Маршал Победы: 10 фактов о Георгии Жукове

Георгия Жукова называют маршалом Победы не случайно: именно в образе этого военачальника воплотились все усилия страны в Великой Отечественной войне, завершившейся разгромом нацистской Германии. Несмотря на то, что сам Жуков далеко не всегда командовал фронтами или крупными войсковыми соединениями, он имел отношение к большинству важнейших стратегических операций Красной Армии. Начал службу он в Русской императорской армии 18-летним призывником, а ушел в отставку с поста министра обороны СССР в звании маршала Советского Союза, будучи единственным на тот момент четырежды Героем Советского Союза в стране.

Как любой военачальник такого масштаба, Георгий Жуков не укладывается в определения «хороший» или «плохой». Характер самого знаменитого советского полководца гораздо сложнее, и потому до сих пор не смолкают споры о том, как именно нужно оценивать поступки и достижения маршала Жукова. Факты же говорят только об одном: в советской истории не было военачальника, чья жизнь и служба стали бы более ярким примером настоящей военной карьеры, а имя стало бы синонимом Победы.

Маршал Советского Союза Георгий Жуков в повседневном мундире у себя на даче, 1971 год

1. Рядовой необученный Жуков

Родившийся в 1896 году в деревне Стрелковка Малоярославецкого уезда Калужской губернии Георгий Жуков должен был пойти по стопам своего дяди Михаила, державшего в Москве скорняжное дело. Отданный в обучение родственнику подросток быстро сумел проявить себя и всего за четыре года стал скорняжных дел мастером. Но дальнейшую судьбу Жукова навсегда изменила Первая Мировая война. 20 (5 по ст. ст.) августа 1915 года Георгий вместе с другими своими ровесниками был досрочно призван на военную службу. А вот в том, что он отдал ей всю жизнь без остатка, надо отдать должное его взводному командиру из 5-го запасного кавалерийского полка. Взводный сумел разглядеть в молодом солдате воинскую жилку и направил новобранца в учебную унтер-офицерскую команду.

Рядовой унтер-офицерской учебной команды Георгий Жуков, 1916 год

2. От «Егория» до Красного Знамени

Выпустившийся из учебной команды в звании младшего унтер-офицера Георгий Жуков попал на войну в конце августа 1916 года – через год после призыва. Фронтовая биография молодого унтера оказалась короткой, но бурной. Всего за два месяца он успел так отличиться, что заработал два «Егория» — солдатских Георгиевских креста. Первый из них Жуков получил за захват немецкого офицера, второй — в октябре 1916-го после тяжелого ранения, стоившего ему частичной потери слуха.

А первую советскую награду Георгий Жуков получил шесть лет спустя, в 1922 году. К тому времени он уже успел дослужиться до должности командира эскадрона, с которым семь часов и отражал атаки повстанческой кавалерии Антонова.

Командир 39-го полка 7-й Самарской кавалерийской дивизии, выпускник Высшей кавалерийской школы в Ленинграде Георгий Жуков, 1924 год

3. Будущий маршал в подчинении у будущего маршала

Период с 1923 года, когда Георгий Жуков стал командиром одного из полков 7-й Самарской кавалерийской дивизии, до 1939 года, когда он уже в звании комдива отправляется на Халхин-Гол, были временем неспешного восхождения по служебной лестнице. За это время Жуков успел дважды пройти обучение на курсах для начальствующего состава (как ни удивительно, в советских военных академиях ему учиться не довелось) — в 1925 и 1929 годах. После окончания вторых курсов Георгий Жуков получает должность командира 2-й бригады 7-й Самарской кавалерийской дивизии, комдивом в которой тогда служил Константин Рокоссовский. Примечательно, что в служебной характеристике, которую Рокоссовский дал Жукову, есть слова о том, что молодой комбриг «органически ненавидит» штабную работу.

Командир 7-й Самарской кавалерийской дивизии Константин Рокоссовский и командир 2-й бригады этой дивизии Георгий Жуков, начало 1930-х годов

4. Герой Халхин-Гола

Время опровергло эту оценку будущего маршала Константина Рокоссовского: за следующие десять лет Георгий Жуков дорос до поста начальника Генерального штаба РККА. Но перед этим ему пришлось на деле доказать свои способности к руководству войсками не на учениях, а в реальных боях. Такой шанс дал Жукову советско-японский конфликт на Халхин-Голе, в ходе которого будущему маршалу довелось принять командование 57-м особым корпусом, вскоре развернутым в 1-ю армейскую группу. Именно в ходе боев с японцами комдив, а потом комкор Жуков начал применять ставшую позднее обычной тактику комбинированных ударов с участием танковых и моторизованных соединений при поддержке авиации. И, как считают историки, именно победа Красной Армии на Халхин-Голе, «автором» которой во многом был 42-летний комкор Георгий Жуков, в конечном итоге и заставила Японию отказаться от планов нападения на СССР после 1941 года.

