“На мене ніколи не робили ставку”. Історія хлопця, що жив на вулиці, а тепер має власний бізнес

До того, як відкрити власну справу, Сашко жив на вулиці, тікав від злочинної банди й взагалі не думав, що колись шитиме.

Те, що було до

Історію Сашка Горонді сьогодні знають сотні людей. Наплічники ручної роботи його бренду Horondi коштують понад тисячу гривень. Однак 12 років тому Сашко жив на вулиці.

Зізнається, що втік з рідного Мукачевого до Львова, бо переховувався від закарпатської банди, частиною якої був сам шість років.

З кримінальною групою він зв’язався випадково: здружився з однокласником, а через нього і з “крутими хлопцями”. Сашко зізнається, що підлітком часто долучався до бійок, не гребував крадіжками. Спершу його вигнали зі школи, а у 17 років він отримав вирок – два роки умовно за розбій.

“На мене ніхто ніколи не робив ставки, не думав, що я буду “успішним”. Я був безнадійною людиною — жодного натяку, що я чогось досягну”, — каже Горонді.

У 17 хлопець розумів, що залишатися в банді не можна. Однак взяти й вийти з неї теж не міг — через погрози фізичної розправи.

Тоді Сашко вирішив діяти радикально: купив квиток в один кінець на електричку, кінцева зупинка якої була у Львові. Знайомих там він не мав і про місто не знав нічого. Єдине, що привіз з собою, це — страх.

Боявся, що колишні “друзі” його знайдуть, і був переконаний, що з судимістю його точно ніхто не візьме працювати. Тому роботу не шукав і жив на вулиці. Їжу знаходив на смітниках, ходив по неї до протестантської церкви. Поки було тепло, спав надворі, а згодом облаштувався на горищі будівлі біля вокзалу.

Якось взимку безпритульний розповів Сашкові про спільноту допомоги таким, як він, — “Оселю”. І хлопець пішов туди.

Початок

В “Оселі” під Львовом Горонді жив і працював пліч-о-пліч з тими, хто теж опинився в скруті.

Незабаром переїхав до соціального гуртожитку в місто, яке для “Оселі” виділила місцева влада. Тоді Сашко майстрував корпусні меблі на кшталт шаф-купе. А за деякий час засновниця та керівниця “Оселі” Олеся Саноцька запропонувала йому навчитися обтягувати меблі.

“І я погодився, бо це було безкоштовно. А стара робота мені не подобалася, — каже Горонді. — Я заробляв гроші, але не бачив сенсу вставати зранку. Кінцева мета не мотивувала. Мені просто були потрібні якісь кошти на існування”.

Працювати з меблями хлопцю спочатку сподобалося, однак десь за рік він знову “почав депресувати”. Відчував, що це – не його.

У 22 роки задумався, чого хоче насправді.

“Зазвичай в компаніях ти знайомишся, розповідаєш про себе. Але я не вважав себе цікавою людиною. Можливо, тиснуло те, що я певний час займався криміналом, мав умовну судимість, жив то в “Оселі”, то в соцгуртожитку, обтягував меблі в підвалі. Про це не хотілося розповідати. Та й загалом не люблю розповідати про себе. Я в себе не вірив”, — пригадує хлопець.

“Спробував шити. Це була одна зі списку професій, які я хотів спробувати. Мені подобався одяг, однак шити його не виходило. Тому знайшов для себе в цьому просто арттерапію — шиття заспокоювало, давало зрозуміти, що я роблю те, що мені подобається”, — каже Горонді.

Сашко хотів купити собі рюкзак, але грошей на той, що він хотів, не вистачило. Тож хлопець вирішив пошити сам. Взяв обрізки тканин, поєднав їх, але результат не вразив. Втім, справу він не кинув — пробував ще і ще. Обтягував меблі, паралельно працював адміністратором у соціальному гуртожитку, тож за шиття брався після шостої вечора й міг сидіти до опівночі.

“Я не втомлювався, отримував суцільне задоволення. Мені шити подобалося більше, ніж гуляти чи дивитися серіали”, — каже Сашко.

Щоправда, свої рюкзаки не вважав гарними навіть тоді, коли друзі почали їх купувати. Тож і на загал свої роботи не показував – аж поки в “Оселі” не влаштували гаражний розпродаж.

