Хто така Маріанна Буданова: маловідомі факти з життя дружини начальника ГУР

Дружину очільника ГУР Кирила Буданова Маріанну отруїли тяжкими металами. Жінка перебуває в лікарні та вже завершує свій курс лікування.

РБК-Україна (проєкт Styler) зібрало усе, що відомо про Маріанну Буданову.

Під час підготовки матеріалу використовувалися джерела: інтерв’ю Маріанни Буданової для “Elle”, інтерв’ю Кирила Буданова “Радіо Свобода”, профіль Маріанни Буданової на “ЧЕСНО”.

Хто така Маріанна Буданова

Маріанна є другою дружиною Кирила Буданова. Вперше він одружився у 2009 році. Тоді молодому лейтенанту було непросто утримувати сім’ю, але цей шлюб з часом розірвався. Скільки саме він тривав – невідомо, проте вже у 2013 році військовий одружився вдруге.

За словами Буданова, цього року вони з Маріанною відсвяткували 10-у річницю шлюбу.

У відкритих джерелах про подружжя Буданових чи саму Маріанну інформації мало.

Жінка народилася 3 серпня 1993 року у селі Ставище Київської області.

За освітою вона психолог.

З 2015 по 2017 рік займалася волонтерською діяльністю в Головному військовому шпиталі, що на Госпітальній у Києві.

Про Маріанну відомо, що 2020 року вона балотувалася в депутати від партії Віталія Кличка “Удар”.

У 2021 році була радницею Кличка щодо протидії корупції у сфері молодіжної політики та спорту на громадських засадах.

Раніше Кирило Буданов розповів про стосунки з дружиною під час повномасштабної війни.

“Моє щастя завжди зі мною, тому що моя дружина живе зі мною в кабінеті, 24/7. Раніше я ішов на роботу – повертався додому, а зараз. “, – поділився він в інтерв’ю “Радіо Свобода”.

Сама Маріанна розповідала, що за жодних обставин не погодилася б виїжджати за кордон чи хоча б у західні регіони.

“Увечері 23 лютого чоловік сказав мені, що о 5:00 ранку почнеться повномасштабне вторгнення. Ми зібралися і поїхали до нього на роботу, і з того часу ми перебуваємо не вдома. Особисто я нікуди їхати від родини не збиралася. Ми весь час перебували й перебуваємо в Києві”, – сказала вона.

З початку повномасштабної війни Маріанна багато займалася благодійністю, оскільки мала волонтерське минуле.

“Ми вивозили по кілька автівок з котами, допомагали з продуктами людям, які годували бійців тероборони, передавали необхідні речі для ЗСУ. Запитів завжди дуже багато, і проблеми не вичерпуються. Тому намагаюся виходити на небайдужих людей і оточувати себе тими, хто займається спільною справою. Як і багато українців сьогодні, намагаюся робити те, що мені під силу”, – розповідає про свою діяльність вона.

Маріанна Буданова активно займалася волонтерською діяльністю (фото: elle.ua)

Водночас дружина голови ГУР не втручається в робочі справи чоловіка, якщо тільки він не захоче з нею щось обговорити.

“Мій чоловік – надзвичайно професійна людина. І на всі теми, які мають гриф секретності чи державної таємниці, ми не спілкуємося. Я ніколи не втручаюся в його роботу, але, якщо йому потрібна моя допомога чи порада стосовно якогось питання, я завжди охоче намагаюся допомогти. Буває, що я однією з перших можу дізнатися про успішне виконання завдання, але тільки після його завершення”, – каже Маріанна.

До речі, раніше Буданова розповідала, як у перші тижні повномасштабного вторгнення на її день народження чоловік подарував їй власноруч зроблену листівку та букет тюльпанів.

Але головний розвідник заперечив.

“Неправда. Ніякий букет я не знайшов. В той час трошки було не до квітів, і мені так здається, що особливо їх і не продавали. Ну, може, і помиляюсь, але я тоді не знайшов. Я зробив зі стікерів таку, як в першому класі, квітку таку. Все, на що змігся в той момент”, – виправив він розповідь дружини.

Маріанна підтримує чоловіка та не втручається в його робочі справи (фото: elle.ua)

Маріанна зазначає, що як дружина військового має стійкість до стресу та страху. Через кілька місяців після її знайомства з майбутнім чоловіком розпочалася Революція Гідності, анексія Криму та бої на Донбасі. Після цього розпочалася АТО, куди відправили й Буданова.

“Я звикла жити в постійному стані підготовки й очікування. Тому для мене перші дні вторгнення не стали потрясінням. Це те, що Карл фон Клаузевіц називав туманом війни, коли вона відчувається ще до початку”, – пояснила Маріанна.

