Вірмени України. Хто вони?
З майже восьми мільйонів вірмен, розкиданих по всьому світу — лише менше трьох мільйонів проживає у самій Вірменії. Вірменські церкви та вірменські вулиці — вагомі атрибути багатьох великих міст — від Львова до Сінгапура. В Україні мешкає близько ста тисяч вірмен. На перетині вірменського і українського творив кінорежисер Сергій Параджанов та продовжують творити Роман Балаян і Борис Єгіазарян. Що ми знаємо про вірмен в Україні?
В Україні розсипалось багато вірменського насіння. Це гранатове насіння так давно і добре вросло в ґрунт, ніби ці дерева росли тут завжди. Вірмени були священиками, музикантами, майстрами, купцями. Вони починали жити своїм життям там, куди століттями переселялися, асимілювалися, і де створювати спільноти, церкви, навколо яких гуртувалися і підтримували рідну культуру. Велика вірменська діаспора є у США, Франції, Грузії, Ірані й Сирії, Аргентині й Україні та інших країнах світу.
Перші вірмени осіли на українських землях ще в Х-ХІ ст., втікаючи від арабів і турків-сельджуків. Тоді вони масово переселялися на територію сучасного Кримського півострова і до Києва (одним із найвідоміших українських вірменських монастирів і досі є монастир Сурб-Хач, розташований у горах, неподалік Старого Криму). Їхнє царство, а називалось воно Кілікійським, постало на території сучасної Туреччини в XI й проіснувало до XIVст. Коли і воно зруйнувалось, вірмени почали мандрувати Європою. Спочатку подались до Польщі, а звідти — до України. Найміцніші спільноти згуртувалися на територіях, які на той час були частиною Галицько-Волинського князівства — у Львові та Кам’янці-Подільському приблизно у XV ст. У цей період галицька земля переходить до Польського королівства, а вірменські католикоси (верховні патріархи. — ред.) вперше приїздять до Львова зібрати данину у місцевих вірмен. І збирали вони її від того часу впродовж трьохсот років.
Поступово вірменська громада зростає, а відтак відкриваються церкви і школи, розвивається ремісництво, і врешті вірмени отримують від польского короля автономію. У багатьох містечках з’являється вулиця Вірменська. На кожній такій вулиці обсмажували кавові зерна і варили каву по-вірменськи, ткали килими, виготовляли ювелірні прикраси, виробляли шкіряні речі. Тобто, укорінювалися тут, на цій землі.
Після того, починаючи вже з ХХ століття, було ще кілька великих хвиль еміграції вірмен на українські землі. Та був і прецедент депортації. Разом із кримськими татарами, болгарами й греками, вірмени Криму пережили депортацію з півострова в 1944-му році. Радянська влада звинувачувала їх усіх у співпраці із Третім Рейхом. Їх відправили у спецпоселення в Узбекистан, Казахстан та Росію. Загалом їх було 38 455 осіб, 9821 з яких — вірмени.
Вірменська церква в Україні. Маркос Оганесян
Вагомим символом Вірменії по всьому світові є церква. Для вірмен історично склалося так, що віра і національність є взаємопов’язаними. Кожен вірменин історично є християнином. Бо вірмени були першими християнами, прийнявши християнство у 301 році.
У вірменській церкві у Києві готуються до Різдвяного богослужіння і проведення обряду матах з нагоди хрестин доньки одного з прихожан.
Зараз тут триває будівництво — незабаром зведуть найбільшу вірменську церкву у Східній Європі. Тут є прихожани з Києва та області, з Житомира та інших міст і містечок.
Вірменський обряд жертовності матах пов’язаний з церквою. Раніше це було жертвоприношення у вигляді барана чи іншої тварини як подяка Богу за милосердя. Зараз матах найчастіше відбувається у вигляді спільної трапези, яку влаштовують, наприклад, на знак радісної події, що стається в родині, пояснює Глава Української єпархії Вірменської апостольської церкви, Владика Маркос Оганесян:
— Це ніби ти ділишся своєю радістю, якою ти обіцяв поділитися. Матах може бути у вигляді м’яса чи хліба, який печуть і роздають усім, хто цього справді потребує. Це християнський церковний обряд.