Засновниця спільноти, пригадує хлопець, буквально змусила його пошити 10 рюкзаків. Сашко злився, але пошив, щоб “від нього відчепилися”. Каже, не вірив, що його робота комусь сподобається. Але наплічники розкупили за пів години.

Люди

Сашко вважає, що сам не досяг би нічого в житті, якби не люди, які траплялися на його шляху.

Один з них Володимир Бєглов — поет, журналіст, радіоведучий і культурний менеджер. З ним Горонді познайомився у соціальному гуртожитку через спільну подругу. Пригадує, Бєглов почув, чим займається хлопець, і купив в нього наплічник. А потім зробив допис у фейсбуці про Горонді.

Пізніше про Сашка розповів письменник, журналіст і громадський діяч Богдан Логвиненко.

“Він приїхав до мене, попросив інтерв’ю дати. Я не знав, хто він, але погодився. А коли прийшов додому, почитав, хто такий Логвиненко, подумав: “Нафіга я йому це розповів?!” — вже з усмішкою пригадує Горонді.

Саме ці публікації про наплічники й поклали початок справі. Про Сашка дізналося більше людей — стали надходити замовлення, все частіше зверталися журналісти.

Своє

Перші два роки, пригадує хлопець, не вилазив з кредитів і боргів. Каже, що бракувало знань і навичок в бізнесі. А ще — недооцінював свою роботу.

Доходило до того, що наплічник продавав за собівартістю, а отже, не заробляв нічого. Підняти ціну соромився — думав, що за його роботу більше не заплатять.

Згодом вирішив винайняти людей, щоб шити більше. Однак грошей на зарплати не вистачало. Бракувало їх на оренду, обладнання.

“Поки наплічники продадуться, могли пройти тижні. А в мене ж були зобов’язання — дав людям роботу, значить, маю платити гроші. Тому постійно брав і повертав кредити до банку. А ще брав у борг у знайомих. Найбільше боргував 30 тисяч гривень. Зараз це смішні гроші, але тоді, чотири роки тому, сума для мене була величезною”.

“Думав, ще кілька місяців і точно поїду в Польщу відробляти борги. Я плакав, хотів все кинути, був переконаний, що з мене хріновий бізнесмен”, — пригадує Сашко.

Єдине, що не давало хлопцеві остаточно все покинути все, — відчуття, що це справді його справа.

“Можливо, мені було не так страшно, тому що я починав із самого дна. Не було куди нижче падати. Не було чого втрачати”, — вважає підприємець.

Кропітка робота дала результат. Згодом рюкзаки стали розходитися швидше, а Сашко таки наважився підняти ціну. Спочатку — з 300 до 600 гривень, за два роки — до 900.

Сьогодні ж найдешевший наплічник від Horondi можна купити за 1450 гривень. Борги вдалося покрити за два роки — у 2018. І зараз хлопець не має кредитів в жодному з банків — справа окуповується.

Horondi

Майстерня Horondi розташована за 30 хвилин від центру Львова. У колишньому заводському приміщенні працюють п’ятеро людей: троє, включно з Сашком, шиють, один займається розкрійкою тканин і відправляє замовлення, ще одна людина — веде соцмережі й стежить, щоб оплата від покупців приходила вчасно, а вони так само вчасно отримували свій товар.

Всі працівники — самоучки, як і Сашко.

В асортименті Horondi сьогодні наплічники, сумки, бананки. Все — суто ручної роботи. Сашко категорично проти того, аби відшивати речі на фабриці, хоча розуміє, що так було б простіше, а грошей і вільного часу він мав би більше.

“Але речі з фабрики без душі, як би банально це не звучало. І якість не та. Поставте поруч наплічник ручної роботи й фабричний і я з легкістю скажу, де який”, — каже підприємець.

У планах Горонді — відкрити власну крамницю та продавати свої вироби в інших магазинах. Але поки що замовлень у бізнесу вдосталь, тож розширюватися збираються вже після пандемії.

Успіхи Сашка Горонді відзначили навіть премією — “Top 30 Under 30”. Її присуджують молодим українцям, які досягли видатних результатів у різних галузях. Щоправда, сам хлопець не вважає, що досяг якогось успіху.

“Я був шокований, адже потрапив в один список з дуже крутими людьми. Це чудове завершення майже 30 років життя — вселяє віру, що не все так погано, що я можу і маю рухатися далі”, — каже хлопець.

