Гава і Вовкун

Верхом полонини, стежкою, що вела через Діл із Дрогобича лісами та вертепами до села Н., ішли два пішоходи. Стежка вилася перед ними зеленою смугою. Невеличка полонина, з усіх боків понижче окружена лісами, всміхалася до них тисячами пахучих цвітів, трав та всякого зілля, вітала їх таємничим куканням зозулі в гущавині, криком сойки, тріскотом великих гірських сверщків, що поки сидять у траві — чорні й невидні, а коли до них наблизитися, то зриваються, розпускають широкі червоні крильця і, лопотячи ними дзвінко і мелодійно, перелітають кілька кроків і знов тонуть у пахучій зелені.

Довкола пішоходів повно було того могучого чару літньої гірської природи, запаху, зелені, свіжості, тепла, кукання, шелесту і тих летячих сверщків, що, мов живі огники, щохвиля виривалися перед їх ногами з трави і з тріскотом пирскали на всі боки. Природа всміхалася до них усім своїм єством, розстелювала перед ними з вершка полонини пречудовий вид, який рідко подибати можна навіть у наших благословенних Карпатах, вид на величезну панораму нижчих і вищих верхів, то порослих буйними, не винищеними ще лісами, то рябих стадами овець, волів та коров, що, немов різнобарвні зернята фасолі, пересипалися та мішалися по відлогих темно-зелених скатертях. Свіжий кріпкий вітрець, що потягав від тих далеких верхів, доносив до слуху пішоходів легесенький бренькіт дзвінків, турукання рогів скотарських та тужливий плач трембіти.

Але пішоходам було, мабуть, не до красоти природи, і коли вони, задихані й облиті потом, ховзаючись щокрок по твердім, блискучім та ховзькім моху під ногами, видряпалися на вершок полонини і тут же попадали на зелену скатерть і немов відразу й потонули в пахучій зелені,— то зробили се тільки з утоми, а не для того, щоб любуватися природою.

Були то на перший погляд дуже недібрані товариші. Один — хлоп, величезний, як оборожина, широкий у плечах, як двері, з руками й ногами так великими та дужими, як у старого медведя, рудий, з сірими очима і з виразом якоїсь тупої заїлості, а другий — невеличкий, чорнявий, верткий і проворний, з цікавим поглядом ящірки і з міцними вилицями м’ясожерного невеличкого звірка, котрий, як то кажуть, “хоч не вкусить, то налякає”. Оба були жиди. Се видно було по закручених пейсах, рідких неголених бородах, коротко обстрижених головах, накритих засмальцьованими ярмурками — повстяні м’які чорні капелюхи вони, віддихаючи, поскидали обік себе в траву,— та по чорних, довгих, шовкових бекешах, котрі, як і все їх убрання, ясно свідчили, що перебули вже не одну сльоту та пригоду.

— Слухай, Вовкуне,— почав, відсапавшися, менший жид, не рушаючися з місця, на котрім лежав пластом, мов поліно,— слухай, небоже, я щось прочуваю, що ми ту не зробимо доброго гешефту.

Силач, котрого названо Вовкуном (мабуть, по-книжному він звався Елькуне, але його товариш кликав його так, як його “перехрестили” хлопи), не відповів нічого на ті слова, тільки кинувся якось люто в траві, мов здоровенна щука в шварі, коли неподалеку побачить цілу юрбу плотиць, і буркнув щось під носом, немов “дурниця”, а немов так собі неартикульований гаркіт.

— Ти не бери сього за зле віщування,— додав поквапно менший жидок, немов бажаючи втихомирити гнів товариша.— Я тілько боюся нового грунту. Я тут ніколи не бував, не знаю людей.

— Бойків не знаєш? — сердито гаркнув Вовкун.

— Бойків то я знаю, але тілько тих, що приходять на торг до міста. Там я з ними дуже добре вмію обходитися. Там вони тихі та смирні, як ягнята.

— Всюди такі! — сказав, мов припечатав, Вовкун.

— Ей, Вовкуне, не впевняйся ти так дуже на свою силу! — хитаючи головою сказав менший жид.— Можемо й ту перечислитися так само, як у Бориславі.

