять про Голокост: у музеях, книжках. І ми дійшли висновку, що це новий музей (піднімає і показує смартфон на камеру – ред.). Будівля – вже не музей. Так, будівля важлива. Але зараз [смартфон] – найпопулярніший музей.

– Чому для зйомок ви обрали Україну (фільм знімався у Львові)?

Локація – могутня річ. І місто виглядало досить схоже на той період. Львів поставився до нас позитивно

– Локація – могутня річ. І місто виглядало досить схоже на той період. Це було простим рішенням.

Львів поставився до нас позитивно, мер теж нас підтримав. Ми консультувалися з експертами: де можна знайти такі вулиці, будівлі, меблі. У нас було кілька варіантів. Ми також подивилися на продакшн-компанії, там вони були непоганими і цілком успішними.

Терміни «геноцид» і «злочини проти людяності» були винайдені у Львові

– Для фільму ви розглядали кілька щоденників. Чому ви обрали саме щоденник Єви?

Історія євреїв в Угорщині є унікальною – все відбулося дуже швидко, протягом трьох місяців. Угорщина була союзником нацистської Німеччини

– Ми прочитали близько 30 щоденників. Вони всі опубліковані, не те що ми знайшли якийсь неопублікований щоденник.

Історія євреїв в Угорщині є унікальною – все відбулося дуже швидко, протягом трьох місяців. Угорщина була союзником нацистської Німеччини, і коли росіяни почали вигравати війну в 1944-му (війська СРСР – ред.), Гітлер хвилювався, що Угорщина може перейти на бік росіян. До речі, це те, на що Єва завжди сподівалася, – що прийдуть росіяни і врятують її. І, до речі, росіяни врятували мою матір і мою бабусю. У березні 1944-го Німеччина окупувала Угорщину, а там жило багато євреїв, вони протягом декількох місяців депортували більшу частину цього населення.

І тут ми говоримо про щоденник, який охоплює дуже короткий проміжок часу. І тут це яскраво відчувається, як життя розвалювалося на частини. Німці прийшли, повісили на тебе жовту зірку, закрили твою школу, дозволили тобі виходити на вулицю тільки з 9-ї до 10-ї години, вони забрали речі з будинків, потім забрали будинки, перевезли євреїв у гетто, а через пару тижнів – в Аушвіц.

«Дорогий щоденнику, я не хочу вмирати». В Instagram оживили історію дівчинки-підлітка, яку вбили під час Голокосту

Друге: Єва – дуже чарівна дівчинка. І вона жила життям, дуже схожим на життя сьогоднішніх молодих людей. Її батьки розлучилися. Її матір’ю була красива жінка, яка вийшла заміж за зірку. І сьогоднішні діти цілком можуть це зрозуміти.

Ми також найняли вченого, який читав усі ці щоденники і показував нам те, що може нас зацікавити. Всі щоденники – із [всесвітнього Центру пам’яті жертв Голокосту] «Яд Вашем».

– Яке майбутнє проекту Єви?

– Її сторінка – дуже впливова. Зараз ми розмірковуємо, що робити з цим акаунтом. У нас є багато різних ідей. Але ми все ще не вирішили.

– Якби ви зустріли Єву на її шляху в «Освенцим», що б ви їй сказали?

Ми всі дуже хочемо, щоб був хоч якийсь спосіб, щоб Єва дізналася про те, що люди про неї говорять

– Це дивне запитання, але я вам розповім історію. Під час зйомок мені приснився сон, що я зустрів Єву в «Освенцимі». Мені тоді здалося, що це був «Освенцим». Вона сиділа там, спершись на стіну, разом зі своєю подругою Енні. Я стояв перед нею в своєму звичайному одязі: сорочці, джинсах і спортивних кросівках. І я їй сказав: «Єво, я не зможу тебе врятувати, але я зроблю так, що всі про тебе дізнаються». Вона просто на мене подивилася. Усе. Ми всі дуже хочемо, щоб був хоч якийсь спосіб, щоб вона дізналася про те, що відбувається зараз. Що люди про неї говорять.