Тим же, хто вагається, чи починати свою справу, Горонді радить менше складати плани на папері. Каже, коли людина бачить, скільки всього треба зробити, порівнює плюси й мінуси, то просто лякається. І руки опускаються ще до того, як щось починаєш робити.

“Єдине, що я точно раджу, так це більше себе любити, менше гнобити й виходити із зони комфорту. Якщо просто сидіти — нічого не буде, — впевнений Сашко Горонді. — Навіть вийти на вулицю й просто прогулятися — це вже дія. Якби мені 10 років тому сказали, що я буду подорожувати, матиму свій бізнес, я би не повірив”.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш TelegramабоViber!

Графа «національність»: юридичний аспект

Нещодавно в парламенті зареєстровано дві мої законодавчі ініціативи. Перша — про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо зазначення у свідоцтві про народження дитини її національності. Друга — про внесення змін до Положення про паспорт громадянина України, в якому пропонується дати змогу співвітчизникам вносити дані про свою національність до паспорта. Відповідні записи можуть робитися добровільно, за бажанням самого громадянина.

Із моменту реєстрації законопроектів я отримав сотні відгуків. Листи приходять поштою, на електронну адресу, на Фейсбук, до громадських приймалень. Ніколи не сподівався, що питання національності набуде такого резонансу. Але це тішить, адже за цими листами відчуваєш підтримку виборців, їхню небайдужість до майбутнього української нації, а відтак переконуєшся у правильності своїх намірів.

В інтерв’ю народного депутата України кількох скликань Григорія Омельченка в газеті «Голос України» від 28 грудня 2012 року мене вразив і змусив замислитися шокуючий факт: за даними статистики, за останнє десятиліття в Україні народилися понад 7 мільйонів дітей. А от хто вони за національністю? Даних про це немає, а 7 мільйонів — це, між іншим, населення середньоєвропейської країни!

Аналізуючи законодавче регулювання цієї проблеми, я дійшов кількох висновків.

Перший — чинне законодавство України містить поняття ідентифікації особи за національною ознакою.

Так, зокрема, Закон України «Про національні меншини в Україні» визначає, що «Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей. приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток».

Більше того, цей закон гарантує громадянам України, незалежно від їхнього національного походження, «рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення».

Також у законі зазначено, що «громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається».

Ось тут виникає низка суттєвих запитань: як, а найголовніше, кому гарантувати всі ці права, якщо жоден документ, який посвідчує особу громадянина, його національності не визначає? Кому і чому було вигідно протягом першого десятиліття незалежності України зробити все для того, щоб із реєстраційних документів прибрати графу «національність»? Яку мету переслідували ці люди?

Мимоволі згадується вислів першого Президента України Леоніда Кравчука, що в Україні як демократичній і правовій державі всім неукраїнцям має бути краще, аніж в їхніх національних державах. Імовірно, Президент знав, про що каже.

Другий висновок — закону, який прямо забороняв би зазначати національність в реєстраційних документах, не існує.

Є лише постанова Верховної Ради України від 26 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», з якої зусиллями так званої комуністичної «групи 239» було вилучено графу «національність».

Також існує постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2002 року №1367, прийнята під головуванням тодішнього глави уряду А. Кінаха, якою затверджено зразок бланку свідоцтва про народження, куди свідомо не внесли зазначену графу.

Отже, з 2002 року органи реєстрації актів громадянського стану не зазначають в реєстраційних документах ні національності батьків у свідоцтві про народження, ні національності всиновленої дитини, ні національності померлого. Крім того, відтоді в Держкомстаті України не ведеться статистичний облік народжених дітей за національністю. Схоже, від початків незалежності йде тиха бюрократична війна проти українського народу, війна на знищення у такий спосіб цілої нації!

Здавалося б, не змогли впродовж століть виморити українців голодоморами, депортаціями до Сибіру чи м’ясорубками у великих і малих війнах, тому вирішили це зробити непомітно — просто затвердити зразки реєстраційних документів, в яких не передбачена графа «національність». І ведуть цю війну проти власного народу можновладці, які живуть в незалежній європейській державі, але й далі ностальгують за «великим і непорушним». Але ж впав давно «непорушний», і нинішні «нащадки Ілліча» нарешті мали б це усвідомити!