Федір Ернст

09 листопада 1891 р. у Києві побачив світ Теодор-Ріхард Ернст, мистецтвознавець і шляхетна людина. Федір Ернст увів до мистецтвознавчого обігу термін «мазепинське бароко».
Коріння його роду з Німеччини. Дід Федора по батькові 1814 року залишив розорену війнами Саксонію й переселився на Україну. Суконщик високого класу працював на багатьох фабриках нашої землі. Зрештою підданий Німеччини заробив на більш-менш пристойне житло для родини й оселився у Києві. Там і народився Людвиг-Едуард Карлович – батько Федора. Хлоп`ям він мусив працювати розсильним, але спромігся на одержання освіти. Працював Людвиг Ернст прикажчиком, згодом – страховим агентом. Його ж дружиною стала Христина Миколаївна – дочка професора Київського університету. За десять років знайшлося їм шестеро дітей, наймолодшим із яких був Федір. Татко прагнув забезпечити майбуття нащадків, дати дітям освіту, тому, маючи невелику пенсію, став підприємцем. Він купив у Глухові три десятини землі, побудував маленький (на 25 робітників) шпагатний завод. Потроху Людвиг Ернст почав віддавати борги.
Федір здобував освіту у Глухівській гімназії (1900-1909, закінчив з срібною медаллю). Після смерті батька завод одразу ж здали в оренду для виплати боргу. Христина Миколаївна з шістьма дітьми покинула Глухів і подалася до батьків у Київ. Завдяки їхній підтримці всі шестеро одержали хорошу освіту.
Оплачувати навчання Федора узявся дядько – відомий київський окуліст доктор Е. Неезе. Племінник узяв ставлення доктора до роботи собі за зразок. Так, він усе життя зберігав лікарський щоденник, який Е. Неезе вів до останнього подиху, описував старенький перебіг власної невиліковної хвороби, останній запис був: «Настає природна смерть».
Микола – старший брат Федора – студіював історію в Берлінському університеті. Тому й молодший поїхав до Берліна (1909-1910). Навчаючись разом із братом, Федір одержував насолоду не тільки від наук та бібліотек, а й від відвідувань музеїв Німеччини та Австрії. Федір Ернст мріяв повернутися на Україну вченим-викладачем, але німецьке громадянство та освіта, одержана в Німеччині, не давали можливості здійснити мрію.
Це спонукало юнака забрати документи і перевестися до Києва. Студент історичного відділення університету (1910-1914) Ернст працював на кафедрі історії мистецтва у Г. Павлуцького. Він написав дослідження «Київська архітектура ХVІІ – ХVІІІ ст.», девізом якого поставив слова: «Київ мене породив». Познайомився Федір Ернст із М.Біляшівським, з 1913 почав друкувати перші наукові розвідки.
У 1913 р. Федір Ернст подав прохання про надання йому російського підданства, яке одразу задовольнили, але один із чиновників, сподіваючись видавити хабар, заховав рішення. Отак із легкої руки канцеляриста з початком війни Ернст був арештований і засланий до Челябінська, як німецький підданий. Про перебування в Росії, Ернст писав:” Живеться мені тут на диво паскудно. Навряд чи Ви навіть уявляєте собі, що це значить – добре провештавшись по білому світі, споживши з дерева пізнання добра й зла, – потрапити до такої глушини й сидіти, не сміючи рухатись, як замаринованому в банці. Від кожного сільського Матюхи сподіватися плювка чи триповерхового виразу, шанобливо потискувати руку стражникові й тремтіти перед паном урядником. Не кажу вже про пана волосного писаря, що тільки за дуже доброго настрою простягає мені два пальці. Давно б уже повісився, та найближчий телеграфний стовп за 60 верст звідси.”
Тільки 1918 р. повернувся Федір Людвикович до Києва і зайнявся рятуванням художніх цінностей. Одразу його було обрано дійсним членом Історичного товариства Нестора-літописця. Федір Ернст провів реєстрацію 160 будівель, які становили архітектурну цінність.
1919 р. за рекомендацією ректора Української державної академії мистецтв Георгія Нарбута Федора Ернста призначили бібліотекарем і завідувачем академічною галереєю Рятуючи від плюндрувань бібліотеку професора Лук`яненка, Ернст захворів на висипний тиф і пролежав два місяці в ліжку. З приходом поляків «голодував, як ніколи ні до, ні після того». Влітку 1920 року вчений ходив пішки за 65 верст від Києва для обміну хатніх речей на харчі.
Згодом Ф Ернста обрали завідувачем художнім відділом Київського музею Т. Шевченка і 10 літ він обіймав цю посаду, збільшивши відділ у 15-20 разів. 10 років Ернст був професором художнього технікуму та археологічного інституту.
Влітку 1929 р. Федір Ернст разом із дружиною їздили на Хортицю. Невдовзі пороги мали бути затопленими, тому історик вирішив попрощатися з ними. «Важко сказати, – згадувала Тамара Львівна, – скільки часу тривав наш шлях. Знаю лише, що цілком знемагала від спеки й утоми. З того, що розповідав дорогою чоловік, я схоплювала лише окремі уривки фраз. Не було навіть сили висловити свій протест. Лише діставшись того місця, звідки було видно Хортицю, Федір Людвигович нарешті перестав крокувати. Трохи отямившись, я зібралася було вибухати докорами. Та мене вразив і зупинив вираз обличчя, з яким він мовчки дивився на цей острівець, знявши капелюха на знак поваги до тієї святині, яку він для нього являв».
У той час уряд охоче продавав цінності за кордон, іноземці ходили нашими музеями наче крамницями й за безцінь скуповували історію. Проти цього злочину виступив Федір Ернст. Також Федір Ернст, Іполит Моргілевський та Микола Макаренко виступили на захист Михайлівського Золотоверхого.
23 жовтня 1933 р. Федір Ернст пішов вранці у видавництво Академії й не повернувся додому. Він був заарештований за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, створенні ворожого осередку в музеї, Ернсту приписувалося «шкідницьке з політичного боку ставлення до пам’ятників колишнього культового призначення». У 1933-1937 рр. відбував ув’язнення у виправних таборах на Біломоро-Балтійському каналі, створив музей його історії в м.Повенці, музей будівництва каналу Москва-Волга в м. Дмитрові (завідував музеєм 1936-1937). Його енциклопедичні знання, уважне ставлення до людей, легкий характер просто вражали.
Після звільнення мистецтвознавець жив і працював в Алма-Аті, 1938-го зусиллями Ернста в Алма-Аті відкрито Казахську національну художню галерею, де його призначено заступником директора.
І тут почалися пригоди з Тамарою Львівною. Вона викладала іноземні мови, отже – шпигунка, за що й була засуджена. Мало того, її керівником у підривній діяльності був чоловік. У відчаї дружина запропонувала разом піти з життя.
Ернст не переймався своєю долею, але дружина була на 15 років молодша. Рятуючи її, він узяв би на себе всі неіснуючі провини. Після арешту дружини Тамари Львівни Ернста змусили виїхати з Алма-Ати до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї заступником директора, звідки був звільнений через судимість.
16 липня 1941 заарештований в Уфі за звинуваченням у зраді Батьківщині. На початку 1942 року в Уфі Ернсти потрапили до однієї тюрми.
28 жовтня 1942 року Федора Ернста було розстріляно.
Тамара Львівна відбула табори, після яких збирала матеріал про життя чоловіка.

