“Не можуть одні й ті самі воювати вічно”. Що військові хочуть сказати суспільству

Перед другою річницею російського вторгнення ВВС Україна вирішила дати можливість військовим, які виконують бойові завдання на передовій, висловитися про те, що особливо важливо для них. Ми не обмежували їх у виборі тем, але більшість так чи інакше торкалася подальшої мобілізації, потреби поповнення на фронті і ризиків, які виникнуть, якщо суспільство вирішить, що війна від нього занадто далеко.

Українські соцмережі та заяви деяких політиків під час повномасштабного вторгнення Росії нагадують маятник – настрої коливаються від “все пропало” і “Україну зливають союзники” до переможних обіцянок випити кави на набережній звільненої Ялти восени 2023-го (цим обіцянкам не судилося збутися).

Українці охоче постять переможні відео та слогани “віримо в ЗСУ”, але дедалі менш охоче йдуть до ТЦК, колишніх військкоматів.

Натомість деякі з них, зокрема досить високопоставлені, гаряче беруть участь в тилових баталіях, на кшталт сварок з приводу мовних випадів Ірини Фаріон та розбірок, хто більше винен в не надто вдалому контрнаступі України цього року – головнокомандувач Валерій Залужний, президент Володимир Зеленський чи хтось інший.

На цьому тлі ВВС Україна вирішила запитати військових, які від початку вторгнення (а дехто набагато довше) служать в українському війську та виконують бойові завдання: що вони б хотіли сказати українському суспільству після майже двох років великої війни.

“Це не абстрактні ЗСУ, в яких “я вірю”. Це конкретні люди. Їхній прошарок поступово тоншає”

письменник, солдат ЗСУ від лютого 2022 року, стрілець роти охорони та патрульно-постової служби

Мій френд – батько трьох неповнолітніх дітей, назвімо його Генрі — повернувся на передову на протезі. Він зробив усе, щоб його визнали не обмежено, а повністю придатним.

Мій побратим по роті, Зеник, повернувся на службу після інфаркту. Ми з ним, треба зазначити, далеко не штурмовики, та все ж: Зеник вважається повністю придатним, із шунтом у серці й на таблетках для розрідження крові. Пости та виїзди, як в усіх. Зате з переляку кинув курити. Отак узяв і кинув. Бо йому ще онуків глядіти. Поправився на кілька кіло.

Ще один, мій чудовий друг Сергій, веган і дуже ревний християнин, часом, схоже, впадає у гріх зневіри — але продовжує боротися проти “сил пітьми”, як він це бачить. Хоча, як і Генрі, Сергій має трьох неповнолітніх дітей і міг би звільнитися.

Якщо бути чесним передусім із собою: напевно, на їхньому місці я вже зробив би саме так і перейшов би на “донатовий” фронт. Але вони сильніші за мене.

Чому вони не звільняються? Бо неясно, чи знайдеться їм повноцінна заміна.

Жодні слова, звісно, не переконають тих, хто, умовно, ховається під ліжком. Вони лише викличуть хейт і самовиправдання. Зараз я чомусь частіше чую вже про знайомих жінок, які мобілізуються. Може, це просто така бульбашка.

Переважно ж показують пальцями одні на одних: бідні — на багатих, “корисніші на економічному фронті” — на безробітних. Або, залежно від політичних переконань, тицяють у бік “сина Порошенка” чи в бік “95 кварталу”. Так, ніби ми чинимо опір отим “силам пітьми” заради сина Порошенка чи заради “95 кварталу”.

Кожна озвучена проблема в армії чи корупція в ТЦК використовуються як додаткові виправдання. Дехто вірить у вундерваффе на кшталт F-16. Чомусь багатьом не хочеться просто сказати, що ними керує страх. І це дивує. Гаразд, я перший скажу: я дуже боюся смерті, болючого поранення, а ще більше — полону й тортур.

Але є люди, яким важливо не лише жити, але і “як” жити. В одному репортажі мешканці Мелітополя й Бердянська (телефоном) розповідають, як намагаються не дивитися в очі окупантам, а час від часу сусіда забирають за доносом із мішком на голові.

Коли нас вивели з Донбасу, від полегшення я розплакався й навіть закурив, хоча в більш напруженій ситуації довго тримався. Я прокинувся на світанку в автобусі на Вінниччині й думав, що ці сонячні пагорби Поділля не були б мені такі гарні, якби на наступному блокпосту треба було ховати очі й мене могли забрати з мішком на голові.

Як добре, що є місця, де війна майже не відчувається! Згодом у місті я навіть випив легендарного тилового лавандового лате.

