102 роки тому відбувся перший радянський суботник. Ідею безоплатної праці у вихідний підхопила пропаганда, і суботники стали добровільно-примусовими. Як це було (багато архівних фото)
Жителі Молотовського району (з 1957 року район перейменований на Шевченківський) Києва на недільнику з благоустрою нового гідропарку на Трухановому острові, жовтень 1948 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У суботу, 12 квітня 1919 року, 15 робочих Московського депо вирішили попрацювати «на благо революції» — після закінчення робочого дня вони повернулися в цех ремонтувати паровози. Ініціатива сподобалася керівництву більшовиків на чолі з Леніним. Комуністичні суботники і недільники перетворилися на потужний засіб пропаганди, швидко поширилися по всьому СРСР і залишалися добровільно-примусовими аж до розвалу Радянського Союзу. З часом ідея безоплатної праці у вихідний викликала все менше ентузіазму. Суботники стали темою для глузувань і анекдотів. «Бабель» згадує історію комуністичних суботників і публікує архівні фото 1920—1980-х років.
Гірники бригади Серьогіна В. Б. шахтоуправління імені Леніна після зміни в день Всесоюзного комуністичного суботника, Лутугинський район Ворошиловградської (нині Луганської) області, 22 квітня 1978 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Вище керівництво більшовиків — глава Всеросійського центрального виконавчого комітету Михайло Калінін (ліворуч) і голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорій Петровський (другий праворуч) на суботнику в Харкові, 1920 рік.
Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
Робочі Київського машинобудівного заводу «Червоний екскаватор» випустили в день Всесоюзного комуністичного суботника 10 екскаваторів, 20 квітня 1974 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Гірники бригади Серьогіна В. Б. шахтоуправління імені Леніна після зміни в день Всесоюзного комуністичного суботника, Лутугинський район Ворошиловградської (нині Луганської) області, 22 квітня 1978 року. Вище керівництво більшовиків — глава Всеросійського центрального виконавчого комітету Михайло Калінін (ліворуч) і голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорій Петровський (другий праворуч) на суботнику в Харкові, 1920 рік. Робочі Київського машинобудівного заводу «Червоний екскаватор» випустили в день Всесоюзного комуністичного суботника 10 екскаваторів, 20 квітня 1974 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного; Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
Весна 1919 року була скрутним часом для радянської влади. Економіку колишньої Російської імперії підкосила Перша світова війна, а тепер добивала Громадянська. Заводи і фабрики зупинялися, а робочі або йшли воювати, або втікали з міст від розрухи. У квітні 1919 року лідер більшовиків Володимир Ленін виступає із закликом покращити роботу залізниці, насамперед для військових потреб. На той час більш ніж половина залізничних составів Московського вузла стояли несправними.
У відповідь на заклик слюсар депо Москва-Сортувальна Московсько-Казанської залізниці, голова місцевого партійного осередку Іван Бураков запропонував безоплатно попрацювати «на благо революції». Увечері в суботу, 12 квітня, після робочого дня 15 людей повернулися в цех. Пропрацювавши 10 годин, до ранку вони відремонтували три паровози. «Робота йшла дружно й ладилася так, як ніколи раніше. О шостій годині ранку ми зібралися в службовому вагоні, де, відпочивши і попивши чаю, стали обговорювати поточний момент і вирішили нашу нічну роботу — з суботи на неділю, продовжувати щотижня. Потім проспівали «Інтернаціонал» і стали розходитися», — написав Бураков у протоколі для райкому партії.
Володимир Ленін виголошує промову перед відправкою частин Червоної Армії на радянсько-польську війну. У конфлікті також брали участь війська Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, лютий 1919 року.
Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
Наступний суботник відбувся на тій самій Московсько-Казанській залізниці 10 травня 1919-го, на нього вийшли 205 людей. Цю ініціативу активно підтримала комуністична пропаганда. У травні 1920 року більшовики влаштували «Всеросійський суботник», у якому взяло участь партійне керівництво. На прибирання Кремля вийшов і сам Ленін. Так зʼявився сюжет «Ленін і колода», який став одним із канонічних за весь час існування Радянського Союзу.