А тепер її ім’я знають у державі, яка тоді навіть не існувала, в країні євреїв

Гітлер забрав її життя, нацисти забрали її життя, історія забрала її життя. Другого шансу немає. Я дуже відчуваю Єву, справді. Я відчуваю, що б вона могла подумати, її спосіб мислення кожної миті її життя. І та легкість, із якою відібрали її життя, лякає. І ось повернути її до життя через 75 років, в Ізраїль, де всі її знають, – вона б навіть не змогла про це подумати. Вона там, в «Освенцимі». А тепер її ім’я знають у державі, яка тоді навіть не існувала, в країні євреїв (знизує плечима).

– Чи можете ви розповісти трохи про своїх батьків, звідки вони?

– Вони з Польщі. Вони жили на кордоні з Україною. Перед самим початком війни мій батько, його брат і його мама поїхали до Бразилії. А моя мати і її сім’я втекли до Росії, тоді – СРСР. Після війни вони повернулися в село, з якого втекли, а потім переїхали до Ізраїлю. Але вони не знали один одного до цього. Вони з одного місця, але познайомилися тільки в Ізраїлі.

У пошуках Єви. Історія про війну, чуму та еміграцію

Цей текст — про масову еміграцію з Галичини до США на початку ХХ століття. Про те, як карпатські бойки ставали шахтарями та помирали від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали з родичами по інший бік Карпат. А також про страшну пандемію іспанського грипу. Проте головна його тема — пам’ять. Цей текст про те, як легко забути минуле та як важко після цього надолужити втрачене. І як випадкова знахідка посеред лісу може вивести на довгу дорогу пошуку тривалістю у 10 років.

Максим Беспалов

Випадкова знахідка

Тепер Централію називають “містом-привидом”, адже люди покинули ці вулиці, будинки знесено бульдозерами та знищено пожежами, а звільнені колись від лісу простори знову заросли деревами. З усіх будівель давнього шахтарського містечка, нині загубленого посеред лісів Пенсильванії, залишилася лише пожежна станція, дві-три хатини без ознак життя та замкнена церква на скелі. Ще є два цвинтарі.

Централія та Маунт-Кармель — два центри української еміграції в Пенсільванії

Один з кількох житлових будинків, що залишилися в місті

У лютому 2013 року я побачив у мережі репортаж про Централію. Заїжджий мандрівник пройшовся мертвим містом, переповів коротко його історію, показав деякі знакові місця та особливо зосередив свою увагу на могилах. Гість з Ізраїлю знайшов підписані кирилицею поховання. Десятки й десятки могил із відомими йому, народженому в Росії, іменами, проте дивними прізвищами: Ковальчик, Панікарчук, Тимко, Бабиля, Гривнович, Чудейович, Гординець.

Особливо його увагу привернув могильний камінь з іменами двох жінок — Єви на Марії — на прізвище Ориняк. Матері та доньки, які померли з різницею у декілька тижнів наприкінці 1918 року, певно, від “іспанки”: “Здесь почивають блаженной памяти Марія Л. Ориняк род 29 юнія 1912. Умерла 17 декабря 1918. Єва Ф. Ориняк. Села Сможна. Пов Стрый. Род. 1891. Умерла 1 ноября 1918. Вечная им пам’ять”.

Могила Єви та Марії Ориняк

Фото: Олександр Бєлєнькій, Ізраїль

Могила Єви та Марії Ориняк

Цвинтар у Централії

Фото: Олександр Бєлєнькій, Ізраїль

Цвинтар у Централії

Ознайомившись із надписами з різних могил, я зрозумів, що це язичіє — штучна мова, яку галицькі русофіли плекали наприкінці XIX століття, а церква використовувала ще протягом десятиліть. Село Сможна, колись Стрийського повіту, на лютий 2013 року називалось Сможе й було розташоване у Сколівському районі Львівської області.