Мій покійний друг, штурмовик та доброволець-анархіст із Англії, казав, що не може звинувачувати людей, які тікають і ховаються: “Вони якраз нормальні люди”.

Варто, втім, пам’ятати, що від “сил пітьми” й мішка на голові нормальних людей і їхні родини досі, як і два роки тому, відокремлює лише тонкий прошарок отаких, як Генрі на протезі, Зеник із шунтом, християнин-веган Сергій ну і, звісно, решта — менш радикальні випадки.

Це не абстрактні ЗСУ, в яких “я вірю”. Це конкретні люди, кожен — всесвіт у собі. Їхній прошарок поступово тоншає, перетираючись жорнами пітьми. Чи встоїмо ми, чи пітьма просунеться — залежить від того, чи вистачить цих людей, чи знайдеться їм заміна, якщо їх таки стане надто мало.

Я дуже хочу вірити у кращий варіант.

“Війна – це марафон. Як би важко не було, до фінішу треба добігати”

Артилеристка, офіцерка 204 батальйону 241-ї окремої бригади тероборони ЗСУ

Війна – це марафон. Як би важко не було, до фінішу треба добігати. Загарбницьку, терористичну війну проти нас розпочала Росія, а ми – захищаємося. У нас немає вибору, бо Росія – це диктатура, і краще воювати, аніж жити під диктатурою.

Так, зараз нам важко. Перший старт, як завжди в марафоні, дається легко, а ми зараз на середині, і нам потрібне друге дихання.

У будь-якому разі необхідна мобілізація. Нам потрібні ресурси. У Росії цей ресурс нескінченний, вони своїх людей, як фарш, посилають на позиції, і я, як артилерист, бачу це. Ми ж рахуємо кожну людину, кожен снаряд і кожну гармату.

У чому Росія дуже сильна – так це в інформаційно-психологічних операціях. Плести інтриги, розворушувати конфлікти і чвари – в цьому вони на висоті. Тож треба менше дивитися російську пропаганду. Вона деморалізує, при чому деморалізує цивільних людей.

Ті, хто на війні, бачать, що реально відбувається. Тому цими страшилками про війну нагодували цивільне суспільство, наче армія – це щось страшне, що неминуче веде до смерті. Але якщо грамотно вести бойові дії, немає нічого страшного в тому, щоб служити у війську.

Сильна армія веде до життя. У війську немає якоїсь деморалізації. Ми робимо свою роботу. Так, повільно, але такої війни, як зараз, ще не було, таких засобів розвідки, таких мінних полів.

Технології, які нам постачають наші західні партнери, дійсно передові, але цього недостатньо, щоб отримати стійку перевагу. Наш ворог – це не тільки “ваньки” і “чмоні”. Наш ворог багато років отримував бойовий досвід в різних країнах світу. Це робоча армія, яка весь час модернізувалася та поповнювала запаси.

Щоб нам отримати перевагу, як і казав Залужний, потрібен або науково-технічний прорив, або зрівняти кількість сил і засобів. Тому ми працюємо вдвічі більше, ніж працює наш ворог.

Я не можу сказати, що в нас немає шансів на перемогу чи немає можливості переламати хід війни і отримати ініціативу на полі бою.

Важливо не вестись на плітки, на провокації, а займатися тим, що має смисл.

Що ти можеш зробити для перемоги? Якщо можеш волонтерити – волонтер, якщо можеш створювати продукт і збільшувати ВВП – роби це. Якщо маєш руки-ноги і бажання воювати – воюй. Але просто сидіти і критикували владу – це не результативні дії.

“Ми стали забувати про згуртованість та власну приналежність до цієї війни”

Юрій Гаврилишин, “Мілан”

Старший лейтенант, 12 бригада спеціального призначення “Азов”

Початок повномасштабного вторгнення продемонстрував усім нам, що збереження нашої держави напряму залежить від нашої єдності. Під час явної загрози втрати країни усі розуміли індивідуальну відповідальність і те, що допомогти собі можемо лише ми самі.

Але з плином часу, зміною розташування ворожих військ, наявністю підтримки, ми стали забувати про згуртованість та власну приналежність до цієї війни.

Сьогодні фокус частіше переводять із загального на особисте, перекладають відповідальність за збереження держави на когось іншого, аби не на себе. Люди повертаються до звичного життя і забувають той факт, що країна живе у стані війни.

У цій боротьбі ми повинні пройти процес трансформації – і власної внутрішньої, і суспільної. Людям варто усвідомити, що вони є громадянами.

