Поховані живцем
Є теми, сповнені гіпнотичного інтересу, але занадто жахливі, аби стати законним набутком літератури. Звичайному романістові слід уникати їх, коли він не хоче уразити читача або збудити у ньому нехіть. їх годиться зачіпати тільки тоді, коли вони підперті й освячені суворістю і величчю істини. Так, наприклад, нас проймає “солодка мука”, коли ми читаємо про переправу через Березину, або про землетрус у Лісабоні, або про лондонську чуму, або про Варфоломіївську ніч, або про те, як у калькуттській Чорній Ямі задихнулися сто двадцять три в’язні. Але в цих розповідях нас уражає факт, дійсність, історія. А на вимисли такого роду слід дивитися з відразою.
Я тут згадав кілька найвидатніших і найцарственіших лих; але в них так живо вражають нашу уяву й розміри, а не тільки характер лиха. Можна й не нагадувати читачеві, що з довгого химерного каталогу людських нещасть я міг би вибрати багато окремих прикладів, більше перейнятих безпосереднім стражданням, ніж. будь-яке з цих загальних уособлень катастрофи. Так, справжній біль, найбільше горе завжди зосереджені в чиїйсь особі, а не розсіяні в загалі. І за те, що жахливі крайнощі мук звідані людиною-особою, а не людиною як видом, подякуймо Богові милосердному!
Бути похованим живцем — це, безперечно, найстрахітніше з лих, які будь-коли випадали на долю смертного. А що таке ставалось часто, дуже часто, навряд чи будуть заперечувати люди, які мислять. Межа, що відділяє Життя від Смерті, в найкращому разі примарна й непевна. Хто може сказати, де кінчається одне й починається друге? Ми знаємо, що є хвороби, під час яких припиняються всі видимі вияви життєвої сили, проте це припинення краще назвати затримкою. Це тільки тимчасові паузи в функціях незбагненного механізму. Минає певний час, і якесь невидиме таємниче начало знову приводить у рух магічні важелі й чарівні колеса. Срібна струна не була ослаблена назавжди, а золота чаша — розбита вщент. Але ж де була тим часом душа?
Незалежно від неминучого висновку a priori, що такі випадки повинні мати такі наслідки,— що добре відома наявність таких випадків затримки в житті природним чином мусить час від часу призводити до передчасних поховань,— незалежно від такого міркування ми маємо прямі свідчення медичного й побутового порядку, які доводять, що безліч таких поховань справді відбулись. Я міг би, коли треба, зразу навести сотню незаперечних прикладів. Один, вельми, прикметний,— обставини його, можливо, ще свіжі в пам’яті багатьох читачів,— стався нещодавно в недалекому місті Балтіморі, де спричинив дуже прикру, гостру и поширену на все місто тривогу. Дружина одного з найшанованіших
городян — визначного правника й члена Конгресу — раптом занедужала на якусь незбагненну хворобу, що не піддавалась ніяким зусиллям лікарів. Довго промучившись, вона померла — чи принаймні так вирішили. І справді, ніхто не підозрював і не мав причини підозрювати, що вона не мертва. Весь її вигляд був достоту як у мертвої. Обличчя, як у всіх мерців, загострилося, щоки запали. Очі втратили блиск. Губи зробились мармурово-білі. Тепла в тілі не лишилося. Пульсу не було. Три дні мертве тіло лежало непоховане і задубло за цей час, наче камінь. Одне слово, боячися швидкого нібито розкладу тіла, поквапились його поховати.
Покійницю поклали до родинного склепу, і три роки туди ніхто не заглядав. Через три роки склеп відкрили, щоб поставити туди ще один саркофаг; та лихо! Який страхітливий удар вразив чоловіка небіжчиці, що власноруч відімкнув двері! Коли їхні стулки відчинились назовні, в обійми йому впав, заторохтівши, якийсь угорнений у біле предмет. То був кістяк його дружини в ще не зотлілому савані.