Командующий 1-й армейской группой советских войск в МНР комкор Георгий Жуков на Халхин-Голе, август 1939 года

5. «Плохо одетых оставить в тылах»

Еще одной ступенькой к должности начальника советского Генштаба и одновременно заместителя наркома обороны СССР для Жукова стало командование Киевским особым военным округом и участие в «Бессарабском походе» 1940 года. Во время «Бессарабского похода» генерал армии Жуков отработал еще один инструмент, которым будет активно пользоваться во время Великой Отечественной войны: выброску воздушных десантов с целью захвата ключевых опорных пунктов противника. Любопытная деталь: командующий Южным фронтом в своем приказе прямо требовал, чтобы бойцы Красной Армии в освобожденной Бессарабии служили примером образцового внешнего вида и поведения, и потому отдал распоряжение не вводить в присоединенные земли плохо одетых бойцов.

Командующий Южным фронтом генерал армии Георгий Жуков (стоит в автомобиле крайний справа) на военном параде в Кишиневе, 4 июля 1940 года

6. Ельнинский триумф

Встретив Великую Отечественную войну в должности начальника Генштаба РККА, генерал армии Жуков был снят с нее 29 июля 1941 года — вскоре после того, как он осмелился настаивать в разговоре с Иосифом Сталиным на необходимости отвести советские войска от Киева, а не ждать неизбежного окружения. События подтвердили жуковскую правоту, но исправить положение было уже невозможно. Назначенный командовать Резервным фронтом генерал Жуков сумел спланировать и провести операцию, ставшую первым успешным стратегическим наступлением Красной Армии в ходе Великой Отечественной войны. За девять дней был ликвидирован так называемый Ельнинский выступ, угрожавший советским войскам, а сама Ельня освобождена.

Командующий Резервным фронтом генерал армии Георгий Жуков с офицерами на совещании на командном пункте под Ельней, начало сентября 1941 года

7. Первый военный маршал

После успеха под Ельней командующий фронтом Жуков был назначен командующим Ленинградским фронтом. Поставленные задачи под Ленинградом были выполнены — первые, самые сильные удары немцев были отбиты и город удалось отстоять. Потом были контрнаступление под Москвой, три операции под Ржевом, окончившиеся неудачами, и в финале — участие в разработке операции «Уран», окончившейся победой под Сталинградом. Именно после успеха под Сталинградом первый заместитель наркома обороны СССР и заместитель Верховного главнокомандующего Вооруженными силами СССР Георгий Жуков первым из генералов военной поры получил высшее на тот момент советское офицерское звание — маршала Советского Союза.

Маршал Советского Союза Георгий Жуков, январь 1943 года

8. Вознагражденный по заслугам

С того момента к маршалу Георгию Жукову будут все чаще прибавлять эпитет «первый». Он станет первым (и на четверть века — единственным) в СССР четырежды Героем Советского Союза: свои Золотые Звезды он получит в 1939-м, 1944-м, 1945-м и 1956 годах. Вторым после Жукова четырежды Героем станет Леонид Брежнев, который получит свою первую высшую награду через десять лет после четвертой жуковской.

Будет Жуков и первым в стране дважды награжденным высшим советским полководческим орденом «Победа», который ему вручат в 1944 и 1945 годах; вторым дважды удостоенным этой награды через полмесяца после Жукова станет маршал Александр Василевский, а третьим (в июне 1945 года) — Сталин.

Три трижды Героя Советского Союза: полковник Александр Покрышкин, маршал Советского Союза Георгий Жуков и майор Иван Кожедуб, 1945 год

9. Командующий Победы

Тому, что именно Георгия Жукова называют маршалом Победы, есть множество объяснений. Среди них и то обстоятельство, что почетное право огласить и подписать с советской стороны Акт о капитуляции Германии вечером 8 мая 1945 года в Карлхорсте было предоставлено командующему 1-м Белорусским фронтом, войска которого сыграли ключевую роль в Берлинской операции, маршалу Советского Союза Георгию Жукову. Он же принимал Парад Победы, который прошел 24 июня 1945 года в Москве; любопытно, что командовал этим парадом бывший командир Жукова, а в тот момент равный ему по званию и воинской славе маршал Советского Союза Константин Рокоссовский. А 7 сентября маршал Жуков принимал от советской стороны еще один парад победителей, проводившийся в Берлине у Бранденбургских ворот с участием войск всех четырех держав-победительниц — СССР, Великобритании, США и Франции. Сама идея этого парада тоже принадлежала Жукову, и он же добился права возглавить торжественный марш колонне советских войск.