Життя змінилось і перетворилось на боротьбу за виживання. Щоб її не програти, у нас повинна бути єдина спільна ціль – збереження держави і знищення ворога.

Потрібно перестати перекладати відповідальність на інших – на військових, на владу, на сусідні країни. Виживання – це справа кожного.

Перестати давати хабарі або замовчувати їх. Завдяки цьому і стають корупціонерами.

Перестати зросійщуватися. Російський контент – це не лише про монетизацію, це і про захоплення вашої свідомості та формування світогляду.

Перестати бути байдужими. Не закривайте очі на порушення прав, приниження гідності, утиски свободи, насилля.

Перестати бути аполітичними. Політика керує нашим життям, тому треба бути обізнаними та зацікавленими. Важливо мати свою чітку свідому позицію.

Перестати забувати звірства, які чинили і продовжують чинити окупанти з нашими громадянами.

Перестати думати, що ви не можете нічого змінити у цій країні. Виходьте на мітинги, підтримуйте ініціативи, транслюйте думки, знаходьте однодумців і чиніть опір несправедливості.

Кожен з нас може вплинути на будь-яку ситуацію в країні та змінити її.

“Якщо багаті і успішні сподіваються відпетляти за рахунок бідняків і відчайдухів, усіх нас чекає велике розчарування”

Начальник медичної служби одного з батальйонів 80-ї Окремої десантно-штурмової Галицької бригади

Пройшло майже два роки. За цей час багато що змінилось як на фронті, так і в тилу. Незмінним є лише те, що без солдата і його поступу нічого не буде.

На жаль, на війні ми втрачаємо воїнів. Не обовʼязково загиблими. Більше того, абсолютна меншість з втрат – це полеглі. Воїни отримують поранення, травми, хворіють, йдуть через сімейні обставини. І кожен, хто залишає бойовий пост, потребує іншого, який встане на його місце в бойові порядки.

Уже давно минув той час, коли від добровольців не було відбою. Усі, хто хотів, вже так чи інакше у силах оборони. І, на жаль, їх виявилось замало для подолання виклику, який постав перед нами.

Якби сьогодні ми мали нинішнє озброєння і воїнів зразка весни 2022-го – ця війна б ішла набагато бадьоріше. Але тоді не було усіх цих іграшок, а зараз уже немає тих людей. Тих, хто двома взводами чи зведеною ротою десантників/морпіхів/ТРОшників зупиняли цілі колони техніки.

Що далі? А далі – війна в довгу. І тут постає виклик єдності й гідності.

Тобто побороти корупцію і ухилянтство, витравити совок і пристосуванство, бути ефективними і професійними. Без цього усього, нам важко очікувати поступу вперед і успіху.

У війська мають прийти успішні і зрілі люди, які принесуть силу і досвід. Воїном стати легко, якщо ти вже чогось досяг в житті. Воїном стати неможливо, якщо до цього ти не зміг стати бодай кимось.

У ворога є багато дикого мʼяса з дупи всесвіту. Ми ж не можемо собі дозволити такої “розкоші”.

Хрестові походи очолювали найбагатші і найвпливовіші люди тогочасної Європи. Провідні члени суспільств минулого були в авангарді армій протягом більшої частини історії людства.

Якщо багаті і успішні, здорові і кмітливі, ті, кому є що втрачати, в ХХІ столітті сподіваються відпетляти за рахунок бідняків і відчайдухів, то усіх нас чекає велике розчарування.

Київ повинен думати не про вибори, а про перемогу. Міста повинні виготовляти дрони і міни, а не займатися бруківкою та алеями. Нація повинна усвідомлювати, що від прірви і катастрофи її відділяє тонка смуга (шириною в 10-20 км) людей у пікселі.

“Відсутність мобілізаційного ресурсу може призвести до поразки в цій війні”

Автор фото, Ярослав Пілунський

Командир зведеної тактичної групи “Адам”, танкіст, Герой України, повний кавалер орденів Богдана Хмельницького

Велика кількість людей стала на захист батьківщини – хтось ще в 2014 році, хтось у лютому 2022 з початком повномасштабної агресії.

За цей час кожен з них пройшов складний шлях – важкі бої, втрати, загибель друзів, недосип, складні погодні умови, відсутність спілкування з рідними. Вони справді у постійному стресі.

Тому необхідний мінімум – це ротація підрозділів та військових частин. А максимум – звільнення з військової служби в запас із забезпеченням повним соціальним пакетом.

Коли зараз розмірковують, чи потрібна нова хвиля мобілізації, ми, військові, розуміємо ці страхи та невпевненість. Але відсутність довіри до влади не повинні стати головним важелем в ухваленні цього рішення.

