§ 21. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—70-х рр. XVII ст.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: про гетьманство П. Дорошенка та його спроби об’єднати під своєю владою всі українські землі; про втручання у внутрішні справи Гетьманщини сусідніх держав; про запеклу боротьбу за Правобережжя; хто такі «сердюки», «компанійці».

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, коли та в результаті яких подій відбувся розкол Гетьманщини на Лівобережну й Правобережну. 2. Які держави прагнули заволодіти українськими землями?

1. Гетьман П. Дорошенко. Возз’єднання Гетьманщини. Ситуація, що склалася після підписання Андрусівського перемир’я, вимагала від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для здійснення такого кроку потрібна була сильна особистість. Такою людиною став гетьман П. Дорошенко. Спочатку він підпорядкував своїй владі все Правобережжя та за допомогою жорстких заходів навів лад: відбудовувалися міста, відновлювалися господарство й органи влади. Було створено 20-тисячне військо сердюків. Проте для подальшого здійснення планів гетьмана ресурсів Правобережжя було недостатньо.

Для проведення об’єднавчої політики П. Дорошенко, як колись Б. Хмельницький, вирішив заручитися підтримкою Кримського ханства. Спочатку він намагався підкорити своїй владі Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були значні людські ресурси, і ця територія відносно мало постраждала від військових протистоянь попередніх років.

Проте Західний похід П. Дорошенка (вересень-жовтень 1667 р.) разом із татарами виявився невдалим. Татари не проминали нагоду брати ясир і грабувати, що викликало опір населення. Цим скористався польний коронний гетьман Ян Собеський, який уміло налагодив оборону. Проте остаточно зірвав план П. Дорошенка похід харківського полку І. Сірка із запорожцями на Кримське ханство.

У вирішальний момент (Я. Собеський перебував в облозі українсько-татарського війська в укріпленому таборі біля Підгайців) татари уклали мир із поляками та повернулися в Кримське ханство. П. Дорошенко був змушений підписати з Річчю Посполитою Підгаєцький договір (1667 р.), за яким визнав підданство короля та дозволив польській шляхті повернутися до своїх маєтків.

Гетьман звернувся до московського царя з пропозицією прийняти протекторат Московії за умови об’єднання козацької України. Для Московії це означало розрив Андрусівського перемир’я, на що вона не бажала йти через внутрішні негаразди: вирувало повстання С. Разіна (1667—1671 рр.).

Сердюки — наймане піхотне військо, яке набирав гетьман; становило його особисту гвардію. Військо складалося переважно з козаків та частково іноземців (волохів, сербів, поляків).

Сердюцькі полки були ліквідовані в 1726 р.

Монумент на місці битви під Підгайцями (Тернопільська обл.). Сучасний вигляд

Гетьман Петро Дорошенко. Невідомий художник. ХІХ ст.

Петро Дорошенко — найяскравіша постать в історії Української козацької держави. Його навіть називали «Сонцем Руїни». П. Дорошенко народився в 1627 р. в Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького (трагічно загинув), а батько — полковником за часів гетьманства Б. Хмельницького. П. Дорошенко здобув добру освіту, знав латинську й польську мови. У віці 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім — Черкаського й Чигиринського полків у війську Б. Хмельницького.

Деякий час він підтримував гетьмана І. Виговського, а потім Ю. Хмельницького.

У той самий час на Лівобережжі спалахнуло повстання проти московської влади. У лютому 1668 р. І. Брюховецький, розчарований московським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив із Московією. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Розпочалося повстання й на Слобожанщині під проводом І. Сірка.

Цією ситуацією вирішив скористатися П. Дорошенко. Заручившись підтримкою лівобережної старшини та Кримського ханства, він у червні 1668 р. вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили І. Брюховецького та приєдналися до П. Дорошенка. На загальній козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави.

Тим часом польські підрозділи увірвалися на Брацлавщину. Для організації опору П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Ігнатовича, більш відомого як Дем’ян Многогрішний. Відбивши наступ польського війська, П. Дорошенко опинився перед небезпекою нової міжусобиці. Запорожжя, яке підтримував кримський хан, проголосило гетьманом запорозького писаря Петра Суховія (1668—1669 рр.). Він визнав зверхність Кримського ханства над Українською козацькою державою.