Еміграція

У книжці “Цісар Америки” австрієць Мартин Поллак розповів про масову еміграцію людей з Галичини наприкінці XIX — на початку XX століть. Автор зруйнував сучасний галицький міт про “золоту епоху” за “бабці Австрії”. На сторінках його книги Галичина показана такою, якою була насправді: найбіднішою, найубогішою провінцією імперії зі страшними злиднями простого люду, всепроникною корупцією, низьким рівнем життя, освіти та медицини. Щороку десятки тисяч людей намагалися втекти з цього краю, опинялися по інший бік океану, де на них за вдалих обставин чекало сповнене можливостей і справедливости життя. Те, чого годі було знайти на батьківщині.

Імперія всіляко забороняла чоловікам виїжджати за кордон, адже таким чином втрачала рекрутів під час можливих воєн. Але ніякі заборони не могли завадити охочим покинути рідні краї у пошуках кращої долі. Хтось збирався в Америку назавжди, а хтось планував повернутися із грошима, щоб купити будинок, землю чи організувати власну справу.

Запис про народження Луки Ориняка в метричній книзі села Погар

Американська бюрократія фіксувала кожного, хто прибував до Сполучених Штатів. Архіви сторічної давнини збереглися, можемо знайти їх онлайн. Шукаючи в базі емігрантів прізвище Ориняк, я знаходжу одразу трьох братів. Місцем їхнього походження вказане село Погар за кілька кілометрів від Сможе.

Першим 1901 року до США приїхав Василь Ориняк. У заповненій по прибутті анкеті вказано його вік, національність, місце походження та точку призначення — містечко Централія у Пенсильванії. Разом із 32-річним Василем до Америки прибули двоє його односельців: Стефан Масинець, 35 років, та Антон Волос, записаний як Volso, 40 років.

Список пасажирів пароплава S.S.Pennsylvania від 9 червня 1901 року. Перше прибуття Василя Ориняка в США

Інший запис, датований 1906 роком, повідомляє про те, що Василь вдруге прибув до Америки. Того разу він перетнув океан разом із дружиною Катериною та донькою Марією назавжди.

1 грудня 1907 року на острів Елліс приплив пароплав “Саратов”, який привіз ще двох братів Ориняків: Луку та Кіндрата. Прибуття жінки на ім’я Єва, яка народилася 1891 року у Сможе чи взагалі на Галичині, архіви не фіксують.

Пандемія

Я розпочав свої пошуки історії Єви Ориняк у січні 2020 року, коли світ лише вперше почув слово “коронавірус”. Цілком випадково згадав про ту забуту могилу на цвинтарі в Пенсильванії. Доля уродженки української землі, яка емігрувала за океан і загубилася там, зацікавила мене. Я присягнувся повернути Єву на батьківщину. Принаймні пам’ять про неї.

Локдаун допоміг цілковито зосередитися на пошуку, проте одночасно заважав займатися ним повноцінно. Кордони були закриті, регулярне міжміське сполучення — призупинене. Не працювали архіви та бібліотеки, деякі офіси припинили свою роботу та не відповідали на мої листи.

Карпати

Як тільки почали їздили регіональні автобуси, я поїхав у село Погар, на малу батьківщину братів Ориняків. Тоді вже зрозумів, що прізвище Ориняк дісталося Єві від чоловіка.

Погар з усіх боків затиснутий горами. У центрі — величезний храм із розписами Луки Снігура, відомого бойківського живописця. У кількох сотнях метрів від церкви, на пагорбку, куди можна дістатися тільки пішки, перестрибнувши через струмок, стоїть хата із зеленим бляшаним дахом.

— Знаєте, звідки у нас таке прізвище? — питає в мене чоловік із широко розплющеними, допитливими очима. — Ось там на горі є полонина Ориновець. Від неї і називаємося.