В Україні перший суботник відбувся 11 січня 1920 року в Харкові. Наступного року вони стали вже поширеним явищем. У 1921-му тільки в Юзівському районі їх влаштували близько 500, а взяли участь у них близько 70 тисяч осіб. Щоправда на той час безоплатна праця припадала на єдиний вихідний — неділю. Але зрештою прижилася саме назва «суботник».
Читайте також:
Недільник з відновлення залізничного транспорту в депо станції Мелітополь, 1920 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Учасники Всеукраїнського недільника у Мелітополі, 1921 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Недільник на будівництві понтонного мосту через Дніпро після захоплення Києва більшовиками, на задньому фоні руїни Миколаївського ланцюгового мосту, 1920 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Недільник з відновлення залізничного транспорту в депо станції Мелітополь, 1920 рік. Учасники Всеукраїнського недільника у Мелітополі, 1921 рік. Недільник на будівництві понтонного мосту через Дніпро після захоплення Києва більшовиками, на задньому фоні руїни Миколаївського ланцюгового мосту, 1920 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У 1920-х суботники були переважно добровільними. У них брали участь комуністи, комсомольці і так звані співчуваючі. У 1930-ті роки до засобів «виховання комуністичного ставлення до праці» додалися ударники виробництва, стаханівський рух, соціалістичні змагання. А суботники стали обовʼязковими. Тих, хто відмовлявся брати в них участь, ганьбили на плакатах і навіть могли виключити з партії.
Читайте також:
Недільник службовців союзу «Рабіс» (працівників мистецтв), Сталіно (нині Донецьк), 1934 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Суботник, організований Дніпропетровською міськрадою, 1934 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Недільник службовців союзу «Рабіс» (працівників мистецтв), Сталіно (нині Донецьк), 1934 рік. Суботник, організований Дніпропетровською міськрадою, 1934 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Під час Другої світової та в повоєнні роки суботники і недільники відіграли значну роль. Адже відновлювати довелося буквально все. У той час люди виходили на суботник, як на свято.
«Памʼятаю величезний суботник, який організували, після всіх урочистостей, на честь Перемоги. З музикою духових військових оркестрів, з танцями і парами, які кружляють у ритмі вальсу! Але й робота ладналася теж у цьому ритмі. Працювали всім містом, всім селом — старі й малі. І атмосфера була урочиста. Незважаючи на пил і брудну роботу, учасники намагалися причепуритися, а ветерани надягали ордени. Якщо не вистачало суботника, виходили на недільник», — згадував один із учасників післявоєнного суботника.
Кияни на недільнику з відновлення Хрещатика, 10 квітня 1944 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Жителі Ворошиловграда (нині Луганськ) на суботнику біля стадіону імені Ворошилова (з 1962 року — стадіон «Авангард» ), 4 вересня 1950 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Недільник з облаштування міських парків у Києві, 7 квітня 1959 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Кияни на недільнику з відновлення Хрещатика, 10 квітня 1944 року. Жителі Ворошиловграда (нині Луганськ) на суботнику біля стадіону імені Ворошилова (з 1962 року — стадіон «Авангард» ), 4 вересня 1950 року. Недільник з облаштування міських парків у Києві, 7 квітня 1959 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Робочі Миколаївського суднобудівного заводу, що шефствував над середньою школою № 37, на недільнику з ремонту школи, Миколаїв, 2 червня 1946 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Білення школи силами колгоспників під час суботника в селі Іспас Чернівецької області, червень 1947 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Робочий Миколаївського суднобудівного заводу, що шефствував над середньою школою № 37, на недільнику з ремонту школи, Миколаїв, 2 червня 1946 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Робочі Миколаївського суднобудівного заводу, що шефствував над середньою школою № 37, на недільнику з ремонту школи, Миколаїв, 2 червня 1946 року. Білення школи силами колгоспників під час суботника в селі Іспас Чернівецької області, червень 1947 року. Робочий Миколаївського суднобудівного заводу, що шефствував над середньою школою № 37, на недільнику з ремонту школи, Миколаїв, 2 червня 1946 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Згодом ентузіазм пішов на спад. Але суботники лишалися добровільно-примусовими для робітників, службовців, колгоспників, студентів і школярів. А пропаганда їх називала «характерною рисою соціалістичного способу життя». Частота суботників була непостійною. Іноді їх могли організовувати щотижня, іноді — кілька разів на рік.