Вовкун схопився мов ужалений.

— Ні, Гаво,— скрикнув він,— ти мені перестань балакати про Борислав! Що з воза впало, то пропало!

— А все-таки не завадить придивитися, куди і як воно впало. Може й твоє село в ту саму діру з воза впасти.

— Плетеш небилиці, Гаво,— скрикнув Вовкун.— У Бориславі ані ти не винен, ані я не винен. Винен Борислав, винно наше прокляте щастя!

— А ти, Вовкуне, хіба не небилицю отеє сказав? — уражений, відповів Гава.— Наше щастя! Ану, придивімся троха ближче тому щастю! Ми жили собі, не знаючи один другого. Я торгував чіпцями, кожухами, шматами і чортзначим, а ти виростав у лісах між гонтарями, трачами та теслями, а далі пустився торгувати деревом. Чи так я говорю?

— Ну, і що з того всього? Адже я се й сам добре знаю!

— Ні, ти почекай, Вовкуне,— говорив Гава, піднявшися півтілом і підперши голову ліктем,— треба докладно розміркувати, як воно було, то, може, побачимо, через що ми в Бориславі провалилися. Ну, здибались ми в Стрию на торзі, познайомилися, розбалакались. Один одному свої пригоди викладаємо. Звісно, і один, і другий нарікаємо на тяжкі часи, на кепські зарібки,— се вже так заведено, аби ніколи не хвалити того, що є. Правда, Вовкуне? Адже ж нам, і одному й другому, зарібки в ту пору добре йшли!

Вовкун тільки головою похитав і буркнув під ніс щось таке, що можна біло зрозуміти і “еге”, і “чорт би брав”. А Гава, мов п’явка, всисаючися в те болюче місце його споминок, торочив дальше нитку за ниткою, пасмо за пасмом.

— А тоді Борислав тілько що розцвівся, розпаношився. Тисячі жидів маєтки робили на нафті. Гук і шум від Борислава йшов на все Підгір’я,— що я кажу, на ввесь край. Не було такого жида, котрому б тоді ота кип’ячка в ніс не вдарила. От і не диво, що й ми оба, немов зговорившися, разом завели річ про Борислав. І ти там бував з деревом і придивлявся всьому гешефтові, і я бував зі своїм крамом і сам не раз добрі гешефти в Бориславі робив. Балакали ми, балакали, і чим більше товкли про той Борислав, тим він нам кращим, понадливішим здавався. Ну, просто так, як меду полизати! Ти ж не забув сього, Вовкуне?

— Тьфу на тебе! — скрикнув Вовкун, кидаючись у траві, мов звір у сіті. — І пощо ти вгризся в той проклятий Борислав? Що тобі за приємність мучити мене? Ліпше б я був і не знав його, і не чував про нього!

— А ти думаєш, що мені так солодко тепер про нього згадувати? — відповів Гава.— Чи то я менше стратив від тебе? Ой, Вовкуне! Аж серце в мені розривається, коли подумаю, що я стратив всі свої гроші! Дві тисячі ринських, Вовкуне, таж то капітал! Ти тілько поміркуй, що я на ті гроші дванадцять літ гарував, ой, тяженько гарував! Я ніколи ночі не доспав, обіду не доїв, бігав, кидався, туманив хлопів, підлизувався шандарам, — ой, тяжко згадувати про всі ті способи, як я до гроша доходив! І складав, і хухав на те, і тішиеся тим, як власною душею! Дві тисячі ринських, таж то капітал, Вовкуне! Я міг уже покинути всякий гендель, узяти оренду на селі, позичати хлопам гроші на проценти і жити собі, як пан! А тепер.

І Гава урвав ту бурливу бесіду і, припавши лицем до землі, тяжко захлипав.

— Гаво, Гаво! —озвався до нього Вовкун далеко вже м’якшим голосом.— Ти знов починаєш? Ще не досить ти наплакався та нарозщибався? Чи ти думаєш, що се на що придасться, що слізьми вернеш хоч крейцар з утраченого капіталу?