✅Еріх Марія Ремарк «Час жити і час помирати»: короткий зміст

«Час жити і час помирати» – десятий за рахунком роман Еріха Марії Ремарка. Він був опублікований в 1954 році, після гучної слави:

Роман знову відсилає читача до тем війни і «втраченого покоління». Його герої намагаються жити, любити, вірити в той час, коли смерть невідступно слідує за кожним.

Це антивоєнний твір було написано вже в роки еміграції, коли Еріха Марію позбавили німецького громадянства, і письменник був змушений емігрувати в США. На батьківщині його твори перебували під суворою забороною, а старі публікації негайно спалювалися в публічних нацистських вогнищах.

Ремарк, незважаючи на гоніння в Німеччині, був визнаний світом, успішно публікувався, входив у вищий світ, мав приятельські стосунки з зірками Голлівуду.

Багато творів письменника були екранізовані ще за життя. Візуальна інтерпретація «Час жити і час помирати» вийшла в 1958 році. Фільм срежиссировал Дуглас Сирк. Сам Ремарк не тільки працював над адаптацією тексту, а й виступив в амплуа актора. Він зіграв невелику роль професора Польмана – шкільного вчителя головного героя солдата Ернста Гребер.

Давайте згадаємо сюжет чергового шедевра Еріха Марії Ремарка.

У смерті страшне обличчя

1944 рік. Результат Другої світової війни очевидний – фашисти зазнають поразки. Однак військове керівництво продовжує підтримувати ілюзію непохитною мощі німецької армії, солдатам під страхом смерті заборонено говорити про справжній стан справ на фронті.