Якщо суботники відбувалися за місцем роботи, то люди виконували свою звичайну, повсякденну роботу. Але іноді суботники влаштовували за місцем проживання. Тоді люди займалися облагородженням місцевості: будували і фарбували паркани, штукатурили будівлі, висаджували газони і дерева, облаштовували клумби, парки, дитячі майданчики.
Недільник у Первомайському житловому масиві Соломʼянського району Києва, липень 1960 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Київські студенти на Набережному шосе на недільнику під час місячника із благоустрою та озеленення міста, квітень 1968 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Недільник у Первомайському житловому масиві Соломʼянського району Києва, липень 1960 року. Київські студенти на Набережному шосе на недільнику під час місячника із благоустрою та озеленення міста, квітень 1968 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У 1970-х партійне керівництво спробувало вдихнути в суботники нове життя. У 1970-му, в рік сторіччя з дня народження Леніна, на суботник вийшли 119,2 мільйона людей — половина населення Радянського Союзу. Безоплатній праці у вихідний день намагалися повернути атмосферу свята. На заводах робочих зустрічав духовий оркестр, керівники підприємств і чиновники міністерств виступали на урочистих мітингах.
Додатковою мотивацією, на думку пропагандистів, мала стати робота «на благо братніх народів» Азії, Африки та Південної Америки. Насправді ж директори часто використовували добровільну працю своїх робітників «в інтересах підприємства», економлячи сотні тисяч рублів на заробітній платі.
Робітники заводу «Запоріжсталь» йдуть на Всесоюзний комуністичний суботник, 15 квітня 1972 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Фрезерувальник цеху № 5 Київського заводу верстатів-автоматів Харченко П. Д. виступає на зборах, присвячених обговоренню плану проведення ювілейного комуністичного суботника, 10 квітня 1969 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Ділянка текстильного цеху Черкаського заводу хімволокна у день Всесоюзного комуністичного суботника, 21 квітня 1979 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Робітники заводу «Запоріжсталь» йдуть на Всесоюзний комуністичний суботник, 15 квітня 1972 року. Фрезерувальник цеху № 5 Київського заводу верстатів-автоматів Харченко П. Д. виступає на зборах, присвячених обговоренню плану проведення ювілейного комуністичного суботника, 10 квітня 1969 року. Ділянка текстильного цеху Черкаського заводу хімволокна у день Всесоюзного комуністичного суботника, 21 квітня 1979 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Члени штабу з проведення Всесоюзного комуністичного суботника Запорізького автомобільного заводу обговорюють план роботи, 12 березня 1982 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Колгоспники колгоспу «Шлях до комунізму» Малинського району (район ліквідований 19 липня 2020 року) Житомирської області їдуть на суботник, 15 квітня 1972 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Спуск на воду судна «Улан», побудованого на Київському суднобудівному заводі «Ленінська кузня» (зараз завод «Кузня на Рибальському» ) у день Всесоюзного комуністичного суботника 21 квітня 1985 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Члени штабу з проведення Всесоюзного комуністичного суботника Запорізького автомобільного заводу обговорюють план роботи, 12 березня 1982 року. Колгоспники колгоспу «Шлях до комунізму» Малинського району (район ліквідований 19 липня 2020 року) Житомирської області їдуть на суботник, 15 квітня 1972 року. Спуск на воду судна «Улан», побудованого на Київському суднобудівному заводі «Ленінська кузня» (зараз завод «Кузня на Рибальському» ) у день Всесоюзного комуністичного суботника 21 квітня 1985 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Але ставлення до суботників чим далі, тим ставало все менш серйозним. На підприємствах типовою була ситуація, коли всю заявлену «безкоштовну» продукцію випускали протягом тижня, а більшу частину суботи присвячували «неформальному спілкуванню».
Суботники за місцем проживання проводили раз на рік — у квітні, до дня народження Леніна. У пізньорадянську добу суботники стали обʼєктом жартів і анекдотів. Дійшло до того, що навіть на естраді стали висміювати легендарний сюжет про «Леніна і колоду».