— Знаю се, знаю! — зойкнув Гава, не відіймаючи лиця від землі.— Але що ж я на те пораджу, коли в мені серце розривається, кілько разів спогадаю про свої гроші! Ну, попросту серце розривається! Витримати не можу, так мені їх жаль!

І раптом зірвавшися з землі, він сів, лице його оживилось, очі заблищали, мокрі ще від сліз, і він, прудко махаючи руками, заговорив, немов горохом посипав:

— Куди ж пак! У мене дві тисячі готових, у тебе звиш півтори! Як же з такими грішми, та ще з міцними руками, та молодими головами не стрібувати щастя, не кинутися в крутіж, щоб і собі в ньому зловити товсту рибу? Цілий морг грунту за дорогі гроші купили, п’ять закопів відразу розпочали, як не в однім, мовляв, то в другім наше щастя буде. Півроку промучились, свої гроші закопали,— кип’ячки ані цяти! Що, чи не ладно? Продали один закіп і четверту часть грунту, заробили на них і другий раз впакували все в остатні три закопи, з таким самим щастям. Продали другий закіп і другу четвертину грунту, хоч і не заробили вже, але таки п’ятсот ринських дістали, п’ятсот ринських за наші півчетверти тисячі, Вовкуне!

Ой, голова тріскає! Що б було хоч з тим рятуватися! Ні, ти вже як уперся, то так, як віл лобом: коплім та й коплім!

І те закопали! Остатніх закопів ніхто вже й купувати не хотів. Ледве з тяжкою бідою притягли ми до них у спілку Германа Гольдкремера, а правду кажучи, стали самі у себе за дешевих робітників. Та й доробились так, що мало смерті не пожили!

І Гава урвав та докірливим поглядом дивився на Вовкуна. Той лежав на животі, повернувши до сонця свої широченні плечі та зложивши голову на ліктях, розложених по траві. Рукави його бекеші попропорювалися на ліктях, так що з них виглядала брудна сорочка з пасманистого перкалю. Бачилось, він дрімав під час тої гарячої балаканки, але, коли Гава замовк, він звільна обернувся лицем до нього і запитав:

— Значить, Гаво, по-твойому, я всьому винен?

— Бог з тобою! — скрикнув Гава.— Хіба ж я се сказав?

— Адже ж нарікаєш на мою впертість! Ой, Гаво, Гаво, хоч який ти розумний, але бачу, що тобі ще багато треба вчитися! Де ж ти бачив, щоби хто на світі довершив якого, хоч би й найменшого, діла без упертості, без заїлості? Моя вдача така, що як уже в що вдамся, то зажмурю очі, зціплю зуби і пру та й пру, доки сили стає! А як почнеш під час роботи роздумувати, та міркувати, та навгад угадувати, що буде, то попросту страх тебе проймає і руки опадають.

— Не про те, не про те я говорю, Вовкуне! — болісно якось закричав Гава.— І не в докір тобі! Адже ж я не забув, що коли б не ти, то я, певно, не жив би вже на світі. Ти вирятував мене з тої проклятої ями, в котрій ми, замість кип’ячки, докопалися такого жерела води, що мало нас на місці не позатоплювала. Ой, Вовкуне! Тоді, в тій страшній хвилі, коли вода бухнула нам з-під ніг, коли рівночасно береги нашої ями почали усуватися, цімбриння тріщати І валитися, коли мені бачилось, що весь світ валиться над нашими головами і що нема для нас рятунку, тоді, пригадую собі, серед натовпу смертельної тривоги мені раптом у голові блиснув той тихий потічок, схований між лозами та вербами, в котрім я ще малим хлопцем любив ловити раки.

§ 6. Середньовічне західноєвропейське суспільство. Феодалізм

Васалітет — відносини особистої залежності одних землевласників (васалів) від інших (сеньйорів). Васал — землевласник, який одержав від заможнішого землевласника (сеньйора, сюзерена) сільськогосподарські угіддя, маєтки й заступництво, за що виконував повинності й зобов’язання. Сеньйор, сюзерен — великий землевласник, якому належали обширні сільськогосподарські угіддя, маєтки і право влади на підлеглих територіях.