Старанне розслідування з’ясувало, що вона ожила через два дні після похорону, і, борсаючись у труні, звалила її з підставки, чи то підвищення, на підлогу, труна розбилась, і вона змогла вилізти. Ненароком залишений у склепі ліхтар, тоді повний оливи, був порожній; а втім, можливо, що олива просто висохла. На верхній приступці сходів, що вели до цього підземелля жаху, лежав великий уламок труни: певне, вона грюкала ним у залізні двері, щоб привернути чиюсь увагу. Добиваючись у двері, вона, певне, зомліла або й померла з самого ляку; а коли падала, саван зачепився за якийсь гак, що стримів із дверей. Так вона й зотліла, повиснувши сторч.
1810 року один випадок поховання живцем стався у Франції; обставини його підтверджують сентенцію, що дійсність буває дивовижніша за вимисел. Героїня цієї “історії була така собі мадемуазель Вікторіна Лафуркад, молода дівчина знатного й багатого роду, рідкісна красуня. Серед її численних поклонників був один бідний літератор, чи то журналіст, на ім’я Жюльєн Боссюе. Його таланти й загальна привабливість привернули до нього увагу юної спадкоємниці, та й він, видно, щиро кохав її; але врешті родова пиха змусила її відштовхнути його й вийти за якогось пана Ренеля, відомого дипломата й банкіра. Та після одруження цей добродій занедбав її, а можливо, навіть знущався з неї. Проживши з ним нещасливою кілька років, вона померла — чи принаймні запала в такий стан, що кожен, хто бачив її, думав так. її поховали — не в склепі, а в звичайній могилі на кладовищі її рідного села. Закоханий молодик у розпачі, запалений спогадами про своє глибоке захоплення, приїхав зі столиці в далеку провінцію, де лежало те село, з романтичним наміром відкопати тіло й узяти на спомин розкішну косу. Він знайшов могилу, опівночі відкопав труну, розкрив її, а коли заходився відрізати косу, очі коханої розплющились. Жінку поховали живцем! Життя ще не зовсім покинуло її, і пестощі закоханого юнака пробудили її з летаргії, яку помилково визнали за смерть. У нестямі він приніс її до свого помешкання, найнятого в селищі. Досить глибоко обізнаний з медициною, застосував сильні збудливі ліки. Одне слово, вона ожила. І впізнала свого рятівника. Вона лишалася в нього, аж поки її здоров’я поступово цілком відновилось. Серце її, жіноче серце було не кам’яне, і цього останнього доказу любові вистачило, щоб скорити його. Вона віддала те серце Боссюе. До чоловіка не повернулась, приховала від нього своє воскресіння й утекла з коханцем до Америки. Через двадцять років обоє повернулись до Франції, певні, що час дуже змінив Вікторіну й ніхто із знайомих її не впізнає. Та вони помилились, бо, тільки-но побачивши свою колишню дружину, пан Ренель її впізнав і зажадав, щоб вона повернулась до нього. Вона відмовилась, і суд підтримав її, вирішивши, що за таких незвичайних обставин, через такий тривалий час чоловік утратив свої права не тільки морально, а й згідно з законом.
Лейпцігський “Хірургічний журнал”, вельми авторитетне і достойне періодичне видання, що його слід би якомусь американському видавцеві передруковувати у нас англійською мовою, сповіщає в останньому числі про дуже тяжку пригоду такого самого типу.
Один офіцер-артилерист, чоловік велетенського зросту й міцного здоров’я, впавши з неприборканого коня, сильно вдарився головою й знепритомнів, трохи пошкодивши череп; але небезпеки для життя начебто не було. Трепанацію виконано цілком успішно, хворому пустили кров і виконали над ним усі звичайні в таких випадках заходи. Проте він дедалі більше западав у стан цілковитого ступору, і врешті вирішили, що він помер.