Відсутність мобілізаційного ресурсу може призвести до поразки в цій війні та післявоєнних чисток з боку ворога всіх, хто відчуває себе українцем.

Якщо ми зможемо об’єднати наші зусилля та створити потужну рушійну силу, як це було на початку 2022 року, то перемога над ворогом буде протягом року.

А потім ми разом зі світовою спільнотою змусимо московитів відбудувати зруйновані міста і села, інфраструктуру та виплачувати компенсації за свої злочинні дії.

“Ми – щит, який розділяє цивілізований світ і варварів”

Заступник командира 3-ї штурмової роти 1-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади.

Ця війна не за територію, не за чиїсь політичні амбіції та інтереси, а за саму можливість існування українського народу та держави Україна.

Від того, наскільки злагоджено і самовіддано будуть люди працювати задля перемоги, настільки швидко ми переможемо, бо в протилежному випадку знищать нас.

Війна зачепить кожного, тому що не можуть одні й ті самі воювати вічно, без зміни, бо інакше вони просто, рано чи пізно, закінчуються.

Служба в армії, це не покарання, а обов’язок кожного громадянина. Коли настане їхня черга йти до війська, вони мають бути до цього готовими, і морально, і фізично.

Нині ми – щит, який розділяє цивілізований світ і варварів, ми заплатили високу ціну за те, щоб жити так, як хочемо.

Не може бути поступок, коли ми говоримо про українську мову. Нехай наше покоління буде останнім, яке колись вживало мову окупантів і мирилося з цим.

Коли ми кажемо про закони, ми маємо розуміти, що закон має бути один для всіх, без винятків. Коли ми кажемо про владу, то ми маємо на увазі насамперед хороших організаторів, найманих працівників з високим ступенем довіри, а не людей “вищого сорту”. Якщо вони не ефективні, їх мають прибирати, а не переміщувати з посади на посаду.

Мене як військового обурює, що у Верховній Раді сидять ті, хто ще вчора кричав, що росіяни нам брати, що ми один народ, і в цей час працювали в інтересах ворогів України.

Це абсурд, коли відверті колабораціоністи займають найвищі керівні посади і плюють в обличчя українському народу. Це треба виправляти. Не може бути поступок до людей, через яких зараз в країні війна, через яких знищується наша держава і гинуть наші люди.

Друга річниця повномасштабного вторгнення та 10-річчя російської агресії: добірка найважливіших матеріалів НУШ про війну

У лютому та березні 2024 року виповнюється 10 років від початку російсько-української війни та окупації Криму, а також два роки від повномасштабного вторгнення.

Найближчі місяці сповнені дуже складних та емоційних для України і її громадян історичних подій. Тому в цей час і дорослим, і дітям потрібна особлива підтримка.

“Нова українська школа” зібрала 34 тематичні матеріали, які допоможуть вчителям і батькам побудувати розмову з дітьми про війну, додадуть стійкості та стабілізують емоційний стан.

ВІДПОВІДАЄМО НА ПИТАННЯ ДІТЕЙ ПРО ВІЙНУ Й ШУКАЄМО СЛОВА ПІДТРИМКИ

“Коли закінчиться війна?”, “Чому росія на нас напала?”, “Коли я побачу маму/тата?”, “Який сенс зараз вчитися”… Ці та інші питання про війну, військових, людей з інвалідністю діти часто ставлять дорослим. Однак не завжди навіть емоційно стабільний дорослий здатний швидко знайти на них відповіді. Іноді ці питання зачіпають дуже глибокі й чутливі теми.

Про те, як підготуватися до таких розмов, якими вони мають бути, як не ретравматизувати дітей та підтримати їх, читайте в цій тематичній добірці матеріалів “Нової української школи”:

1. Як і про що говорити з учнями на уроках 24 лютого.
2. “Коли закінчиться війна?”: як учителям відповідати на складні питання учнів.
3. Говоримо з дітьми про війну за допомогою книг (на прикладі посібника “Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир”).
4. Військові в школі: чи потрібні зустрічі з учнями під час війни і як їх правильно організувати – без додаткових травм для дітей та запрошених.
5. Дитина втратила рідних через війну: як поводитися та які слова підтримки підібрати однокласникам і вчителям.
6. Психологічна допомога дітям під час війни: добірка практичних інструментів і порад від психологині Світлани Ройз.
7. Дисципліна школярів під час війни: як знайти баланс.
8. Підліткознавство воєнного часу: які ознаки зараз притаманні поведінці підлітків і як допомогти “майже дорослим” пережити цей час.
9. Як говорити з дітьми про людей з інвалідністю – поради психологині.
10. Чи доречний сміх під час війни та які українські твори почитати для підняття настрою.
11. Чому діти лаються під час війни та як із цим бути. 21 порада від психологині.
12. Чому діти зараз почуваються самотніми: пояснення психологів із чим це пов’язано й до чого може призвести.
13. “Завжди підтримуйте ініціативу дітей”: історії вчителів-учасників “Шкільного уроку волонтерства”.
14. Практики уважності для дітей і дорослих: як допомогти собі зосередитися і “заземлитися”
15. Відчувати тіло, записувати думки, відновлювати зв’язок із реальністю: як дорослим і дітям уберегтися від виснаження.
16. Суперсила м’яких іграшок: лайфхак, як заспокоїти дитину за допомогою браслетів і гумок для волосся.
17. “Прості речі рятують життя”: 5 порад вчительству та учнівству для підтримки ментального здоров’я.

Більше інструментів турботи про себе та інших, корисні ресурси, поради й тренінги щодо життєстійкості можна знайти на порталі проєкту “Resilience.Help” від ГО “Смарт освіта”.

Крім цього, ГО “Смарт освіта” в межах проєкту “Скриня в укриття” створила для дітей різного віку розмальовки на патріотичну тематику, які можуть розважити, заспокоїти дітей і підтримати емоційно. Безплатно завантажити їх можна тут.

Також на порталі проєкту “Вчися вухами” доступний аудіоурок “Широкомасштабна російсько-українська війна” для учнів 11 класу, де історикиня та вчителька історії Антоніна Макаревич розповідає про війну росії проти України з початку повномасштабного вторгнення. Знайти урок та тест до нього можна за посиланням.

А урок про російсько-українські відносини періоду незалежності України можна послухати тут.

РОЗМОВИ З ДІТЬМИ ПРО ШКОДУ РОСІЙСЬКОГО КОНТЕНТУ ТА НАРАТИВИ КРАЇНИ-АГРЕСОРКИ: ЯКІ АРГУМЕНТИ ДІБРАТИ

Хоча з початком повномасштабної війни значна частина українців відмовилася від споживання російського контенту, усе ж і досі, на десятий рік російсько-української війни, у нашому інфопросторі набирають популярності російські серіали, а пісні країни-агресорки можуть очолити українські рейтинги.

Важливо пам’ятати, що російський контент є частиною економіки рф, яка зараз працює на знищення українців та наших міст, містечок і сіл. До того ж це частина інформаційних атак та пропаганди ворога.

Що робити, якщо дитина споживає російський контент, озвучує російські наративи та яку альтернативу запропонувати, читайте в цій добірці:

МАТЕРІАЛИ ПРО ТОТ, ВПО, ОСВІТНЮ ДЕОКУПАЦІЮ ТА УЧНІВ ЗА КОРДОНОМ

Доки учнівство на материковій частині України вчить вірші українських поетів, вивчає історію України та волонтерить для ЗСУ, українські школярі й школярки на тимчасово окупованих територіях нерідко взагалі не мають доступу до української освіти. А ті, хто вже 10 років перебуває в окупації, живуть в інформаційному вакуумі, який формує росія за допомогою пропаганди.

Крім цього, станом на кінець грудня 2023 року приблизно 25 % українських учнів перебувало за кордоном. З 24 лютого 2022 року до 12 грудня 2023 року до шкіл Європейського союзу інтегрували 831 431 українських учнів.

Особливої підтримки потребують і діти ВПО, які мають адаптуватися на нових місцях, знаходити друзів серед місцевих однолітків, долати стрес та виснаження.

Як тримати зв’язок із дітьми на ТОТ та допомогти учням/ученицям ВПО й тим, що за кордоном – читайте в цих матеріалах:

Також радимо ознайомитися з окремим розділом на сайті “Нової української школи” “Вчительський щоденник війни”, де українські освітяни діляться своїми непростими історіями під час життя в тимчасовій окупації. Вони розповіли нам про злочини росіян проти освіти, “підпільне” викладання за українськими програмами попри їхню заборону ворогом, колег-колаборантів, фільтраційні табори, підвали та інші виклики, з якими зіштовхнулися українці на ТОТ через злочини росіян.

Редакція “Нової української школи” висловлює щире захоплення та безмежну вдячність незламним українським захисникам і захисницям, українським освітянам, учням та їхнім батькам.

Слава Україні!

Героям слава!