Урочистий мітинг на Київському машинобудівному заводі «Червоний екскаватор» на підтримку ініціативи провести 21 квітня Всесоюзний комуністичний суботник, березень 1984 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Ми працюємо для вас і по суботах і по неділях, підтримайте нас донатом.
Джерела:
Lewis H. Siegelbaum. Soviet State and Society between Revolutions, 1918—1929. Cambridge University Press, 1992.
James Von Geldern. Bolshevik Festivals, 1917—1920. Berkeley: University of California Press, 1993.
Моисеенко Г. Н. Эпоха победителей. Воспоминания пламенных лет. М., 2006.
Роман Лебедь. Back to the USSR! Всі на суботник! BBC Україна, 03.05.2010.
Коммунистические субботники в Москве и Московской губернии в 1919—1920 гг. М., 1950.
Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо
114 лет назад родился Алексей Стаханов — символ советской пропаганды. Он служил в Москве и спился на Донбассе. Вот история его взлета и падения — в архивных фото
Сто четырнадцать лет назад, 3 января 1906 года, в маленькой деревне в Орловской губернии родился Алексей Стаханов. Он прибыл на заработки на шахту на Донбасс, чтобы скопить денег на лошадь. Парторг шахты решил поднять престиж предприятия и организовать рекорд добычи угля. На роль героя выбрали Алексея и он справился с задачей, перевыполнив норму в 14 раз. После этого партийное руководство создало «стахановское движение», требуя новых рекордов во всех отраслях. Стаханова перевели в Москву, выдали машину, квартиру и назначили на должность в Министерстве угольной промышленности. Во второй половине пятидесятых у него отобрали все привилегии и сослали в маленький городок на Донбасс, где Стаханов спился и умер. Обозреватель theБабеля Сергей Пивоваров вспоминает его историю и публикует архивные фото тех лет.
Алексей Стаханов родился в деревне Луговая Орловской губернии (сейчас Липецкая область РФ). Как и многие крестьяне в те времена, Стаханов отправился на заработки на Донбасс. Он мечтал накопить денег, чтобы вернуться домой, купить лошадь и пахать землю. В 1927 году он устроился на шахту «Центральная-Ирмино» в Кадиевке Луганской области на самую низкооплачиваемую должность — коногоном.
В 1930-х на шахтах внедряли пневматический отбойный молоток вместо традиционного обушка. Поначалу шахтеры приняли новую технологию неохотно. Дело в том, что сжатый воздух, вылетая из молотка, поднимал плотное облако угольной пыли, а в то время на шахтах работали без респираторов. Стаханов же приспособился к новому инструменту и с 1933 года работал забойщиком на отбойном молотке.
К этому времени он уже жил в гражданском браке, без росписи, с поварихой шахтерской столовой Евдокией. Она родила Стаханову двоих детей — дочь Клавдию и сына Виктора. На лошадь у Алексея скопить не получалось.
Сезонные рабочие у летних построек шахты Боково-Хрустальского рудоуправления, Луганская область, 1920-е
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Общий вид шахты Карловского рудоуправления, Луганская область, 1920-е
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Общий вид шахты Селезневского рудоуправления, Луганская область, 1920-е.
Архив Луганского областного краеведческого музея
Сезонные рабочие у летних построек шахты Боково-Хрустальского рудоуправления, Луганская область, 1920-е Общий вид шахты Карловского рудоуправления, Луганская область, 1920-е Общий вид шахты Селезневского рудоуправления, Луганская область, 1920-е.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного; Архив Луганского областного краеведческого музея
В 1935 году идет вторая пятилетка . Шахта «Центральная-Ирмино» постепенно из одной из передовых стала одной из отстающих. Тогда молодой парторг шахты Константин Петров решил организовать рекорд по добыче угля. Он устроил полноценный кастинг на роль идеологически подходящего героя: молодого, с «советской» внешностью, рабочего или крестьянского происхождения. Желающих оказалось немного. В случае успеха производственную норму подняли бы для всех, что не понравилось бы ни шахтерам, ни руководству. В финале оказались двое кандидатов — Алексей Стаханов и Мирон Дюканов.