2. Прийняття Українською козацькою державою протекторату Османської імперії (1668—1669 рр.). Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримським ханством, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула із пропозиціями, за яких Гетьманщина погоджувалася прийняти протекторат Османської імперії. Умови були такими: усі українські землі від річки Вісла й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході мають перебувати в межах Гетьманщини; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримати автономію; туркам і татарам заборонялося в межах України руйнувати поселення, брати ясир, зводити мечеті тощо. На більшість із цих умов турецький султан Мехмед IV погодився.

На Лівобережжя тим часом рушило московське військо на чолі з князем Г. Ромодановським. Д. Многогрішний не витримав наступу та під тиском частини старшини й духовенства перейшов на бік Московії, склавши присягу царю. У грудні 1668 р. на Старшинській раді Чернігівського, Ніжинського й Стародубського полків Д. Многогрішний був проголошений гетьманом.

Ситуацією скористався П. Суховій, який узяв під контроль південь Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Д. Многогрішний із московськими військами витіснив загони П. Суховія й татар, що його підтримували, на Правобережжя.

Підписуючи «Глухівські статті», царська влада пішла на деякі поступки Українській козацькій державі. Зокрема, московські воєводи мали перебувати лише в п’яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер), а їхні функції обмежувалися лише військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до козацької старшини. Гетьману, як і раніше, заборонялося вести зовнішньополітичні справи, але його представники могли бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська компанійців кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і вином у московських містах.

На загальній козацькій раді в березні 1669 р. у Глухові під час обрання Д. Многогрішного гетьманом було ухвалено нові договірні статті з Московією («Глухівські статті»). Гетьман переніс свою резиденцію з Гадяча до Батурина. Для охорони він узяв ще тисячу московських стрільців. Відтоді московські війська завжди перебували в резиденції лівобережного гетьмана.

На той час повернулося посольство зі Стамбула, яке відправляв П. Дорошенко. У березні 1669 р. в Корсуні відбулася розширена Старшинська рада, у якій узяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Було ухвалено рішення прийняти протекторат Османської імперії (без складання присяги султану) та підтвердити довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра.

Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких зберігалося вороже ставлення до Османської імперії.

У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського й Уманського полків. Розгорнулися запеклі бої, у яких П. Суховій зазнав поразки.

У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка (1669—1670 рр.), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. П. Суховій став генеральним писарем в уряді новообраного гетьмана.

У вересні 1670 р. М. Ханенко підписав «Острозькі статті», за якими козаки поверталися в підданство до польського короля та відмовлялися від будь-яких відносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася «безпека, вольності й повага на вічні часи» до православного духовенства.

3. Усунення від влади гетьмана Д. Многогрішного. «Конотопські статті» 1672 р. Після підписання «Глухівських статей» лівобережний гетьман Д. Многогрішний узяв собі за мету відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Московією. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком і почав надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох промосковськи налаштованих старшин. У 1672 р. ця група старшин сфабрикувала справу про «зраду» гетьмана, змовившись із московськими стрільцями. Д. Многогрішного та його соратників було заарештовано й відправлено до Москви. Після катувань Д. Многогрішного засудили до страти, яку останньої миті замінили на заслання до Сибіру.

Компанійці — наймані підрозділи кінноти, які виконували переважно поліцейську функцію. Їх набирали з козаків або іноземців (волохів, сербів тощо). Від 20-х рр. XVIII ст. компанійці стали наближеними до гетьмана особами, що мали певні привілеї.

Гетьман Дем’ян Многогрішний. Невідомий художник. XVII ст.

Новим гетьманом Лівобережжя призначили прихильного до Московії Івана Самойловича (1672—1687 рр.). Одночасно було ухвалено «Конотопські статті», які здебільшого повторювали «Глухівські статті» 1669 р., але містили й нові обмеження влади гетьмана: гетьман не мав права звільняти з посад і судити старшину без ради з усією старшиною; гетьману заборонялося без царського указу та згоди Старшинської ради підтримувати відносини з правителями інших держав і гетьманом П. Дорошенком. Положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів під час обговорення справ, що стосувалися Української козацької держави, були вилучені.

4. Боротьба за Правобережжя. Наприкінці 60-х рр. XVII ст. ситуація на Правобережжі була дуже складною. До внутрішнього протистояння додалося військове суперництво за цей регіон Речі Посполитої, Московії та Османської імперії.

