Зміст:

1 Діти з різницею у віці. Як забезпечити комфорт у стосунках?
2 Я – мати, в якої немає дитини
- 2.1 Фіона

Діти з різницею у віці. Як забезпечити комфорт у стосунках?

Буває, що у батьків уже є доросла дитина, і їм дуже хочеться поняньчитися з малюком. Так в одній родині з’являються діти з великою різницею у віці: і вісім, і десять років, і навіть більше. Буває, що молодша дитина народжується і в другому шлюбі.

Взаємини між уже великою дитиною і малюком відрізняються від тих, які виникають у погодок або у дітей з різницею у два і навіть п’ять років. Різниця у віці між дітьми часто буває причиною сімейних скандалів.

Дитина, яка довгий час була єдиною в родині, уже звикла до того, що лише на неї звертають увагу. Але після появи вдома немовляти все змінюється.

Нерідко буває так, що «доросла» дитина починає приміряти на себе роль батьків і навіть сама виголошується поняньчитися з малюком, погуляти з ним, одягати його. Щоб у сім’ї не виникали сварки, потрібно знати, яка вікова різниця викликатиме найменше проблем.

Оптимальна різниця у віці між дітьми

Яка ж вона – ідеальна різниця у віці між дітьми? Фахівці вважають, що така різниця повинна бути не менше ніж 3 роки, але не більше 5. Це пов’язано з такими моментами:

здоров’я мами і тата;
підготовка материнського тіла до вагітності та пологів;
пройде час, і між дітьми буде більш тісний зв’язок, тому що вони будуть схожі характерами і своєю психологією.

Так що саме 3-5 років – оптимальна різниця у віці між дітьми.

Різниця у віці до 2 років

Позитивні моменти: мамі не потрібно декілька разів іти в декрет. Вона може відразу подбати про двох немовлят. У малюків поруч завжди буде товариш, і їм так легше почати спілкуватися, розвиватися, грати один з одним. Одяг, іграшки та інші аксесуари можна не викидати і не віддавати іншим людям, а залишити для другого малюка.

Негативні моменти: у мами можуть виникнути серйозні хвороби, тому що її організм ще не відновився. З двома майже однаковими дітьми буде в два рази важче, тому що у них ще не сформувалася самостійність.

Різниця у віці 2-4 роки

Якщо різниця становить 2, 3 або 4 роки, то маємо такі плюси: молодша дитина весь час повторює все за старшим: учиться говорити, ходити, грати. Мама може більше звернути уваги на немовля, поки старший займається собою. До того ж її організм уже відновився.

Але є і мінуси: старша дитина хоче, щоб увесь час приділяли їй. Вона не розуміє, чому, замість спільної прогулянки, мама постійно спілкується з немовлям. Ревнощі можуть дійти до ненависті і навіть істерики. До того ж у цьому віці старший може ненавмисно травмувати молодшого.

Різниця у віці 5-7 років

Якщо різниця в 6 або 7 років, то переваги такі: старший малюк на психологічному рівні готовий до того, що він буде не єдиною дитиною в сім’ї. Поки мама знаходиться в декреті, вона може допомагати з домашнім завданням школяреві, доглядати за ним.

Але також є і недоліки: зазвичай у цей час старший іде в школу, у нього змінюється режим дня, з’являються нові обов’язки. Це дуже складний період для дитини. І батьки не можуть повністю підтримати її, приділяти саме їй усю увагу. Школяр розуміє, що весь час батька і матері, уся їхня теплота дістається малюку, і він може сильно образитися. А ця образа може перерости в душевну травму, яка залишиться надовго.

Різниця у віці більше 8-10 років

Велика різниця у віці – річ важка, особливо у 8 років. Але спочатку поговоримо про позитивні моменти: до цього часу зазвичай кар’єра батьків іде вгору, вони можуть не економити на малюкові і дати йому все, що хочуть. Завдяки спілкуванню з немовлям обоє батьків відчувають себе молодими. Старша дитина вже може допомогти з новонародженим, їй подобається проводити час з братиком чи сестричкою.