Погода стояла тепла, і його із аж непристойним поспіхом поховали на міському кладовищі. Похорон відбувся в четвер. Наступної неділі на кладовищі, як звичайно, було повно відвідувачів, і близько полудня серед них зчинилася справжня тривога: один селянин сказав, ніби він, сівши на офіцеровій могилі, виразно відчув, що в землі щось ворушиться, ніби там, у могилі, хтось борсається. Спочатку селянинові не дуже повірили; але видимий переляк його і та впертість, із якою він наполягав на своєму, врешті справили на юрбу відповідне враження. Мерщій принесли лопати, і за хвильку ганебно мілку могилу розрили так, що з’явилась голова похованого. Він був начебто мертвий; одначе сидів випростано в труні, віко якої, шалено борсаючись, підняв.
Його відвезли до найближчої лікарні, і там з’ясувалося, що він іще живий, тільки знепритомнів без повітря. За кілька годин він опритомнів, упізнав присутніх знайомих і уривчасто розповів про свої муки в могилі.
З його слів випливало, що він зберігав свідомість десь із годину після поховання і аж потім зомлів. Могилу засипали абияк, земля не вляглася щільно, і повітря потроху проходило до нього. А потім він почув, що по землі над ним ходять люди, й почав кликати на поміч та борсатись. Як він сам гадав, його розбудила з глибокого сну товкотнеча на цвинтарі, а тільки-но прокинувшись, він зразу усвідомив, у яке страхітне становище попав.
Як сповіщається в статті, цей пацієнт уже видужував і був би, певне, видужав зовсім, якби не став жертвою якогось шарлатанського досліду медиків. Вони скористались гальванічною батареєю, і сердега помер під час несамовитих корчів, які часом викликає гальванічний струм.
Одначе згадка про гальванічну батарею викликала в моїй пам’яті широко відомий незвичайний випадок такого ж роду, коли її дія вернула до життя одного молодого лондонського правника, уже два дні як похованого. Це сталося 1831 року і в ті часи викликало величезну цікавість усюди, де лишень згадували про цю пригоду.
Той правник, містер Степлтон, помер нібито від тифозної гарячки, сполученої з якимись аномальними симптомами, що збудили цікавість у його лікарів. І коли він, як гадали, помер, лікарі просили в його рідних дозволу дослідити труп, але ті не погодились. Як часто буває у випадках такої відмови, лікарі вирішили відкопати мертве тіло й таємно зробити розтин. Вони дуже легко домовились із котроюсь зграєю викрадачів трупів — таких людей у Лондоні є вдосталь — і на третю ніч після похорону тіло відкопали з могили завглибшки вісім футів і приставили до операційного покою однієї приватної лікарні. На животі трупа вже зробили короткий розріз; плоть виявилася свіжою, нерозкладеною, і лікарі вирішили спробувати дію гальванічної батареї. Пішла спроба за спробою, що викликали звичайний ефект без ніяких дивних відхилень — хіба в двох чи трьох спробах конвульсії гальванічного трупа були занадто схожі на рухи живої людини.
Олег Богун. Поезія Ойкосу
Нова книга Євгенія Півня нагадує мені про два виміри.
Перший — пам’ять великої місцевості, що не застигла у окремих спогадах, речах чи подіях, а продовжує свій рух ніби паралельно до життя, тримаючи його за руку. У цій книзі первинні архе-сутності степового ландшафту — примари неокреслюваного, але місткого світу — стають звичними, побутовими, домашніми примарами, органічною частиною оселі: де стіни якщо й не зникають, то стають майже прозорими; двері — в їх буквальному та метафоричному значенні — сміхотворними; де саме розуміння дому та прихистку стає значно проникнішим та вразливішим до всього, що надходить ззовні.
Як і звідки вони приходять, зі своєю легкістю наповнювати обжиті нами місця — кімнати, веранду, подвір’я, сад, дороги — також і своєю пам’яттю?