Польська влада визнала правобережним гетьманом М. Ханенка та влітку 1671 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. У 1672 р. на боці П. Дорошенка виступила Османська імперія. Вона вимагала від Польщі передати їй Західне Поділля з Кам’янцем.

У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розташувалося під Хотином. Тим часом П. Дорошенко вів успішні дії проти М. Ханенка й Речі Посполитої на Брацлавщині. Невдовзі він з’єднався із силами Османської імперії. Об’єднане військо взяло в облогу Кам’янець і після штурму здобуло його. Далі воно підійшло до Львова.

Поразки змусили польську владу підписати в жовтні 1672 р. в Бучачі угоду з Османською імперією. За Бучацьким мирним договором Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини та Південної Київщини. Західне Поділля переходило під владу Османської імперії, а решта Правобережжя (Північна Київщина) залишалася під польською владою. Польща зобов’язувалася сплачувати данину Османській імперії. Бучацький мирний договір засвідчив помилковість політики П. Дорошенка, який у боротьбі за об’єднання Української козацької держави сподівався на підтримку Османської імперії.

Польський сейм відмовився ухвалити Бучацький мирний договір, і війна продовжилася. Восени 1673 р. під Хотином турецькі війська були розгромлені польською армією на чолі з Я. Собеським. У 1676 р. він був проголошений польським королем і великим князем литовським під ім’ям Ян ІІІ Собеський.

Московська держава сприйняла Бучацький мирний договір як відмову Речі Посполитої від Правобережної Гетьманщини й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне козацько-московське військо захопило основні міста Правобережжя. На Старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. І. Самойловича проголосили гетьманом «обох боків Дніпра». М. Ханенко, що прибув на раду, склав гетьманські клейноди. Однак об’єднання Української козацької держави під однією булавою не було тривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу П. Дорошенку, змусили козацько-московське військо відступити на Лівобережжя.

Облога Кам’янця в 1672 р. Гравюра на міді

Я. Собеський під Хотином. Художники А. Штех, Ф. ван Кессель. 1674—1679 рр.

Бій за османський прапор. Художник Ю. Брандт. XIX ст.

За гетьмана І. Самойловича козакам було дозволено займатися власною прибутковою справою, але за це слід було сплатити «оренду» (так тоді називали дозвіл на господарську діяльність). Це дало поштовх до стрімкого економічного розвитку Лівобережної Гетьманщини і значно наповнило скарбницю гетьмана. Проте для козацької старшини власний млинок, ґуральня або інший промисел ставали важливішими, ніж боротьба за Батьківщину.

Брацлавщину знову захопили польські війська. П. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Він вирішив відмовитися від протекторату Османської імперії та визнати владу московського царя. П. Дорошенко присягнув йому перед кошовим отаманом І. Сірком, а той доповів про це І. Самойловичу. Проте московська влада не визнала цей акт присяги. У вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву та склав присягу царю.

У жовтні 1676 р. Ян ІІІ Собеський уклав із турецьким султаном Журавненський мирний договір, за яким Польща визнавала за Османською імперією Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком — більшу частину Правобережжя, крім Білоцерківського й Паволоцького полків. Натомість скасовувалася щорічна данина Османській імперії. Проте й цей договір не був схвалений сеймом, і згодом бойові дії відновилися.

5. Повернення до влади на Правобережжі Ю. Хмельницького. Чигиринські походи турецької армії. Після зречення П. Дорошенка турецький уряд спробував за допомогою Ю. Хмельницького утримати за собою Правобережжя. У 1677 р. султан Мехмед IV вручив йому булаву з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Навесні 1677 р. разом із турецькою армією Ю. Хмельницький з’явився на українських землях. Проте населення не виявило готовності йти за новим гетьманом і чинило опір.

На початку серпня 1677 р. відбувся перший Чигиринський похід. 100-тисячне турецько-татарське військо разом із загоном прибічників Ю. Хмельницького підійшло до Чигирина та взяло його в облогу. Спроби Ю. Хмельницького схилити козаків на свій бік були марними. Штурм міста також виявився невдалим. Після того як на допомогу гарнізону Чигирина прибуло 57-тисячне козацько-московське військо, очолюване князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем, облогу було знято.