Ірина Троян “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Dmitry Masalov, dribbble.com

Чому важливо читати дітям літературу про війну. Проєкт «Живі письменники»

Кожна дитина, яка живе в Україні чи поспіхом виїхала, відчула на собі наслідки війни. Перед батьками часто постає питання: як можна допомогти дітям пропрацювати цей непростий досвід, знизити тривогу й відновити емоційний баланс? Для цього експерти рекомендують обережно, але відверто говорити з ними про війну та відповідати на їхні запитання.

«Я завжди за те, щоб говорити дітям правду. Та перед тим, як говорити, треба подумати: а що зрозуміла і що думає про це сама дитина? — каже експертка проєкту «Живі письменники», дітознавиця та психологиня Світлана Ройз. — Нам треба знати, що вже сформовано в її сприйнятті. Якщо дитина вже чула слово «війна», це означає, що воно вже є в її особистій історії. Якщо щось є у нашій реальності, це має бути опрацьовано й пояснено, адже це дає стабільність».

Психологиня радить розмовляти з дітьми простими словами та реченнями, робити паузи та перерви, а також починати будь-які розмови на складні теми із зони власних стійкості та спокою.

Утім, важливо також читати про різні дитячі переживання війни, оскільки література часто дає змогу ословити те, чого дитина не може висловити, знайти себе в історіях героїв книги, виявити емпатію, а отже, краще зрозуміти себе та інших. Зокрема дитяча література про війну має дві суперсили.

Перша — набуття нового досвіду в безпечних умовах. Завдяки художнім текстам діти можуть дізнатися, як варто, а як не варто діяти в певних ситуаціях, без того, аби на власний ризик у такі ситуації потрапляти. Тому ми можемо на прикладі літературних історій говорити про певні алгоритми та моделі поведінки, зокрема в кризових ситуаціях (екстрена евакуація, обстріл тощо).

Друга — дистанціювання. Діти, хоча до певної міри й ототожнюють себе з героями книжок, легше сприймають страшні події, коли вони відбуваються з вигаданими персонажами. Це особливо важливо для дошкільнят: малеча зацікавлено спостерігатиме за пригодами тваринок чи машинок, але на цьому прикладі дорослі отримають змогу проговорити реальні теми. Ще один вимір дистанціювання — коли певна ситуація показана через алюзії, порівняння, метафори. Діти схоплюють суть чутливої теми, залишаючись у безпечних умовах.

Тож команда фахівців із лабораторії дитячого читання «БараБука» НЦ «Мала академія наук України» та експертів-освітян і психологів ГО «Смарт освіта» за підтримки УІК у межах проєкту «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир» шляхом голосування обрали 40 книг для читання дітям , які увійдуть до третього тематичного посібника для батьків та освітян.

Також 7, 9, 14, 16 та 21 листопада із 17:00 до 18:30 проходять вебінари «Як говорити з дітьми про війну та мир» для батьків і вчителів, де запрошені експерти діляться методичними матеріалами та рекомендаціями. Це онлайн-трансляції на Ютуб-каналі НУШ , Фейсбуці « Смарт освіти » та « БараБуки ». Під час вебінарів експерти аналізують видання для дітей різного віку, що розкривають теми бойових дій, травм, втрат, а також ті, що торкаються важливих у контексті війни аспектів життя. Психологині проєкту надають практичні поради.

«Ці вебінари є не просто продовженням минулорічної серії вебінарів під тегом #якговоритиздітьмипровійну, які ми вам також радимо передивитися, вони є поглибленням і розширенням теми, — розповідає про проєкт засновниця та керівниця «БараБуки» Тетяна Стус. — Уважний читач може помітити, що в теперішній темі ми додали дуже важливе слово: «Як говорити з дітьми про війну та МИР». Адже нам зараз дуже важливо перефокусовувати увагу дітей на позитив. Тобто ми не лише знаходимо вихід із потенційно травматичних ситуацій, а й переспрямовуємо дітей на майбутнє, яке хочемо бачити. Цими інструментами в умовах дитинства війни ми можемо розбудовувати позитивну картину світу майбутнього для дітей».

А зараз ділимося з вами оглядом кількох дитячих і підліткових книг для читання та обговорення війни, що будуть у третьому посібнику.

«Кожна грудочка землі» — зворушлива казка Ольги Войтенко.

Вікування: 7+, для молодшого шкільного віку.

Теми: переселення, евакуація, тато-військовий, втрата кінцівки, захист свого дому, Майдан, кордони.

Припис: Татам і Мамам, які повинні повернутися. Татам і Мамам, які повернулися.