В пользу Стаханова сыграло то, что он предложил новый подход по разделению труда. До этого работающие в забое сначала вырубали уголь, а затем укрепляли бревнами свод шахты, чтобы он не обвалился. Новая идея была в том, чтобы забойщик не занимался крепежными работами, а только рубил уголь. По замыслу Петрова, Стаханов должен был ставить рекорд, используя отбойный молоток. Поэтому Стаханов экстерном окончил курсы, чтобы официально получить квалификацию забойщика.
Забойщик шахты «Центральная-Ирмино» Алексей Стаханов (слева) и парторг шахты Константин Петров (справа), 1936 год
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Забойщик шахты «Центральная-Ирмино» Алексей Стаханов, 1935 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Забойщик шахты «Центральная-Ирмино» Алексей Стаханов (слева) и парторг шахты Константин Петров (справа), 1936 год Забойщик шахты «Центральная-Ирмино» Алексей Стаханов, 1935 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов сдает экзамен перед Государственной квалификационной комиссией на право работать забойщиком на отбойном молотке, Кадиевка, 1935 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Делегаты XVIII съезда ВКП(б) Алексей Стаханов (второй слева) и Мирон Дюканов (третий слева) в Москве, 1939 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Рекорд решили ставить в ночную смену, которая считалась ремонтной. Угольный пласт выбрали мягкий, а крепежные леса опустили заранее. В ночь с 30 на 31 августа в забой спустились Алексей Стаханов, два крепильщика — Гаврила Щиголев и Тихон Борисенко, парторг Константин Петров, начальник участка Николай Машуров и редактор местной газеты Павел Михайлов. За 5 часов 45 минут Стаханов вырубил весь пласт, а двое крепильщиков едва успевали ставить опоры и откидывать уголь. Рекорд удался — 102 тонны, что превышало норму в 14 раз.
Петров спешно, в шесть утра, собирает партсобрание, которое постановило: занести имя Стаханова на Доску почета шахты, выдать ему премию в размере месячного оклада, предоставить квартиру в Кадиевке с мебелью и телефоном и выделить в клубе два именных места Стаханову с женой. Отдельный пункт предупреждал, что все, кто будет сомневаться в рекорде, будут считаться «злейшими врагами, выступающими против шахты, страны, партии и товарища Сталина». Когда директор шахты Иосиф Заплавский возмутился нарушением трудовой дисциплины, его арестовали, обвинили во «вредительстве» и сослали в ГУЛАГ, где он умер. Место директора шахты занял Петров.
Алексей Стаханов с отбойным молотком в забое шахты «Центральная-Ирмино», 1935 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов в своей новой квартире в Кадиевке, 1936 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Через два дня в газете «Правда» появилась короткая заметка о трудовом подвиге горняка из Кадиевки. В Кремле сразу поняли идеологическую важность этого рекорда. Через несколько месяцев Стаханова вместе с Петровым вызвали в Москву на Всесоюзное совещание, на котором присутствовал и Сталин. Здесь создали стахановское движение ударников — теперь партия требует рекордов во всех отраслях производства.
Стаханов становится знаменитостью не только в СССР, но и за рубежом. В декабре 1935 года его фото появляется на обложке журнала Time. Вначале Алексея отправили на Донбасс внедрять «стахановские методы». Но в 1936 году партийное руководство решает сделать из шахтера с тремя классами образования чиновника высокого ранга. Стаханова отправляют учиться в московскую Промакадемию, где готовили высшую партийную номенклатуру. Его награждают орденом Ленина, особым решением Политбюро ЦК ВКП(б) принимают в партию без кандидатского стажа и избирают делегатом ХVIII Всесоюзного съезда Советов. Теперь у Стаханова личная машина, охрана и пятикомнатная квартира в знаменитом Доме правительства, где жила советская элита. Он разъезжает по всей стране, в его честь устраивают торжества, приемы и встречи. На одном из таких мероприятий в Харькове Стаханов обратил внимание на 14-летнюю солистку школьного хора Галину Бондаренко. Через год он разошелся с Евдокией и женился на Галине, забрав в Москву детей от первого брака. Галина родила ему двух дочерей — Аллу и Виолетту.