Главнокомандующий Группы советских оккупационных войск в Германии и глава Советской военной администрации в Германии маршал Советского Союза Георгий Жуков и командующий 3-й армией США военный губернатор Баварии генерал Джордж Смит Паттон на трибуне во время Парада Победы союзных войск в Берлине, 7 сентября 1945 года

10. Человек и орден

Послевоенная история Георгия Жукова пестрит взлетами и падениями, обусловленными его патологическим неумением играть в политические игры. В 1946 году маршала Жукова, обвинив в том числе в раздувании своих заслуг в победе над Германией, понижают в должности и отправляют командовать Одесским военным округом. В 1955-м возвращают в Москву и назначают министром обороны СССР, а в 1958 году вновь обвиняют в «бонапартизме» и окончательно увольняют с военной службы, оставив, право на ношение военной формы. После этой отставки Жукова последовательно и старательно пытаются предать забвению, из которого он понемногу возвращается лишь после 1965 года, но он по-прежнему остается для большинства советских людей «маршалом Победы» и одним из главных ее творцов. А 9 мая 1994 года в России появляются государственные награды, учрежденные в честь советского полководца — орден Жукова и медаль Жукова, которыми награждаются в том числе и участники сражений Великой Отечественной войны.

Орден Жукова на знамени 2-й отдельной бригады специального назначения, удостоенной этой награды 15 февраля 2019 года

Міф 47. Жуков — «Маршал Перемоги»

Чому ж міф про командуючого-людожера закрив своєю чорною тінню саме маршала Жукова? Але мішенню маршал Жуков став з іншої причини, по якій не припиняються нападки на нашу Перемогу в цілому. Просто наш великий полководець XX століття — її символ.

Мединский В. «Война. Мифы СССР. 1939—1945»

Георгій Жуков був геніальним стратегом, найталановитішим і найрезультативнішим серед інших радянських полководців часів війни і зробив найбільший внесок у перемогу над Німеччиною, за що був названий «Маршалом Перемоги».

Факти стисло

Називати Георгія Жукова «маршалом Перемоги» не просто некоректно, а й безпідставно. Як полководець на фронтах війни, він не лише здобував перемоги, а й зазнавав нищівних поразок. Проведені ним як командувачем фронтами операції або ті, які він планував як начальник Генштабу і куратором яких був як представник Ставки Верховного Головнокомандування, часто завершувалися військовими невдачами і провалами.

Факти докладніше

Міф про Жукова як «маршала Перемоги» почали творити у брежнєвські часи з виходом у світ в 1969 році мемуарів маршала «Спогади і роздуми», й особливо — після смерті Жукова у 1974 році. Свого апогею культ Жукова досяг наприкінці XX століття, коли в 1994 році був заснований військовий орден Жукова, а через рік у Москві поруч із Красною площею встановили бронзову кінну скульптуру, що зображала маршала під час Параду Перемоги.

Георгій Жуков як воєначальник і людина — постать вкрай складна і неоднозначна. З одного боку, незважаючи на відсутність достатньої загальної та військової освіти (чотири класи школи плюс кавалерійські курси командирів) і невисокий рівень особистої культури, він мав хист до військової справи, визначався сильною волею, жорстким, безкомпромісним характером, умінням цілеспрямовано йти до мети. З другого боку, його характеризують безжальні, жорстокі, часто несправедливі дії та вчинки, зокрема й щодо підлеглих.

Його важко звинуватити у боягузтві — він часто бував на передовій, де іноді власноруч «наводив порядок». Водночас він не рахувався з втратами, не беріг солдатські життя, але завдяки їм потрапив до пантеону радянських полководців і воєначальників періоду Другої світової війни як «зірка першої величини». Поряд із провалами і нищівними поразками йому належать і заслуги в успішних операціях Червоної армії. Проте цей успіх часто досягався не за рахунок високого рівня воєнного мистецтва, а багатократної переваги у силах і засобах.

Він далеко не у всьому був сильною та чесною людиною. Не позбавлений комплексу «Наполеона», він приписував собі чужі здобутки і заслуги. І мав слабкість до матеріальних речей та розкоші.