кто в детстве не боялся призраков ну и где ты сейчас
в тишине загородной
убитой трассы Н11
одному не страшно
стоять здесь и петь
своим поганым голосом
признаться в не
клок диких цветов
блокнот с понедельником
призрак с фонарём казался
неподвижным теперь приближается
разлетаясь огнями въезда
привычной обстановкой комнаты
ей предстоит в темноте
кто сейчас коснётся выключателя
какое у него лицо
хто в дитинстві не боявся привидів ну і де ти зараз
в тиші позаміській
вбитої траси Н11
самому не страшно
тут стояти й співати
своїм паскудним голосом
жмут диких квіток
блокнот з понеділком
привид з ліхтарем здавався
непорушним тепер наближається
розлітаючись вогнями в’їзду
звичною обставою кімнати
вона має навпомацки
визначити за дотиком
хто зараз торкнеться до вимикача
яке у нього лице
Водночас цю пам’ять можна з легкістю назвати і сном, з його нелінійністю та розгалуженістю, що шукає точки дотику до дзеркально деформованої для нього реальності, аби врешті знайти спосіб прокинутися. Доречними тут були б слова Новаліса, які згадує в одному зі своїх есеїв Октавіо Пас: «Коли нам сниться, що спимо, ми близькі до пробудження». В цьому сенсі «всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево» — книга двох суміжних осель присутності — онейричної та реальної, — розхристаних пообіч того, хто вибудовує між ними неперервний та тривкий перехід, намагаючись його оприявнити топологічними засобами мови.
Пошук автором такого переходу втримує сприйняття цієї книги, керуючись знаками безмежного ладншафту, в якому дерево у кінці городу стає гігантською рослиною свідомості, що на самому краю обжитого тягнеться у інший темпорально-просторовий вимір — туди, куди здатні простягнутись вже не ми з нашою чуйністю, а лиш растопыренные пальцы (розтопирені пальці), дырявые руки ореха (діряві руки горіха).
Примітно, що й на рівні форми Півень організовує своє письмо з ледь помітною незавершеністю наприкінці текстів, наче залишаючи їм місце для подальшого росту; наче ці вірші — як і гілля дерев — мають на своїх розгалужених кінчиках достатньо сил, щоб тягнутись в різні боки й надалі — вже поза нами й у якомусь іншому просторі. Мені це ще раз нагадує про те давньогрецьке розуміння «природи» як physis, що не охоплює законослухняну сукупність усіх речей чи сутностей, а на фонетичному та семантичному рівні вказує на їхній «ріст». Можливо, й саме місце походження текстів Півня — історичний простір античних міст-колоній Північного Причорномор’я, символ периферійного розгалуження у віддалі метрополій — схиляє до відповідних алюзій.
Массивные руки ореха крови нашей не удержат – взгляни:
светится небесный день
сквозь дырявые руки ореха. Ночь
придёт – сам что ли подвесит
достаточно ламп, чтобы разглядеть
ближние острова ночи сквозь
растопыренные пальцы? Да
и не подписывался он что-то
там удерживать. Жесты его
соками – жаждой долголетия,
мы такую оплакивали,
когда держали его на руках –
долговязого тонкого малыша. Отступай
подальше от забора, говорил тебе,
крона потом такая
будет, что перехлестнёт к
соседям: прям вижу, как бросают
обратно зелёные плоды и ворчат:
себе под хату сади такие деревья.
Та не оплакивали
совсем – скорее страшно
представлять себя переполненными
много позже посмотрим в зенит
рук, а костур высоты
будто полдень пройдёт мимо,
впервые с места сдвинувшись.
Кажется, мы полднем назвали
дерево – закрываю руками уши
в крови моей заблудились плотные часы,
каждый день поднимаются
Хотят на верхушку дерева.
как-то пробьют русло и разбазарят
всю кровь. Пошли, здесь,
под орехом, кроме прохлады,
ничего расти не будет. А полдень –
то такая молния на самом деле, просто
Масивні руки горіха крові нашої не втримають — глянь:
світиться небесний день
крізь діряві руки горіха. Ніч
прийде — чи то сам навішає
вдосталь ламп, щоби розгледіти
ближні острови ночі крізь
розтопирені пальці? Та
й не підписувався він щось там
втримувати. Жести його
соками — жагою довголіття,
ми таку оплакували,
коли тримали його на руках —
довгов’язого тонкого малюка. Відступай
чимдалі від паркану, казав тобі,
крона потім такою
буде, що переплюсне до
сусідів: геть бачу, як кидають
назад зелені плоди і бурмочуть:
собі під хатою сади такі дерева.