Будинок Ориняків у селі Сможе

Михайлові Ориняку — за сорок. Я розповів йому все, що знаю, проте від нього майже нічого не отримав.

— Не чув, що маємо родичів за кордоном, — відповів Михайло. — Але ж чомусь казали, що прадід Кіндрат побудував хату за американські гроші. Ніколи над цим не задумувався. Втім це єдине, що можу розповісти цікавого. Хіба ще дядько був — також Михайло Ориняк. Він брав участь у Першій радянській антарктичній експедиції 1955 року. Навіть в газетах його ім’я згадували.

Подивитися, що я за один, приспів його сусід. Він згадав, що раніше на цвинтарі було багато могил Ориняків:

— Там напевно хтось із тих, кого ви шукаєте, лежав. Але зараз все давно згнило чи стерлося. Час минає, люди уходять. І пам’ять про них уходить так само. Раніше у цьому куті в кожній другій хаті були Ориняки. А тепер тільки Михайло залишився. Та мати його, але ж вона тільки за чоловіком Ориняк. Люди нічого не пам’ятають. А хтось, певно, й боїться згадувати. Люди ще можуть вмерти, а страх в них — ніколи. Він сильніший.

Архіви

Оцифровані та викладені онлайнові архіви американських статистичних служб сприяють новим відкриттям. Так я натрапив на результати Перепису населення США за 1920 рік.

Століття тому Централія була славним пенсильванським містом із багатьма житловими кварталами, кількома церквами різних конфесій, розвинутою промисловістю і, головне, перспективним майбутнім. Я вивчаю сторінки Перепису: українці, українці, ірландці, ірландці, знову українці. Два народи, що сторіччями жили без власних держав по різні боки європейського континенту, об’єдналися в робітничий емігрантський конгломерат: знайшли омріяну землю за океаном, де ніхто більше не заважав їм жити своєю волею. Разом із ними жила також невеличка кількість вихідців із Литви, Росії і Словаччини, зовсім небагато уродженців самої Пенсильванії.

Централія, 1905 рік

Відкриття змушують мене усміхнутися. Першою знайшов родину Луки. Він у книгах Перепису зазначений із вестернізованим ім’ям Lucas, але набагато цікавішим є прізвище. Офіцер перепису явно не бачив різниці між представниками різних гноблених народів, які оселилися в Централії, та вписав українське прізвище Ориняк на ірландський лад — O’Renoch. Хоча рідною мовою Лукаса О’Реноха вказана русинська.

Також русинкою є його дружина — Paraca O’Renoch, тобто Параска Ориняк. Вона прибула до Сполучених Штатів 1912 року, писемна, домогосподиня. Подружжя українців О’Ренохів мало однорічного сина з дивним ім’ям Wallie.

Через кілька хвилин у матеріалах перепису я натрапив на ще одну відому мені українську родину з новим, ірландським прізвищем. Виявилося, що Wallie — це помилкове написання імені Василь. З легкої руки клерка український шахтар Василь Ориняк перетворився на Wallie O’Renock (саме так написане прізвище). В одному будинку з Василем жили його дружина Катерина та донька Марія, яка народилася 1899 року в Галіції. Не та Марія, яку я шукав.

Третій брат, Кіндрат, у жодних доступних онлайнових документах більше не згаданий. Але я вже знав, що він повернувся на Батьківщину.

Преса

Ще один архів — газетний. У мережі можна знайти мільйони й мільйони чисел різної американської періодики: як загальнонаціональної, так і локальної. Один із номерів української газети “Свобода” повідомляв, що 1902 року Василь Ориняк став членом Русинського народного союзу згодом його перейменували на Український . А 1909-го англомовна The Columbian назвала його серед співзасновників Греко-Католицького Братства імені Святого Миколая в Централії.