Ернст Гребер – простий солдат, один із сотень тисяч німецький хлопців, які пішли на фронт ще хлопчиськами. Він воював в Африці, Європі, Росії, сьорбнув всі жалі солдатського життя, побачив тисячі смертей, поховав десятки товаришів і давним-давно розчарувався в тих гучних ідеях, які колись надихнули його взяти в руки зброю і відправитися вбивати.

Зараз Ернст разом зі своєю ротою варто в російському селі. Квітень. Тане сніг. На поверхні з’являються трупи, які він надійно приховував від людського ока впродовж довгої зими. Спершу здалися січневі мерці, закостенілі від морозів. Їх кидали в могили, точно колоди.

Потім пішли грудневі, розм’яклі, немов просочені вологою губки. В їх орбітах і ротах стояла тала вода, так що вони походили на утоплеників. Видовище не для людей зі слабкими нервами, але людина звикає до всього. Ернст з товаришами вже не лякається смерті. День у день солдати переносять тіла в братські могили. Здебільшого це були росіяни.

У той день під снігом знайшли ще один труп. Його, за звичкою, хотіли скинути загальну яму, але, придивившись, виявили, що це лейтенант Рейке з роти Гребер, який був поранений і евакуйований в тил. Спершу Рейке хочуть покласти в труну і поховати з усіма почестями, але вільного труни не виявляється.

Робити новий безглуздо – тіло дуже розм’якло, поки його переносять, відвалюється шматок ноги разом з чоботом. Лейтенанта загортають в плащ палатку і спішно закопують. Ось як виглядає героїчна смерть на полі брані. У неї жахливе обличчя.

У той же день призводять чотирьох російських партизан, вони засуджені до розстрілу. Серед партизан є жінка. 19-річний солдат, чистокровний арієць і стовідсотковий нацист, один з небагатьох нерозчарованих, намагається згвалтувати полонянку. На щастя, йому це не вдається.

Ернст Гребер не любить розстрілювати, а й до цього він звик. Головне – не замислюватися, тоді все відбувається швидко і просто – залп, і перед тобою низка трупів. Зовсім скоро вони охолонуть, закоченеют і стануть такими ж як ті, що щодня з’являються з-під снігу.

Страта зіпсувала та сама російська жінка. Перед смертю вона прокляла всіх німців, що прийшли на російську землю. Вона прокляла дітей своїх катів і пообіцяла, що настане день, коли її діти будуть розстрілювати їх дітей. Через хвилину жінка лежала головою вперед на мокрій землі. Вона була мертва.

Повернення до рідного міста

Нарешті, солдату Гребер дають довгоочікуваний тритижневу відпустку. Два роки він не був у рідному Верденбрюка. За роки війни місто, в якому пройшли дитинство і юність Ернста, змінився до невпізнання. Затишні вулички спорожніли, більшість будинків перетворилося на руїни. Тепер Верденбрюк більше схожий на величезний морг, в якому мертві співіснують з живими.

Батьки Ернста пропали без вісті. Їх немає в списках ні живих, ні мертвих. Він вирушає до старого знайомого своєї сім’ї – доктору. Будинки Гребер застає тільки його дочка Елізабет. За її словами, батько знаходиться в концтаборі, а вона працює на фабриці в надії хоч якось допомогти татові.

Дивно, але Елізабет, яку Ернст знав ще дитиною, перетворилася в дуже привабливу молоду жінку. Між парою виникає взаємна симпатія. Правда, їх перше побачення позбавлене традиційної романтики мирного часу. Ернст приходить до Елізабет, вони п’ють горілку і кажуть про життя, а потім відправляються гуляти по мертвому місту, порожньому і холодному.

В останні дні відпустки Гребер зустрічається з колишнім однокласником Біндінг. Під час війни він непогано влаштувався – займає керівну посаду в нацистському штабі.

Біндінг – далеко не фанатик, він прекрасно бачить слабкі сторони партійної політики. Однак у нього є одна приголомшлива риса – вміння пристосовуватися. Це мистецтво багато в чому допомогло йому піднятися по кар’єрних сходах.

Також Гребер відвідує колишнього шкільного вчителя Польмана. З ним вони довго розмовляють про війну і бідах, які вона несе людству. Польман по-своєму намагається протистояти нацистам і вкриває у власному будинку побіжного єврея. Цей нещасний втратив під час війни і геноциду всю свою сім’ю і сам пройшов через тортури і табори. Про пережитих муках щодня нагадує його понівечене тіло. Особливо Ернста вражають пальці єврея – на них абсолютно відсутні нігті.