Но не оплакували
зовсім — радше страшно
уявляти себе переповненими
значно пізніше подивимось у зеніт
рук, а костур висоти
ніби полудень пройде повз,
вперше рушачи з місця.
Здається, ми полуднем назвали
дерево — закриваю руками вуха
в крові моїй заблукали щільні години,
Хочуть на верхівку дерева.
якось проб’ють русло й розтринькають
кров усю. Ходімо, тут,
під горіхом, крім прохолоди,
не ростиме нічого. А полудень —
то така блискавка насправді, просто
Сон та пам’ять — як колективні знаменники цього простору — у книзі рухаються паралельно до плинності життя, з його докладністю та важливістю. З одного боку, це не дає їм до кінця міфологізуватися в письмі, перейти межу вигадки, — вони щораз підживлюються щоденними подіями, свідченнями та історіями очевидців. З іншого боку — вони, як і все живе, уражені глибокою раною переходу жить/посещать (жити/відвідувати), що впливає на ідентичність кожного, хто приналежний до спільної пам’яті та сну неохопної місцевості.
серое
приходящее на смену любому дню
тянет воду треснутыми губами
худая райская кошка округи
приникшая к больнице
горит глазами в земляном пироге
обещает восхождение на вершину
которую обычно видят только вороны
лежащие здесь повсюду коровы
в ярко-зелёной траве
откуда с вероятностью
в одну единственную единицу
появится характерный для округи
кое-где в тёмно-зелёных глубинах
последнего адреса улицы
открывающий одну из возможных ран:
що приходить на зміну всякому дню
тягне воду тріснутими вустами
худа райська кицька округи
тулиться до лічниці
горить очима в пирогові земному
обіцяє сходження на вершину
яку звично бачать тільки ворони
і лежать тут усюди корови
в яскраво-зеленій траві
звідки з вірогідністю
в одну-однісіньку одиницю
з’явиться характерний для округи
де-не-де в темно-зелених глибинах
останньої адреси вулиці
відкриває одну із можливих ран:
Антиномія жить/посещать (жити/відвідувати) провадить до ще одного виміру книги, про який мені йдеться — це спосіб навігації та відчуття місцевості, яка переживається на одному з її примарних країв. Наче високе дерево — її умовний рубіж — служить своєрідним «біноклем» подальшої подорожі, в яку ніколи не наважишся рушити; наче полишення цього простору неминуче залишить по собі шов, що постійно розходитиметься на величезному тілі місцевості, до якої ти був/є приналежний. Якщо ж залишитись тут, то й оком не змигнеш, як усі твої просторові відчуття організують своєрідну ментальну мапу — віддзеркалену мапу зоряного неба (яку геть не розгледіти у світловому шумі метрополій) та обжитого степового ландшафту, що підсвічують одне одного через особливу мовну топографію:
Читать карты и книги, словно так никогда ни карт, ни книг с тобой не читали, словно прежде
разматывали домотканый овощ,
среди тающей кожуры не обнаружив
зерна, или глубокой царапины
в собственной ладони
не обнаружив. Таким образом следовать
за сменой освещённости предложения:
покидая границы светодиодного столба
навстречу первым вечерним звёздам, пробующим
воду сомнения, каламутное дно
слабого зрения, ежевечерне являющим
чудо старинного урожая на утоптанной почве
для подражаний, достать бы настолько
мощный ночник-проектор и врубить у вершины
улицы, чтобы доставало по всему небосклону
и удваивало звёзды созвездий, таясь от посторонних
(ради такого дела можно свернуть с постамента
и отбросить в небесную толщу вторые наши
созвездия, дома´ нашего монстра,
живущего помимо живущих в наших домах),
покидая панораму с коттеджем, где обрела
спокойствие первая игра, озарившая путешествие
одной птицей и в радости погасшая на ладонном