Міська комуна — від латинського слова «комуна» — «спільнота», «громада»; міська громада, яка домоглася від власника права самостійно управляти, тобто розв’язувати свої внутрішні та зовнішні проблеми.

Суспільний стан — велика група людей, які наділені спільними правами, обов’язками, мають приблизно рівні майнові можливості.

Феод — від давньонімецьких слів «фе» — «вірність» та «од» — «володіння»; грошова плата або земельні володіння, які надавалися у спадкову власність і за які потрібно було нести службу (здебільшого військову) та виконувати повинності.

Феодалізм — суспільний устрій, коли заможні власники (феодали) розпоряджалися великими земельними угіддями, маєтками й підданими та здійснювали владу на підлеглих територіях і в державі.

Феодальна драбина — по-іншому «феодальна ієрархія», «феодальна піраміда», «феодальні сходи»; система взаємозалежностей за правилом «сеньйор-васал», де на вищих «щаблях», «сходах» перебували найбагатші та найвпливовіші, на нижчих — «середні», на ще нижчих — «дрібні» й невпливові феодали.

Додаткова інформація з теми

https://is.gd/WKoJXh

6.1. Що таке «феод» і «феодалізм»?

У попередніх параграфах ішлося про існування бенефіціїв — земельних ділянок, що їх дарували на період служби. У VIII ст. бенефіції почав роздавати франкський мажордом Карл Мартел, унаслідок чого забезпечив існування потужного кінного війська. Однак, дуже скоро стало зрозуміло, що він дещо прорахувався. Адже землями, на яких жили селяни та містяни, можна було володіти лише тимчасово. Якщо власник гинув, зазнавав травми чи поранення і припиняв служити або досягав поважного віку й не міг воювати, то він позбавлявся володінь на користь молодшого воїна. Бенефіції не можна було передавати в спадок, тому дітям і дружині у разі втрати годувальника (а війни відбувалися повсякчасно!) доводилося дуже скрутно. Аби відновити справедливість, наступники Карла Мартела стали наділяти тих, хто служив у війську, феодами. Воїни нового типу називалися феодалами.

Феод — земельна власність або фіксовані доходи з певних територій, що ними «віддячували» за службу при дворі, у владі чи у війську. Від бенефіцію феод відрізнявся тим, що передавався в спадок (якщо нащадки продовжували служити). Таким чином, зародився васалітет, коли «дрібні» феодали залежали від впливовіших і багатших, які роздавали землі чи права на прибутки. Отримуючи дар, васал (слуга) складав клятву своєму сеньйорові (панові, сюзеренові). Щоправда, часто васал теж отримував право передавати землю своїм слугам, що створювало складну й заплутану систему взаємин у суспільстві. Історики назвали такі взаємини феодалізмом, коли стосунки між власниками вибудовувалися на основі підпорядкування, володіння феодами та використання праці підданих.

Феодальна система змінила тогочасне європейське суспільство. Поступово виокремилися три суспільні стани — групи населення, що відрізнялися своїми статками, правами та обов’язками. Знатні, панівні, багаті та воїни згрупувалися в привілейований стан «людей, які воюють». Церква й собі заволоділа величезними земельними угіддями, від яких отримувала величезні прибутки. Тому вона зазвичай підтримувала владу. Її керівники та духівники теж належали до привілейованого стану — «людей, які моляться». Натомість селяни, містяни, ремісники, купці і решта простого люду, які не отримали феодів, втрапили до непривілейованого стану «людей, які працюють». Отож життя кожного залежало від належності до того чи того стану.

Думаємо і діємо!

1. Що означає слово «феодалізм»? 2. Як ви розумієте значення своєрідного правила для середньовічних феодалів: «Васал мого васала — не мій васал»? 3. Поясніть, чим різняться бенефіцій та феод.

6.2. Хто такі «люди, які воюють»?

Феодалів, які служили у війську, називали рицарями. їхнє життя минало в постійних бойових сутичках, що розгорталися чи не за кожен клаптик вільної території. Часто в боротьбі за землі і замки брат виступав проти брата. Навіть християнські заповіді витіснялися бажаннями слави та багатств. Уважалося, що в битві перемагає той, хто підтримує справедливе діло, а тому вбивство іншого воїна, а тим паче іновірця, пояснювалося задумом і волею Небес.