А негативні моменти полягають у тому, що в цей час батькам, як правило, виповнюється близько 40 років. Значить, є ризик народити не зовсім здорового малюка. До того ж старша дитина ось-ось стане підлітком, у неї вирують гормони. Так що невідомо, як вона поставиться до того, що у неї з’явиться брат або сестра. Дитина може виявити агресію, неврівноваженість, упадати в тугу або печаль.

Поради батькам

У дівчат уже в 12 років можуть з’являтися перші материнські інстинкти, а хлопчики навчаються відповідальності, приміряючи на себе образ захисника. І це все, звичайно, добре, але не варто забувати, що у дітей з великою різницею у віці є свої труднощі у спілкуванні.

Іноді батьки покладають свої обов’язки на старшу дитину, але цього категорично робити не можна, адже у дитини 13-17 років є безліч власних проблем, головна з яких – перехідний вік. Дитина, яка няньчиться з молодшим членом родини, може подумати, що вона потрібна в сім’ї тільки для цього. Вона також може подумати, що її просто використовують. Однак старша дитина саме в цей час може потребувати більшої підтримки батьків.

Згодом негативні емоції і висновки накопичуються – і це віддаляє дитину від мами і тата. Підліток потребує вільного часу – у нього вже є свої плани і погляди на життя, йому так необхідний свій особистий простір. Навіть не думайте позбавляти його власної кімнати, щоб зробити з неї дитячу для малюка. Не змушуйте підлітків спілкуватися з немовлям, нехай до цього підштовхує їх власна цікавість.

У дітей 14-17 років свій світ, на який зазіхати не можна: друзі, закоханість. У 20 років – це університет і безліч інших захоплень відповідно до цього періоду. Якщо мама і тато не будуть тиснути на старшого сина, то він з великою ймовірністю всім серцем прив’яжеться до свого маленького братика або сестрички.

І найголовніше: розподіліть між дітьми свою батьківську любов і подаруйте її і вашому малюкові, і дитині, яка підросла.

Кращим виходом для всіх з подібної ситуації може стати вивчення ментальної арифметики. Малюк навчиться рахувати і розвине свої творчі здібності, а підліток навчиться обробляти великі обсяги інформації, щоб добре закінчити школу й університет. Спільне навчання-гра зблизить різновікових дітей.

Я – мати, в якої
немає дитини

У Великій Британії щодня в середньому дев’ять дітей народжуються мертвими.

Журналістка BBC Фіона Крек минулого року завагітніла. Це була довгоочікувана вагітність, але в жінки передчасно відійшли води, і її дочка вмерла.

Це її історія про рік туги й зцілення, а також про п’ятьох інших жінок, які поділилися своїм досвідом.

Фіона

Коли мені було вісім років, у моєї двоюрідної сестри народилася дитина. Моя мама знала, що я обожнюю немовлят, і тому привезла мене на кілька днів до сестри, щоб я “допомогла”.

Схоже, я впоралася із завданням, бо коли в моєї іншої кузини також народилася дитина, мене відправили й до неї. Я носила малюків на руках по дому під ревнивими поглядами їхніх братів і сестер.

Я допомагала купати й вкладати дитину й нашим сусідам. І не могла дочекатися, коли мені виповниться 12 років, щоб няньчити всіх дітей у селі. І я також не могла дочекатися, коли сама стану мамою.

Але у 29 років у мене виявили рак шийки матки. Операція, яка мала врятувати мені життя, позбавила б мене шансу виносити дитину. Я прочитала в медичній літературі про інший вид операції, який залишає можливість народити, і знайшла лікаря, який міг би її зробити. Я не отримала направлення на операцію, і мені довелося благати його.

Протягом кількох виснажливих років я робила ЕКЗ, але щоразу в мене були викидні. І ось, нарешті, одного ранку в четвер, на останньому запланованому УЗІ я дивилася на фото моєї, такої довгоочікуваної дитини. Акушерки попрощалися зі мною, побажавши легких пологів.