сумраке, мы преодолевали вершину
холма улицы, я, держа руль велосипеда, и младшая –
на раме велосипеда, в пределах моих рук
(если сейчас провести ладонью по раскрытой
книге – видишь, как снимается тонкая плёнка
с чёрными буквами, обнажая
точно такие же чёрные буквы, слово в слово)
Читати карти й книжки, ніби так ще ніколи ні карт, ні книжок не читали з тобою, неначе колись
розмотували домотканий овоч,
між топкої шкірки не віднайшовши
зерна, чи глибокої подряпини
у своїй же долоні
не віднайшовши. Отак йти слідом
за зміною освітленості речення:
покидаючи межі світлодіодного стовпа
назустріч першим вечірнім зорям, що мацають
воду сумніву, каламутне дно
слабкого зору, який защовечір являє
диво стародавнього урожаю на втрамбованім ґрунті
для наслідувань, дістати б настільки
потужний нічник-проєктор й вгатити край верхівки
вулиці, щоби сягало всього небосхилу
й подвоювало зорі сузір’їв, криючись від сторонніх
(заради такої справи можна відвернути від постаменту
і відкинути в небесну товщу другі наші
сузір’я, хати́ нашого монстра,
він живе опріч пожильців у наших хатах),
покидаючи панораму з котеджем, де віднайшла
супокій щонайперша гра, яка осяйнула мандрівку
одним птахом і в радості згасла на долоннім
смерку, ми долали вершину
горба вулиці, я, тримаючи руль велосипеда, і молодша —
на рамі велосипеда, в межах моїх рук
(якщо зараз провести долонею по розгорнутій
книжці — бачиш, як знімається тонесенька плівка
з чорними буквами, світячи
тілом таких самих чорних букв, слово в слово)
Поезія Євгенія Півня в певному сенсі прокладає схожу стежину, що й тексти Олега Лишеги чи В’ячеслава Медвідя, чуйність яких більше звернена до переживань місцевості, того, що її наповнює і тривожить, аніж до самозаглиблень та саморефлексій. Цікаво, що для цього Півень часто у своїй книзі звертається до «чужих» голосів, які говорять у його текстах, а свій власний — навмисне не робить тим орієнтиром, який визначав би рух в певному заданому напрямку. Можливо, це тому, що периферійний простір, який віднаходить свій відбиток у книзі, не піддається сталості навіть найскладнішої організації, постійно розгалужуючись вусібіч разом з плинною примарністю його об’єктів. Такий підхід допомагає побачити у цих текстах не лише окремі ознаки та населення простору, фіктивно залучені у присутність автора-реципієнта й ним інтерпретовані, а й сам простір — зусібіч, зсередини; залишитись у ньому на певний час, щоб самостійно все розгледіти, чи про все докладно розпитати місцевих.
Я ли сотворила предметы, стоящие передо мной.
«Я ли сотворила предметы,
стоящие передо мной» – обращаюсь
к маленькому собранию.
Скольких из вас я, правда, помню, а скольких
увидела впервые (за много лет). Скольких
увижу, когда вечер сегодня придёт.
Парк потусторонен, праздничен и бесконечен,
я была однажды студенткой,
вернувшейся в родной город (к примеру, Мэй
Боровски), правда, оглянувшись,
прошлое бесконечно разматывается:
что первое помню, так это каким
словом называлось то – между мной
и экраном – воздух, пространство,
Нет, не помню на самом деле. Забвение
бесконечно и оно – парк сегодня ночью.
«Так вот, я думаю о пространстве игры,
и вещи сами вспыхивают передо мной,
как надпись на воротах входа ПАРК
БЕСКОНЕЧЕН ПРАЗДНИЧЕН ПОТУСТОРОНЕН,
становятся мимо игры, мимо ваших
мыслей, двигающих ветки дерева. Движимых
Чи це я сотворила предмети, що стоять переді мною.
«Чи це я сотворила предмети,
що стоять переді мною» — звертаюся
до маленького зібрання.
Скількох з вас я справді пам’ятаю, а скількох
побачила вперше (за багато років). Скількох
побачу, коли вечір сьогодні надійде.