У липні 1678 р. вже 200-тисячне турецько-татарське військо вдруге підступило до Чигирина і взяло його в облогу. За допомогою підкопів турецькі війська підірвали вал та увірвалися в нижнє місто. Козаки відступили до фортеці. Московське військо за таємним наказом царя відмовилося прийти на допомогу. Також не рушило на допомогу 120-тисячне козацько-московське військо, що стояло неподалік міста. Московський цар вирішив відкупитися від Османської імперії, віддавши місто її військам на поталу. Козацьку столицю було захоплено.

Облога Чигирина. Гравюра з Літопису Самійла Величка

Турецькі війська вщент зруйнували Чигирин. Проте виснажені тривалою облогою, вони вже не змогли продовжити наступ і повернулися до Молдавії.

Працюємо з хронологією

1668 р. — проголошення П. Дорошенка гетьманом усієї козацької України.

1669 р. — Старшинська рада в Корсуні. Ухвалення протекторату Османської імперії над Українською козацькою державою.

1677, 1678 рр. — Чигиринські походи турецької армії.

Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?

• П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, повів рішучу боротьбу за об’єднання Української козацької держави. Однак його успіх був нетривалим.
• Сусідні держави не були зацікавлені в існуванні сильної Української козацької держави. До того ж її єдність підривала боротьба старшинських угруповань за владу. Унаслідок цього на українських землях певний час діяло кілька гетьманів одночасно.
• Спроби відновити єдність Української козацької держави завершилися невдачею.

Запитання та завдання

Татарський лучник. Художник В. Павлішак. Між 1866 і 1905 рр.

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Хто з них?». Правила гри. Учні та учениці вибирають зі списку історичну особистість (тут: П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, П. Суховій, М. Ханенко, Мехмед IV тощо). Учитель/учителька зачитує перелік подій, на які мають відгукуватися головні герої, якщо вони брали в них участь.

2. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, якою була мета політики гетьмана П. Дорошенка. Чи досяг він її? 3. Поміркуйте, чому військово-політичний союз гетьмана П. Дорошенка з Османською імперією призвів до нового спалаху громадянської війни в Українській козацькій державі. 4. Як можна оцінити арешт і заслання московською владою гетьмана Д. Многогрішного? 5. Чому повернення Ю. Хмельницького до влади завершилося невдачею? 6. Коли і на яких умовах була припинена боротьба за Правобережну Гетьманщину між Османською імперією та Московією?

7. Простежте за картою атласу, якими були основні напрямки воєнних походів та де відбувалися битви в 1667—1681 рр. 8. Складіть синхронізовану хронологічну таблицю подій Руїни.

9. Робота в парах. Обговоріть і порівняйте «Глухівські статті» 1669 р. з «Московськими статтями» 1665 р. Що було між ними спільного, а що відмінного? 10. Колективне обговорення. Якою, на вашу думку, була роль гетьмана П. Дорошенка в тогочасних подіях? Чи справедливо його називають «Сонцем Руїни»? 11. Які здобутки Української революції середини XVII ст. вдалося зберегти після подій Руїни? 12. Чи згодні ви з твердженням гетьмана І. Мазепи, який, оцінюючи події Руїни, зазначав: «Самі себе звоювали»? Поясніть свою відповідь.

Піхотинці-сердюки (фрагмент). Невідомий польський художник. Кінець ХVІІ ст.

Правобережна та Лівобережна Гетьманщини в 60-80-х pp. XVII ст.

Про підготовку польсько-московської угоди 1667 р. українці не знали, і на її підписання до Андрусова не запросили ні лівобережного гетьмана І. Брюховецького, ні новообраного правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665–1676 pp.).

Петро Дорошенко народився у 1627 р. у Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького, а батько – полковником за часів Б. Хмельницького. Здобув ґрунтовну освіту. Брав активну участь у визвольній війні, ставши одним із найближчих соратників Б. Хмельницького. Коли булава перейшла до рук І. Виговського, він уже був полковником. Перебуваючи в Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами і виробити власний погляд на становище в Україні, яке було дуже тяжким. Коли після так званої “Чорної” (загальної) козацької ради в Ніжині в 1663 р., Україна поділилася на два гетьманати – Лівобережний і Правобережний – розпочався період кривавих заколотів та міжусобиць, які підривали силу народу, руйнували господарство, перетворюючи значні простори української території на пустелю. Цей час називають Руїною. Залишившись без підтримки, правобережний гетьман Павло Тетеря склав у 1665 р. булаву й виїхав до Польщі. Замість нього гетьманом було обрано Петра Дорошенка.