Коли мені було вісім років, у моєї двоюрідної сестри народилися дитина. Моя мама знала, що я обожнюю немовлят, і відвезла мене на кілька днів до сестри, щоби я “допомогла”.

Я допомагала купати та вкладати дитину й нашим сусідам. І не могла дочекатися, коли мені виповниться 12 років, щоби няньчити всіх дітей у нашому районі. І я також не могла дочекатися, коли сама стану мамою.

Того ж дня на роботі ми проводжали колегу. Поїдаючи лимонний пиріг, я раптом відчула, як тепла рідина потекла по моїх ногах. У мене відійшли води на два місяці раніше терміну.

Мене поклали до лікарні, але лікарі вирішили відстрочити пологи якомога довше, щоб дати дитині час покріпшати. Через десять днів вони сказали, що все добре і що наступного дня я можу їхати додому. Але незабаром після опівночі в мене випала пуповина, перекривши дитині доступ до кисню і поживних речовин. За шість хвилин, протягом яких мене везли до операційної під крики медсестер у порожніх коридорах лікарні, моя дитина загинула.

Я не спала 48 годин. Я міряла кроками коридор. Я відмовилася від ліків. Моя кохана дитина, на яку так довго чекала, згорнувшись калачиком, тихо лежала в моєму лоні. Пуповина, що з’єднувала нас, звисала з мене. Коли я більше не могла ходити, я лягала на бік і дивилася на Тіма, мого партнера.

Я пригадала історію однією жінки, якій сказали, що її дитина померла, але потім вона народилася здоровою. Я покликала медсестру і спитала, чи не могли вони помилитися. Через 20 хвилин мій партнер знову спитав у медсестри те саме.

Наступного ранку мені зробили кесарів розтин. Коли мені надягли маску і ввели анестезію, я подумала: “Я 30 років мріяла подивитися в обличчя свого малюка, і коли я прокинусь, я це зроблю”.

Коли мені віддали її, дівчинку, моє серце защемило від любові. Вона була така гарна – 30 см від маківки до п’ят, одягнена в крихітне біле плаття і капелюшок, загорнута в білу в’язану ковдру. В неї були тоненькі, рівненькі пальчики, довгі руки й ноги, як у нас обох. Ми назвали її Віллоу (Верба).

Коли Тім вимовив її ім’я, мені здалося, я чую, як в нього розбивається серце. Я дивилася на неї і ніяк не могла зрозуміти, чому вона мертва.

Прийшли акушерки та лікарі. На наші запитання не було відповідей. Можливо, ми ставили не ті запитання. Я лежала в палаті поруч із пологовою залою і чула крики жінок, які народжували, та плач немовлят.

У мене жахливо боліли руки. Я подумала, що в мене тромб, але лікарі пояснили, що це – природна реакція на шок, через те, що я не можу тримати живу дитину. Я плакала. У мене прибуло молоко, воно проступило на футболці, але в мене навіть не було сил соромитися.

Мене поклали до лікарні, але лікарі вирішили відстрочити пологи якомога довше, щоби дати дитині час покріпшати. Через десять днів вони сказали, що все добре і що наступного дня я можу їхати додому. Але незабаром після опівночі в мене випала пуповина, перекривши дитині доступ до кисню і поживних речовин. За шість хвилин, протягом яких мене везли до операційної під крики медсестер у порожніх коридорах лікарні, моя дитина загинула.

У кімнаті допомоги батькам, які втратили дитину, була кухня, де можна зробити собі чашку чаю, але мені важко уявити, хто з батьків пив його. Я подивилась на розклад прибирань на стіні, і він нагадав мені про інші сім’ї, які були тут до нас. Я думала про їхнє горе і про те, як вони пережили його.

Народження мертвої дитини трапляється набагато частіше, ніж ми думаємо, але про це мало коли говорять, тому що вагітність – це час радості та надії.

Ми залишалися в лікарні ще чотири дні, наша донька була поруч у колисці для мертвонароджених немовлят. Нам ніхто не казав, що треба звільнити палату, але я сама зрозуміла, коли настав час. Я не могла змусити себе попрощатися з акушерками, які були з нами в ту ніч, які одягли нашу дочку. Жодними словами не висловити нашої подяки, вони плакали, і ми плакали, і, кивнувши одне одному, ми пішли.