Маркос родом з Вірменії. Стати священиком було для нього несподіваним рішенням. Раніше йому на думку не спадало таке, бо схильності він мав до технічних наук. Та життя змінилось, доля розвернула його в сторону Ечміадзина, де він вступив у духовну академію. Сьогодні Владика Маркос проводить служби по всій Україні.
— Про Україну я хочу говорити лише теплі слова, тому що вона для нас рідна. Вона історично стала рідною для кожного вірменина і також для церковнослужителів Вірменської апостольської церкви. Вже тисячі років вірменська церква діє в Україні без обмежень та труднощів. Слава Богу, що є взаєморозуміння, так як ми одне ціле і складаємо одну церкву Христа. Конфесії різні, але церква — одна.
Ечміадзин
Ечміадзинський монастир є духовним центром всіх вірмен. Розташований неподалік від столиці Вірменії — Єревану. Там живе верховний католикос і розташовані всі богословські навчальні заклади.
Ви використовуєте застарілу версію браузера. Для більш комфортного та коректного перегляду сторінки оновіть свій браузер за посиланням.
Через трагедії, що відбулися з вірменами в минулому столітті, чисельність вірменської діаспори у світі сьогодні перевищує населення самої Вірменії. Від початку 1990-х кількість вірмен в Україні зросла майже удвічі. Найбільше представників цього народу живе нині у Донецькій області.
Як українські Приазов’я та Донбас стали для вірмен новою батьківщиною, що в їхньому житті змінила війна і якою мовою розмовляють їхні діти – в репортажі Радіо Свобода з прифронтових районів на сході країни.
Незалежно від віку чи місця проживання, кожен вірменин береже пам’ять про найбільш трагічні події свого народу від початку минулого століття: масове знищення вірмен у Туреччині 1915–1917 років, коли загинуло близько півтора мільйона людей – вірмени називають це геноцидом свого народу; землетрус 1988 року біля вірменського міста Спітак, де постраждали щонайменше двадцять п’ять тисяч осіб, та Карабахський конфлікт, що триває досі і забрав життя понад сорока тисяч людей.
Внаслідок останнього у Вірменії з’явилося поняття «темні часи». Йдеться про три роки блокади країни з 1992 по 1995 роки, коли населення опинилося відрізаним від будь-яких комунікацій.
Люди у вірменській столиці Єревані спали при нульовій температурі у будинках, не мали продуктів харчування, а щоб зігрітися, зривали паркет, палили меблі і зрізали усі дерева, що були навколо.
У той час вірмени часто вимінювали свої помешкання на квиток в один бік – геть із міста. Більшість із них туди вже ніколи не повернулася.
Кілька тисяч вірмен на початку дев’яностих опинилися і в Україні. Донецька область стала для них прихистком, бо у промислових містах була хоч якась робота.
Сьогодні у Донецькій області налічується понад п’ятдесят тисяч вірмен. На неокупованих територіях найбільше в Маріуполі – понад десять тисяч, у Краматорську – близько п’яти тисяч, та у Костянтинівці – понад дві.
«Подивіться на це місто. Як його можна не любити?» – каже, зіщулившись від пронизливого вітру, Ваге Маміконян.
Він стоїть на вершині ледь засніженої гори біля металевого вершника на зеленому коні. Навколо – пологі, лисі донецькі гори, а внизу – Краматорськ. Місто, що лежить між Білявськими пагорбами і горою Карачун. Її щоглу звідси добре видно.
Саме у Краматорську двадцять шість років тому родина Ваге знайшла притулок, а сам він останні п’ять років очолює місцеву вірменську громаду.