Третій висновок — права титульної нації в Україні жодним чином не захищені.

Ідеться про титульну націю нашої держави — українців. Закон України «Про національні меншини в Україні» впродовж

20 (!) років чітко регламентує питання визначення національності громадян, які відносять себе до нацменшин: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».

Керуючись положеннями цього закону, представниками національних меншин слід уважати всіх, хто за національністю не є українцем. Гаразд, а хто ж тоді українці? Де знайти визначення цього поняття? Як їх ідентифікувати? За логікою цього закону, мала б бути якась інша норма закону, яка, власне, дає визначення саме українцям, а вже закон про нацменшини гарантує права представників цих меншин стосовно титульної нації.

Але ж такого закону немає! Натомість є Закон України «Про закордонних українців», в якому закордонний українець тлумачиться як «особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України».

Чи не дивно, що українцями вважають не тих, хто живе і працює в Україні, а тих, котрі емігрувавли в першій, другій, третій хвилях еміграції (заробітчанства) і є громадянами інших країн? А тоді хто і як має ідентифікувати українця, що проживає в Україні, має українське етнічне походження та належить до української нації?

Отже, всупереч статтям 21—24 Конституції України, за якими всі люди рівні у своїй гідності та правах, саме українці, як титульна нація держави, позбавлені свого права на ідентифікацію за національною ознакою, бо ж національні меншини таке право мають.

На тлі цього закиди скептиків про те, що повернення в паспорт графи «національність» може спричинити ймовірність дискримінації людей за національною ознакою, видаються, щонайменше, смішними та безглуздими.

Я ж своїми законопроектами жодним чином не націлений підвищувати авторитет української нації за рахунок інших етносів, які проживають в Україні, розпалювати міжнаціональну ворожнечу чи нетерпимість, я хочу домогтися, щоб кожна особа за власним бажанням (!) мала можливість в реєстраційних документах зазначати хто вона, яка в неї національність. Цією диспозитивною нормою однаково можуть скористатися українці, американці, росіяни, грузини, євреї, німці, одне слово — кожен. Ось і вся суть. Повторюю: закиди про загрози виникнення дискримінації я категорично відкидаю.

Наостанок ще один цікавий аргумент. Верховна Рада України 5 листопада 2009 року ухвалила спеціальний Закон України №1707-VІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості». Статті ККУ про умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження та низку інших (побої і мордування, катування, порушення рівно-правності) доповнили новим терміном — національна нетерпимість.

Постає просте і логічне запитання: яким чином слідчий орган внутрішніх справ чи прокурор встановлюватиме національність особи при порушенні кримінальної справи, якщо в Україні жодним нормативно-правовим актом не передбачено фіксацію національності особи? Як, на підставі якого документа Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зафіксує своє провадження в разі надходження до нього звернення представника одного із 136 етносів, що проживають в Україні?

На сьогодні представники жодної з офіційно зареєстрованих організацій національних меншин не заперечили проти встановлення законом України права внесення запису про національність до свідоцтва про народження, паспорта, свідоцтва про шлюб, усиновлення чи удочеріння, свідоцтва про смерть. Упевнений, якщо соціологи захочуть провести загальноукраїнське соціологічне опитування з цієї проблеми, його результат буде очевидний. Усі ці аргументи свідчать про необхідність прийняття таких законопроектів.

Прикро, що більш як через 20 років після здобуття Україною незалежності ми повинні думати про те, як урівняти в правах з національними меншинами титульну націю держави — українців! Ми маємо це зробити, якщо хочемо, щоб представники всіх національностей, які живуть в Україні, почувалися гідними громадянами країни. А громадянська гідність, на моє глибоке переконання, неможлива без гідності національної.

Свого часу я стверджував, що є велика вірогідність повернення графи «національність» до паспортів в одній із країн ЄС. Нині констатую — це Латвія. Латвійський сейм почув своїх громадян і прийняв відповідний закон. Отже, з 1 квітня всі громадяни Латвії зможуть вписувати до своїх паспортів національність. Колись Росія також намагалась розігрувати в цій країні «національну карту», але латвійському керівництву вистачило політичної волі й мужності зважено підійти до національного питання. Воно не роз’єднало державу, бо було вирішено цивілізовано.

Олег КАНІВЕЦЬ, народний депутат України.