Вечірній випуск газети Mount Carmel Item від 6 травня 1939 року звітував: зранку у своєму будинку в містечку Централія в 70-річному віці від ускладнень тяжкої хвороби, що пов’язана з його шахтарською професією, помер виходець з Галичини, вірянин Греко-Католицької Церкви Василь Ориняк. У момент смерти поруч перебували його дружина Катерина, донька — місіс Майкл Тічоннік, а також брат Лукас, нині резидент міста Ньюарк, штат Нью-Джерсі.

Більше згадок про членів родини Ориняків в американських газетах знайти не вдалося. Я навіть перечитував архів уже згаданої вище діаспорної газети “Свобода” за осінь 1918 року, сподіваючись знайти бодай якусь інформацію про Єву Ориняк чи принаймні про пандемію іспанського грипу. Про поширення хвороби свідчить реклама чудодійних засобів проти неї. Але про Єву, звісно, ніякої згадки.

Натомість наприкінці жовтня 1918 року “Свобода” стурбовано повідомила про політичні негаразди в Австро-Угорській імперії. Більшість авторів відчувала себе підданими австрійського цісаря, проте всього за кілька тижнів шанобливе ставлення про Карла змінилося на презирливе. Злам світосприйняття цілого покоління емігрантів відбувався на моїх очах.

У перших числах за листопад 1918 року, час, коли померла Єва Ориняк, “Свобода” радісно писала про створення ЗУНР та її перемогу над ворогами. Згідно з інформацією в газеті, українці перейняли на себе владу майже на всіх історичних територіях у колишній Австрії, а поляки відступили за річку Сян. Мене, пересічного читача, дуже тішили ці новини. Біда, що я знав, чим ця історія закінчилася.

Пожежа

В інтернеті можна знайти фотографії Централії в період розквіту, коли навколо працювало декілька вугільних шахт. Це був типовий американський населений пункт з рівними вулицями, що перетинаються під кутом 90 градусів, і нескінченними рядами двоповерхових будинків. Вікіпедія інформує: у місті функціонувало 7 церков, 5 готелів, 27 барів, 2 театри, банк і 14 крамниць.

Однак спочатку Перша світова війна з масовою мобілізацією молодих трудівників, а потім крах вугільних компаній на біржі 1929 року підкосили добробут міста. У 1930-х закрили чотири шахти, а колишні працівники змушені були зайнятися нелегальним видобутком — так запрацювали копанки.

Проте справжню смерть Централії спричинила пожежа. Року 1962 мерія вирішила впорядкувати закинуту копальню й найняла працівників, щоб вони вичистили її від сміття. Ті знайшли швидкий і легкий спосіб впоратися із завданням: підпалили те, що треба було прибрати. Вогонь у шахті спричинив підземну пожежу, яка швидко поширилася навкруги. Згасити її неможливо навіть тепер — вогонь не згасає вже понад 60 років.

Дорога, що розверзлася через підземну пожежу

Підземна пожежа в Централії

Пожежа призвела до просідання землі та руйнування інфраструктури, а також до всюдисущого диму, хмари якого регулярно прориваються в містечко. Через багато десятиліть Централія стала праобразом Сайлент-Гілла — вічно затягнутого димом зловісного поселення, де відбуваються містичні події. Silent Hill — назва серії ігор, а також кількох фільмів. Ця слава й забезпечує мертвому містові невеличкий, але стабільний потік туристів.

Через техногенну катастрофу влада Пенсильванії вирішила розселити Централію. Процес розтягнувся на десятиріччя і досі не закінчений. У місті залишилося принаймні два-три житлові будинки, мешканці яких категорично відмовляються переїжджати. Також є пожежна станція, два старих цвинтарі та церква. Її не зруйнували, бо будівля розташована на вершині скелі, а отже, підземна пожежа їй не загрожує.

Цей храм Успіння Пресвятої Діви Марії належить до Української греко-католицької церкви. Вона досі функціонує: раз на тиждень священник на ім’я Майкл Гуцко з сусіднього містечка Маунт-Кармель править у ній Службу, де збираються розселені неподалік колишні жителі Централії.