Мʼяка і лагідна історія дівчинки Соні, яка своїм дитячим поглядом намагається осягнути війну і прийняти її. Книга дуже зручно поділена на розділи й подана як «казка від мами на ніч».

Війна, вимушений переїзд, довга відсутність тата та його поранення, — все це пояснюється дуже простою мовою й зрозумілими метафорами. Зокрема піднімаються й теми патріотизму, рідності та спільності з українцями, усвідомлення, що таке «наша земля» та як це — захищати її. «Але як відрізнити свою грудочку землі від чужої?».

Головна героїня дізнається про військових, про «тат із зірочками», про солдат і медиків, про силу духу, волю та сміливість, волонтерство й добро. «Ми всі живемо в одному домі, адже наш дім — це наша земля».

Дитина намагається визначити, чому дорослі сумують і плачуть, чому хтось хитає будиночки, чому треба кудись «розʼїжджатися». Як це — коли мама каже не хвилюватися, а сама хвилюється. Як це — коли тато вважає себе більше нікому не потрібним. Книга дає розуміння, що дитина, незалежно від віку, шукає можливість допомогти своїм близьким, усе відчуває, співпереживає і хоче бути корисною.

Історія добре транслює емоції та почуття дитини, які буде простіше зрозуміти батькам, котрі читають книгу. Наївне дитяче світобачення та пошук позитивного в усьому, що відбувається, дають велику підтримку як дорослим, так і маленьким читачам. Утім, навіть із такої дитячої казки можна взяти корисні поради та ігри для спілкування зі своїми дітьми, аби допомогти їм упоратися зі стресовими ситуаціями.

Наприкінці книги, після основного сюжету, є ще вісім додаткових історій — це теплі дитячі оповіді, а також пояснення важливих подій у нашій країні простими словами. Родзинкою всієї казки є малюнки Софії Томіленко, що дбайливо проводять читача крізь усю історію. Ця зворушлива й глибока книжка — спосіб поговорити з найменшими про війну в сучасній Україні, про її особисті й родинні виміри та про спільні цінності.

Коментар психологині Світлани Ройз

«Чи думали ми, як сприймає війну дитина? Для дитини війна персоніфікована, пов’язана з її буттєвістю та особистим досвідом. Коли тата немає поруч, коли друзі роз’їхались. «Усі вони тепер живуть, як каже Бабуся, деінде. Де це Деінде, я не знаю. На дідусевій карті такого села, міста чи області немає. Але це точно далеко, бо вони більше не приходять у гості, і ми не граємо в падучих зайців, ферму чи дженгу».

Текст допомагає зібрати фрагменти спогадів, і, читаючи книгу, ви разом із дитиною можете почати пригадувати те, що відбувалося на початку війни. Маленька Соня розповідає, як із мамою та друзями вперше були в підвалі, щоб ховатися від ракет, але завдяки мамі в її пам’яті це закарбувалося «грою в посміхеньки» — хто гучніше сміятиметься. Це допомагало не боятися. Книжка завершується відчуттям сили, близькості та надії. І впевненістю, що «Люди взагалі можуть усе!».

«Залізницею додому» — оповідь від Мар’яни Савки

Вікування: 4+, для дошкільнят і молодшого шкільного віку.

Теми: евакуація, повернення додому, Батьківщина, дружба.

Відверта історія дівчинки Єви, яка повертається потягом до України й розповідає про війну так, як її відчуває. Ми читаємо про вимушену поїздку героїні до Кракова, про знайомство з новими друзями та провідником, який є не лише справжнім працівником потягу, а й «провідником» до спокою та стійкості.

Також дізнаємося й про щирі дитячі реакції на будь-які події: як сумно й дивно дівчинці було виїжджати переповненим вагоном до Львова, як сильно вона ненавидить сирени, як плаче за поїданням печива, оскільки воно нагадало їй про рідний дім. Оповідь ведеться без зайвих прикрас: якщо сумно — то сльози, якщо втрата — то боляче, якщо тато залишається на пероні — то немає більшої туги. «Я затулила долонями вуха, щоб не чути цієї мішанини звуків — зойків, плачу, гавкоту, нявчання».

Ми бачимо історію стрімкого дорослішання дитини в умовах війни, яка вчиться приймати свої емоції й події навколо, допомагати дорослим і бути корисною попри власний страх. У одному з таких епізодів головна героїня підтримує провідника потяга, даруючи йому свою улюблену іграшку — мавпеня.

У сюжет книги також вплетено прості інструкції поведінки під час повітряної тривоги, нальоту, небезпечної чи підозрілої ситуації. Крім того, є й мотиваційні поради, як дитині підтримувати батьків та інших близьких людей у критичних ситуаціях.