Статус рицаря визначало розташування на феодальній драбині, де кожен займав свій щабель відповідно до знатності та посади. Найвищим уважався титул імператора. Хоча нащадки Карла Великого намагалися отримати імператорські регалії, а від X ст. німецькі володарі також прагнули стати імператорами, далеко не всім те вдавалося. А тому, що більш традиційно, на верхівці феодальної драбини перебували королі. їм підпорядковувалися герцоги, маркграфи та графи. Нижчий щабель посідали барони. Більшість із-поміж «людей, які воюють» становили рядові рицарі. У різних країнах Європи сходинки феодальної драбини дещо відрізнялися. Як приклад, у Русі-Україні владу утримували князі. Посада князя прирівнювалася до герцогської. Це, однак, не означало пониження статусу. Навпаки, в європейських джерелах про руських князів писали як про королів.

Рицарів виховували змалку. Кожен майбутній вояк повинен був, зазвичай, починаючи із семи років, набувати бойових умінь, дбати про спорядження, доглядати коня. Крім того, мав уміти добре плавати, змагатися в турнірах, грати на музичних інструментах, ґречно поводитися з жінками. Обладунки та зброя важили майже 40 кг. Рицарі у металевому спорядженні, бігали та стрибали, вправлялися у верховій їзді, танцювали. Разом із фізичним гартуванням опановували кодекс честі — правила лицарської поведінки. Сильніші зобов’язувалися захищати слабших, не виказувати страху, переховувати за потреби простолюдинів у власних замках. Як смертний гріх сприймалося порушення клятви. Чимало «людей війни» мирно співіснували з довколишніми, надаючи посильну допомогу тим, хто її потребував.

Думаємо і діємо!

1. Скориставшись пошуковим сервісом «Ґуґл», з’ясуйте відмінності між словами «рицар» і «лицар». З’ясуйте походження та значення крилатого словосполучення «кодекс честі». Що він означав у Середньовіччі, що означає в наші дні? 2. Ви прочитали, що рицарські обладунки і зброя завважки майже 40 кг. Опишіть участь такого воїна в бою. Як він наступав? Як проти нього можна було боронитися? Наскільки результативно рицар міг воювати влітку, взимку? 3. Поясніть, як ви розумієте значення крилатого вислову «Розхитувати посадову драбину».

6.3. Хто такі «люди, які моляться»?

Духовенство відігравало вагому роль у європейському середньовічному суспільстві. Адже воно несло відповідальність за душі віруючих. «Люди, які моляться», поділялися на «білих» (священників і мирян, які допомагали від час богослужінь) та «чорних» (ченців, які жили в монастирях).

Духівниками ставали вихідці з різних станів. Нащадки селян, містян, ремісників, торговців, феодалів раз у раз поповнювали лави служителів церкви. Це було пов’язано з правом майорату, згідно з яким батьківські титул і майно успадковував старший син. Натомість молодших часто відправляли навчатися в монастирі, звідки вони розпочинали релігійну кар’єру. Безсумнівно, впливові та заможні батьки «просували» своїх дітей на вищі посади. Хоча монастирське виховання було жорстким (якщо не сказати жорстоким), воно вартувало витрачених зусиль і коштів: адже потім, перебуваючи на посадах, пастирі невпинно молилися за душі рідних, чим нібито допомагали їм потрапити в Рай. Від ХІІ-ХІІІ ст. духовні особи (окрім певних винятків у церкві східного обряду) дотримувалися целібату — безшлюбності, тому залишалися без кровних спадкоємців.

Не все духовенство зналося на Біблії та релігійних теоріях. Богослужіння велися латинською мовою, якої не розуміли парафіяни і якою погано володіли священники. Безперечно, серед них вирізнялися надзвичайно освічені, як-от Аврелій Августин, Григорій Турський, Бригіда Шведська та чимало інших. Проте подекуди єпископи скаржилися, що висвячують підлеглих, які ледь читають найпоширенішу молитву «Отче наш».

Думаємо і діємо!