Церква Успіння Пресвятої Діви Марії у Централії

Пошук

Мій пошук тривав довго. Я шукав у церковних і цивільних архівах, на сайтах різних державних установ США, у реєстрах платників податків і списках пасажирів кораблів. Я листувався з десятками людей по всьому світу, консультувався з істориками еміграції та архіваріусами. Моє завдання полягало в тому, щоб знайти бодай якусь інформацію про Єву Ориняк: ким вона була, коли потрапила до Америки, хто був батьком її дочки? Я припускав, що це Лука Ориняк, адже Марія мала середнє ім’я, що починалося на літеру “Л”, але хотілося мою теорію підтвердити документами.

Поступово я дізнався, що братів було набагато більше. Наприклад, Яким Ориняк також приїжджав працювати до Америки. До того ж двічі: 1901-го та 1907 року. Але подальшої інформації про нього в жодних архівах немає. П’ятий брат, Степан, за океан не їздив — залишився в Погарі. Однак саме він є батьком народженої 1899 року дівчинки Марії Ориняк, яку Василь та Катерина привезли на нову Батьківщину, видаючи за власну доньку.

Гортаючи в Львівському обласному архіві сторінки гігантської пожовклої від часу приходської книги з села Погар, я вивчаю генеалогію родини Ориняків — десятків людей, кожен і кожна із яких згадані щонайменше тричі: коли народилися, вінчалися та померли.

Я торкався пальцями записів про народження Василя, Луки, Якима, Степана та Кіндрата. Тих, про кого вперше дізнався через інтернет. Але в метричній книзі з села Сможе немає жодної інформації про дівчину на ім’я Єва.

Американська рідня

Після зустрічі з живим Ориняком в Україні мені захотілося знайти американських представників цієї родини. І пошук в архівах швидко вивів на багатьох нащадків Луки Ориняка, розкиданих по Сполучених Штатах. Я постукав до людей із третього та четвертого покоління Ориняків в Америці: спробував додати їх у друзі на фейсбуці та LinkedIN, писав їм електронні листи, шукав у месенджерах, бачив навіть записи змагань із вільної боротьби на ютубі.

За допомогою мап Google я роздивлявся їхні будинки та вулиці, якими вони ходять щоденно. Мене страшенно захоплювало те, що я можу вести цей пошук, не встаючи з робочого крісла у Львові. Я радів цьому та водночас жахався таким можливостям, адже сам я навряд чи хотів би, щоб випадкова людина з-за океану настільки ж докладно вивчала моє життя, побут і звички.

Проблема полягала в тому, що я намагався потоваришувати з цими людьми, а вони зі мною — ні. Ніхто не відповідав на мої повідомлення, не додавав мене в друзі в соціальних мережах. Зневірившись у можливостях сучасних технологій, я написав паперового листа одному з американських Ориняків старшого покоління: докладно описав свої пошуки та додав копії кількох потенційно цікавих знахідок. Окремо написав, що роблю це не для заробітку, а заради інформації. Відправив пакунок до Нью-Джерсі класичною поштою, простежив його доставку адресатові, проте так і не отримав відповіді.

Я почав звикати до думки, що мій пошук закінчено.

Війна

“Привіт! Як справи? З тобою все добре?” — я отримав повідомлення у фейсбуці з такими словами на початку березня 2022 року від користувача з ім’ям David Oryniak. Я писав йому ще два роки тому, проте тільки зараз отримав відповідь.

“Ти знаєш, я думав, що ти — хтось на кшталт нігерійського принца, — провадив він далі. — Бо це ж не викликає довіри, коли невідома людина, представляючись українським письменником, першою пише тобі повідомлення. Лише зараз, коли Україна на слуху, я згадав, що хтось звідти хотів зі мною поговорити. Я прочитав твій лист і я вражений!”.