Ставши гетьманом Правобережжя, Дорошенко відразу взявся за впорядкування країни. Його головною метою було об’єднання земель козацької України. Спочатку Дорошенко підпорядкував своїй владі все Правобережжя і за допомогою суворих заходів навів там лад. Від польського уряду правобережний гетьман домагався визнання автономії на умовах Зборівського договору. Проте, довідавшись про зміст російсько-польських домовленостей в Андрусові, Дорошенко розірвав відносини з Річчю Посполитою і пішов на зближення з Кримським ханством.

Заручившись підтримкою хана, на початку вересня 1667 р. гетьман вирушив у Західний похід, намагаючись дійти до річки Вісли. Проте цей похід було зірвано походом харківського полковника Івана Сірка з запорожцями на Крим. Дорошенко був змушений укласти з поляками Підгаєцький договір. За цим договором, Дорошенко визнав своє підданство королю і дозволив польській шляхті повернутися до своїх маєтків.

Гетьман звернувся з пропозицією до московського царя прийняти його протекцію за умови возз’єднання козацької України. Для Москви це б означало розрив Андрусівської угоди, а на це вона не бажала йти через наявність внутрішніх проблем.

У червні 1668 р., після того як лівобережний гетьман Іван Брюховецький підняв антимосковське повстання, Дорошенко виступив у похід на Лівобережжя, щоб домогтися возз’єднання України. Після заколоту лівобережних козаків проти Брюховецького на загальній козацькій раді Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави.

Для організації опору Польщі Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Останній, не витримавши московського наступу, перейшов на бік Москви. На старшинській раді в грудні 1668 р. він був проголошений новим лівобережним гетьманом (1668–1672 pp.). Козацька Україна знову була розколота на два гетьманства.

Під час обрання Многогрішного гетьманом на загальній козацькій раді лівобережних полків у березні 1669 р. у Глухові були ухвалені нові договірні етапі. Підписуючи Глухівські статті, царський уряд, наляканий розмахом антимосковських настроїв, пішов на деякі поступки. Зокрема, російські воєводи мали перебувати лише в п’яти містах (Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Остері), а їхні функції обмежуватися лише військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до гетьманських урядників. Гетьманові, як і раніше, заборонялося мати зовнішньополітичні відносини, але його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська “компанійців” кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку (попереджувати про “всякие шатости й измены”, перешкоджати самовільному вступу до козацтва тощо). Окрема стаття передбачала повернення в Україну захоплених вояками Г. Ромадановського у фортецях і монастирях гармат, дзвонів, срібних речей і книг. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і горілкою у московських містах.

Невдовзі після підписання Глухівських статей лівобережний гетьман розпочав курс на відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Москвою. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком й став надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох проросійськи налаштованих старшин. У 1672 р. саме ці старшини сфабрикували справу про “зраду” гетьмана й відправили його до Москви. Новим гетьманом Лівобережжя було обрано лояльно налаштованого до Москви Івана Самойловича (1672–1687 pp.). Під час його обрання були ухвалені Конотопські статті, які в основному повторювали Глухівські статті 1669 р., але містили й нові обмеження влади гетьмана:

• • Гетьман не мав права звільнити з посад і судити старшину без ради з усією старшиною.
• • Гетьману заборонялося без царського указу і згоди старшинської ради писати до іноземних государів і, особливо, до гетьмана П. Дорошенка.
• • Положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів при обговоренні справ, що торкалися України, були вилучені. Гетьманування Самойловича тривало 15 років. Він намагався возз’єднати козацьку Україну силою, спираючись на російські війська. Щоб виснажити своїх противників, він руйнував правобережні міста і села, а їхнє населення примушував переселятися на лівий берег Дніпра. Проте приєднати Правобережжя Самойлович так і не зміг, оскільки в боротьбі за нього зіштовхнулися інтереси Речі Посполитої, Московської держави та Османської імперії.

Рішучими заходами гетьман протидіяв спробам Запорозької Січі відігравати роль самостійної політичної сили. Гетьман, по суті, поклав край скликанню загальних козацьких рад і називав себе “верховним володарем і господарем вітчизни”. Самойлович започаткував інститут “бунчукових товаришів”, до якого належали діти старшини, які з юнацьких років, перебуваючи в оточенні гетьмана, готувалися обійняти в майбутньому керівні посади. Гетьман сприяв становленню старшинського землеволодіння. Сам він був великим землевласником. Володів містом Гадяч і 14 селами.