Парк потойбічний, празниковий й безкраїй,
я була якось студенткою,
яка вернула до рідного міста (наприклад, Мей
Боровскі), щоправда, озирнувшись,
минуле безкрайо розмотується:
що першим пам’ятаю, то це яким
словом називалося те — між мною
й екраном — повітря, простір,
Ні, насправді не пам’ятаю. Забуток
безкраїй і він — парк сьогодні вночі.
«То й от, я думаю про простір гри,
і речі самі жахкають переді мною,
як напис на воротах входу ПАРК
БЕЗКРАЇЙ ПРАЗНИКОВИЙ ПОТОЙБІЧНИЙ,
стають, оминаючи гру, оминаючи ваші
думки, що рухають гілля дерева. Рухані
Євгеній Півень — поет, інженер. Народився у 1987 році в місті Баштанка Миколаївської області. Учасник миколаївського поетичного об’єднання «Лига Эм». Працює інженером у конструкторському відділі турбінобудівного підприємства. Автор поетичних збірок «Первое приближение» («ПроLogos», 2014), «Продолжение» («Лоція», 2015); остання наразі книга «всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево» вийшла друком наприкінці 2020-го року у серії «Тонкие линии» («Герда»). Учасник низки музично-поетичних перформансів. Вірші публікувались у поетичному щомісячнику «Листок», журналах «Воздух», «СП», «Helicopter» (в перекладі польською), антології «Солонеба». Адміністратор та редактор літературного порталу Litcentr.
Коротка біографія Олександра Олеся
Олександр Іванович Кандиба (псевдонім — Олесь) народився 5 грудня 1878 р. у м. Білопілля на Харківщині (тепер Сумщина) у родині хлібороба. Свої дитячі та юнацькі роки він провів на межі Гетьманщини і Слобожанщини, у панському маєтку в селі Верхосуллі, який наймав його дід по матері. Він називав себе «дитиною степу», і вся краса вільного простору втілилась у його поезії. В 11 років хлопець залишився без батька.
Освіту він здобував у Білопільській чотирирічній школі, потім — у двокласному училищі. У 15 років вступив у сільськогосподарську школу в м. Деркач. У 1903 р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Займався самоосвітою, вивчив польську, сербську та болгарську мови.
У 1906 р. Олександр Олесь склав свою першу збірку віршів «З журбою радість обнялась», яку видав у Петербурзі в 1907 р. (у зв’язку з менш суворою цензурою). До неї не увійшли його ранні, незрілі поезії. Першу збірку захоплено привітав Іван Франко, назвавши Олександра Олеся «майстром віршової форми і легких, граціозних пісень».
Отже, Олександр Олесь зразу постав перед читачем в усій силі свого поетичного слова. Наступні збірки виходять у 1909 р., 1911 р., 1914 р., 1917 р. З появою його збірок Україна отримала нового поета-лірика, якого давно чекала українська поезія. Його вірші відповідали часові українського відродження.
У 1919 р. поет змушений був виїхати з України до Угорщини і залишився за кордоном назавжди. Розлука з рідною землею тяжким болем виливається в його поезії. Олександр Олесь мріяв побачити Україну, але мрія його не здійснилася. «Вигнанець», як він себе називав, помер на чужині 22 липня 1944 р. у Празі, де й похований.
Поезія Олександра Олеся наповнена тонким відчуттям краси і багата на мотиви й почуття. Критики називають її поезією серця, у якій краса природи зливається з красою людської душі. Звертається поет і до проблеми самотньої особистості, яка змушена вести вперед своїх сучасників, значно випереджаючи час. Особистість ця трагічна, не сприйнята іншими. Але справа її залишається на землі, змінюючи дійсність. Олександр Олесь і сам не був сприйнятий сучасниками, загубившись між «народниками» та «неокласиками», які закидали йому то провінціалізм, то надмірну замилуваність чистою красою. Але ця поезія випробувана часом і сяє, як чисте золото.
Основні твори: збірка поезій «З журбою радість обнялась» (1907), драматичний етюд «По дорозі в Казку» (1910), поема «Княжа Україна» (1920), драматична поема «Ніч на полонині» (1941).