Заперечення особливо видатної ролі Жукова у війні, критика методів його роботи, звинувачення у великих втратах і хамському ставленні до підлеглих зустрічаються у спогадах багатьох маршалів і генералів, учасників війни. Іноді це пов’язано із заздрістю, з ревнощами до його слави, з особистими образами, але переважно такі звинувачення об’єктивні.

Після нападу Німеччини на СРСР, перебуваючи на посаді начальника Генерального штабу Червоної армії і члена Ставки Головного (Верховного) Командування, Жуков був направлений як представник Ставки для організації відсічі противнику спочатку на Південно-Західний, а потім — на Західний фронт. Однак організовані ним контрудари не покращили становища, а призвели до розгрому військ. Відхід Червоної армії перетворився на втечу. Колосальними виявилися втрати у живій силі, озброєнні та військовій техніці. Отже, з покладеними на нього завданнями Жуков не впорався.

Наприкінці липня його усунули з посади начальника Генерального штабу і призначили командувачем Резервним фронтом. Лише особиста прихильність Сталіна уберегла Жукова від повторення долі командувача Західним фронтом генерал-полковника Дмитра Павлова, розстріляного разом з групою інших генералів.

З жовтня 1941 до серпня 1942 року Жуков командував військами Західного фронту. 1942 рік виявився роком жорстоких поразок і величезних втрат. Тут Жуков проводив безперервні наступальні операції, які завершувалися невдачею чи провалом. Загальні втрати у Ржевсько-В’яземській операції склали близько 777 тисяч осіб — майже 75% від чисельності військ до початку операції. Найкривавішими стали дві Ржевсько-Сичевські операції — у серпні та в листопаді — грудні 1942 року.

Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков під час параду на Красній площі, 24 червня 1945 р.

Але навіть після нерезультативних, з великими втратами наступів під Ржевом і Сичовкою Сталін наприкінці серпня призначає Жукова заступником Верховного Головнокомандуючого і першим заступником народного комісара оборони СРСР. Одночасно у ролі представника Ставки ВГК його спрямовують на сталінградський напрямок. І хоча результати діяльності Жукова були вкрай скромними, саме за особисті «заслуги» у січні 1943 року йому першому від початку війни присвоєно звання Маршала Радянського Союзу.

Ще одна малоприваблива сторінка в біографії маршала — операція «Полярна зірка» (лютий — квітень 1943 року). Після прориву блокади Ленінграда він планує розгром німецької групи армій «Північ», звільнення Ленінградської області та створення передумов для успішного наступу в країни Балтії. Але операція завершилася провалом, а радянські війська зазнали важких втрат.

Після смерті Ватутіна Сталін наказав Жукову очолити 1-й Український фронт. 10 квітня 1944 року за звільнення Правобережної України Жуков удостоєний вищої військової нагороди — ордена «Перемога» за № 1.

Влітку 1944 року Жуков координував дії 1-го і 2-го Білоруських фронтів в операції «Багратіон». Головні заслуги у проведенні успішної операції, в результаті якої від ворога було очищено територію Білорусі, Жуков присвоїв собі, фактично відібравши їх в інших, зокрема у командувача 1-м Білоруським фронтом Костянтина Рокоссовського.

Наприкінці березня 1945 року з легкої руки Сталіна «за вміле виконання завдань Верховного Головнокомандування» Жуков першим отримує другий орден «Перемоги». Пізніше до когорти двічі кавалерів вищої військової відзнаки додалися Василевський і сам Сталін.

«Апофеозом воїнської слави» маршала Жукова стала битва за Берлін. 16 квітня він як командувач 1-м Білоруським фронтом починає безпрецедентну за своїми масштабами і швидкоплинністю стратегічну наступальну операцію. Проте вона мала наслідком і великі втрати військ. Червона армія, тільки за офіційними, явно заниженими даними, у Берлінській операції втратила 352 тисячі осіб, з них понад 78 тисяч безповоротно. За розмірами добових втрат особового складу і техніки (понад 15 тисяч осіб, 87 танків і САУ, 40 літаків) битва за Берлін перевершила всі інші операції Червоної армії, де втрати були наслідком боїв, на відміну від битв першого періоду війни, коли добові втрати радянських військ визначалися переважно значним числом полонених. За інтенсивністю втрат ця операція порівнянна лише з Курською битвою.

Мабуть, за такі «досягнення» Георгія Жукова в сучасній мілітаризованій Росії називають «неперевершеним вітчизняним полководцем» усіх часів, який «високо підніс славу російської зброї».

Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”

Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.

“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.

Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.

“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.

Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.