Одруження. Повернення на фронт. Загибель

Роман Ернста і Елізабет стрімко розвивається. В одну з найстрашніших ночей бомбардування молоді люди стають коханцями. На тривалі залицяння немає часу, тому Ернст пропонує коханій руку і серце. Так, принаймні, він зможе подбати про Елізабет, коли знову відправиться воювати, адже дружинам фронтовиків покладається допомогу. Елізабет погоджується і стає дружиною Ернста.

Незабаром молодятам доводиться розлучитися. Ернст заклинає улюблену не приходити на вокзал – вже дуже болісні проводи. Коли поїзд готовий рушити, Гребер бачить в натовпі на пероні Елізабет. Він марно намагається проштовхнутися до вікна, щоб сказати слова прощання. Особа дружини розпливається в натовпі проводжаючих. Він бачив його в останній раз.

Повернення на фронт на фронті нічого не змінилося:

Командування продовжує надсилати новобранців, які нічого не знають про війну і вмирають, немов мухи, під напором російської армії.

Одного разу солдату Гребер доручили охороняти чотирьох росіян, можливих партизан. Полонених укладають в підвал. Вночі починається обстріл, метушня. Гребер хоче випустити бранців, адже вони зовсім не схожі на партизанів – звичайні мирні жителі.

Однак Штейнбреннер збирається розстріляти росіян. Між ним і Гребер зав’язується сутичка, в результаті який Ернст вбиває противника. Він випускає полонених і кидає зброю.

У наступну мить Гребер побачив росіян. Вони бігли купкою, прігінаясь під шквалом куль. Старий, з яким Ернст говорив напередодні, раптом скинув гвинтівку і прицілився. «Значить все-таки партизани», – подумав Гребер і відкрив було рот, щоб сказати щось важливе, але не встиг. Ернст Гребер навіть не відчув удару.

У якийсь момент він просто побачив перед собою якесь полурастоптанное рослина з червоними китицями. Він опустив голову в густу траву. А рослина росло і росло, тепер воно заслоняло все небо. Гребер ще кілька разів глянув на нього і закрив очі.

У нашій новій статті ми зануримося в події, описані в романі Еріха Марії Ремарка «Повернення», що є свого роду продовженням роману «На західному фронті без змін».

Обов’язково прочитайте біографія Еріха Марії Ремарка, видатного письменника ХХ століття, представника групи письменників, відомої як «втрачене покоління».

Концепти «життя» і «смерть»

Смислову структуру роману «Час жити і час помирати» складають концепти «життя» і «смерть», які автор майстерно обігрує на протязі всього твору. Життя як форма існування матерії (т. Е. Людини) і смерть як припинення життєдіяльності організму є прямо протилежними реаліями. Однак ці полюсарние початку знаходяться в постійній взаємодії один з одним. Життя, за твердженням французького філософа Мішеля де Монтеня, відокремлена від смерті всього лише миттю. Коли хтось живе і народжується, хтось інший помирає і очікує смерті.

Назва роману

Антитеза «життя-смерть» заявлена ще в символічному заголовку «Час жити і час помирати». На нерозривний зв’язок, в якій знаходяться ці поняття, вказує з’єднувальний союз «і», не випадково обраний автором.

Концепти «життя» і «смерть» реалізуються Ремарком повсюдно. Він починає роман з детального, дуже натуралістичного опису солдатських трупів, які з’являються з-під снігу, що розтанув. Головний герой Ернст Гребер, який нещодавно повернувся з Африки, порівнює смерть в пісках зі смертю в Росії. Там, на екваторі смерть була суха, в Росії ж смерть липка і смердюча.

Сьогодні смерть перестала бути чимось інтимним, призначеним для вузького кола втаємничених. Війна виставила таїнство смерті напоказ. Головний герой раз у раз стикається з її страшними картинами.

Розстріляна російська партизанка, солдати в братських могилах, незнайомці на вулицях, маленька дівчинка, проколена залізним штирем під час бомбардування, – Гребер бачив мерців сотнями, і тепер всі вони витріщають свої страшні очі їх минулого.

Вражаюче, але під час вмирати головний герой викроює трохи часу, щоб пожити. Він зустрічає свою любов, створює сім’ю і намацує сенс, без якого не бувати життя. Результат Гребер трагічний. Він гине. Але принципово важливо, що головний герой гине, проявивши милосердя. Він порушив мерзенні правила війни і вийшов з гри.

Смерть Гребер – це надія на те, що світ відновиться.

Символічним у цьому плані є образ квітки, який тягнеться до неба. Хто знає (автор навмисно замовчує), може бути, Елізабет, дружина Ернста, зараз носить під серцем дитину, який стане втіленням свого батька в новому, зміненому світі.