Прагнення Самойловича до одноосібної влади, явне тяжіння до запровадження монархічної форми правління в Україні непокоїло царський уряд. До того ж, серед лівобережної старшини було чимало незадоволених жадобою і здирництвом гетьмана. Саме за доносом старшини, який повідомив, що Самойлович збирається зрадити царя, його й було усунуто з посади.

На Правобережжі наприкінці 60-х років XVII ст. ситуація була дуже важкою. Усвідомлюючи відсутність достатніх сил для того, щоб самостійно звільнити й об’єднати Україну, Дорошенко вирішив прийняти протекцію турецького султана. При цьому гетьман погоджувався її прийняти лише за дотримання наступних умов:

• об’єднання всіх українських земель і визнання України в її межах як удільної

• • довічне перебування гетьмана на посаді;
• • звільнення українського населення від сплати податків;
• • заборона спорудження на українських землях мечетей.

Після отримання згоди султана козацька рада в березні 1669 р. поблизу міста Корсуня прийняла рішення про прийняття турецької протекції. Однак це рішення мало негативні наслідки для Дорошенка. Козацтво, яке традиційно вважало турків своїми ворогами, відвернулося від гетьмана. Запорожці в травні 1669 р. обрали собі гетьманом Петра Суховія. Останній, спираючись на підтримку кримського хана, розгорнув кровопролитну боротьбу з Дорошенком. При цьому Суховій також виступав за об’єднання козацької України, закликав старшину припинити протистояння й об’єднатися для боротьби з ворогом. У серпні того ж року на козацькій раді в Умані гетьманом замість Суховія проголосили Михайла Ханенка (1670–1674 pp.), який займав відверто пропольську позицію. Фактично Правобережжя знову охопило полум’я громадянської війни і, одночасно, військове суперництво за цей регіон розгорнули Польща, Московська держава й Туреччина.

Польський уряд визнав правобережним гетьманом М. Ханенка і влітку 1671 р. розпочав воєнні дії проти Дорошенка. У 1672 р. на боці останнього виступила Туреччина. Вона вимагала від Польщі передати їй Східне Поділля. Найстрашнішим було те, що українці брали участь у цьому протистоянні з обох боків, нищачи одне одного в братовбивчій війні.

Отримані поразки змусили поляків підписати в жовтні 1672 р. у Бучачі угоду з Туреччиною. За Бучацьким мирним договором Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобережжя залишалося під польською владою. Бучацький мир фактично засвідчив помилковість політичного курсу Дорошенка, який сподівався спертися в боротьбі за об’єднання України на Туреччину.

Водночас Московська держава сприйняла Бучацький договір як відмову Речі Посполитої від Правобережної України й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне московсько- українське військо під командуванням воєводи Ромодановського і лівобережного гетьмана Самойловича оволоділо основними містами Правобережжя України. На старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. Самойловича за пропозицією Ромодановського, проголосили гетьманом “обох боків Дніпра”. Однак об’єднання всієї України під однією булавою не було тривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу Дорошенку, змусили московсько-українське військо відступити на Лівобережжя. Турецькі загони розташувалися в стратегічно важливих містах, руйнували церкви, вимагали сплати данини, грабували й захоплювали в полон населення. До того ж Брацлавщину знову захопили поляки. Становище Дорошенка стало критичним. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. У цих умовах він вирішив відмовитись від турецького протекторату й визнати владу московського царя. У вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, виїхав і перед брамою поклав булаву. Колишній гетьман поставив одну умову: дозволити йому вільно проживати в Україні. Самойлович погодився. Незабаром Дорошенко оселився в Сосниці. Проте в 1679-1682 pp. Дорошенко проти власної волі за наказом царя був призначений в’ятським воєводою. Після цього, повернувшись до Москви, проживав у своєму маєтку в селі Ярополче Волоколамського повіту. Там він і помер.

Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків, завершився останній етап Української національної революції. Через політичні помилки та прорахунки, зраду союзників, прагнення Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії встановити своє панування в Україні, Дорошенко втратив підтримку народних мас та не зміг об’єднати всі українські землі в соборній козацькій державі.