Особливий акцент у книжці — на ілюстраціях від Марти Кошулінської. Це не лише гарна візуалізація історії, а й можливість для дитини висловити всі свої емоції та почуття завдяки простим арт-терапевтичним практикам.

Книга вчить дитину усвідомленню подій і себе в них, прийняттю та розумінню, а також дає відчути власний «рідний дім», яким є Україна.

Коментар психологині Світлани Ройз

«Ця книга про шлях від страху до зцілення та «повернення до себе», про дорогу й Дороги воєнного часу. Дорогу в евакуацію й дорогу додому. Діти та дорослі там впізнають себе й свої великі та маленькі зустрічі й дороги, втрати і здобутки. Вона легка (не за сенсами, а за сприйняттям) і як мудрий провідник у потязі, котрий каже своєчасні та глибокі слова, супроводжуватиме й після читання.

Можна читати й зупинятися разом із дитиною зі словами: «А пам’ятаєш, як ми… (думали, що щось загубили / вирушали в дорогу / зустріли когось)?».

«Яблука війни» — підліткова книга-одкровення Надійки Гербіш

Вікування: 14+, для старшого шкільного віку.

Теми: евакуація, переселення, біль, тато-військовий, зцілення, одужання після травми, Батьківщина, упередження, дружба, ідентичність.

Книга розповідає не про сучасні події, а про часи після Великої війни та про родину колишнього бійця Української галицької армії, що емігрувала до США. Історія ведеться від імені 10-річної дівчинки Софії, проте оповідь настільки відверта, сильна та часами важка, що читачу здається, ніби перед ним — підліток чи навіть доросла людина.

У батька головної героїні — ПТСР. Мама дівчинки сховалася у власній мушлі та мовчки тягне на собі родину, а дівчинка намагається обережно звикнути до нового життя в новій країні. Здається, ніби така історія не може бути легкою, тим не менш авторка так добре збалансувала гостросоціальні теми й тепло та щирість в очах героїні, що книга читається на одному диханні. Цьому сприяють і атмосферні ілюстрації Софії Томіленко.

Актуальними в книзі є не лише питання війни, адаптації та реабілітації після неї, а й тема сили жінки у війні. Оповідь досить екологічно дає відповіді на питання фемінізму та рівності, стійкості та цінності жінки, а також піднімає теми суфражисток і боротьби за права жінок.

Окрім того, в книзі великою мірою розкривається тема родини та її відновлення після травм війни. Зокрема ми бачимо великий акцент на історії мами Софії, її переживаннях і стійкості, а також шляху до мудрості та зцілення. Софія намагається зрозуміти маму, вивчити її, пізнати. «Однак маленька Софія знала, що її мама виборює в самої себе кожну свою усмішку і що нікому не дозволить відібрати в неї цю вперту радість».

Книга від самого початку викликає емоції — згоди й незгоди, розуміння й нерозуміння поведінки героїв. А втім, це книга-підтримка у важкі часи. Відверта, іноді жорстка, але водночас тепла. Про те, як зберегти любов до життя. Про силу волі, зміцнення, загартовування. Про прийняття своїх помилок. Про дружбу. Про відчуття свободи. Про любов.

Коментар психологині Світлани Ройз

«Ця книжка кожною своєю сторінкою — про стійкість. Стійкість маленької дівчинки Софії, яка з батьками переїхала до іншої країни, стійкість її мами: «Радіти — означає перемагати. Жити — означає перемагати. Думати про майбутнє — означає перемагати. Готувати закрутки на зиму — означає перемагати. Добре вчитися — означає перемагати! Іди і зроби уроки», — любила казати вона.

Ця історія — про силу, важкість, складний шлях відновлення. І намагання не загубитися та не загубити себе й одне одного на цьому шляху».

Для того, аби створити третій тематичний посібник із книгами для читання, було зібрано всі українські твори сучасних авторів на тему війни та відбулося закрите голосування експерток стосовно добору рукописів. До майбутнього посібника увійдуть книги, що набрали від чотирьох і більше балів (за п’ятибальною шкалою оцінювання).

Експертна рада: Галина Титиш, Тетяна Стус, Світлана Ройз, Ольга Купріян, Марія Артеменко, Анна Третяк, Анастасія Музиченко, Галина Ткачук.

Перші два тематичні посібники були створені ГО «Смарт освіта» спільно з «БараБукою», Українським інститутом книги та НЦ МАНУ 2019 та 2021 року; вони є у відкритому доступі на сайті « Живі письменники ».