Виявилося, що Девід зовсім мало відає про історію своїх предків: “Я знав, що ми маємо східноєвропейські корені: литовські, російські чи, може, українські. Але тепер знаю точно! Ти би знав, як я вами захоплююсь! Особливо тією старою жінкою, що пропонувала російському солдату покласти насіння в кишені, щоб після смерти хоча би така користь з нього була для України. Релігія? Зараз ми католики, але дід ніби належав до російського православ’я”.

Девід Ориняк і його родина

Фото: з сімейного архіву американської родини Ориняк

Девід Ориняк і його родина

Девід розповів мені ще трішки незначних фактів про свою родину та скинув декілька архівних фотографій. Ми домовилися обов’язково зустрітися, коли я після перемоги України приїду до Сполучених Штатів. Можливо, навіть вирушимо разом до Централії.

“Добрий день! Я чула, що ви цікавитесь історією родини Ориняків. Думаю, нам варто познайомитися”, — написала мені старша пані на ім’я Бетсі Кіршоу Арнольді. Я вже натрапляв на це ім’я раніше серед інших представників великої американської родини в усіх її розгалуженнях. “Маю деякі документи, які можуть вас зацікавити”.

Бетсі — донька Софії Ориняк, яку я вважав донькою Луки та Параски. Проте виявилося, що та була прийомною: українська пара вдочерила її, коли дівчина залишилася без матері, а батько-шахтар, інший українець у Централії, не міг її виростити самостійно.

“Чарлі, дід Девіда, з яким ти уже спілкувався, також був для Параски прийомною дитиною — це син Луки Ориняка від першого шлюбу. Перша дружина та донька померли від іспанського грипу. Жінка називалась Єва. Я маю її фотографію”.

Єва

Лука, Марія та Єва Ориняк

Фото: з сімейного архіву американської родини Ориняк

Лука, Марія та Єва Ориняк

Великий білий аркуш, до якого приклеєні у ряд три портрети, вирізані з інших фотографій. Ліворуч — вбраний у світлий костюм і білу сорочку вусань Лука Ориняк. Праворуч — Єва, жінка з грубими рисами на широкому обличчі. У центрі — маленька світловолоса дівчинка. Ім’я дитини не вказано, є лише підпис child who died.

Нарешті я бачу обличчя Єви та Марії Ориняк, мати та доньки, які померли з різницею кілька тижнів наприкінці 1918 року, і чию могилу випадково знайшов ізраїльський тревелблогер у лютому 2013 року.

“А ще я маю свідоцтво про народження Марії!” — написала Бетсі та скинула на пошту електронну копію документа від 1912 року. Дівчина народилася 26 червня в Централії. Її батьком вказаний Lucas Orinyak, а мамою — Yauko Koenig. Євка — традиційний для Карпатського регіону тих часів варіант імені Єва, а от прізвище мене здивувало.

Знайдений у мережі список населення німецької колонії Felizienthal за 1839 рік, що була частиною села Сможе, знає родину на прізвище Кеніґ (Kenig, Koenig). Єва — німкеня. Моя місія виконана.

З листа Кіндрата Ориняка братові Луці за океан

Перша сторінка листа Кіндрата Ориняка брату Луці

Фото: з сімейного архіву американської родини Ориняк

Перша сторінка листа Кіндрата Ориняка брату Луці

Цей лист було знайдено в архіві американської гілки родини Ориняків. Його датовано весною 1915 року, коли фронт Першої світової проходив через Карпатський хребет, а Львів зайняли війська Російської імперії.

“Льубезней Брате писавем до тебе лист з Венґер перед місяцьом ци доставісь то сего незнаю бо тепер сьвітова війна то почти не всьугди реґулярно фокцинуют отож ще до тебе пишу сей лист рекомендований а се може буде посліднов нашов розмовов и пращаньом”.