Ваге став її керівником у двадцять п’ять років і, як сам признається, це був непростий виклик. Здавалося, що не впорається, не зможе, щось піде не так. Але найстарші представники громади обрали саме його без вагань. І не помилилися.
Телефон Ваге дзвонить не менш ніж півсотні разів на день. Його друзі кажуть, що він не вміє казати «ні» і завжди намагається допомогти. Навіть коли здається, що це неможливо.
До Вірменії Ваге повертатися не збирається: «Тут мені дали можливість заробити те, що я маю. Іноді навіть користувався тим, що я вірменин. Бо мої родичі тут давно трудилися, а місцеве населення їх поважало».
Ваге признається, що сум за батьківщиною є, але він вміє його тамувати – періодично їздить туди із родиною. А потім повертається до Краматорська.
Агасі Барсегян із родиною живе в одному із багатоквартирних панельних будинків Костянтинівки. Звідси до Краматорська менш ніж тридцять кілометрів.
Заходимо до Барсегянів у гості разом із Ваге та Ламарою Мовсісян – жінкою, яка керує освітніми проектами вірменської громади.
У родині Барсегянів троє дітей. Найстарший син, Ґурґен, закінчив Харківську консерваторію, середня дочка Маріам вивчає китайську мову у Харкові, а найменша Наре – вчиться у костянтинівській школі. Усі вони з дитинства знають вірменську.
На просторій кухні у кутку стоїть фортепіано, поруч – клітка із папугою. На музичному інструменті лежить вірменський прапор та картина із Араратом – священною горою і символом втраченої батьківщини для вірмен.
Господар дому дістає із горщика полбу (національна страва), а в окрему тарілку складає смажене м’ясо. На столі вже чекає вірменський лаваш і кінза. Це основні страви вірменської кухні.
Агасі разом із дружиною Анаїт живуть у Костянтинівці понад двадцять років. Але Україна починалася для них із Чернігівщини.
У «темні часи» сестра Анаїт покликала їх до України. З маленькою дитиною вони втекли з Вірменії, не взявши із собою нічого.
«Люди знали, що у нас дитина. Прийдуть, постукають – принесли молоко. Добрі до нас були. А там, вдома, мила не мали, щоб випрати дитині штани. В Україну ж приїхали – ось земля, бери, працюй. У нас нічого не було, а за двадцять п’ять років все створили завдяки Україні. Я не маю права не любити, не поважати її», – розповідає Анаїт.
Приїхавши до України, вона разом із сестрою плела і шила, щоб заробити хоч якісь гроші. У Чернігівській області залишилися подруги, з якими Анаїт спілкується й досі.
Після півночі України родина переселилася до східної Костянтинівки і почала нове життя.
Про те, чи не ставилися до них колись упереджено, жінка відповідає стримано: «Може, хтось і сказав: «понаїхали». Але я впевнена, що ніколи не можна «тикати». Звідки ти знаєш, що далі з тобою буде? Але зараз, куди не прийду, я впевнена, що мені поможуть. Наші, українці. Нас тут уже всі знають, а ми їх».
У жінки багато подруг-українок, яких вона вчить готувати вірменські страви.
Вірмени – показовий приклад народу, який старанно зберігає традиції, ідентичність та своєрідний щем за втраченою батьківщиною. Однак мало хто туди повертається, незважаючи на війну, що останні чотири роки триває на Донбасі.
Навесні 2014-го, коли Донеччину розділила війна, місцеві вірмени, як і всі інші жителі сходу України, відчули страх. З’явилися думки про те, що через майже тридцять років після переселення доведеться знову тікати.
Той, хто мав можливість, у «найгарячіший» час відправляв дітей до Вірменії, в інші країни чи міста.
Агасі про початок війни згадує емоційно. «Для мене це була катастрофа. Люди щодня покидали місто. Думав, де я буду свої помідори продавати, якщо всі виїхали?» – жартує Агасі.