У лікарні в нас були дві однакові м’які іграшки, ягнята: з одним спали ми самі, другого поклали Віллоу в ліжко. Дорогою додому я обіймала ягня, яке повністю промокло від моїх сліз. Я шепотіла йому слова та уявляла, що їх чує моя донечка.

Горе стискає і водночас розтягує час. Акушерки нагадали нам, що ми маємо зареєструвати народження Віллоу. Одного дня ми поїхали до реєстраційного бюро, де співробітник тихо поставив нам кілька сумних запитань. А потім ми пішли з документом в руках, який засвідчував, що наша дівчинка дійсно була. Народження та смерть на одному папірці, єдиному документі, який вона матиме.

Ми отримували купу повідомлень, але в мене не будо сил дивитися на них – на ці прояви чужої доброти та незручності. Заходили деякі друзі. Родина. Я знову одягла мої “вагітні” джинси й вела з гостями незначущі розмови. Але що я могла почути, і тоді я знову лягла в ліжко. Замість хрещення ми планували похорон.

Із сухими очима (в мене вже не залишилося сліз) я зачитала прощальну промову перед родичами, які плакали в залі крематорію. Квіти були надто великими для маленької труни Віллоу. Ми попросили не закривати фіранку в кінці. Коли я нарешті змогла підвестися, частина моєї душі назавжди залишилася з нею, моєю першою дитиною.

У кімнаті допомоги батькам, які втратили дитину, була кухня, де можна зробити собі чашку чаю, але мені важко уявити, хто з батьків пив його.

Я подивилась на розклад прибирань на стіні, і він нагадав мені про інші сім’ї, які були тут до нас. Я думала про їхнє горе і про те, як вони пережили його.

Через два тижні Тім повернувся на роботу, а я залишилася в будинку сама. Ми переживали горе по-різному, і моя самотність та ізоляція зростали. Я начиталася жахів про те, як часто розпадаються пари, які пережили смерть дитини, і вирішила звернутися до психолога. Я знайшла багато допомоги для матерів, дуже мало для батьків, але врешті натрапила на фахівця, який взявся за нас обох. Ми й досі відвідуємо його.

В мене повернулися місячні і я страшенно сердилася на своє тіло, яке зрадило мені. Я видалила з Facebook друзів, у яких були здорові діти того ж віку, що й Віллоу, або тих, в кого мала народитися друга чи третя дитина. Алгоритми соцмереж зробили моє життя ще більш нестерпним, я постійно бачила рекламу дитячого харчування, візків та одягу. Я стала озлобленою і відстороненою.

Одного разу я сіла на потяг з двома пересадками й поїхала до своєї 103-річної бабусі Ненсі, яка мешкає далеко на північному сході Англії. Я сіла біля неї та поклала голову їй на коліна. В неї також понад 60 років тому народилася мертва дитина. Вона гладила моє волосся і сказала, що їй “шкода дитину” – дитину, якої вона не бачила і якій ми спочатку думала дати її ім’я. Це була найважча зустріч з усіх, проте саме з неї почалося моє одужання.

Я почала розслідування. Я знайшла всі записи з усіх лікарень, де лікувалася протягом останніх десяти років, і почала досліджувати кожен етап моїх медичних обстежень та вагітності. Мною керували провина і страх, що якимось чином я сама була винувата в тому, що сталося. Цей страх був геть необґрунтованим, але інші батьки мертвонароджених дітей переживають схожі почуття.

Я знайшла щеня, якому було кілька місяців, і принесла його додому. Воно важило 2 кг, приблизно стільки, скільки важить новонароджений малюк. Догляд за собакою дав мені відчути себе корисною. Коли вночі ми виходили на вулицю в туалет, він тремтів від холоду і просився на руки, як дитина. Коли я кликала його в парку, я іноді називала його Віллоу.