У 4-сторінковому листі Кіндрат бойківською говіркою розповідає братові про свою участь у кількох боях Першої світової, про поранення та важкий стан здоров’я через загострення хронічних хвороб. Він переживає, що не мав зв’язку з рідними по інший бік фронту, хоча до них усього декілька десятків кілометрів. Вояк бачить, як війна знищує все на своєму шляху, стирає без остатку те, що люди будували десятиліттями, і з жахом передбачає, що нікого з родини не залишилося в живих.

І хоч Кіндрат “стратив 99 частей надію” на спасіння рідних, він усе ж таки просить брата з-за океану по закінченню війни знайти родину та допомогти, чим буде потрібно. Окремо благає повідомити рідним, що на Різдвяні свята згадував про них і дуже сумував. У власне спасіння вояк австрійської армії не вірить:

На чужині загибаю
житя марне йде
за родинов оглядаюсь
а гдеш она где.

Ми вже переживали подібне століття тому: поєднані в короткому проміжку часу війну, пандемію та масову еміграцію. Історія раз за разом дає українцям один і той самий урок, сподіваючись, що ми врешті опануємо цю науку. Але проблема, що кожне нове покоління українців забуває уроки минулого — вогнем і мечем випалює-вирізає пам’ять про прадідів. Лише окремі артефакти, розкидані в часі та просторі, згадки про пройдешнє можуть допомогти зібрати хоча би маленьку частину цього пазла. І то лише тим одиницям, хто виходить на дорогу пошуку.

Фотографії

Бетсі Кіршоу Арнольді надіслала мені ще дві фотографії. На одній зображено вусатого стариганя в пом’ятих темних штанах і білій сорочці. Він стоїть біля ґанку приватного будинку, трішечки зсутулений, скутий у рухах. Це Василь Ориняк у глибокій старості.

Зліва-направо: Василь, Катерина, Лука, Параска Ориняки

На іншій світлині — вже троє. У центрі — гладко виголений Лука Ориняк, праворуч від нього стоїть Параска, а ліворуч — Катерина, братова дружина. Всі троє усміхаються. Це єдиний із трьох відомих мені знімків, де на обличчі в Луки сяє усмішка. “Мама казала, що Лукас був дуже похмурим, жорстким чоловіком, — написала Бетсі. — До самого кінця свого життя він видавався вкрай нещасною людиною”.

“Була ще така історія, — додає жінка. — Мама розповідала, що коли вперше принесла зі школи підручник з англійської мови, Лукас у гніві розірвав його на клапті. Не хотів, щоб діти втрачали українську”.

Паломництво

На відео, датованому кінцем серпня 2018 року, церква Успіння Пресвятої Діви Марії в Централії вщент заповнена людьми. Деякі жінки вбрані в українські вишиванки. Сьогодні тут зібралися не тільки колишні місцеві мешканці, а й десятки вірних зі Сполучених Штатів та Канади. У 2015 році Глава УГКЦ Святослав Шевчук започаткував щорічну прощу до цього храму, аби відновити його колишню славу.

Паломництво до Централії в 2018 році

Приїжджі священники високих чинів добірною англійською читають з катедри проповіді. Поруч із ними стоїть місцевий парох Майкл Гуцко — людина з українським обличчям, але абсолютно американською мімікою. Те саме в усіх інших, хто зібрався в церкві. Всі вони — американці українського походження. Ті, хто пам’ятає свої традиції та предківську віру.

Служба в церкві звучить англійською, співи та молитви — українською. Життя знову, хоч і лише на декілька годин, вирує у Централії. Хотілося би думати, що відлуння цих співів хоч трохи доноситься до цвинтаря, що розташований за дев’ятсот метрів на південь. Туди, де лежать Ковальчики, Панікарчуки, Тимки, Бабилі, Гривновичі, Чудейовичі, Гординці та Ориняки.*

* Автор працює над заснованим на цій історії документально-художнім романом “У пошуках Єви”.