Анаїт каже, що чоловік готувався до того, що через його поля їхатиме військова техніка. Був час, коли його на поле не пускали ні українські військові, ні сепаратисти.
Село, де стоїть ферма Агасі, розташоване за п’ятнадцять кілометрів від Зайцева.
«Я не хотів їхати. Летять вертольоти над полем, а ми працюємо. Досі чуємо, коли лунають артобстріли. Там, де ми обробляємо землю, можна бачити горлівські шахти. Але зараз відносно тихо», – каже Агасі і швидко продовжує: «Дуже хочу жити у Вірменії. Я не патріот, бо якби ним був, то зараз воював би там. Якби був покупець, я би все продав. Магазин, поля, техніку, сховище, промислові холодильники. Бо кому я там потрібен з порошніми кишенями? Приїхати треба вже з грошима».
Чоловік на мить замислюється, його запал потрохи стихає, і Агасі продовжує вже в іншій тональності: «Якби у нас там не було корупції, якби була національна ідея, щоб почати з чистого аркуша. То можна було б їхати».
Із ним не погоджується Ламара Мовсісян. Вона також приїхала на Донбас у 90-х, а її діти та онуки вважають Україну рідною: «Мій народ втомився кочувати. Після геноциду вірмени живуть в усьому світі. Купили тут собі будинки, все з нуля почали. Тут знайомства, зв’язки. Скільки можна їхати?».
На кухні западає тиша – очевидно, кожен замислився про причини, заради яких залишається жити на Донбасі.
Після прийому вдома Агасі веде нас до однієї із костянтинівських шкіл, де вивчають вірменську. Тут нині триває ремонт. Чоловік показує розрите подвір’я і тонкі молоді дерева.
«Минулого року ми відзначали 200-річчя Тараса Шевченка і посадили на честь цього десять вишень біля школи», – каже вірменин і з гордістю додає: «Я після того портрет Шевченка повісив у себе на складі. Вояки заходять, бачать його і кажуть про мене: «Це наш хлопець!».
Вірмени Краматорська, як і Костянтинівки, не мають власної церкви, тому відвідують православні храми міста. Але віра цього народу відрізняється від православного християнства. Вірмени належать до своєї власної Вірменської апостольської церкви.
Найближча вірменська церква від Краматорська та Костянтинівки, Сурб-Хач, розташована в окупованій Макіївці, куди раніше вірмени навідувалися, щоб помолитися, охрестити дитину чи одружитися. Тепер, щоб відвідати вірменську церкву, треба їхати у Дніпро чи Харків.
Вірменин, диякон Геннадій, який служив у макіївському храмі протягом десяти років, після початку війни облаштував келію у власному подвір’ї приватного сектору Костянтинівки.
Рудий пес пронизливим гавкотом зустрічає усіх гостей біля хвіртки. Кілька метрів засніженою доріжкою вглиб двору, і потрапляємо у тісну кімнату, обставлену іконами та образами. Тут Геннадій молиться.
Він приїхав до Костянтинівки у 1996 році з Вірменії, де також служив у церкві.
У кожної ікони тут – своя історія. Це все подарунки від священнослужителів із України, Західної Європи та Росії.
«Коли засновник Києво-Печерської лаври Антоній був на Афоні, його благословили і сказали: «Йди на свою Батьківщину і там будеш проповідувати християнство. Він ходив по монастирях, але вони йому не сподобалися, душа не лежала. Тому він поселився у печері сам-один і побудував своїми сльозами монастир. До нього приходили меценати, допомагали. А ця келія – це все з моїх сліз», – пояснює Геннадій.
Диякон каже, що раніше, коли жив у іншому будинку, до нього приходили багато людей, яким він допомагав. Тепер інколи він зустрічається із ними у місцевому храмі. Проте більшість часу – спілкується з людьми в інтернеті через соціальні мережі.