Близилося Різдво, але я й думати про нього не хотіла. Я швидко розклала гроші в листівки для племінниць та племінників і, тікаючи від мрій про перше спільне сімейне Різдво, забронювала пастушачу хатинку в Саффолку. Щодня ми проходили пішки кілька кілометрів, по черзі тримаючи на руках щеня. В ніч на Різдво я пішла на службу в маленьку сільську церкву і проплакала всю месу. Незнайома літня жінка, яка стояла поруч, взяла мене за руку.

В мене знову почалися місячні, і я страшенно сердилася на своє тіло, яке зрадило мені. Я видалила з Facebook друзів, у яких були здорові діти того ж віку, що й Віллоу, або тих, в кого мала народитися друга чи третя дитина. Алгоритми соцмереж зробили моє життя ще більш нестерпним, я постійно бачила рекламу дитячого харчування, візків та одягу. Я стала озлобленою і відстороненою.

Народження мертвої дитини надає матері такі самі права та захист, що й звичайні пологи. Я скористалася своїм правом на декретну відпустку і повернулася на роботу через чотири місяці. В офісі було легше, ніж вдома. Тут я могла сховатися від своєї втрати. І я так добре навчилася відсторонюватися від неї, що час від часу колеги захоплювали мене зненацька, питаючи, хто в мене народився – хлопчик чи дівчинка. Я звикла відповідати “моя дочка народилася мертвою”, а потім додавати “все добре, будь ласка, не хвилюйтеся”.

Довгими вечорами вдома я пила надто багато червоного вина і безперервно дивилась “Американську сімейку”. Втім, протягом зими проблиски надії, ніби сміливі весняні проліски почали з’являтися на світ. Іноді в мене повертався гарний настрій, іноді я бачилася з друзями та навіть могла сміятися. Іноді я посміхалася Тіму, коли він повертався додому. Хоча я розуміла, що ми обоє стараємося з усіх сил, якщо не заради себе, то заради одне одного.

Щоб пережити горе, мені потрібна активна діяльність, і я вирішила переробити наш сад, частину якого я хотіла присвятити Віллоу. Я купила міліметрівку і книжки з садового дизайну. І ми взялися за роботу найхолоднішим, наймокрішим тижнем лютого. Ми взяли в оренду міні-екскаватор і, попри сніг, мороз та зливу, почали перекопувати вологу, кам’янисту землю.

Наше веселе щеня Піна гралася в бруді біля наших ніг, а потім залишало сліди своїх лап по всій кухні. Я замовила художнику скульптуру з гілок верби. Ми збирали камінці на наших улюблених пляжах і викладали ними садові стежки. Ми втомлювали себе працею.

Напередодні Дня матері я стояла і дивилась, як діти вибігають із місцевої школи. А в сам день я вперше відчинила двері дитячої кімнати. Я розгорнула і знову згорнула дитячі чоловічки, а потім лягла на підлогу, поклавши один з них собі на груди. В сонячних променях пливли пилинки. Я згадала про електронний лист, який повідомляв, що фіранки для дитячої кімнати вже прийшли. І коли я відповіла, що нам вони більше не потрібні, вони просто написали: “Ми надішлемо їх, коли ви будете готові”. Я подумала, що, можливо, дівчина-продавець також втратила дитину.

Я плакала і плакала та зрештою заснула. Коли я прокинулася, було темно. Я побачила дві листівки з “Днем матері”. Одна від моєї мами, друга – від Тіма, в якій він написав, що я була і завжди буду найкращою мамою для Віллоу. З того дня я залишаю двері дитячої кімнати відчиненими, і тепер повітря краще циркулює будинком.

Ми готувалися до першого дня народження Віллоу, запланувавши вечірку в нашому саду, щоб зібрати кошти для благодійних організацій, які допомагають батькам, що втратили дітей на пізніх строках вагітності. Одна з благодійних організацій, якій ми збиралися допомогти, надсилає батькам скриньки пам’яті. Ми отримали таку для Віллоу, і я нарешті зважилася зазирнути в неї знов.

Чия дитина у Вікі