1. Як право майорату впливало на формування стану духовенства? 2. Чому монахи належали до «чорного» духовенства, а решта — до «білого»? 3. Вибудуйте посадову «драбину» для «тих, які моляться», враховуючи особливості християнських церков західного та східного обрядів.

6.4. Хто такі «люди, які працюють»?

Селяни за роботою, мініатюра, XIV ст.

До найчисельнішого стану середньовічного суспільства належали «люди, які працюють». Більшість із них становили селяни. Саме вони вирощували й виробляли продукти харчування, а в ранньому Середньовіччі — ще й ремісничі товари. Примхи природи, постійні розорення, спричинені війнами, змушували їх шукати захисту в тих, «які воюють» і «які моляться». Так налагоджувався своєрідний «обмін» можливостями й послугами. Селяни визнавали зверхність землевласників і духовенства, сплачували їм податки й виконували повинності. Зверхники, своєю чергою, надавали захист у разі збройних нападів, зберігали в коморах запас збіжжя для посівів.

Ступінь підлеглості селян відрізнявся в країнах Європи. Для прикладу, французькі селяни поділялися на вілланів та сервів. Віллами — це нащадки вільних франкських общинників, тому, насамперед, сплачували податки та виконували необхідні повинності (ремонт мостів, дамб, доріг). Вони могли заповідати власне майно і розпоряджатися ним без дозволу сеньйора. Серви походили з колишніх рабів та полонених, тому служили тяжче, а майно успадковували лише після сплати податку (зазвичай, у вигляді корови чи свині) феодалові. Також європейські простори населяло чимало вільних селян. Зокрема, скандинавські бонди не визнавали нічиєї влади, а у разі порушення прав могли найняти убивць, щоби покарати кривдників.

Кравець за роботою, мініатюра, XIV ст.

Відчутне зростання міст, що розпочалося в XI ст., зумовило появу суспільної групи міщан (городян). У їх середовищі виокремилися ремісники й торговці. Ремісники досконало опанували способи виготовлення потрібних речей. Торговці ті речі скуповували та продавали на взаємовигідних умовах. Пересічних міщан, ремісників і купців деколи ще йменували бюргерами. У деяких містах вони взялися засновувати комуни — міські громади, які домагалися позбавлення від феодальної залежності. Однак в очах феодалів та духовенства навіть багатший за них ремісник, купець, представник міської ради та парламенту (про що буде у наступних розділах) завжди залишався «тим, який працює».

Думаємо і діємо!

1. Який із суспільних станів, на вашу думку, був найчисельнішим? Обґрунтуйте. 2. Якщо б у Середньовіччі існував четвертий стан — містячи, як би ви його назвали? Чому ремісники і торговці мешкали здебільшого в містах? Як вони співіснували із селянами, феодалами, духовенством? 3. Які епізоди з життя середньовічного суспільства розкривають мініатюри?

Ще раз про головне

Перевірте себе!

1. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами:

Коли ____ ? Що ____ ? Хто ____ ? Де ____ ? Звідки ми можемо дізнатися про ____ ? Чому ____ ? Як ____ ? Який результат ____ ? Запропонуйте свої запитання однокласникам.

2. А. До яких суспільних станів належали: барон, бонд, герцог, граф, гончар, єпископ, зброяр, кардинал, коваль, король, купець, лихвар, священник, серв, чернець, ювелір? Б. Як ви гадаєте, до якого суспільного стану належали люди розумової праці?

3. А. Покажіть на мапі історично-географічні об’єкти, згадані в параграфі. Б. Покажіть на мапі найбільші міста середньовічної Європи. В. До яких суспільних станів належали постаті, зображені на ілюстраціях?

4. Розв’яжіть історичну задачу. «Герцог Жак викликав до себе барона П’єра і наказав йому зібрати військо з підлеглих рицарів, щоб воювати з герцогом-конкурентом. Що мав відповісти барон П’єр? Чи герцог Жак мав право так учинити?».

5. Що вам подобається в поведінці рицарів, а що ви засуджуєте? Поясніть свою думку.

6. Використовуючи пошуковий сервіс «Ґуґл» або прочитану вами книжку, підготуйте розповідь про середньовічний замок.