Алексей Стаханов объясняет свои методы рабочим Макеевского завода, 1935 год
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов выходит из машины в городе Сталино (сейчас Донецк), 1938 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов объясняет свои методы рабочим Макеевского завода, 1935 год Алексей Стаханов выходит из машины в городе Сталино (сейчас Донецк), 1938 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов (слева) перед экзаменом по географии в московской Промышленной академии, 16 августа 1937 года.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов на митинге у шахты «Центральная-Ирмино», 1936 год
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов с женой Галиной на прогулке в Сочи, 1937 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов на митинге у шахты «Центральная-Ирмино», 1936 год Алексей Стаханов с женой Галиной на прогулке в Сочи, 1937 год.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Во время Второй мировой войны Стаханов просился на фронт, но его отправляют в глубокий тыл руководить шахтой в Казахстане. В 1943 году Стаханова вернули в Москву на должность начальника сектора соцсоревнований в Народном комиссариате угольной промышленности СССР. Здесь он проработал больше десяти лет. В это время имя Стаханова уже живет отдельно от него, став символом советской пропаганды.
В 1953 году умирает Сталин, и после внутрипартийной борьбы первым человеком в государстве становится Никита Хрущев. В 1957 году в Москву приезжает делегация иностранных коммунистов. Один из них, француз Морис Торез, захотел встретиться с героем первых пятилеток Алексеем Стахановым. На что Хрущев ответил, что Стаханов сейчас работает где ему и положено — на Донбассе. После встречи Хрущеву доложили, что Стаханов уже давно живет и работает в Москве. Тогда Хрущев вызвал Алексея, которому на тот момент был уже 51 год, и под угрозой исключения из партии приказал отправляться на Донбасс. Его семью вскоре выселили из Дома правительства в квартиру поменьше.
Стаханов уехал со скандалом. Но жену и детей забирать с собой не стал — надеялся, что ссылка будет недолгой и вскоре его позовут обратно. Его назначили заместителем управляющего трестом в маленьком шахтерском городке Чистяково в Донецкой области. В 1964 году город переименовали в честь французского коммуниста Тореза. Стаханов постепенно стал спиваться, ему выделили маленький домик на окраине города и перевели на незначительную должность на отстающей шахте. Жена и дети приезжали к нему редко. В итоге у Стаханова появилась любовница, с которой он даже расписался, став двоеженцем. Но этот брак вскоре аннулировали.
Улица в Кадиевке после отступления немецких оккупантов в сентябре 1943 года. В 1978 году город переименовали в Стаханов.
Архив Луганского областного краеведческого музея
Алексей Стаханов с бригадой горняков комбината «Торезантрацит», 24 июня 1968 года
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов (справа) в Киеве, 4 сентября 1968 года.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Алексей Стаханов с бригадой горняков комбината «Торезантрацит», 24 июня 1968 года Алексей Стаханов (справа) в Киеве, 4 сентября 1968 года.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Вспомнили о Стаханове только в конце 1960-х. К тому времени уже свергли Хрущева и новым генсеком стал Леонид Брежнев. В 1970-м к 35-летию стахановского движения он вручил Алексею звезду Героя соцтруда и второй орден Ленина. Из Стаханова снова попытались сделать «свадебного генерала».
Алексей Стаханов (справа) на вручении партийных билетов нового образца, Торез, 8 мая 1973 года.
ЦГКФФА Украины им. Г. С. Пшеничного
Сорокалетие стахановского движения уже отмечали без Стаханова. В это время он лежал в неврологическом отделении психиатрической больницы в Донецке. Туда он попал с инсультом после белой горячки. Стаханову поставили диагноз «рассеянный склероз с частичной потерей памяти». В начале ноября 1977 года он поскользнулся то ли на мокром полу, то ли на кожуре от яблока или апельсина, упал, ударился головой и потерял сознание. Через два дня, 5 ноября, Стаханов умер, не приходя в сознание. Его похоронили на городском кладбище Тореза.
Заметили ошибку? Выделите ее и нажмите Ctrl + Enter — мы исправим